Білет 1
1.Визначення мікробіології як науки. Галузі мікробіології. Предмет і завдання медичної
мікробіології. Основні риси та тенденції розвитку сучасної мікробіології
Мікробіологія – наука, об’єктом вивчення якої є представники світу мікробів, їх взаємодія з
оточуючим середовищем, використання мікробів на благо людства.
Галузі мікробіології: загальна, медична, ветеринарна , технічна, сільскогосподарська, санітарна,
морська, космічна.
Завдання медичної мікробіології - вивчення етіології інфекційних хвороб,практичне застсування
методів мікробіологічної діагностики, специфічної профілактики та терапії
Предмет медичної мікробіології - такі види мо, які в процесі еволюційного розвитку адаптувалися до
людського організму, в ньому накопичуються, розмножуються, ведуть паразитичну діяльність,
викликаючи інфекційні захворювання.
Риси сучасної мікробіології :
- нові інфекційні хвороби
- активація інф, що вважалися контрольованими
- з’ясування ролі м-бів в розвитку соматичних захворювань
- розробка принципово нових вакцин і методів діагностики
- використання м-бів в біотехнологічних процесах.
- Зараз активно прогресує галузь синтетичної мікробіології, створюються нові генетично змінені
форми мікробів,проводяться маніпуляції з різними генами.
2. СТРЕПТОКОКИ: біологічні властивості, класифікація, токсини, ферменти патогенності .
Родина- Streptococcaceae Рід-Streptococcus
Види S. pyogenes, S. viridans, S. pneumoniae, S. faecalis, анаеробні стрептококи
Морфологія і фізіологія.
1. кругла або овальна форма
2. розміром 0,6-1,0 мкм,
3. розташовуються у вигляді ланцюжків різної довжини,
4. Гр(+),
5. нерухомі,
6. не мають спор,
7. деякі види утворюють мікрокапсули.
Культуральні властивості
1. За типом дихання - факультативні анаероби,
2. Оптимальна t для їх культивування - 37 °С.
3. На простих середов. не ростуть.
4. Вирощують їх на глюкозному бульйоні та кров’яному агарі.
5. У рідких середов. -осад, бульйон залишається прозорим.
6. За характером росту на кров’яному агарі стрептококи поділяють на три типи:



b-гемолітичні, утворюють навколо колоній зони гемолізу;
a-гемолітичні - навколо колоній непрозорі зеленуваті зони;
g-негемолітичні стрептококи.
• Ізольовані колонії маленькі, напівпрозорі, блискучі, гладенькі, рідше шорсткі.
Біохімічні властивості
• желатин не розріджують.
• Хемоорганотрофи
• метаболізм бродильний
• гемолітична активність.
• Ферментують глюкозу з утворенням молочної кислоти
• каталазонегативні
Класифікація
1.За наявністю полісахаридних фракцій поділені на 20 серологічних груп, які позначаються великими
літерами латинського алфавіту від А до V. Всередині окремих груп вони ще поділяються на види,
серовари, позначені цифрами. Більшість хвороботворних для людини стрептококів входить до групи
А. Крім того, певне клінічне значення мають групи B, C, D, H, K.
2. За характером росту на кров’яному агарі стрептококи поділяють на три типи: • 1.b-гемолітичні,
утворюють навколо колоній зони гемолізу; • a-гемолітичні - навколо колоній непрозорі зеленуваті
зони; • g-негемолітичні стрептококи
Ферменти патогенності
• Гіалуронідазу
• Фібрин азу
• ДНК-азу
• Протеїн азу
• амілазу, ліпазу
3. Родина Ортоміксовірусів. Історія відкриття, біологічні властивості, класифікація.
Перші епідемії грипу описано Гіппократом у 412 р. до нашої ери. У 1173 р в європейських літописах
описується епідемія, яка за клінічними ознаками дуже схожа на грип. Пандемія грипу, відома як
«іспанка», виникла на початку ХХ століття і співпала у часі з першою світовою війною. У ХХІ сторіччі
американським ученим вдалося отримати матеріал – заморожені фрагменти людей, що загинули від
пневмонії 1918 року.
В 2009 р. у США від двох дітей було виділено вірус грипу, що був ідентифікований як Influenza virus
A/California/04/2009(H1N1).
Вірус грипу людини вперше був виділений у 1933 році англійськими вірусологами В. Смітом, К.
Ендрюсом, Лейдлом із носоглоткового змиву хворого на грип доктора Сміта. Цей ізолят отримав
назву вірусу грипу типу А, штам WS.
В 1940 р (Т. Франсис, Т. Магілл) та в 1947 році (С. Talor) виділили нові варіанти вірусу грипу та
позначили як віруси грипу типу В та С.
➢ Родина: Orthomyxoviridae
➢ Рід: Influenzavirus (А, В, С), Thogotovirus, Isavirus
➢ Серологічні типи: А, В, С
Віріони плеоморфні, частіше сферичні, діаметром 80-120 нм.
Зовні вкриті суперкапсидом (подвійний шар ліпідів) і зануреними в ліпіди глікопротеїнами та
неглікозилованими білками.
Поверхневі глікопротеїни формують «шипи» (палички та палички з потовщенням на зовнішньому
кінці.
В центрі віріона серцевина (нуклеокапсид, вкритий матриксним білком).
Нуклеокапсид фрагментований, спіральний тип симетрії.
Геном складається з кількох фрагментів лінійної одноланцюгової РНК негативної полярності ( 8
фрагментів – вірус А,В та Isavirus; 7 – вірус С; 6 – у Thogovirus).
1. Внутрішні білки:
• нуклеокапсидний протеїн (NP),
• три полімеразних протеїни (PA, PB1, PB2),
• матриксний білок (M1).
2. Поверхневі білки: оболонкові протеїни типів І, ІІ і ІІІ:
• І - гемаглютинін (НА) у вірусів грипу А і В; (HEF) – у С.
15 варіантів (субтипів): Н1, Н2, Н3 серед людей.
• ІІ – нейрамінідаза (NA) у вірусів А і В. 9 субтипів (N1, N2 – люди і свині).
• ІІІ – (М2) формує іонні канали в суперкапсиді вірусу.
3. Неструктурні протеїни: NS1, NS2
Білет 2
1. Відкриття мікроорганізмів А. Левенгуком. Етапи розвитку мікробіології. Внесок Л.
Пастера, Р. Коха в мікробіологію.
А. Левенгук - сконструював мікроскоп і зміг розгледіти рухливих дрібних істот. Він зробив
першу морфологічну класифікацію бактерій.
Л. Пастер - основоположник наукової мікробіології.
• Він довів неможливість самозародження життя, запропонував методи стерилізації та
пастеризації. (Пастеризація — одноразове нагрівання рідин до температури, яка нижче за
температуру кипіння на нетривалий час з метою знищення бактерій, що містяться в цих
рідинах).
• Обгрунтував роль МКО у виникненні захворювань.
• Довів, що МКО спричинюють гниття та бродіння.
• Відкрив анаеробів, отримав вакцину проти сибірки і сказу.
• Відкрив патогенні мікроби – збудників холери (у курей), сибірки, стафілококи. Одержав
проти них вакцини
Етапи розвитку мікробіології:
• Евристичний - до винаходу мікроскопів і їх застосування для вивчення мікроміру
• Морфологічний або описовий - Антоні ван Левенгук в 1675 р. вперше описав простих МКО,
в 1683 р. – основні форми бактерій.
• Фізіологічний або науковий - епоха Л. Пастера і Р. Коха.
• Хіміотерапевтичний – основоположник Ерліх, створив гуморальну теорію імунітет
• Імунологічний – основоположник І.І.Мечников - розробив теорію фагоцитозу, обгрунтував
клітинну теорію імунітету
• Відкриття антибіотиків - А. Флемінг відкрив пеніцилін і почалася ера антибіотикотерапії
• Молекулярно-генетичний - почався в другій половині ХХ століття у зв'язку з досягненнями
генетики і молекулярної біології, створенням електронного мікроскопу.
2.Загальна порівняльна характеристика анаеробних бактерій, їх значення в розвитку патології
людини. Особливості мікробіологічної діагностики захворювань, спричинених анаеробами.
Анаеробні неклостридіальні бактерії (бактероїди та ін.), їх біологічні властивості.
Неклостридіальні бактерії анаеробні– родина Bacteroidaceae – умовно-патогенні мікроорганізми,
які є складовою частиною нормальної мікрофлори людини, 20 родів. Це грам«-» анаеробні
палички.
Відносять роди:
1)Bacteroides
2)Prevotella
3)Porphyromonas
4)Fusobacterium
5)Leptotrichia
6)Biophilia
Культивують в анаеробних умовах на складних поживних середовищах,що містять фактор росту.
Хемоорганотрофи.
Фактори патогенності: капсула, пілі, фібринолізин, нейрамінідаза. Анаеробна неклостридіальна
інфекція переважно ендогенна. Виникає при порушенні бар’єрів організму (травми слизових,
ішемія, некроз).
Клінічні ознаки: гнилісний запах ексудату, набряк, гіперемія, абсцес, газоутворення
Діагностика – бактеріологічний метод
Анаеробні бактерії – грампозитивні палички .
Представники:
1)Clostridium perfingens, C.novyi, C.septicum, C.hystoliticum – збудники газової гангрени – ранової
інфекції з переважним ураженням м’язів, розвитком набряків, газоутворення і загальною
інтоксикацією .
2)C.tetani – збудник правця – гострої ранової інфекції, зумовленої дією правцевого екзотоксину,
яка проявляється ураженням рухових нейронів нервової системи з розвитком тонічних і
тетанічних судом.
3)C.botulinum – збудник ботулізму.
3.Методи лабораторної діагностики грипу та їх оцінка.
За ЦПД (цитопатична дія) – часткова круглоклітинна дегенерація, за бляшкоутворенням, в РГА, РГад
(реакція гемадсорбції), методом кольорової проби. Ідентифікацію вірусу в РЗК, РГГА, ІФА, РН або РБН
(реакція біологічної нейтралізації).
Експрес-діагностика: МФА (прямий метод Кунса), реакція непрямої гемадсорбції, РНГА, ІФА,
прості/швидкі тести на основі імунохроматографічного аналізу (ІХА -тести).
Серологічна діагностика ґрунтується на виявленні збільшення титрів антитіл проти вірусу грипу в
динаміці захворювання або на визначенні специфічних антитіл класу IgM: РГГА, РНГА, РЗК.
Оцінка реакції гемаглютинації (РГА): Позитивна реакція ГА (парасолька).
Оцінка реакції гальмування гемаглютинації (РГГА): Позитивна реакція – осад еритроцитів (не
парасолька, а кружечок).
Білет 3
1.Морфологія і будова бактерій. Роль окремих структур для життєдіяльності бактерій та у
патогенезі інфекційних захворювань. Вегетативні форми та спори.
Морфологія
Бактерії – одноклітинні прокаріотичні гаплоїдні МКО, які не мають хлорофілу. Не містять
диференційованого ядра, КГ, лізосом, МХ.
Форма бактерій залежить від структури клітинної стінки, а їх розташування – від орієнтації і ступеня
взаємного зв’язку клітин під час розмноження поперечним поділом (відбувається в одній або різних
площинах)
Кокоподібні:
o Диплококи – парні коки, що з’єднані по 2 клітини: бобоподібної та ланцетоподібної форми
o Стрептококи – утв. ланцюжки різної довжини завдяки тому, що клітини поділяються в одній
площині
o Стафілококи – (грона) утв. неправильні скупчення завдяки тому, що клітини поділяються в різних
площинах o Мікрококи – одиночне чи безладне розташування клітин o Тетракоки – діляться в двох
площинах
o Сарцини – пакети
• Паличкоподібні: бактерії, бацили, клостридії, грамнегативні паличкоподібні (кишкова паличка)
o Бацили – утворюють спори
o Клостридії (веретеноподібні, Г+) – утворюють спори
• Звивисті:
o Вібріони – назва пов’язана з вібруючим характером пересування. Зігнуті палички, мають вигляд
коми
o Спірили
o Спірохети – speira – завиток, chaite – волосся o Трепонеми – мають 12-14 завитків
o Лептоспіри – нагадують пружину із загнутими кінцями
Будова:
Постійні структури: клітинна стінка, цитоплазма, цитоплазматична мембрана, периплазматичний
простір, мезосоми, рибосоми, нуклеоїд, плазміди
Непостійні структури: джгутики, пілі (війки, фібрії, ворсинки), капсула, спори, включення
Оболонка бактерій складається із цитоплазматичної мембрани, клітинної стінки і капсули.
Постійні структури:
• Клітинна стінка – має різну будову у Г+ і Г- бактерій:
o У Г+ складається з товстого шару (5-6 шарів) пептидоглікану-муреїну (90%) і ниткоподібні волокна
тейхоєвих і ліпотейхоєвих кислот. Тейхоєві кислоти є видоспецифічними антигенами бактерій і у
деяких бактерій беруть участь у прикріпленні до слизових оболонок людини
У Г- складається з:
▪ Внутрішня оболонка - пептидоглікан-муреїн (1-2 шари - 5%)
▪ Зовнішня оболонка
❖ Біліпідний шар
❖ Ліпопротеїновий шар
❖ Ліпополісахаридний шар – є ендотоксином і зумовлює «О»-антигенну специфічність Г- бактерій
❖ Фосфоліпіди
Цитоплазма – 80% води, рН у Г+ 3-4, у Г- 5-6, рідинно-кристалічна система
Має 2 зони:
o Аморфний матрикс – містить метаболіти, рибосоми, мезосоми, плазміди, включення
o Внутрішня нуклеоїдна зона – містить ДНК, хромосоми
Цитоплазматична мембрана – подвійний шар фосфоліпідів і шар білків.
Функції:
o Транспортування молекул усередину і назовні
o Соматичний бар’єр
o Участь у синтезі клітинної стінки
o Участь в окисно-відновних р-ціях (одержання енергії)
o Участь в диханні
o Участь в утворенні мезосом
Периплазматичний простір – між цитоплазматичною мембраною і клітинною стінкою. Містить
ферменти, що здійснюють активний тр. Речовин і їхнє розщеплення (протеази, нуклеази, гідролази).
Аналог лізосом
Мезосоми – інвагінації цитоплазматичної мембрани. Є латеральні і септальні (беруть участь у поділі)
Функції:
o Утворюють поперечні перегородки при поділі бактерій
o Окисне фосфорилювання – аналог МХ
o Участь у синтезі екзотоксинів
Рибосоми – 70s – константа седиментації (шв. зсідання в ультрацентрифузі) (50 і 30). Хімічний склад:
РНК-60%, білки-40%.
Функція – синтез білків
Розрізняють:
o Вільні
o Зв’язані з цитоплазматичною мембраною або мезосомами
Нуклеоїд – аналог ядра; подвійна нитка ДНК навколо осі РНК. Нитка ДНК замкнута в кільце. Білки
нуклеоїда не гістони, а поліаміни. 1n (гаплоїдний) набір хромосом
Плазміди – позахромосомні генетичні елементи – дрібні кільцеві молекули двониткової ДНК
Непостійні структури:
• Джгутики – тонкі нитки, складаються з білка флагеліну
Поділяються за кількістю і локалізацією:
o Монотрихи – 1 полярний джгутик (на кінці клітини)
o Амфітрихи – по 1 джгутику або пучку джгутків на обох кінцях клітини
o Лофотрихи – пучок джгутиків на 1 кінці клітини
o Перитрихи – по всій поверхні
Функції:
o Рух бактерії - хемотаксис
o Антигенна функція (Н-антигени)
o Патогенез інфекцій сечового тракту шляхом просування бактерій вгору через уретру до сечового
міхура
o Рецептори для бактеріофагів
Пілі (війки, фібмбрії, ворсинки) – білкові трубчасті утворення, які покривають тіо бактерії.
Складаються з білка піліну. Немає у Г- бактерій. Забезпечують живлення, водно-сольовий обмін,
прикріплення бактерій до клітин людини
Капсула – слизовий шар, який покриває бактерію, складається з полісахаридів.
Функції:
o Захищає бактерію від бактеріофагів, фагоцитозу, антитіл;
o Беруть участь в адгезії до тканин людини
o Є фактором патогенності
Включення – запасні живильні речовини: глікоген, жири, поліметафосфат (зерна волютину) – у
збудника дифтерії – мають метахромазію – забарвлюються в інший колір, ніж бактерій (при
забарвленні метиленовим синім бактерії – блакитні, зерні волютину – чорно-сині)
Спори – стійка життєва форма бактерій, що перебуває у спокої. Функція – зберігання виду. Спори
утворюють тільки Г+ бактерії. У порівнянні з вегетативними клітинами, що можуть розмножуватися,
спори набагато стійкіші до несприятливих умов. Спори забарвлюються по Цілю-Нільсону в червоний
колір
Склад: містять зв’язану воду та дипіколінову кислоту – стійкість до високих температур Стадії
спороутворення:
o Підготовча
o Утворення проспори
o Формування основних оболонок спори – кортексу (специфічний шар пептидоглікану), а також
кератиноподібної оболонки
o Дозрівання – спора покривається екзоспоріумом За сприятливих умов спора перетворюється на
вегетативну форму Вегетативна форма - форма росту та розвитку.
2.Клостридії ботулізму. Морфологічні й культуральні особливості, антигенна структура,
токсиноутворення, класифікація. Патогенез, мікробіологічна діагностика і терапія ботулізму.
Clostridium botulinum
Морфологія.
Грампозитивна рухома паличка. Субтермінальні розташовані спори, тому палички мають вид
теннісної ракетки. Капсулу не утворюють, мають перитрихи.
Культуральні.
Строгі анаероби. На глюкозо-кров’яному агарі утворюють колонії, оточені зоною гемолізу. На
середовищі Кітта-Тароцці помутніння і газоутворення. У стовпчику агару - колонії у вигляді сочевиці
або пушинок.
Антигенна структура.
8 серотипів клостридій ботулізму (А-О), які мають антигенні відмінності. Захворювання в людей
здебільшого спричиняє А, В, Е.
Ботулотоксин екзотоксин - поліпептидний ланцюг, найсильніша біологічна отрута, має
нейротоксичну та гемаглютинюючу дію, резистентний до нагрівання, ксилоти, високим
концентраціям солі. Дуже небезпечний токсин А, смертельна доза 10(-8) г.
Патогенез.
Викликаюсь тяжку токсикоінфекцію, що виникає при вживанні в їжу продуктів, що мають токсин.
Активність значно підвищується під дією трипсину і тканинних протеаз. Сорбується клітинами слиз
оболонки кишечнику, потрапляє у кров і периф нервові закінчення. Уражуються рухові нейрони,
пригнічується виділення ацетилхоліну в нервово-м’язових синапсах, виникнення млявих паралічів.
Мікробіологічна діагностика.
Матеріал для дослідження:залишки їжі, промивні води шлунка, кров Біологічно: реакція
нейтралізації токсина антитоксином на тваринах
Серологія: РНГА, ІФА
Лікування: Антитоксичні протиботуліністичні гетерологічні сироватки та гомологічні іммуноглобуліни
Профілактика: Дотримання правил приготування продуктів, перш за все консервів. Специфічно:
тетра- та трианатоксин, в склад яких входять ботуліністичні анатоксини типів А, В, Е.
3.Вірусні вакцини, класифікація, принципи одержання, вимоги до них, контроль, оцінка
ефективності.
Вакцини - біологічні препарати, одержані з мікроорганізмів, продуктів їх життєдіяльності,
синтетичної, генно-інженерної аналогії, або антиідіотипові антитіла, які використовують з метою
активної імунізації людей для профілактики і терапії інфекційних захворювань.
Покоління вакцин:
1.І покоління – Вакцини з цілих мікроорганізмів:
• живі (атенуйовані, дивергентні)
• інактивовані
2. ІІ покоління – з антигенних компонентів:
• Хімічні
• Субодиничні
• Анатоксини
3.ІІІ покоління – Генноінженерні (рекомбінантні) вакцини:
• Живі (векторні)
• Рекомбінантні антигени
3. Синтетичні кон’юговані
• Ліпосомальні та мікрокапсулярні
• Мукозальні
• Антиідіотопові
• Рибосомальні та РНК-вакцини
• ДНК-вакцини
• Із трансгенних рослин
За складом:
• Моновакцини (один антиген)
• Комплексні (суміш антигенів)
За призначенням:
• Для профілактики інфекційних захворювань
• Для лікування пухлин
• Лікувальні та аутовакцини
Живі вакцини одержують шляхом штучного атенуйовання (ослаблення штаму) (BCG — 200—300
пасажів на жовчному бульйоні, ЖВС — пасаж на тканині нирок зелених мавп) або відбираючи
природні авірулентні штами (дивергентна вакцина).
Інактивовані вакцини одержують шляхом впливу на мікроорганізми хімічним шляхом чи
нагріванням.
Анатоксини, які використовують як вакцини, індукують специфічну імунну відповідь. Для одержання
вакцин токсини найчастіше знешкоджують за допомогою формаліну.
Корпускулярні вакцини — це бактерії, віруси, інактивовані хімічним (формалін, спирт, фенол) чи
фізичним (тепло, ультрафіолетове опромінення) впливом.
Хімічні вакцини створюються з антигенних компонентів, витягнутих з мікробної клітини.
Біосинтетичні вакцини — це вакцини, отримані методами генної інженерії які є штучно створеними
антигенними детермінантами мікроорганізмів, синтезовані з амінокислот пептидні фрагменти, що
відповідають амінокислотної послідовності тим структурам вірусного (бактеріального) білка, що
розпізнаються імунною системою і викликають імунну відповідь.
Векторні (рекомбінантні) вакцини — вакцини, отримані методами генної інженерії. Суть методу:
гени вірулентного мікроорганізму, що відповідальний за синтез протективних антигенів, вбудовують
у геном непатогенного мікроорганізму, що при культивуванні продукує і накопичує відповідний
антиген.
Принципи контролю:
1. На стерильність (у випадку живих вакцин – на відсутність контамінації другими мікроорганізмами).
2. На відсутність шкідливості. Здійснюється цей етап контролю на чутливих тваринах за даними про
смерть або виживання тварин, клінічними проявами інфекції або наявністю інтоксикації,
бактеріологічними показниками та зміною ваги тварин.
3. На реактогенність (на лабораторних тваринах чи, іноді, на обмежених контингентах людей –
добровольців). Оцінку проводять за температурною реакцією організму, розвитком запалення на
місці введення та іншими показниками.
4. Перевірка специфічної активності.
А. Вакцинні препарати:
• За концентрацією мікробів
• За здатністю антитіло утворення при введені тваринам
• За здатністю викликати у імунізованих тварин несприйнятливість до зараження відповідними
вірулентними мікроорганізмами.
Б. Препарати із сироваток – за концентрацією антитіл.
5. На онкогенність. Перевірці на експериментальних тваринах підлягають корпускулярні вакцини.
Білет 4
1.Методи мікроскопії. Виготовлення бактеріологічних препаратів. Барвники та фарбуючі розчини,
прості та складні методи фарбування.
Звичайна світлова мікроскопія призначена для вивчення пофарбованих препаратів на предметних
скельцях. За допомогою світлової мікроскопії можна досліджувати рухливість мікроорганізмів. Для
цього застосовують метод висячої краплі.
Фазово-контрастна мікроскопія – спосіб дослідження прозорих, не поглинаючих світло об’єктів,
який базується на підсиленні контрасту зображення. Він полягає в тому, що живі клітини, слабко
поглинаючи світло, все ж таки здатні змінювати фазу проникних променів. Фазово-контрастна
мікроскопія застосовується для вивчення живих мікроорганізмів і клітин у культурі тканини.
Темнопольна мікроскопія заснована на розсіюванні світла мікроскопічними об'єктами. При
темнопольній мікроскопії в об'єктив попадають тільки промені світла, розсіяного об'єктами при
бічному висвітленні. Прямі промені від освітлювача в об'єктив не попадають.
Об'єкти при темнопольній мікроскопії виглядають яскраво світлими на темному тлі. Застосовується
темнопольна мікроскопія переважно для вивчення спірохет і виявлення (але не вивчення
морфології) великих вірусів.
В основі люмінесцентної мікроскопії лежить явище люмінесценції, тобто здатності деяких речовин
світитися при опроміненні їх короткохвильової частиною видимого світла або ультрафіолетових
променів з довжиною хвилі, близької до видимого світла. Люмінесцентна мікроскопія
використовується в діагностичних цілях для спостереження живих чи фіксованих мікроорганізмів,
пофарбованих люмінесцентними барвниками (флюорохромами) у дуже великих розведеннях, а
також при виявленні різних антигенів і антитіл за допомогою іммунофлюоресцентного методу.
В електронному мікроскопі замість світлових променів для побудови зображення використовується
потік електронів у глибокому вакуумі. Зображення в електронному мікроскопі спостерігають на
флюоресцуючому екрані і фотографують. Як об'єкти використовують ультратонкі зрізи
мікроорганізмів чи тканин товщиною 20- 50 нм, що значно менше товщини вірусних часток.
Електронна мікроскопія дозволяє одержати збільшення до 5 млн. разів. За допомогою електронного
мікроскопа вивчають мікроорганізми на субклітинному та молекулярному рівнях, а також структуру і
архітектоніку вірусів.
Методика виготовлення бактеріального препарату-мазку
1. Приготування суспензії бактерій на предметному склі.
2. Висушування суспензії бактерій та одержання мазку.
3. Фіксація мазку. Мета фіксації: вбити мікроби, закріпити їх на склі і забезпечити краще їх
фарбування.
4. Фарбування мазку.
5. Промивання.
6. Висушування препарату-мазку.
Для фарбування мікроорганізмів використовують анілінові барвники. Це, в основному, похідні
органічних сполук (аніліну та інших). Це порошки, які не розчиняються у воді, але добре
розчиняються в органічних розчинниках (спирт, ацетон). Для фарбування мікроорганізмів
використовують спиртово-водні розчини.
Анілінові барвники бувають:
• основні (фуксин, метиленовий синій)
• кислі (кислий фуксин, еозин)
• нейтральні
Для фарбування бактерій використовують основні барвники. Простим називають таке фарбування,
при якому застосовують лише один барвник.
Воно дає можливість дослідити загальну морфологію мікробів, їх розміри, форму, кількість,
локалізацію тощо, але неможливо вивчити внутрішню структуру бактерій та їх різне відношення до
декількох барвників.
Прості методи:
основний фуксин Пфейфера,
метиленова синька Леффлера.
Суть складних (диференціюючих) методів полягає у фарбуванні мазка двома (та більше)
барвниками, один з яких – основний, другий – доповнюючий (контрастний). Після дії першого
барвника мазок знебарвлюють кислотою, лугом, спиртом або ацетоном.
Складні методи: за Грамом, Ціля-Нільсена, Нейссера, Буррі-Гінса, за Романовським – Гімзою
(забарвлення мазків крові).
Принцип фарбування за Грамом: клітини грампозитивних мікробів здатні утворювати міцну сполуку
з генціанвіолетом та йодом, яка не вимивається спиртом, отже вони забарвлюються в темнофіолетовий колір, у грамнегативних бактерій цей комплекс вимивається, тому вони потім
забарвлюються фуксином у червоний колір.
2. Етапи розвитку вчення про збудника дифтерії. Теоретичні основи специфічної профілактики
дифтерії. Протидифтерійні препарати.
Збудник дифтерії - Corynebacterium Diphtheriae.
-1826р. Брето – ввів назву «дифтерія»
-Уперше дифтерійні бактерії описали і виділили в чистій культурі Е. Клебс і Ф. Леффлер у 1883-1884
рр.,
-дифтерійний екзотоксин отримали Е. Ру та А. Ієрсен (1888),
-протидифтерійну сироватку - Е. Берінг, Я. Бардах, Е. Ру (1892-1894).
-У 1923 р. Г. Рамон виготовив дифтерійний анатоксин.
ПРОФІЛАКТИКА І ЛІКУВАННЯ. Загальні профілактичні заходи зводяться до ранньої діагностики,
госпіталізації хворих, виявлення бактеріоносіїв, проведення повноцінної дезинфекції приміщення і
предметів вжитку. Основне значення має специфічна профіл. - активна імунізація людей
дифтерійним анатоксином (Рамон,1923) – це токсин,що позбавлений отруйних властивостей
обробкою 0,4% розчину формаліну і витримкою в термостаті при температурі 37-40С 30 діб. Входить
до складу багатьох вакцин:
•АКДП - адсорбована коклюшно-дифтерійно-правцева,
• АДП-М - адсорбований дифтерійно-правцевий анатоксин із зменш. вмістом антигенів,
• АД-М - адсорбований дифтерійний анатоксин із зменш. вмістом дифтерійного антигена (для
іммунізації людей зі схильністю до алергій),
• Д.Т.Кок –адсорбована вакцина для профілактики дифтерії, коклюша, правця,
• Тетракок –комбінована вакцина для профілактики дифтерії, коклюша, правця та поліомієліту.
Іммунізація починається з трьохмісячного віку, ревакцинацію проводять у дитячому віці, а також
дорослим кожні 10 років.
Також препаратом являється сироватка протидифтерійна, коняча, очищена, концентрована.
3.Родина Пікорнавірусів, загальна характеристика. Антигенна будова. Біологічні властивості.
Значення в розвитку патології людини.
Пікорнавіруси, picornaviridae - родина одноланцюгових, позбавлених суперкапсидної оболонки РНКвірусів.
• Родина складається з 9 родів. Представники 5 родів Enterovirus, Rhinovirus, Hepatovirus,
Parechovirus, Kobuvirus спричинюють захворювання у людини.
• Віріони правильної сферичної форми
• Діаметр 17-30 нм
• Суперкапсиду не мають
• Капсид ікосаедричної симетрії
• Капсид складається з 60 капсомеров.
• Капсомери представлені 4 білками: VP1, VP2, VP3 і VP4, що відрізняються один від одного за
молекулярною масою, амінокислотним складом і рН.
• VP1, VP2 і VP3 утворюють зовнішню поверхню капсида, а VР4 - внутрішню.
• Капсомери утворюють 12 компактних структур, так званих пентамер, так як вони містять по 5
молекул кожного білка.
• Білки капсида володіють антигенними властивостями, беруть участь в прикріпленні віріона до
рецепторів клітини і в вивільненні РНК віріона в клітинну цитоплазму.
• Гемагглютинуючими властивостями капсидні білки не володіють, за винятком кардіовірусов. На
внутрішній поверхні капсида є 1 білкова молекула VPg, яка фіксує геном пікорнавирусів з капсидом, а
також виконує функцію затравочного білка при трансляції РНК.
• Геном становить близько 2500 нм в довжину
• Багато з них, наприклад вірус поліомієліту, можуть пригнічувати центральну нервову систему.
Відтворення:
Вірусна частка зв'язується з рецепторами клітинної поверхні. Це викликає конформаційні зміни в
вірусних білків капсида, звільняючи міристинову кислоту. Вона утворює пори в клітинній мембрані,
через яку впорскується РНК. Потрапивши всередину клітини, РНК «роздягається» і (+)нитки РНКгеному реплікується через дволанцюговий проміжний РНК продукт, який утворюється за участі
вірусної РЗРП (РНК-залежної РНК-полімерази). Трансляція рибосомами клітин-господарів не
ініціюється 5' кепом, як зазвичай, а натомість ініціюється входженням РНК в сайт зчитування
рибосом. Через 3 год після зараження вірусні білки починають синтезуватись і в цитоплазмі близько
до ядра з'являється вакуоля, в якій вони накопичуються. Приблизно за 8 годин клітина гине і
розпадається, випускаючи вірусні частки.
Білет 5
1. Основні функції симбіотичної мікрофлори людини. Біоплівки та їх фізіологічне значення.
Етіологія, визначення.
Симбіотичні мікроорганізми є важливою умовою нормального функціонування людського організму.
Функції симбіотичної мікрофлори людини:
1. Антагонізм стосовно патогенних мікробів;
2. Травна (покращуює розщеплення білків, жирів, вуглеводів, здійснюючи гідроліз целюлози);
3. Метаболічна (особливо вплив на обмін холестерину та жовчних кислот);
4. Синтетична (забезпечує організм вітамінами, гормоноподібними сполуками, природними
антибіотиками);
5. Імуностимулююча (стимулює лімфоїдну тканину, синтез імуноглобулінів, інтерферону та імунітет в
цілому;
6. Детоксикаційна (інгібує лужну фосфатазу та ентерокіназу);
7. Антианемічна та антирахітична дія (покращує всмоктування заліза, кальцію та вітаміну Д) Біоплівка
– асоціація мікроорганізмів, прикріплених до субстрату біогенного або абіогенного походження й
об’єднаних єдиним екзополімерним матриксом, який
1)складається головним чином із синтезованих бактеріями полісахаридів і білків та
2)пронизаний каналами й порожнинами, по яким рухаються розчинені у воді поживні речовини.
Розвиток плівкових культур – одна з основних стратегій виживання бактерій як у довкіллі, так і в
інфікованому організмі. Наприклад: Дентальна біоплівка відіграє важливу роль у розвитку карієсу та
хвороб пародонту. Властивості біоплівки:
 являє собою єдиний багатоклітинний організм;
 має притаманний їй цикл розвитку;
 поведінка особин, що її складають, характеризується кооперативністю і координується системою
«Quorum Sensing» (QS);
 Система QS заснована на продукції бактеріями сигнальних молекул, феромонів або аутоіндукторів,
і здатності бактерій сприймати ці сигнали.
2. Стрептококи пневмонії, біологічні властивості. Патогенність для людини і тварин.
Мікробіологічна діагностика пневмококових захворювань.
Пневмококи (Streptococcus Pneumoniaе) Диплококи овальної або ланцетоподібної форми, нерухливі,
грампозитивні, спор не утворюють. Кожна пара коків оточена капсулою, під якою знаходиться Мпротеїн. Ростуть на кров’яних або сироваткових середовищах, утворюють дрібні колонії, оточені
неповною зоною гемолізу. У рідкому поживному середовищі утворюють рівномірне помутніння.
Аероби або факультативні анаероби, капнофіли (5-10% СО2). Мають Осоматичний білковий антиген і
полісахаридні капсульні типоспецифічні антигени.
Основний фактор патогенності – капсула. За капсульним антигеном усі пневмококи поділені на 85
сероварів (патогенні тільки І, ІІ, ІІІ). Ферменти, що секретують пневмококи: пептидаза (розщеплює Іg
A), гіалуронідаза (сприяє поширенню стафілокока в тканини), апресини (пригнічуюють фагоцитоз). В
клітинній стінці міститься тейхоєва кислота (субстанція С), яка містить холін, який взаємодіє з
Среактивним білком (відбувається активація комплементу і вивільнення білків гострої фази
запалення).
Пневмококи – позаклітинні паразити, колонізують окремі ділянки респіраторного тракту при
порушенні цілісності останнього вірусами. Викликають бронхіти, пневмонію. Генералізовані форми
захворювання зустрічаються у маленьких дітей та літніх людей. Пневмонія - антропонозна інфекція.
Зараження – повітряно-крапельним шляхом. Відомі випадки захворювання тварин.
Мікробіологічна діагностика.
Матеріал для дослідження - мокротиння, кров, слиз із рото- та носоглотки, гній, спинномозкова
рідина тощо. Лабораторна діагностика включає бактеріоскопічний, бактеріологічний, серологічний та
біологічний методи. Бактеріоскопія є малоінформативною (мінливість розташування). Для
визначення сероваріанта ставлять реакцію аглютинації на склі з типовими сироватками або
використовують феномен «набухання капсул».
Серологічний метод: визначають наявність у крові стрептококового антигена (АГ) в реакції
зв’язування комплементу (РЗК) і специфічних стрептококових антитіл до токсинів. Цей метод
застосовують у випадках хронічної інфекції і коли виділити збудника не вдається. Проводять
бактеріологічне дослідження та біопробу для виділення чистої культури – внутрішньочеревним
способом заражають білих мишей матеріалом від хворого.
3. Вірус кору, біологічні властивості, культивування. Патогенез інфекції, лабораторна діагностика,
специфічна профілактика.
• рід Морбілівірус
• Структура як у представників Параміксовірусів Структура:
• куляста форма
• складний: суперкапсид із шипами, містить білок НN для адсорбції та білок F для злиття,
нуклеокапсид спіральний ( містить білки NP, P та L)
• 1 нитковий РНК- вірус (потребує реплікації)
• Культивування - Культури клітин нирок мавпи - Перещеплювані культури VERO - ЦПД у вигляді
симпластоутворення, появи внутрішніх включень.
• Патогенез - Вхідні ворота – ВДШ, кон‘юктива - Первинна репродукція у ВДШ та лімфавузлах Вірусемія, некроз капілярів, поява висипань на шкірі та слизових оболонках
• Епідеміологія - Шлях передачі – повітряно-крапельний - Джерело інфекції – хвора людина в останні
2 доби інкубаційного періоду і до 5 днів після появи висипу
• Діагностика - Матеріал – змив з носоглотки, зішкряб із висипки - Експрес-методи, виявлення
антигенів з допомогою РІФ (реакція імунофлуореценціі) - Виділення вірусуу культурі клітин за ЦПД –
симпласти і синцитіі - Серологічна діагностика – парні сироватки крові в РЗК, РН, РГГА з еритроцитами
мавпи
• Профілактика Жива вакцина що містить атенуйований вірус, проти кору, краснухи, паротиту (КПК),
вакцинація у 12-15 місяців та ревакцинація у 6 років. Лікування виключно симптоматичне —
антипіретики, відпочинок, затемнена кімната (світлобоязнь), відповідна гідратація та харчування
хворого. Додаткове вживання вітаміну А корисно впливає на дітей із гіпотрофією. При бактеріальних
ускладненнях — антибіотикотерапія.
Білет 6
1. Типи і механізми живлення мікроорганізмів. Механізми проникнення поживних речовин в
бактеріальну клітину. Хімічний склад мікроорганізмів. Значення складових компонентів. Поживні
середовища, вимоги до них. Класифікація поживних середовищ, які використовують у
мікробіології.
Існує 2 типи живлення: голозойний ( у тварин) та голофітний. У мікроорганізмів тип живлення –
голофітний ( не здатні поглинати тверді частки і засвоюють розчинні поживні субстрати після дії на
них ферментів).
Існує 3 типи переносу речовин у бактеріальну клітину:
1. Проста (пасивна) дифузія.
2. Полегшена дифузія.
3. Активний транспорт.
Хімічний склад
Вегетативні форми та спори відрізняються за складом
-вода 75-85% ( в спорах 40-50%). Втрата вільної води переводить клітину до анабіозу, а зв’язаної – до
загибелі клітин (абіозу).
-органічні та неорганічні речовини -15-25%
Склад сухого залишку: -азот 8-15%
-вуглець 45-50%
-кисень 30%
-водень 6-8%
-мінеральні речовини 3%
Ліпіди складають 5 - 10 %, у дріжджеподібних грибів і мікобактерій досягають до 40 % сухого залишку
Нуклеїнові кислоти 10—30 %
Білки 40-80%
Вуглеводи 10—30 %
Поживні середовища, вимоги до них.
1.Певний хімічний склад
2.Достатня кількість води
3.Оптимальне pH
4.Ізотонічність
5.Буферність
6.Відповідний окислювально- відновлювальний потенціал.
7.Прозорість
8.Стерильність
9.Відсутність інгібіторів росту.
Класифікація
1.за походженням:
-природні
- штучні
-синтетичні
2. за консистенцією:
- рідкі
- напіврідкі
- тверді
- сухі
3. за складом:
- мінеральні
- органічні
за призначенням поділяються на 5 груп:
1. прості (універсальні) – МПБ, МПА (м’ясо-пептонний бульйон, агар)
2. спеціальні – використовуються коли м/о не ростуть на простих (кров’яний,
сироватковий агари)
3. елективні - на них м/о певного виду ростуть швидше, ніж інші види
4. селективні - завдяки додаванню певних компонентів здатні пригнічувати
розвиток одних видів м/о, не впливаючи на ін.
5. диференційно-діагностичні – дозволяють виявити певні біохімічні властивості
м/о і провести диференціацію
2. Менінгококи, біологічні властивості, класифікація. Патогенез і мікробіологічна діагностика
менінгококових захворювань і бактеріоносійства. Диференціація менінгококів від грамнегативних
диплококів носоглотки
Менінгококи (Neisseria meningitides) – грамнегативні одиночні коки або диплококи, повернуті один
до одного увігнутою поверхнею. Форма збудника нагадує біб або кавове зерно, спор не утворюють,
більшість утворюють капсулу, нерухливі. У менінгококів є фімбрії ,за допомогою яких вони
здійснюють адгезію до клітин слизової оболонки верхніх дихальних шляхів. Менінгококи - аероби і
факультативні анаероби - дуже вибагливі до живильних середовищ, до яких додають кров або
сироватку. Оптимум культивування при 37 °С, краще в атмосфері 5-8 % СО2. На щільному середовищі
утворюють ніжні прозорі безбарвні колонії слизової консистенції, на рідкому - помутніння й осад на
дні, з часом на поверхні виникає плівка. Біохімічна активність менінгококів виражена слабо, вони
ферментують лише глюкозу і мальтозу до кислоти. Справжнього екзотоксину нейсерії менінгіту не
виділяють, їх ендотоксин термостійкий і високотоксичний. Від нього значною мірою залежить
тяжкість клінічного перебігу менінгококової інфекції. Фактором патогенності є капсула, фімбрії,
гіалуронідаза, нейрамінідаза та білок зовнішньої мембрани.
Класифікація: за полісахаридним капсульним антигеном менінгококи поділені на 9 серологічних
груп, які позначаються великими латинськими літерами (А, В, С, D, X, Y, Z, W-135, E-29). Типи A, B, C, Y,
і W135 - домінантні.
Патогенез: вхідними воротами інфекції є носоглотка. Розмножуючись, вони формують первинне
вогнище запалення. По периневральних просторах нюхального нерва процес може поширитися на
оболонки мозку.ендотоксин бере участь у розвитку токсичного шоку і пригніченні фагоцитарної
активності нейтрофілів.
Мікробіологічна діагностика: застосовують бактеріоскопічний, бактеріологічний і серологічний
методи. Матеріал для дослідження: виділення слизової оболонки носоглотки, ліквор, кров, гній з
мозкових оболонок, зіскрібки з елементів геморагічного висипу на шкірі. Бактеріоскопічне
дослідження ліквору і крові дозволяє визначити наявність збудника ; бактеріологічне дослідження
проводять з метою виділення й ідентифікації чистої культури менінгокока (носоглотковий слиз, кров і
ліквор), посів матеріалу на щільні або напіврідкі поживні середовища, які містять сироватку, кров або
асцитичну рідину, наявність у колонії Neisseria meningitides підтверджують утворенням оцтової
кислоти при ферментації глюкози і мальтози. Серологічний метод для виявлення розчинних
бактеріальних антигенів в лікворі або антитіл в сироватці крові. Для визначення антигенів
застосовують ІФА (імуноферментний аналіз), РІА (радіоімунний аналіз), імуноелектрофорез, реакцію
коаглютинації. При діагностиці менінгококів бактеріоносійства треба їх відрізняти від грамнегативних
сапрофітних (непатогенних) диплококів носоглотки. Відмінності :
Ознаки диференціації: патогенні менінгококи не ростуть при 22*с, ферментують лише глюкозу і
мальтозу, не ростуть на звичайних середовищах та не утворюють пігментів
3. Проблема специфічної профілактики та терапії грипу. Препарати та їх оцінка.
Терапія:
• призначення протигрипозних препаратів:
- Препарати, які блокують вірусний білок M2: римантадин, амантадин;
- Препарати, як блокують вірусний фермент нейроміназу: занамівір, осельтамівір;( визнані МОЗ як
найефективніші)
- Препарати, як блокують вірусну РНК-полімеразу: рибавірин;
- Різні препарати: арбідол, оксолін, інтерферони;
• інтерферон інгаляційного або інтраназального введення
• внутрішньом‘язове введення донорського IgG з високими титрами вірусних антитіл. Профілактика:
• вакцинація населення інактивованими протигрипозними вакцинами(ІГВ) :
- Цільновіріонні
- Розщеплені (спліт)
- Субодиничні ІГВ призводять до утворення захисного рівня антитіл (титр 1:40) через 3 тижні у 97%
щеплених, який утримується протягом 1 року, поступово знижуючись. Інші 3% - рефрактерні особи,
які не реагують на імунізацію.
• живі вакцини призводять до формування і гуморального, і місцевого імунітету
Білет 7
1. . Дихання мікроорганізмів. Аеробний та анаеробний типи дихання. Ферменти і структури
клітини, що беруть участь в процесі дихання. Методи вирощування анаеробних бактерій.
Дихання – це процес біологічного окислення субстрату в реакціях окисленнявідновлення, поєднаних
з реакціями фосфорилювання, при якому донорами електронів є органічні( у хемоорганотрофів) і
неорганічні ( у хемолітотрофів) сполуки, а акцептором електронів – неорганічні сполуки. Одержання
енергії у результаті дихання відбувається як у аеробних, так і в анаеробних м/о.
Якщо в реакціях окислення органічних і неорганічних речовин кінцевим акцептором електронів
служить молекулярний кисень, то такий тип метаболізму називають аеробним диханням. Це
найбільш поширений процес отримання енергії серед коменсалів і патогенних бактерій.
Якщо кінцевими акцепторами електронів служать сполуки, що містять зв’язаний кисень ( нітрати,
нітрити, сульфати та ін.), то такий тип метаболізму називають анаеробне дихання. Воно притаманне
факультативним та облігатним анаеробам. Якщо організм не здатний «переключитися» з
анаеробного типу дихання на аеробний, але не гине в присутності молекулярного кисню, то він
належить до групи аеротолерантних анаеробів. В процесі дихання бере участь дихальний ланцюгмультиферментна система, локалізована у цитоплазматичній мембрані.
Методи створення анаеробних умов для культивування:
 Фізичні:
- середовище заливають шаром вазелінової олії або парафіном;
-стовпчик живильного середовища в пробірці повинен бути високим (12 см), кисень дифундує в його
товщу на глибину до 2 см, тому нижче створюються умови для анаеробних м/о;
-перед посівом з середовища видаляють розчинений кисень: кип’ятять на водяній бані 20 хв, а потім
швидко охолоджують.
 Хімічні:
-використання речовин здатних поглинати кисень;
-використання речовин-редуцентів;
-використання спеціальних газогенеруючих систем ( виділяється водень, який взаємодіє с киснем
утворюючи воду).
 Біологічні:
-метод Фортнера: полягає в спільному культивуванні на одному середовищі аеробних та анаеробних
м/о. Спочатку вирізається полоска агару, що ділить чашку на дві половини. З одного боку засівають
анаеробних збудників, з іншого- аеробів. Краї чашки парафінують . Спочатку виростають аероби
(поглинають кисень), потім анаероби;
-метод Хеннеля («годинникових скелець»): матеріал з анаеробами засівається на живильне
середовище, воно покривається склом, заповненим шаром МПА і засіяним Serratia marcescens
(аероб, індикатор анаеробних умов). Аероби поглинають кисень і створюють сприятливі умови для
анаеробів.
2. Збудник дифтерії, біологічні властивості. Характеристика екзотоксину. Специфічна профілактика
і терапія дифтерії. Виявлення антитоксичного імунітету.
Збудник дифтерії - Corynebacterium Diphtheriae. Сorynebacterium diphtheriae, прямі або трохи зігнуті
тонкі довгі Гр(+) нерухомі безспорові палички довжиною 1-8 мкм, шириною 0,3-0,8 мкм із
невеликими булавоподібними стовщеннями на кінцях, які представляють собою метахроматичні
зерна волютину або зерна Бабеша-Ернста. За хімічною природою вони належать до
поліметафосфатів і є запасом поживних речовин. Скупчення нуклеїнових кислот у цитоплазмі може
надавати їм характерної смугастості (зеброподібної зернистості). У збудника дифтерії виявлено
фімбрії, які зумовлюють адгезивність.
Бактерії в мазках виглядають досить характерно і нагадують купку розкиданих сірників. Взаємне
розташування паличок також своєрідне: під гострим або прямим кутом, у вигляді латинських літер V,
L, Y тощо. Зустрічаються поліморфні форми –кокоподібні або с гіллясті.
Збудник дифтерії добре росте в аеробних умовах на сироваткових середов. Ру (згорнута кінська
сироватка), Леффлера (сироватка з 1/3 цукрового бульйону) та на мартенівському бульйоні. Широко
використовуються сироватковий і кров’яний телуритовий агар, середов. Клауберга та ін.
Основний хазяїн коринебактерій дифтерії - хвора людина і бактеріоносій. Збудник локалізується
переважно в рото- і носоглотці. Захворювання передається, в основному, повітряно-краплинним
шляхом, але можливо зараження контактним та аліментарним шляхами. Важливе значення у
виникненні й розповсюдженні хв. мають дифтерійні бактеріоносії. Виділені від хворих і носіїв
коринебактерії дифтерії зберігаються в зовнішньому середовищі декілька днів, у висушених плівках значно довше. Стійкі до низьких і чутливі до високих температур, добре переносять висушування. Усі
дезинфікуючі розчини в звичайних концентраціях (3-5 %) вбивають їх через 20-30 хв. Чутливі до
пеніциліну, еритроміцину, тетрацикліну. Токсигенні штами більш чутливі до АБ, ніж нетоксигенні.
Дифтерія - гостра інфекційна хвороба, яка характеризується фібринозним запаленням слизових
оболонок зіва, носа, гортані, токсичним ураженням серцево-судинної, нервової систем і
наднирникових залоз. Частіше виникає в дітей від 2 до 8 років. Інкубаційний період триває від 2 до
10 днів. Найчастіше виникає дифтерія зіва (98 %), рідко - носа, вуха, очей, шкіри, статевих органів. На
місці вхідних воріт інфекції виникає запалення з утворенням сірувато-жовтої фібринозної плівки
(diphthera - плівка), яка міцно спаяна з підлеглою тканиною. Якщо її зняти - тканина кровоточить.
Інколи процес із глотки переходить на гортань, трахею, виникає набряк, розвивається асфіксія.
Захворювання супроводжується загальною інтоксикацією організму. В кров можуть проникнути і самі
бактерії (бактеріємія). Смерть може настати від ядухи або паралічу серця. Антитоксичний імунітет,
хоча можливі повторні випадки захв.
Для діагностики бактеріоносійства бактеріоносійства стерильним тампоном забирається матеріал з
задньої частини глотки чи мигдалин, який сіється на середовище Клауберга ( або кров’янотелуритовий агар) чи на згорнуту сироватку. На кров’янотелуритових середовищах колонії збудника
дифтерії через 24 год мають сірий колір, опуклі, з рівними краями, в’язкі, а через 48 год стають
темно-сірими або чорними з металевим блиском, рівними або злегка фестончастими, з гладенькою
або радіально посмугованою поверхнею, в’язкі чи крихкі.
Токсигенність досліджують шляхом посіву на сер-ще Пізу. На третій день при появі специфічних ліній
преципітації в агаровому гелі й позитивній пробі на цистиназу, виділену культуру визначають як
токсигенну.
Токсигенність визначаються також за допомогою Елек-тесту, в основі якого лежить взаємодія токсину
з антитоксином в агаровому гелі. Якщо посіяна на середовище ВТоксигенні властивості досліТДМ
(визначення токсигенності дифтерійних мікробів) навколо дисків з антитоксином культура утворює
преципітат у вигляді тонких білих ліній, і який в свою чергу зливається з лініями контрольного
токсигенного штаму, то досліджувану культуру вважають токсигенною.
Дифтерійний токсин - білок із молекулярною вагою 62000 дальтон. Він вибірково уражає м’язи серця,
наднирникові залози, периферичну нервову систему. Дифтерійний токсин нестійкий, він швидко
інактивується при кімнатній t, від дії світла, О2, повітря, різних хімічних речовин. При дії 0,3-0,4 %
формаліну при t 38-40 °C протягом місяця він перетворюється в неотруйну сполуку - анатоксин.
Останній зберігає імуногенні властивості й використовується для імунізації людей. Він входить до
складу різних вакцин.
Профілактика.
Загальні профілактичні заходи зводяться до ранньої діагностики, госпіталізації хворих, виявлення
бактеріоносіїв, проведення повноцінної дезинфекції приміщення і предметів вжитку. Специфічна
полягає у активній імунізації людей дифтерійним анатоксином, який входить до складу багатьох
вакцин: АКДП - адсорбована коклюшно-дифтерійно-правцева, АДП-М - адсорбований
дифтерійноправцевий анатоксин із зменш. вмістом антигенів, АД-М - адсорбований дифтерійний
анатоксин із зменш. вмістом дифтерійного антигена, а також виявлення бактеріоносіїв. Д.Т.Кок –
адсорбована вакцина для профілактики дифтерії, коклюша, правця, Тетракок – комбінована вакцина
для профілактики дифтерії, коклюша, правця та поліомієліту. Іммунізація починається з
трьохмісячного віку, ревакцинацію проводять у дитячому віці, а також дорослим кожні 10 років.
Основний метод лікування - введення специфічної антитоксичної протидифтерійної сироватки. Її
вводять методом дробної десенсибілізації. При легких формах дифтерії вводять 10000-20000 МО
сироватки, при середній тяжкості - 40000-50000 МО, при тяжкій, гіпертоксичній формах - від 60000 до
120000 МО. При поєднанні дифтерії із стафіло- та стрептококовою інфекцією призначають АБ
(пеніцилін, еритроміцин, тетрациклін) і сульфаніламідні препарати.
Виявлення антитоксичного імунітету:
Вивчення специфічного імунітету проводиться за даними реакції пасивної гемаглютинації (РПГА) та
імуноферментного аналізу (ІФА). РПГА: При наявності в сироватці > 1,0 МО/мл антитоксичних антитіл,
іммунітет до дифтерії вважається стійким та тривалим. Ці методи є найбільш простими, дешевими та
дозволяють досить швидко одержати результати досліджень. Але "золотим" стандартом визначення
кількості антитіл в сироватці крові все ж є реакція нейтралізації на морських свинках та кролях, яка
дозволяє порівняти кількість антитіл в досліджуваній сироватці зі стандартною дозою
протидифтерійних антитіл, яка нейтралізує еритрогенний ефект (гіперемію та запалення в ділянці
введення) стандартної дози дифтерійного токсину. Цей метод дуже трудомісткий, складний та
дорогий. Тому він використовується лише як національний та міжнародний стандарт.
3. Антигенна будова і види антигенної мінливості вірусу грипу. Сучасні гіпотези, які пояснюють
антигенну мінливість ортоміксовірусів.
HA – основний штамоспецифічний антиген вірусу з високим ступенем неконтрольованої мінливості. Є
тримером: мономер – паличка, що С-кінцем заглиблена у суперкапсид. Синтезується у вигляді білкапопередника, що далі нарізається протеазами на 2 ланцюга: важкий (НА1) та легкий (НА2), поєднані
дисульфідними зв’язками. В тримері виділяють стеблину і глобулу. В глобулі: антигенна та
рецепторна області. Глобула складається тільки з важкого ланцюга, стеблина – з обох. У верхній
частині глобули розташовані амінокислотні послідовності, що формують вірусні рецепторні ділянки;
також глобула має 4 антигенних сайти (A, B, C, D), де амінокислотна послідовність утворює петлі, тут
накопичуються мутації.
NA – штамоспецифічний антиген, є тетрамером, по 2 мономери, з’єднані дисульфідними зв’язками.
Мономер у вигляді барабанної палочки: кубічна головка, стеблина, заглиблена в суперкапсид. На
поверхні головки каталітичний центр (4 активні центри). Антигенні детермінанти у петлях
поліпептидного ланцюга, що не беруть участь у взаємодії між ланцюгами.
Два типи антигенної мінливості збудника грипу А:
 Антигенний шифт - це така мінливість вірусу грипу, яка призводить до появи штамів із зовсім
новими поверхневими глікопротеїнами, тобто супроводжується радикальним оновленням антигенів
збудника. В основі шифтової мінливості лежить процес рекомбінації генів за умов одночасного
зараження чутливої клітини вірусами грипу людини і тварин. Деякі вчені вважають, що шифт є
наслідком послідовної заміни вірусів А(Н1N1), A(H2N2), A(H3N2) по колу.
 Антигенний дрейф - часткові зміни гена гемаглютиніну і нейрамінідази, при якому відбувається
заміна однієї або декількох амінокислот внаслідок точкових мутацій, що призводить до появи штамів
з незначно оновленими антигенними властивостями. Причиною антигенного дрейфу є звичайна
селекція вірусів зі зміненими властивостями глікопротеїнів, які «вислизають» з-під колективного
імунітету населення, що перехворіло і має високий титр антитіл. Послідовний дрейф зберігає вірус
грипу як біологічний вид. Внаслідок антигенного дрейфу з’являються варіанти збудника, що мать
епідемічне поширення.
Білет 8
1. Ферменти мікроорганізмів, їх роль в обміні речовин. Використання для диференціації бактерій.
Ферменти патогенності.
Ферменти – специфічні білкові каталізатори, які беруть участь у всіх реакціях метаболізму.
У бактерій виявлено всі 6 відомих класів ферментів. Ферменти , які постійно є у клітині у певній
концентрації – конститутивні ферменти, продукція яких визначається умовами середовища –
адаптивні ферменти. Адаптивні поділяються на індуцибельні ( синтез яких індукується відповідним
субстратом) та репресибельні ( синтез яких пригнічується надлишком продуктів реакцій).
 Ендоферменти – знаходяться у цитоплазмі, цитоплазматичній мембрані, периплазматичному
просторі.
 Екзоферменти – ті, що м/о виділяють у довкілля для розщеплення субстратів. До них належать і
ферменти патогенності, які патогенні м/о виділяють для розщеплення тканин макроорганізму до
простіших сполук. До таких ферментів відносяться плазмокоагулаза, нейрамінідаза, коллагеназа ,
лецитиназа , гіалуронідаза і деякі інші ферменти.
Ферментний склад кожного м/о визначається його геномом і є стабільною ознакою, яка враховується
при встановленні таксономічного положення. Ферменти бактерій визначають при ідентифікації, для
чого їх культивують на диференціально-діагностичних середовищах, у складі яких є різні вуглеводи та
білкові субстрати, що дозволяють встановити цукролітичні, протеолітичні, пептолітичні властивості.
2. Гонококки. Біологічні властивості, патогенез і мікробіологічна діагностика захворювань.
Профілактика і специфічна терапія гонореї та бленореї.
Гонококова інфекція – це гостре або хронічне інфекційне захворювання людини, викликається
Neisseria gonorrhoeae, яке передається переважно статевим шляхом і характеризується гнійним
запаленням слизової оболонки сечостатевих шляхів (гонорея), кон’юктиви очей (бленорея), інших
органів, інтоксикацією.
Нерухомі аспорогенні грам негативні диплококи, що утворюють капсулу. Гонококи вибагливі до
поживних середовищ, для культивування вимагають свіжо виготовлених вологих поживних
середовищ із додаванням нативних білків крові, сироватки або асцитчної рідини. Ферментативна
активність низька. Розщеплюють тільки глюкозу з утворенням кислоти, продукують каталазу і
цитохромоксидазу. Відсутня протеолітична активність. АГ – у гонококів загальний протеїновий АГ і
типоспецифічний полісахаридний АГ, по якому гонококи діляться на 16 сероварів
Фактори патогенності: капсула, пілі, ендотоксин, білки поверхневої мембрани, протеази. Головний
фактор ендотоксин, він утворюється при пошкодженні гонококів. Це відбувається під дією фізикохімічних факторів, неспецифічних факторів захисту (НФЗ), антибіотиків.
Патогенез.
Джерело інфекції – хвора людина, бактеріоносій. Механізм зараження контактний:статевий.
Вхідними воротами для збудника служить циліндричний епітелій уретри, шийки матки, кон’юктиви і
прямої кишки. Взаємодія гонококів з епітеліальними клітинами опосередкована війками, які
взаємодіють з рецепторами епітеліальних клітин, що має вирішальне значення у розвитку інфекції.
Гонококи прикріплюються до епітелію, мішенню для їх цитотоксичної дії служать поверхневі
структури клітин. Вони викликають загибель клітин, що порушує процес самоочищення слизових
оболонок. Мікроворсинки клітин, діючи як псевдоподії, захоплюють бактерії, які потрапляють
всередину.
Мікробіологічна діагностика.
1) бактеріоскопічне дослідження. Готують два мазки, один з яких фарбують за Грамом, а другий –
метиленовим синім, і мікроскопують. У зв’язку з тим, що у досліджуваному матеріала можуть
знаходитись і інші грам негативні бактерії, морфологічно схожі з гонококами, застосовують прямий і
непрямий варіанти РІФ.
2) бактеріологічне дослідження проводять у тих випадках, коли гонококи у мазках не знаходять,
частіше при атиповій і латентній формах інфекції. Посів проводять на чашки з сироватковим або
асцитичним агаром безпосередньо після взяття матеріалу. Додавання до середовища ристоміцину і
поліміксину М значно підвищує процент позитивних висівів.
3) серологічний метод – проводять РЗК за Борде-Жангу, яка буває позитивною з 3-4 тижня хвороби;
Як АГ для РЗК застосовують гоновакцину або АГ з убитих гонококів. Для визначення N. gonorrhoeae
раніше використовували також методи ІФА.
При гострій і підгострій гонореї звичайно застосовують препарати пеніциліну. При хронічній
ускладненої гонореї лікування зводиться до специфічної або неспецифічної імунотерапії та місцевого
лікування.Лікування проводиться антибіотиками групи Пеніциліну, рідше - сульфаніламідамів.
Профілактика.
ліквідація джерела інфекції: хворих необхідно виявляти і лікувати. Санітарно-освітня робота,
спрямована на пропаганду здорового способу життя, виключення випадкових статевих зв’язків. Для
профілактики бленореї новонародженим відразу ж після народження в очі капають нітрат срібла.
3. Віруси імунодефіциту людини (ВІЛ). Властивості. Роль в патології людини. Патогенез СНІДу.
Методи лабораторної діагностики (імунологічні, генетичні). Перспективи специфічної
профілактики і терапії.
ВІЛ — вірус імунодефіциту людини, що призводить до захворювання на ВІЛінфекцію/СНІД. ВІЛ
схильний до стрімких мутацій. Вірус має округлу форму. Геном складається з двох ниток РНК,
асоційованої з ревертазою та внутрішніми білками. У геномі міститься 9 генів, які кодують внутрішні
білки вірусу, ревертазу і специфічні білки зовнішньої оболонки. Серцевина віріона оточена білками
капсиду й набуває конусоподібної форми. Вона відділена від зовнішньої оболонки ще одним шаром
білків. На зовнішній ліпідній оболонці розміщені глікопротеїнові шипики, які складаються з двох
субодиниць глікопротеїду (gp 41 i gp 120). У зв’язку з особливостями структури генома, ВІЛ має
значну антигенну мінливість. На даний час відомо два типи збудників - ВІЛ-І і ВІЛ-ІІ, які відрізняються
між собою за біологічними властивостями.
Передача: гемотрансфузійний, статевий, трансплацентарний.
СНІД, або синдром набутого імунодефіциту, є кінцевою стадією ВІЛ -інфекції, при якій ураження
імунної системи людини доходить до такого рівня, що вона виявляється не взмозі чинити опір будьяким видам інфекції.
Патогенез: вірус вражає клітини з CD 4-рецептором (Т-хелпери, макрофаги, гліальні клітини мозку).
Це призводить до значного зменшення кількості Т-хелперів - основних клітин імуногенезу.
Змінюється співвідношення Т-хелперів і Т-супресорів до 0,2-0,3 (при нормі 1,9-2,4). У зв’язку з цим
паралізується імунний захист організму. Пригнічуються також Т-кілери, які забезпечують
противірусний імунітет, природні кілери, які регулюють протипухлинний імунітет, порушується
нормальна діяльність В-лімфоцитів. Наслідком цього є пригнічення синтезу антитіл. Макрофаги
стають малоактивними, знижується продукція інтерлейкіну-1, гальмується хемотаксис. Макрофаги
можуть переносити віруси в різні органи, не руйнуючись.
Лабораторна діагностика: досліджують кров, спинномозкову рідину, грудне молоко, сперму.
Використовують електронну мікроскопію, зараження Т-лімфоцитів. Виявлення антитіл у сироватці
хворих проводять за допомогою ІФА, РІФ, РІА, імуноблотингу.
Профілактика: специфічна - відсутня. Проблема створення такої вакцини утруднюється в зв’язку з
високою мінливістю ВІЛ. Проводять випробування генно-інженерних вакцин.
Лікування: Для затримки репродукції вірусу в організмі застосовують деякі хіміотерапевтичні
препарати. Найбільш ефективним із них є азидотимідин. Використовують також інтерферон,
тимозин, інтерлейкін-2 та ін.
Білет 9
1.Ріст і способи розмноження бактерій. Механізм клітинного поділу, фази розмноження культури
бактерій у стаціонарних умовах. Етіологія мікроорганізмів
Ріст — це узгоджене збільшення всіх структур і компонентів бактеріальної клітини зі зростанням її
маси. Після досягнення певних критичних розмірів клітини настає її поділ.
Розмноження – це збільшення кількості бактеріальних клітин, що відбувається в результаті
поперечного поділу з утворенням із материнської клітини дочірніх, які є ідентичними, але не завжди
рівноцінними за своїми властивостями (інеквальний поділ).Час між двома поділами у різних видів
відрізняється.
У бактеріальних клітин поділу передує подвоєння материнської ДНК. Цей процес
напівконсервативний: кожна із двох ниток ДНК служить матрицею для синтезу дочірнього ланцюга
ДНК. Спочатку бактеріальна ДНК прикріплюється до ЦПМ. Потім за участю ферментів хелікази та
топоізомерази відбувається роз’єднання ланцюгів ДНК, а SBB-білки зв’язуються з кожним ланцюгом і
попереджають повторне скручування. За участь ДНК-полімерази синтезуються комплементарні
ланцюги ДНК. Нова молекула ДНК прикріплюється до ЦПМ у сусідній ділянці. Між ділянками
прикріплення молекул утворюється перетинка з 2х шарів ЦПМ. Після цього клітини відділяються
одна від одної. Після поділу бактерії або повністю роз’єднуються або зберігають зв’язок за рахунок
поверхневих шарів своїх оболонок. Так формуються угруповання (стафілококи) або ланцюжки
(стрептококи).
Стаціонарною називають таку культуру бактерій, цикл розвитку якої відбувається в незмінному
поживному середовищі.
Фази розмноження стаціонарної культури бактерій:
1. Фаза адаптації бактерій до поживного середовища (росту та розмноження немає).
2. Фаза початку інтенсивного росту клітин.
3. Логарифмічна фаза (поділ з максимальною швидкістю, кількість зростає у геометричній прогресії).
4. Сповільнення швидкості розмноження.
5. Стаціонарна фаза (кількість клітин, що діляться = що гинуть).
6. Прискорення швидкості загибелі.
7. Фаза інтенсивної загибелі.
8. Кінцева фаза розвитку.
2.Шигели. Біологічні властивості. Класифікація. Фактори патогенності, токсиноутворення у шигел.
Патогенез шигельозу(дизентерії). Імунітет. Методи мікробіологічної діагностики.
Класифікація: Клас Ентеробактерії, родина Шигели:
 S.dysenteriaе,
 S.flexneri,
 S.boydii,
 S.sonnei.
Морфологія:
 Грамнегативні палички;
 Нерухомі;
 Капсула, але утворюють мікрокапсулу;
 Спори;
 Псевдоджутик;
 Факультативний анаероб. Культуральні властивості:
1. Прості поживні середовища:
 МПБ – дифузне помутніння;
 МПА – дрібні, блискучі, напівпрозорі колонії.
2. Диференційно-діагностичні:
 С.Ендо
 С.Плоскирєва
 ЕМС.
3. Збагачення – селенітовий бульйон. Ферментативні властивості:
 Ферментують глюкозу без газу (окрім S.sonnei)
 Не розчиняють лактат (окрім S.sonnei)
 Не гідролізують сечовину
 Не утворюють індол (окрім S.sonnei) Антигенна структура:
 О-АГ - А-S.dysenteriaе
- В - S.flexneri,
- С- S.boydii,
- D- S.sonnei.
 К-АГ (АГ І фази у S.sonnei).
Епідеміологія:
 антропоноз;
 механізм передачі – фекально-оральний;
 шлях передачі: контактно-побутовий, водний, аліментарний.
Патогенез:
-За допомогою фімбрій та поверхневих білків адгезують до ентероцитів товстого кишківника.
-Колонізують слизову оболонку, руйнуючи мікроворсинки слизової за рахунок наявності патогенних
ферментів, що сприяє утворенню мікровиразок
-Активація макрофагальної системи – гальмування фагоцитозу за рахунок ліпополісахаридів кл.ст.
-Пригнічення активності лімфоцитів Ліпідом А ендотоксину.
- інвазія ентероцитів- деструкція мітохондрій, що призводить до недостачі АТФ.
- виділення екзотоксину, що впливає на ендотелій судин, ЦНС, вегетативні ганглії, вражає печінку,
нирки та органи кровотворення, викликає некроз стінки кишківника.
Клініка:
 легка та водяниста діарея;
 важка дизентерія ( болі в животі, тенезми, інтоксикація, лихоманка, зневоднення, запальні процеси
слизової ШКТ);
 інфекційно-токсичний шок
Імунітет: нетривалий типоспецифічний (наявність ентеротоксинлізуючих ІgА)
Діагностика:
І. Взяття матеріалу
 блювотні маси,
 промивні води шлунка та кишок,
 фекалії,
 слиз (гній) із місць ураження слизової оболонки під час колоноскопії,
 харчові продукти (молоко, сир)ю
ІІ. Бактеріологічне дослідження.
1. С.Плоскирєва – гнійно серозні виділення;
2. Селенітовий агар – неемульговані випорожнення, блювотні маси, змиви;
3. С.Оллькеницького;
4. С.Мак-Конлі.
ІІІ. Ідентифікація культури:
1. Морфологічні властивості: грам негативні палички.
2. Культуральні властивості:
 С. Плоскирєва – дрібні, прозорі безбарвні (зонне-оплескуваті із зарубленими краями);
 С.Олькеницького – пожовтіння стовпчику, скошена частина не змнінюється, виділення сірководню
3. Біохімічні властивості – ряд Гісса.
4. Антигенна структура
 РА на склі з сироватками Флекснера та Зонна;
 РА з моновидовими/ монорецепрорними сироватками.
ІV. Серологічна діагностика.
1. Р. коаглютинації;
2. Р з білком А золотистого стафілокока;
3. Пряма/непряма РІФ;
4. ІФА;
5. РНГА;
6. РЗК.
V. Кератокон‘юктивальна проба на гвінейських свинках.
3.Збудники вірусного гепатиту, властивості та класифікація вірусів. Патогенез захворювань.
Лабораторна діагностика. Перспективи специфічної профілактики.
Гепати́ т — загальна назва гострих та хронічних дифузних запальних захворювань печінки різної
етіології.
Властивості:
Це облігатні гепатотропні віруси, деяким притаманна осінньо-зимова сезонність (віруси гепатиту А).
При реплікації утворюють як повні (інфекційні), так і неповні (неінфекційні (без ДНК)) частки.
Класифікація вірусів:
В залежності від:
 типу нуклеїнової кислоти
 антигенного варіанту
 системного положення
 будови
 розміру віріону
 типу клітин для культивування
 місця реплікації в клітині
 шляху передачі
поділяються на такі види: Вірусний гепатит А, В, С, D, E, G, TTV, SENV.
Патогенез:
Механізм передачі - парентеральний (інокуляційний), другорядний - фекально-оральний, рідко –
транс плацентарний, статевий. Інфікування відбувається внаслідок внесення крові та її препаратів,
лімфи при будь-якій інструментальній процедурі, яка супроводжується порушенням цілісності
шкірних та слизових покривів.
При проникненні в організм із кров’ю вірус відразу ж розноситься, фіксуючись на гепатоцитах.
Репродукція вірусу не супроводжується цитолізом гепатоцитів (свідчить про те, що він не має прямої
цитопатичної дії), а патологічний процес у печінці розпочинається після розпізнання
імунокомпетентними клітинами його антигенів на поверхні клітини. Вірус може інтегрувати в геном
гепатоциту і за певних обставин викликати трансформацію клітини.
Лабораторна діагностика: серологічний метод, радіоімунний аналіз, імуноферментний метод, імунна
електронна мікроскопія та ін. HBеAg можна виявити за допомогою ІФА, РНГА, РНЗГА, РЗК.
Специфічна профілактика: вакцина першого покоління, яку одержують з плазми крові хронічних
носіїв HBsAg, другого покоління - це субодиничні (корпускулярні) препарати або одержані
генноінженерним способом. Особам, які мали контакти з хворим на гепатит, крім активної імунізації
треба вводити людський Ig проти гепатиту В. Екстренна профіл. рекомендована медичним
працівникам, що одержали травми під час роботи з інфікованою кров’ю, статевим партнерам, які
були у недавньому статевому контакті із хворими на гепатит В.
Білет 10
1.Бактеріологічний метод дослідження. Принципи, методи та етапи виділення чистих культур
бактерій та їх ідентифікації
Методи бактеріологічного дослідження дозволяють виявити патогенні мікроорганізми.
Бактеріологічне дослідження необхідне для уточнення діагнозу, вибору методу лікування,
визначення чутливості мікрофлори до різних лікарських засобів, має велике значення для
виявлення мікобактерії туберкульозу (основні бактеріологічні дослідження:бакпосів виділень з
ока, носа, вуха, грудного молока, жовчі, кала, сечі, крові, матеріалу з рани і т.д.)
Чиста культура (ЧК) – популяція мікроорганізмів одного виду, яка вирощена на стерильному
поживному середовищі (ПС).
Методи виділення
ЧК, засновані на
механічному
принципі
1. Послідовних
розведень(за Л.
Пастером)
2.
Методи виділення ЧК, засновані на біологічномупринципі
1. За типом дихання (метод Фортнера): аеробні;анаеробні
2. За спороутворенням: спороутворюючі; не утворюютьспор
Пластинчастих
розведень
(метод Коха)
3. Поверхневих
розсівів(метод
Дригальського)
4. Поверхневих
штрихів
3. За стійкістю до дії кислот/лугів: кислотостійкі;лугостійкі
4. За рухомістю (метод Шукевича): здатні до швидкого
розповсюдження; малорухомі; нерухомі
5. За чутливістю до хім. речовин, антибіотиків та ін.
протимікробних засобів
6. Метод введення антибіотиків (ністатину, пенциліну,
фуразолідону)
7. За здатністю проникати через неушкоджені шкірніпокриви:
здатні чи не здатні проникати
8. За чутливістю лабораторних тварин до збудниківінфекцій: з
високою, низькою чутливістю
Виділення чистої культури аеробних мікроорганізмів:
Перший день (І етап дослідження) у стерильний посуд (пробірка, колба, флакон) забирають
патологічний матеріал, вивчають за зовнішнім виглядом, консистенцією, кольором, запахом,
готують мазок, фарбують і досліджують під мікроскопом. Посів проводять бактеріологічною
петлею, за допомогою шпателя за методом Дригальського,ватно-марлевим тампоном. Чашки
закривають, перевертають догори дном, підписують спеціальним олівцем, ставлять у
термостат при оптимальній t (37 °С) на 18-48 год.
Мета — одержати ізольовані колонії мікроорганізмів.
Другий день (ІІ етап дослідження) на поверхні щільного ПС мікроорганізми утворюютьсуцільний,
густий ріст/ізольовані колонії. Чашки ретельно розглядають, вивчають колонії, роблять їх
характеристику. З підозрілих колоній готують мазки, забарвлюють за методом Грама для
вивчення морфологічних та тинкторіальних властивостей збудників, досліджують рухомість
бактерій у «висячій» чи «надавленій» краплі. Рештки досліджуваних колоній знімають із поверхні
ПС, засівають на скошений агар/на сектори чашки Петрі із ПС для одержання чистої культури.
Пробірки/ чашки з посівами – у термостат при оптимальній t на 18-24 год.
Виготовляється мазок, забарвлюється, досліджується.
Третій день (III етап дослідження) вивчають характер росту чистої культури
мікроорганізмів, ідентифікують. Вивчають біохімічні властивості (цукролітичні,
протеолітичні, пептолітичні, гемолітичні, утворення ферментів).
На підставі вивчення морфологічних, культуральних, біохімічних, антигенних,
біологічних та інших властивостей мікробів роблять остаточний висновок про
ідентифікацію.
2. Патогенні мікобактерії , роль в розвитку патології людини. Збудники туберкульозу, властивості.
Види туберкульозних бактерій. Патогенез і мікробіологічна діагностика туберкульозу.
Mycobacterium— рід бактерій типу Actinobacteria, єдиний рід своєї родини Mycobacteriaceae. Родина
Mycobacteriaceae (myces — гриб, променистий)
Рід Mycobacterium
Патогенні

M. tuberculosis збудники M. bovis туберкульозу

M. africanum

M. leprae збудник лепри (прокази)

M. avium

M. kansasii- збудник хронічних уражень легень .

M. ulcerans - викликає виразкові процеси шкіри;

M. xenoрi - спричиняє ураження сечостатевої системи, шкіри, хронічні процеси в легенях тощо
Збудник туберкульозу (Mycobacterium tuberculosis)
Туберкульоз - хронічна інфекційна хвороба легенів, лімфатичних вузлів, кісток, суглобів, сечостатевої
системи, органів черевної порожнини.
Властивості Морфологія і фізіологія.
Мікобактерії туберкульозу - тоненькі, прямі або трохи зігнуті палички довжиною 1-4 мкм і шириною
0,2-0,6 мкм, гомогенні або зернисті, грампозитивні. Вони нерухомі, не утворюють спор і капсул,
можуть мати гіллясті, ниткоподібні й кокоподібні форми. У цитоплазмі, особливо в клітинній стінці
міститься велика кількість високомолекулярних ліпідів, що зумовлює їх високу стійкість до кислот, лугів
і спиртів. Вони погано сприймають анілінові барвники, найкращий спосіб забарвлення за ЦілемНільсеном: на голубому фоні туберкульозні палички виглядають рубіново-червоними
Види:
Комплекс M. tuberculosis(МТБК) включає чотири інші мікобактерії, які викликають туберкульоз:
o "M. bovis, "
o "M. africanum,
o «M. canetti»
o «M. microti.»
o «M. africanum»( не є широко розповсюдженою, але є частою причиною туберкульозу в деяких
частинах Африки)
Патогенез і мікробіологічна діагностика туберкульозу.
Облігатні аероби
Мікобактерії туберкульозу вирощують в аеробних умовах на складних живильних середовищах із
додаванням яєць, гліцерину, картоплі, вітамінів, глюкози, амінокислот.
Найчастіше використовують гліцериновий бульйон, середовище Левенштейна-Йєнсена. Мікобактерії
розмножуються дуже повільно.
Типові R-форми колоній, які властиві більш вірулентним штамам мікобактерій .
Туберкульозні бактерії виділяють ряд протеолітичних і цукролітичних ферментів, каталазу, уреазу,
нікотинамідазу й ніациназу, за якими проводять диференціацію окремих видів. Не утворюють
екзотоксину, але містять ендотоксини, які вивільняються при розпаді клітин.
Антигени і класифікація. Антигени туберкульозних бактерій складаються з білкових фракцій, ліпідів,
фосфатидів і полісахаридів. Антигенна структура різних видів мікобактерій туберкульозу подібна.
Туберкуліновий протеїн має виражені алергенні властивості. Найчастіше туберкульоз у людини
викликає М. tuberculosis (понад 90 % випадків), значно рідше - М. вovis (3-5 %). Ці два види є основними
збудниками захворювання
Мікробіологічна діагностика туберкульозу - дивись питання 126
Мікробіологічна діагностика туберкульозу:
• Мікроскопія мазка мокротиння/відбитку біоптату ураженого органу
• Посів на рідкому середовищі за допомогою автоматичного аналізатора
• Молекулярно-генетичні дослідження скринінгові та швидкі
• Посів на твердому середовищі
• Бактеріологічний метод діагностики значно ефективніший, ніж бактеріо- скопічний. Він дає змогу
виявити в 1 мл досліджуваного матеріалу 20-100 і більше мікобактерій. Його використовують не лише
для постановки діагнозу хвороби, а й для контролю ефективності хіміотерапії, визначення
вірулентності і стійкості міко- бактерій до антибіотиків та інших протитуберкульозних препаратів,
виявлення змінених варіантів, особливо L-форм.
• Майже всі досліджувані матеріали від хворих на туберкульоз (окрім крові, спинномозкової рідини)
містять супутню мікрофлору. Тому виділити чисту куль- туру мікобактерій без попередньої їх обробки
неможливо. Для знищення сторонніх мікроорганізмів харкотиння, гній, промивні води та інші
матеріали обробляють 20 хв при кімнатній температурі подвійним об’ємом 6 % розчину сірчаної кислоти або 10 % розчином тринатрійфосфату при 37 °С протягом 18-20 год. Потім оброблений матеріал
центрифугують, рідку частину зливають, а осад нейтралізу- ють, добавляючи 1-2 краплі 3 % розчину
NaOH, або трикратно відмивають від кислоти ізотонічним розчином хлориду натрію.
3. Родина аденовірусів. Біологічні властивості. Антигенна будова. Культивування. Патогенез і
лабораторна діагностика аденовірусних інфекцій. Імунітет. Специфічна профілактика.
Родина аденовірусів поділяється на два роди:
• Mastadenovirus (включає в себе віруси людини, мавп, коней, свиней)
• Aviadenovirus
Будова:
• не мають ліпопротеїнової оболонки
• за формою – ікосаедр, кубічного типу симетрії (12 вершин, від яких відходить по одному відростку з
булавоподібними потовщеннями на вільному кінці).
• капсид складається з 252 субодиниць (капсомерів).
Стійкість:
• стійкі до дії фізико-хімічних факторів
• не інактивуються ефіром, хлороформом
• при прогріванні (56 °С) активність вірусів знижується за декілька хвилин.
Антигенна будова:
Класифікація антигенів заснована на
капсида.
морфологічній та імунологічній характеристиці субодиниць
(гексон - невершинний капсомер, оточений шістьма подібними структурами.
o Пентон - вершинний капсомер з відростком)
o Гексон ( А- антиген) - має групову специфічність(в мономерному стані ідентичний для
таксономічної групи аденовірусів). Складає основну масу білків віріону - до 51 % і представлений
поліпептидом ІІ.
o Пентон (С-антиген) - типоспецифічний компонент.
o Пентон (В-антиген) - спричиняє токсичний вплив на клітини.
Гемаглютиніни. Викликають гемаглютинацію двох видів: пряму, (при якій феномен склеювання
виникає при безпосередній дії на еритроцити вірусного антигену, так званого повного гемаглютиніни),
і непряму, зумовлену вірусним антигеном і специфічними антитілами.
Неструктурні антигени: ранній антиген (Р) пухлинний антиген (Т), трансплантаційний антигени.
Культивування:
Культивуються тільки в тканинах господаря: в перещеплювальних культурах клітин(КК) HeLa,
первинних - клітини нирок ембріона людини, на яких виявляється ЦПД. Репродукція вірусів
супроводжується розвитком внутрішньоядерних включень. (*здатні викликати гемаглютинацію)
Патогенез:
Аденовірусна інфекція - респіраторне захворювання людини (частіше виникають серед дітей у віці від
6 міс. до 2 років, особливо в холодні пори року). Механізм зараження - повітряно-краплинний
+фекально-оральний. Джерело інфекції – хворий або носій.
В організмі людини аденовіруси розмножуються в епітеліальних клітинах дихальних шляхів,
кишечника, кон’юнктиві очей, мигдаликах і лімфатичних вузлах. Викликають ГРВІ (фарингіти,
ларингіти, трахеобронхіти), кон’юнктивіти, пневмонії, геморагічні цистити. Окремі серотипи мають
онкогенні властивості й зумовлюють появу пухлин у деяких гризунів. Вони можуть також проникати
ч/з плаценту, викликаючи каліцтво і смертельні пневмонії новонароджених. У дорослих виникають
рідше і мають більш легкий перебіг.
Імунітет: слабкий, типоспецифічний, недовготривалий.
Діагностика:
1) вірусологічна – виділення в КК аденовірусів і їхня ідентифікація за АГ-властивостями за допомогою
РЗК, РН;
2) серодіагностика – визначення збільшення титру АТК АBV.
Специфічна профілактика: жива аденовірусна вакцина.
Білет 11
1.Вплив фізичних, хімічних та біологічних факторів на мікроорганізми. Стерилізація, методи,
контроль за ефективністю стерилізації. Асептика. Антисептика
Фізичні
Хімічні
1.Вплив температури (оптимальна t для Одні хімічні речовини можуть
розвитку таксономічної групи)
використовуватися як поживні, інші не
змінюють фізіологічної активності

Психрофіли-холодолюбні(1520С)

Бактеріостатичні - призупиняють
рісті розмноження,

Мезофіли-(30-37С)

Бактеріоцидні - знищують м/о.

Термофіли-теплолюбні(50-60С)
2.Вплив висушування (вміст води у
вегетативних формах 75-85%).
Більшістьхвороботворних бактерій
Біологічні
нормально функціонують при
вологості 20%.
3.Вплив променевої енергії (згубно діє 1. Вплив одних м/о на інші – симбіоз
(асоціативний і конкурентний).
на
м/о, використовується для
знезаражуванняповітря, виробів мед.
призначення, ЛЗ)
4.Вплив Росм (всередині організму м/о 2. Бактерії продукують бактеріоцини і
адаптуються до Росм фізрідин,
антибіотики, що знищують інші види
ззовні-проявляють
м/о.
імунотолерантність (витримують
зміни тиску))
5.Вплив рН (більшість м/о існуюють у
3. Вплив специфічного та
нейтральному рН(6,8-7,2),але
неспецифічного
також єацидофільні та
імунного захисту організму людини на
алкалофільні м/о)
м/о.
Стерилізація - сукупність фізичних і хімічних способів повного звільнення об'єкта стерилізації від усіх
видів життєздатних форм м/о.
1.Стерилізація фільтруванням
• Тиндалізація - роздрібнена стерилізація щоденним прогріванням до 56-58С по 60хв. протягом 5 діб.
• Кип'ятіння - стерилізація цільнометалевих інструментів, гумових виробів мед. призначення протягом
30-60 хв.
2. Стерилізація парою (вологість підвищує чутливість м/о до високих t):
• Cтерилізація текучою парою - щоденне 30 хв. прогрівання протягом 3 діб у апараті Коха або автоклаві.
• Знезаражування парою з підвищеним тиском-стерилізація в автоклаві з такими параметрами : тиск1 атмосфера,температура-121С, час-10хв.
2. Променева стерилізація:
• УФ-призводить до окислення -HS груп і пошкодження ДНК бактерій енергією випромінювання.
• Гамма-промені - утворюють в мікробах вільні радикали, ушкоджує нуклеїнові кислоти і ферментні
системи (використ. кобальт або цезій)
3. Хімічна стерилізація - 6% розч. Н2О2 на 6 год. при 18С або на 3 год. при 50С.
Антисептика-способи знищення небезпечних мо у ранах, на шкірі, слизових оболонках, та у
порожнинах тіла з метою попередження розвитку та лікування інфекційних процесів.
Асептикакомплекс
антимікробних
заходів
деконтамінації
середовища,націлених на запобігання попадання мо в організм людини
об'єктів
зовнішнього
2. Ентеробактерії, їх еволюція. Значення в розвитку патології людини. Ешерихії, їх властивості.
Патогенні серовари ешеріхій,їх диференціація. Мікробіологічна діагностика коліентериту.
Ентеробактерії (родина Enterobacteriaceae). До родини кишкових бактерій належать мікроорганізми,
які в основному знаходяться в кишечнику людей та окремих видів тварин.
Родина включає 35 родів.в організмі людини ентеробактерії входять до мікробних біоценозів тонкої,
товстої кишки. Серед ентеробактерій є патогенні, уовно-патогенні, сапрофітні види. Умовно-патогенні
бактерії родів Escherichia (E. coli), Salmonella, Shigella, Klebsielia (K. Pneumonia), Enterobacter, Proteus(P.
Vulgaris), Yersinia (Y. Enterocolitica, Y. Pseudotuberculosis) викликають при імунодефіциті інфекційний
ендокардит.
Мікроорганізми з невеликими паличками, грам-негативні. Рухаються завдяки наявності джгутиків,
мають капсулу або мікрокапсулу, спор не утворюють. Всі ентеробактерії є факультативними
анаеробами, добре ростуть на середовищах з м’ясним екстрактом. Мають добре виражену
ферментативну активність, що пов’язана з утворенням сахаролітичних, протеолітичних ферментів. E.
Coli невибаглива до живильних факторів і добре росте на простих поживних середовищах.
Розрізняють 3 основні типи АГ: О-соматичний антиген, Н-джгутиковий антиген, К- капсульний антиген.
О-антиген є складовою частиною ліпополісахариду зовнішнього шару клітинної стінки. Специфічність
О-антигену визначається гексозами і аміноцукорами, зв’язані з ліпополісахаридами клітинної стінки.
Н-антиген міститься в джгутиках клітини і складається з білка флагеліну. Капсульні К-антигени містяться
у клітинній стінці, але у більш поверхневому шарі. Вони маскують О-антиген. К-антиген за хімічними
властивостями належать до кислих полісахаридів.
Патогенна дія ентеробактерій обумовлена білками клітинної мембрани, капсульним полісахаридом,
ворсинками, токсинами. Вірулентність ентеробактерій визначається підвищеною адгезією,
позитивним хемотаксисом між поверхневими структурами мікроба і рецепторами епітелію.
Токсичність ентеробактерій обумовлена ендотоксином, екзотоксинами (ентеротоксинами,
цитотоксинами).
Мікробіологічна діагностика коліентеритів зводиться до виділення культури патогенного серовара від
хворого і його ідентифікації. Матеріалом для дослідження є випорожнення хворих, блювотні маси,
виділення з рото- і носоглотки. Його висівають на середовище Ендо, потім характерні колонії (червоні
з металевим блиском) аглютинують з відповідними діагностичними ОК-полівалентними сироватками.
Колонії, які дали позитивну реакцію аглютинації на склі, висівають на скошений агар і виділену чисту
культуру ідентифікують за морфологічними, біохімічними й антигенними властивостями.
Вирішальним є постановка розгорнутої реакції аглютинації. Для прискореної ідентифікації ешерихій
застосовують РІФ, яка дає змогу отримати відповідь ч/з 1-2 год.
3. Родина Герпесвірусів, біологічні властивості, значення в розвитку патології людини. Лабораторна
діагностика захворювань. Методи лабораторної діагностики.
До родини Herpesviridae відносять середні за розмірами ДНК-вмісні віруси складної будови. Для
людини 8 патогенних видів:
1. Вірус простого герпесу- ВПГ-1
2. Вірус простого герпесу- ВПГ-2
3. Вірус вітрянки-оперізуючого лишаю- герпес-зостер, ВГЛ-3
4. Вірус Епштейна-Барр, ВЕБ
5. Цитомегаловірус- ЦМВ
6. ВГЛ-6
7. ВГЛ-7
8. ВГЛ-8, асоційований з саркомою Капоші.
Структура
• Мають неправильну, овальну форму(160-200нм).
• У структурі віріона розрізняють зовнішню оболонку з глікопрротеїновими шипами, тегумент, капсид
і нуклеоїд.
• Геном являє собою лінійну дволанцюгову ДНК.
Реплікація: Цитоплазматична/ядерна
1. Вірус взаємодіє з рецепторами клітини-хазяїна через великий поверхневий антиген та входить до
клітини.
2. Релаксована циркулярна ДНК та капсид транспортуються за допомогою мікротрубочок в ядро, де
ДНК вивільнюється через ядерні пори і перетворюється на ковалентно замкнену циркулярну ДНК.
3. Транскрипція прегеномних РНК і субгеномних мРНК, що здійснюється РНК— полімеразою II,
спричинює синтез усіх вірусних протеїнів.
4. Прегеномні РНК разом з Р-протеїном та зворотно транскрибованою (-) ДНК, ковалентно зв'язаною з
Р-протеїном, вкриваються капсидною оболонкою.
5. (+) ДНК синтезується з (-) ДНК. Утворюються нові релаксовані циркулярні ДНК.
6. Збірка віріонів в цитоплазмі за участі мембран клітин системи мононуклеарних фагоцитів та
відбруньковування від мембрани клітини.
Герпесвіруси можуть спричиняти такі захворювання людини:
1. Гінгівостоматит, генітальна герпетична інфекція
2. Генітально—ректальний, неонатальний герпес
3. Вітряна віспа
4. Інфекційний мононуклеоз
5. Субклінічна інфекція, мононуклеоз, вади розвитку
6. Раптова екзантема дітей
7. Асоціація з ВІЛ-інфекцією, саркома Капоші.
Лабораторна діагностика:
• Матеріал для дослідження: кров, вміст везикул, кірочки, слина, спинно-мозкова рідина, згустки
крові, секційний матеріал.
• Найбільш чутливий метод діагностики- виділення та ідентифікація виділеного агента в культурі
клітин, або курячому ембріоні.
• Серологічні дослідження грунтуються на виявленні специфічних антитіл до ВПГ- 1/2. Найбільш
поширений ІФА на виявлення антитіл класів IgM, IgG у крові хворого. Для серодіагностики
використовують також РНІФ, РНГА, РН.
• Генетичний метод. Геном ВПГ у венозній крові або спинномозковій рідині виявляють методом ПЛР.
Може застосовуватись для диференціальної діагностики ВПГ- 1/2.
Білет 12
1. Походження та еволюція мікроорганізмів. Сучасна класифікація прокаріотів. Систематика та
номенклатура бактерій. Вид як основна таксономічна одиниця.
Питання про походження вірусів і їхньої природі є предметом численних досліджень і дискусій. Одні
вчені розглядають віруси як нащадки стародавніх неклітинних форм живих паразитичних систем,
функціонально тісно зв'язаних із кліткою хазяїна, але які розвиваються самостійно і генетично
незалежно від них. Інші вважають, що віруси виникли з одноклітинних організмів, що у результаті
регресивної еволюції втратили білоксинтезуючі системи і стали внутрішньоклітинними паразитами.
Треті дослідники стверджують, що віруси пішли з клітинних елементів, що стали автономними
системами. Ця гіпотеза пояснює розмаїтість генетичного матеріалу вірусів.
Прокаріоти - доядерні, одноклітинні, найпростіші форми життя, які не мають ядерної мембрани і
високоорганізованих органел. Це бактерії, актиноміцети, мікоплазми, рикетсії, спірохети, хламідії,
ціанобактерії. За класифікацією Берді основні таксони: царство, відділ, клас, порядок, родина, рід,
вид, інфера. Виділяють 4 відділи у бактерій: грацилікути, фірмікути, тенерикути, мендозикути.
Основною таксономічною категорією є вид. По сучасних уявленнях, вид — це група близьких між
собою організмів, що мають загальний корінь походження й на даному етапі еволюції, що
характеризуються певними морфологічними, біохімічними й фізіологічними ознаками, відособлених
добором від інших видів і пристосованих до певного середовища проживання.
2.Мікобактерії туберкульозу, властивості. Види туберкульозних бактерій. Тинкторіальні та
культуральні властивості. Диференціація збудників туберкульозу. Атипові мікобактерії. Значення в
розвитку патології людини.
Збудником туберкульозу є мікобактерія туберкульозу (МБТ) - патогенний мікроорганізм з роду
Micobacterium сімейства Actinomycetacae (променисті гриби).
Розрізняють 3 групи мікобактерій:
-істинні мікобактерії - патогенні для людини;
-кислотостійкі умовно-патогенні мікобактерії (атипові); -кислотостійкі сапрофіти.
Серед істинних мікобактерій, залежно від патогенності для людини та різних видів тварин,
виділяють такі ..
Види та диференціація збудників туберкульозу:
M. tuberculosis - людський тип, збудник туберкульозу людини;
M. bovis - бичачий тип, збудник туберкульозу великої рогатої худоби;
M. africanum - африканський тип, виділений у західній тропічній Африці, йому притаманні риси двох
попередніх типів.
Тинкторіальні та культуральні властивості
M. tuberculosis мають вигляд тонких, дещо вигнутих, гомогенних або зернистих паличок
довжиною 0,8-5 мкм, товщиною 0,3-0,5 мкм.
МБТ не утворюють спор і капсул. Грам-позитивні. Важливою їх властивістю є кислото-, луго-,
спиртостійкість.
МБТ - факультативні аероби, для їх нормального розвитку потрібен кисень. Розмноження
відбувається шляхом простого ділення, рідше брунькуванням.
Мікробна клітина має мікрокапсулу, цитоплазматичну мембрану, цитоплазму з органелами (гранули,
вакуолі, рибосоми), ядро.
Значення в розвитку патології людини.
Туберкульоз у людей у 80-95% випадків спричинюють МБТ людського типу, в 10-20% - МБТ бичачого
типу, який найчастіше виділяють у хворих - мешканців сільської місцевості з високим рівнем
захворюваності на туберкульоз великої рогатої худоби. При зараженні бичачим типом МБТ
здебільшого розвиваються позалегеневі форми туберкульозу: лімфатичних вузлів, кісток і суглобів,
сечостатевої системи, мозкових оболонок.
Атипові мікобактерії (анонімні, паратуберкульозні) - кислотостійкі, умовно-патогенні мікобактерії,
поширені у воді, грунті, на овочах. За певних умов, особливо при зниженні імунітету, можуть
викликати в людини захворювання, подібні до туберкульозу, які об'єднуються поняттям
мікобактеріози.
4 групи атипових мікобактерій:
I - фотохромогенні - утворюють пігментацію колоній на світлі (M. kansasii);
II - скотохромогенні - найбільш поширена група - утворюють жовто-оранжевий пігмент у темноті (M.
aquae, M. scrofulaceum);
III - нефотохромогенні - мають слабку пігментацію або не пігментуються (M. avium, M. intracellularae,
M. xenopi);
IV - швидкоростучі (M. phlei, M. smegmatis, M. fortuitum, M. marinum).
3.Рід Ентеровірусів, загальна характеристика, класифікація. Віруси Коксакі та ЕСНО, роль в
патології. Лабораторна діагностика ентеровірусних інфекцій.
Ентеровіруси (enterovirus) - рід (+)ssРНК-вмісних вірусів (родини пікорнавірусів).
Потрапляють в організм людини через шлунково-кишковий тракт, розмножуються там, часто
уражають центральну нервову систему. Є найчастішим чинником виникнення асептичного
серозного менінгіту.
Ентеровірусні інфекції - гострі інфекційні захворювання, небезпечні через те, що ентеровіруси
вирізняються високою стійкістю в зовнішньому середовищі, здатні зберігати життєздатність у воді
поверхневих водоймищ і вологому ґрунті до декількох місяців.
Джерелом інфекції є хворий або носій вірусу, у якого клінічні прояви захворювання відсутні. Вірус
виділяється з носоглотки і кишкового тракту.
Механізм передачі інфекції - фекально-оральний, аерозольний.
Шляхи передачі - водний, контактно-побутовий, харчовий, повітряно-краплинний. Види:
Вірус діареї ВРХ
Вірус Коксакі (Coxsackie)
Ехо вірус
Вірус поліомієліту (поліовірус)
Вірус везикулярної хвороби свиней
Віруси Коксакі
В даний час відомо 30 серотипів Коксакі-вірусів, з них до групи Коксакі А відносяться 1- 24 серотипу
(тип 23 відсутня), до В - 1-6 серотипи.
Будова вірусів типова для всіх ентеровірусів. Особливості:
містять гемаглютинін;
патогенні для новонароджених мишей.
Внутрішньом'язове введення вірусу Коксакі А викликає мляві паралічі та ділянки змертвіння м'язів, а
Коксакі В - ураження внутрішніх органів і енцефаломієліт. Для вірусів Коксакі характерний
поліорганний тропізм.
Клініка. Віруси викликають різноманітні по клініці захворювання:
герпангіну - гостру лихоманку з болями в животі і бульбашковими висипаннями на слизовій
ротової порожнини, іноді з ригідністю потиличних м'язів;
епідемічну міалгію - протікає з високою температурою і колючими м'язовими болями в області
грудної клітини і живота;
епідемічну плевродинію - супроводжується лихоманкою, плевритом, больовими нападами в
області грудей;
асептичний серозний менінгіт - гостра лихоманка з менінгеальними симптомами;
енцефаломіокардіт новонароджених - міокардит і паралітичні форми, схожі на поліомієліт,
кардіотропність більше виражена у вірусів Коксакі В.
Діагностика здійснюється при виділенні вірусу з фекалій, змиву з носоглотки, ліквору шляхом
зараження матеріалом мишей-шмаркачів і культур клітин.
Ідентифікація: реакція нейтралізації в культурі клітин, на новонароджених мишах зі специфічними
сироватками.
Серологічний діагноз проводять шляхом виявлення наростання титру антитіл в парних сироватках
хворого в реакції нейтралізації, реакції гемагглютинації, імуноферментному аналізі.
Віруси ЕСНО.
Назва є абревіатурою зі слів enteric cytopathogenic human orphans. Так як їх роль в патології людини
довго залишалася невідомою, вони були названі «сиротами». Особливості:
Не патогенні для новонароджених мишей,
Мають гемаглютинін,
Спорідненість до лімфоїдної тканини
Відомі 1-33 серотипи (крім 10, 22, 23, 28), які ідентифікуються в реакції нейтралізації, полімеразній
ланцюговій реакциї, імуноферментному аналізі.
Віруси викликають різні захворювання переважно в дитячому віці. Після розмноження віруси
проникають в лімфу, а потім в кров, настає вірусемія і генералізація інфекції. Подальший розвиток
хвороби залежить від властивостей вірусу і імунного статусу організму.
Багато серотипів здатні вражати центральну нервову систему, викликаючи:
поліомієлітоподібні захворювання
асептичний серозний менінгіт (серовар 2-9, 12, 14, 16, 21)
шлунково-кишкові захворювання з синдромом діареї
респіраторні захворювання (серовар 8-11, 20)
увеїт - запалення слизової оболонки ока
захворювання паренхіматозних органів.
Діагностика проводиться так само, як і при віруси Коксакі.
Специфічна профілактика - формалінізовані вакцини з найбільш патогенних
ентеровірусів (Коксакі А-9, В-1, ЕСНО-6).
Білет 13
1.Систематика і номенклатура бактерій. Основні принципи систематики. Класифікація бактерій.
Мікроорганізми – це організми, невидимі неозброєним оком через їх незначних розмірів. Цей
критерій – єдиний, який їх об’єднує.
Систематика мікроорганізмів – наука, завданням якої є опис і упорядкування різноманітних
мікроорганізмів, їх розподіл (класифікація) на певні систематичні групи (таксони)
Застосовують 2 принципи класифікації мікроорганізмів:
• Філогенетичний (природний) принцип, згідно якому належність мікроорганізмів до певної групи
визначають, виходячи із будови геному
• Фенотиповий принцип – полягає у об’єднанні мікроорганізмів за подібними властивостями
(патогенність, морфологія, фізіологія,ферментативні ознаки,антигенна будова). Цей принцип більш
поширений, дозволяє розробити так звані робочі класифікації, які широко використовуються для
встановлення збудника.
Історично бактерії поділяли за формою на кулясті бактерії (коки, диплококи, сарцини, стрептококи),
нитчасті, звивисті (спірили — форми зі спіральними завитками; вібріони, спірохети) та паличковидні.
Останні об'єднювали бактерії, що не утворюють ендоспори (власне бактерії), та спороутворюючі
бактерії (бацили). Перша формальна класифікація з'явилася після розробки Гансом Хрістіаном
Грамом методики фарбування за Грамом, що розділяє бактерії за структурними характеристиками
клітинної стінки. Ця схема включає:
Gracilicutes — Грам-негативні бактерії з двома клітинними мембранами;
Firmicutes — Грам-позитивні бактерії з товстою стінкою збудованою з пептидогліканів; Mollicutes —
Грам-негативні бактерії без клітинної стінки чи другої мембрани; Mendosicutes — Нетипово
фарбовані бактерії, тепер відомо, що вони належать до архей.
2.Сальмонели – збудники черевного тифу та паратифів. Біологічні властивості та антигенна будова.
Патогенез захворювань. Імунітет. Специфічна профілактика та лікування.
Класифікація: клас Ентеробактерії, родина Сальмонели:
Salmonella typhi- черевний тиф
S. paratyphi A- паратиф А
S. Schottmuelleri- паратиф В
Морфологічні властивості:
Рухливіграмнегативніпалички;
Заокругленікінці;
Факультативніанаероби;
спори;
капсули.
Культивування:
1. Прості поживні середовища:
МПА–помутніння;
МПБ–ніжні,круглі,гладкі,безбарвні. 2. Диференційно-діагностичні:
С.Ендо-рожеві;
С.Левіна–блакитні;
С.Плоскирєва–безбарвні;
Вісмут-сульфітовийагар–почорніннястовчику;
С.Олькеницького–пожовтіннястовпчику
- скошена частина не змінюється
- розривстовпчика
3. Збагачення: жовчний та селенітовий бульйони.
Ферментативні властивості
Глюкоза/ мальтоза/ маноза= кислота + газ ;
Лактоза, сахароза, саліцин, сечовина;
Цитратпозитивні;
Фактор росту для тифозної палички- Триптофан.
Антигенна структура
О-АГ – соматичний (65 серогруп)- А/В/С1/С2/D/Е1/Е2/..
Н-АГ – джгутиковий; кодує дві фази – І (специфічна, позначається літерами) , ІІ(неспецифічна,
позначається уифрами).
Vі –АГ – рецептор для бактеріофагів.
Черевний тиф та паратифи
Класифікація: клас Ентеробактерії, родина Сальмонели:
Salmonella typhi- черевний тиф
S. paratyphi A- паратиф А
S. Schottmuelleri- паратиф В
Фактори патогенності
Забезпечуютьтрансцитоз;
Забезпечуютьінвацію;
Забезпечуютьрезистентність:RhOP,PhOQ;
Ендотоксин(збільшуєконцентраціюцАМФ). Епідеміологія
Антропоноз;
Механізмзараження-фекально-оральний;
Шлях-водний,харчовий,контактний;
Джерелоінфекції–хворий/бактеріоносій.
Патогенез черевного тифу
Збудник потрапляє в слизову оболонку тонкої кишки – пеєрові бляшки – лімфатичні вузли –
кровообіг – первинна бактеріоемія (24-32 год) – фагоцитоз клітинами ретикулоендотеліальної
системи – внутрішньоклітинне розмноження – вивільнення паличок в кровообіг при руйнуванні
клітин – транзиторна бактеріоемія – розвиток реакцій гіперчутливісті сповільненого типу –
реконвалесценція.
Клініка:
Циклічналихорадка(39-40);
Інтоксикація;
Розеольознависипка;
ПорушенняНС(марення,галюцинації);
ПорушенняССС(падінняАТ,колапс);
Гепатомегалія;
Спленомегалія.
Імунітет: напружений тривалий ( О-АТ- максимальні на першому тижні захворювання,
Н-АТ – залишаються, Vі – бактеріоносії).
Профілактика:
Вакцина TABte;
Спиртова черевнотифозна вакцина збагачена Vі- АГ;
Сухий черевнотифозний бактеріофаг.
Лікування: левоміцетин, рифампіцин, ампіцилін, нітрофуранові препарати.
3.Віруси поліомієліту, характеристика, класифікація. Патогенез і імуногенез інфекції.
Лабораторна діагностика, специфічна профілактика. Проблема ліквідації поліомієліту в усьому
світі.
Вірус поліомієліту (Poliovirus). Викликає поліомієліт (запалення спинного мозку). Поліовірус
представлений трьома серотипами, які відносяться до роду Enterovirus сімейства Picornaviridae.
Морфологія і властивості.
Ікосаедрична частка діаметром 27 нм
Капсид складається з 60 субодиниць, кожна з яких містить 4 білка (VP1-VP4)
Одноланцюгова (+)РНК.
На трьох більших білках (VP1-VP3) знаходяться поверхневі антигенні детермінатни віріона, які
викликають синтез антитіл, що нейтралізують інфекціозность вірусу.
Малий внутрішній білок VP4 пов'язаний з вірусною РНК, бере участь у встановленні її в капсид
віріона.
Вірус має особливості:
не містить гемаглютиніну
не культивується в курячому ембріоні і в організмі експериментальних тварин. Резистентність.
Стійкий у зовнішньому середовищі: у воді, молоці, стічної каналізаційної воді зберігає активність
при 0 °С протягом року
Не пошкоджується розчинниками жирів
При 50 °С інактивується протягом 30 хвилин
Вірус швидко гине в 1% розчині хлораміну, 3% перекису водню, чутливий до УФ- променів.
Репродукція. Віруси адсорбуються на ліпопротеїнових рецепторах клітини, в яку вони проникають
шляхом віропексиса (вірус зв'язується з клітинною мембраною, утворюється мікровакуоль). Після
звільнення віріона від капсида утворюється реплікативна форма РНК, яка є матрицею для синтезу
інформаційної РНК. Репродукція відбувається в цитоплазмі. Спочатку синтезується єдиний
гігантський поліпептид, який розрізається протеолітичними ферментами на кілька фрагментів. Одні з
них представляють капсомери, з яких будується капсид, інші - внутрішні білки, треті - ферменти. Далі
формуються кілька сотень віріонів в кожній інфікованій клітині, які звільняються після лізису клітини.
Культивування - в первинних або перещеплюваних культурах клітин різних тканин людини і мавп.
Поліовірус, що виділяється з природніх джерел, здатний інфікувати тільки клітини приматів, що
містять на клітинної поверхні специфічні мембранні рецептори для вірусу.
Патогенез і клініка.
Джерело інфекції - хворі люди і вірусоносії.
Шлях зараження - фекально-оральний, частіше аліментарний або водний. Інкубаційний період 7-14
днів.
Вірус потрапляє в носоглотку (лімфоглоткового кільця Пирогова), далі в лімфатичний апарат тонкого
кишечника, а потім проникає в кров. З кров'яного русла може проникати в ЦНС, якщо нейтралізуючі
антитіла не виробляються в кількостях, достатніх для блокування цього шляху. В ЦНС вірус
поширюється уздовж нервових волокон і в процесі внутрішньоклітинного розмноження може
пошкодити або повністю зруйнувати нервові клітини, результатом чого може бути млявий параліч.
Найчастіше вражаються клітини передніх рогів спинного мозку, у важких випадках вірус проникає в
головний мозок. Порушення функцій периферичних нервів і рухової мускулатури є наслідком
розмноження вірусу в мотонейронах. Зміни в цих клітинах розвиваються швидко.
Можуть бути:
безсимптомна інфекція
легкі клінічні форми без паралічів
асептичний серозний менінгіт
паралітичний поліомієліт (відзначається в 1% випадків поліовірусной інфекції).
Імунітет. Після захворювання залишається стійкий імунітет до відповідного серотипу вірусу.
Пасивний імунітет (після народження) зберігається протягом 4-5 тижнів життя дитини.
Лабораторна діагностика Вірусологічні методи - виділення вірусу і його ідентифікація.
Матеріал - фекалії хворого, носоглотковий змив, кров, ліквор. Матеріал фільтрують, обробляють
антибіотиком, вносять в культуру клітин Hep-2 і RD. Через 5-7 днів виникає цитопатична дія у вигляді
дрібнозернистої деструкції клітин.
Ідентифікація вірусу проводиться в реакції нейтралізації. В культури тканин вносять вірус в суміші з
полівалентною протиполіомієлітною сироваткою типів 1, 2, 3, а потім для визначення типу - з
окремими типовими сироватками. Для встановлення внутрішньотипових відмінностей
використовують штамоспецифічні адсорбовані поліклональні та моноклональні імунні сироватки,
молекулярну гібридизацію, полімеразну ланцюгову реакцію і секвенування вірусного генома.
Для програми ліквідації поліомієліту важливе значення має диференціація між штамами дикого і
вакцинного штаму.
Специфічна профілактика здійснюється живими і убитими вакцинами, завдяки яким досягнуто
значного прогресу в боротьбі з поліомієлітом. ВООЗ прийнято рішення про глобальну ліквідації
поліомієліту після 2000 р.
Для лікування використовують сироватковий людський імуноглобулін проти поліомієліту,
отриманий із сироватки донорів.
Білет 14
1.Неспецифічні фактори захисту організму від патогенних мікробів. Комплемент, його властивості,
шляхи активації. Фагоцитоз, види фагоцитуючих клітин. Стадії фагоцитозу.
Неспецифічний імунітет - це форма імунітету, який здійснюється різними речовинами, що їх
виділяють спеціальні залози шкіри, травної і дихальної систем, а також лейкоцитами за допомогою
фагоцитозу та білком-інтерфероном. Вони діють на всі мікроорганізми, незалежно від їхньої
природи.
Неспецифічні фактори захисту:
1)бар’єрна функція шкіри:залози виділяють лізоцим,що руйнує пептидоглікан мікробів; 2) бар’єрна
функція слизових оболонок,які покриті слизом,війками;
3) бар’єрна функція паренхіматозних органів:запалення;
4)фагоцитоз.
Комплемент-складний комплекс білків сироватки крові, який при активації комплексом антигенантитіло та ін. факторами вивільнює мембраноатакуючі ферменти і забезпечує неспецифічний захист
організму від чужорідних агентів клітинної природи.
Властивості: Комплемент термолабільний, він руйнується при 55°С протягом 30 хвилин, але може
тривалий час зберігатись у висушеному стані при низьких температурах. Швидко руйнується під дією
прямих сонячних променів та рентгенівського опромінення. Бактерицидна дія зменшується під дією
пепсина та кислот. Деякі речовини, наприклад сахароза, глюкоза, що пригнічують денатурацію білка,
підвищують стійкість комплементу до негативних факторів.
Шляхи активації:
1.класичний-активація комплементу комплексом антиген-антитіло; 2.альтернативний-активація
ендотоксинами організму.
3. лектиновий - здійснюється за рахунок лектинів — білків, що зв'язують вуглеводи бактеріальних
клітинних стінок. До лектинів належить манозозв'язувальний протеїн сироватки крові. Приєднуючись
до бактерії, він активує манозозв'язувальну протеїн- асоційовану серинову протеазу, яка розщеплює
С2 і С4 компоненти комплементу. Таким чином, утворюється С3-конвертаза, і надалі каскадна
реакція активації комплементу проходить класичним шляхом.
Мембраноатакуючий комплекс-йонний канал в плазматичній мембрані бактеріальної клітини, який
викликає лізис клітини.
Мембраноатакующий комплекс системы комплемента (сокр. МАК, МАС, сокр. от англ. Membrane
attack complex), также терминальный комплекс комплемента (TKK или TCC, сокр. от англ. Terminal
complement complex) — представляет собой структуру, обычно образованную на поверхности
патогенных бактериальных клеток в результате активации альтернативного пути, классического или
лектинового путей системы комплемента и является одним из эффекторных белков иммунной
системы. Мембраноатакующий
комплекс (МАК) формирует поры — трансмембранные каналы. Эти каналы нарушают целостность
структуры мембраны клеток-мишеней, приводя к их лизису и гибели[1][2].
Фагоцитоз-активне захоплення і поглинання мікроскопічних сторонніх об'єктів (бактерії, фрагменти
клітин) і твердих частинок одноклітинними організмами або деякими клітинами багатоклітинних
тварин.
Види фагоцитуючих клітин: сегментоядерні лейкоцити, макрофаги, ендотелій судин, альвеолоцити.
До мікрофагів належать поліморфно-ядерні лейкоцити (нейтрофіли, еозинофіли, базофіли). Клітини
малих розмірів, рухливі, локалізуються переважно в судинах, мають сегментоване ядро, секретують
протеолітичні ферменти. Вони фагоцитують мікроорганізми.
До макрофагів належить система мононуклеарних фагоцитів (моноцити, гістіоцити). Клітини великих
розмірів мають велике ядро, секретують ліполітичні ферменти, містяться як у судинах, так і у
тканинах, які багаті на судини, передають антигенну інформацію, необхідну для утворення антитіл.
Макрофаги поглинають більш великі частки, в тому числі й клітини та їхні уламки.
Клітини-фагоцити: поліморфноядерні лейкоцити, моноцити і макрофаги. Термін
ретикулоендотеліальна система замінений на термін система мононуклеарних фагоцитів.
Стадії фагоцитозу: 1-хемотаксис(зближення);
2-адсорбція мікроба на поверхні клітини;
3-поглинання мікроба і утворення фагосоми,у якій багато ферментів, які руйнують мікроб=>фагосома
зливається з лізосомами клітини=>утв. фаголізосом(основний період руйнування мікроба),поява
перикисів(вбивають мікроб),утв.радикали гіпохлориду ClO(хлор оксид).
Завершений фагоцитоз закінчується повним руйнуванням мікрофаги. Однак деякі види
мікроорганізмів виявляють більшу стійкість до лізосомальні антимікробних речовин або навіть
розмножуються всередині фагоцитів. Такий незавершений фагоцитоз частіше спостерігається в
нейтрофілах і закінчується їх загибеллю, в інших же випадках фагоцитованими мікроби
виштовхуються з них.
2. Борелії, біологічні властивості. Роль в розвитку паталогії людини. Збудники епідемічного та
ендемічного поворотного тифу. Патогенез, імуногенез і мікробіологічна діагностика поворотного
тифу. Специфічна профілактика і терапія поворотного тифу. Збудник хвороби Лайма. Патогенез
захворювання, мікробіологічна діагностика, терапія і профілактика.
Борелії:
Спіралеподібні з невеликою кількістю завитків (3-8)
Добре фарбуються за методом Романовського-Гімзи, бо мають велику кількість нуклеопротеїдів
Капнофіли ( потребують 5-10% СО2)
Культивуються на складних поживних середовищах, що містять сироватку, тканинні екстракти
Можуть розвиватися у жовтковому мішку курячих ембріонів
Роль в розвитку паталогії людини:
Borrelia recurrentis – збудник епідемічного поворотного тифу
Borrelia burgdorferi, B. Garini, B.afzelli – збудники хвороби Лайма
Збудники епідемічного та ендемічного поворотного тифу:
Borrelia duttoni, persica – збудники ендемічного поворотного тифу або кліщовий поворотний тиф (
зоонозне захворювання). ( Переносниками є кліщі роду Алекторобіус; резервуар – гризуни та
аргасові кліщі)
Borrelia recurrentis – збудник епідемічного поворотного тифу(антропонозне захворювання)
Патогенез епідемічного поворотного тифу:
Людина заражається при втиранні гемолімфи роздавлених інфікованих вошей в ранку від укусу і
при розчухуванні укусу
Борелії потрапляють у клітини лімфоїдно-макрофагальної системи, де розмножуються
Бореліємія ( під час даного етапу наявна температура до 39-40С, озноб, головний біль)
Характерний циклічний перебіг, наявні періоди ремісії.
Імунітет:
Гуморальний, нетривалий.
Діагностика:
Бактеріоскопічний метод ( збудник виявляється у препараті з краплі крові, зафарбованому за
Романовським – Гімзою)
Серологічний метод ( Реакція зв’язування комплемента)
Біологічна проба на щурах, мишах та морських свинках ( для диференціації епідемічного та
ендемічного поворотного тифу. Морські свинки легко заражаються збудниками кліщового
поворотного тифу, а білі миші і щури – збудниками епідемічного поворотного тифу )
Специфічна профілактика:
Не застосовується
Терапія:
Використання антибіотиків широкого спектра дії.
Збудники хвороби Лайма:
Borrelia burgdorferi, B. Garini, B.afzelli
( Резервуар – дрібні гризуни, олені, лосі. Людина заражається від укусу кліща роду Ixodes)
Патогенез:
Стадії:
1. Ураження шкіри ( мігруюча еритема)
2. Розвиток доброякісних уражень серця і ЦНС
3. Розвиток артриту великих суглобів через 6 тижнів після початку захворюванн
Мікробіологічна діагностика:
Бактеріоскопічний метод
Серологічний метод
ПЛР ( полімеразна ланцюгова реакція)
Терапія:
Антибіотики ( тетрациклін)
Специфічна профілактика:
Не розроблена.
3. Онкогенні віруси. Вірусний канцерогенез.?????????
Онкогенний потенціал обумовлений наявністю зворотної транскриптази (РНК-залежної ДНКполімерази), що забезпечує утворення з вірусної РНК ДНК-геномного провируса. Спочатку під
контролем зворотної транскриптази в цитоплазмі клітини відбувається перетворення вірусного РНКгеному в неінтегрована лінійну ДНК. В ході цього процесу відбувається дуплікація послідовностей
РНК, після чого ДНК приймає кільцеву, замкнуту форму. Потім вірусна ДНК інтегрується в клітинний
геном. Вбудовування визначає повторювані LTR-[от англ.[ong terminal repeat, длинные концевые
повторы]послідовності, що є на кінцях провируса. За рахунок інвертованих комплементарних
повторів на кінцях LTR-послідовності проявляють властивості транспозони і вставних елементів. Після
інтеграції в хромосоми клітки вірусна ДНК стає матрицею для синтезу вірусного РНК-генома та
вірусної іРНК. У рідкісних випадках може відбуватися випадковий «захоплення» ретровірусом
регуляторного клітинного протоонкогена. Сам ген не використовується в життєвому циклі вірусу, але
може кардинально впливати на долю клітини. Вірус, Який захопив клітинний Протоонкоген, стає опс
+-вірусом, і його легко виявити по трансформує ефекту на інфіковані клітини, які починають бурхливо
розмножуватися. Онкогенні ретровіруси викликають розвиток пухлин трьох груп: солідних пухлин
(сарком і раків), гострих лейкозів (лімфом, мієлобластів) і хронічного лімфоїдного лейкозу. На
підставі морфологічних і антигенних відмінностей онкогенні ретровіруси розділені на п'ять типів: А,
В, С, D і Т-лімфотропні віруси. Найбільше кількість онкогенних вірусів відносять до типу С
(викликають лімфоретікулярной новоутворення). За своїм онкогенного потенціалу всі відомі
онкогенні ретровіруси поділяють на дві розмежовані групи: Високоактивні опухолеродние віруси,
Що індукують неопластичні захворювання з коротким інкубаційним періодом (наприклад, вірус
саркоми Рауса). Віруси з помірною активністю, Що викликають розвиток неоплазій після тривалого
латентного періоду (наприклад, HTLV). За рідкісним винятком всі віруси першої групи Двокомпонентні і складаються з вірусу-помічника і дефектного вірусу, відповідального за
патогенність (див. також главу 5hB відміну від ДНК-вірусів, більшість ретровірусів щодо нешкідливо
для клітини-хазяїна. Для більшості ретровірусів характерна висока специфічність по відношенню до
чутливих клітин, і лише деякі з них можуть інфікувати клітини різних видів тварин.
Білет 15
1.Матеріальні основи спадковості мікроорганізмів. Генотип і фенотип. Види мінливості.
Неспадкова мінливість.
Матеріальною основою спадковості, що визначає генетичні властивості всіх організмів, у тому числі
бактерій і вірусів, є молекула ДНК. Виняток становлять тільки РНК-віруси, у яких генетична
інформація закодована в РНК.У бактерій зазвичай є одна замкнута хромосома, що містить до 4000
окремих генів, необхідних для підтримання життєдіяльності і розмноження бактерій, тобто
бактеріальна клітина гаплоїдна.
Генетичний апарат прокаріотів побудовано з двоспіральної нитки ДНК, що замкнута в кільце.
Хромосома у функціональному відношенні поділяється на фрагменти, які називаються генами. Ген елементарна одиниця спадковості, що контролює синтез специфічного поліпептидного ланцюга
(структурний ген) або діяльність структурних генів (ген- регулятор, ген-оператор).
Сукупність генів нуклеоїда та позахромосомних факторів спадковості
зумовлюють генотип бактеріальної клітини. Фенотип - індивідуальний вияв генотипу в конкретних
умовах існування.
Однією з основних ознак будь-якої живої структури є її мінливість. Розрізняють два види мінливості
мікроорганізмів: неспадкову або модифікаційну та спадкову або генотипну. Модифікаційна
мінливість полягає у зміні різноманітних властивостей мікроорганізмів під впливом факторів
навколишнього середовища, однак вона не зачіпає генетичний апарат клітини спадково не
передається. Вона зумовлюється адаптаційними механізмами бактеріальної клітини, її здатністю
призвичаюватись до умов довкілля за рахунок активації генів, які перебувають у “німому” стані.
2.Мікоплазми, класифікація. Біологічні властивості, методи культивування. Роль в розвитку
паталогії людини. Мікробіологічна діагностика мікоплазмозу.
Мікоплазми – рід дрібних аспорогенних грамнегативних мікроорганізмів. Класифікація:
M. Pneumniae –збудник пневмонії та бронхіоліту
M. hominis, M. Genitalium – збудник ангін, респіраторних захворювань без підвищення
температури, запальні процеси нирок, сечостатевих шляхів і статевих органах
M. urealyticum – збудник простатитів та негонорейних уретритів
Біологічні властивості:
Грамнегативні
Факультативні анаероби
Спор та капсул не утворюють
Поліморфні ( сферичні, еліпсовидні, ниткоподібні)
Відсутність клітинної стінки та її попередника
Найменший серед прокаріот розмір геному
Мінімальна кількість органел
Наявність прокаріотичного органоїду та рибосом
Цитоплазматична мембрана подібна до еукаріотичної
Розмножуються на складних середовищах, мають потребу в стеролі та в інших факторах росту
На твердих поживних середовищах виростають дрібні колонії, що візуально невидимі.
У напіврідких поживних середовищах утворюються кулясті колонії
Чутливі до нагрівання та дезінфікантів
Ферментація глюкози характерна для M. pneumoniаe; гідроліз аргініну - для M. hominis ; гідроліз
сечовини – для Urealyticum з утв кислоти
Антигени – мембранні білки, гліколіпіди та полісахариди
Фактори патогенності: адгезивні комплекси, перекисні радикали, ендотоксин, гемолізин
Роль в розвитку паталогії людини:
Респіраторний мікоплазмоз найчастіше викликає M. pneumoniae
Мікоплазменний артрит найчастіше викликає М. arthritidis
Уреаплазмози викликані M. urealyticum
Мікробіологічна діагностика:
1. Бактеріологічний метод
2. Експрес-метод ( реакція непрямої гемаглютинації, імуноферментний аналіз,
Реакція імунофлюоресценції)
3. Серологічна діагностика (Реакція зв’язування комплементу ( РЗК), Реакція імунофлюоресценції (
РІФ), Імуноферментний аналіз (ІФА)
4. Полімеразна ланцюгова реакція
3. Методи виявлення вірусів у культурі клітин та їх оцінка. Цитопатогенна дія вірусів, її види.
Для культивування вірусів використовують культури клітин, курячі ембріони і чутливих лабораторних
тварин. Ці ж методи використовують і для культивування рикетсій і хламідій - облігатних
внутрішньоклітинних бактерій, які не ростуть на штучних поживних середовищах.
Один з методів індикації вірусів заснований на здатності поверхні клітин, в яких вони
репродукуються, адсорбувати еритроцити - реакція гемадсорбції. Для її постановки в культуру клітин,
заражених вірусами, додають суспензію еритроцитів і після деякого часу контакту клітини
промивають фізіологічним розчином хлориду натрію. На поверхні уражених вірусами клітин
залишаються прилипли еритроцити.
Інший метод - реакція гемаглютинації (РГ). Застосовується для виявлення вірусів в культуральній
рідині культури клітин або хоріоналлантоїсній або амніотичній рідині курячого ембріона.
Більш точним кількісним методом обліку окремих вірусних частинок є метод бляшок.
Цитопатична дія (ЦПД) – її визначають, як комплекс морфологічних змін у процесі взаємодії віруса з
клітиною, які спостерігаються при малому збільшенні.
Види ЦПД:
повна деструкція (руйнація) клітин
часткова деструкція(осередкова, гроноподібна, утворення симпластів або синцитіїв)
проліферація - необмежене розмноження клітин
Білет 16
1. Позахромосомні фактори спадковості бактерій. Плазміди, їх основні генетичніфункції. Мігруючі
елементи. Роль мутацій, рекомбінацій і селекції в еволюції мікробів. Основні фактори еволюції.
До позахромосомних факторів спадковості відносять плазміди, транспонози та ISелементи.
1. Плазміда — молекула ДНК, окрема від хромосомної ДНК та здатна до автономної реплікації.При
поділі бактерії розділяються між дочірніми клітинами випадково.
Функції плазмід: регулюють власну реплікацію та кількість утворюваних копій,виконують ряд інших
функцій: стійкість до антибіотиків даної бактерійної популяції(R-плазміди), несуть гени вірулентності
або токсинів(Ent-плазміди), детермінують синтез гемолізину і обумовлюють вірулентність деяких
бактервй(Hlyплазміди, несуть гени синтезу білків, спрямованих проти інших бактерій(Col-плазміди),
зумовлюють наявність у бактерій F-пілів та їх здатність обмінюватись генетичним матеріалом шляхом
кон'югації(F-плазміди).
Будова:складаються з модулів:основного реплікону і генів,які забезпечують перебіг
реплікації.
2.Транспозони(мігруючі елементи): мобільні елементи ДНК, які пересуваються всередині хромосоми
або в позахромосомну ДНК але в межах однієї клітини. Деякі,можуть переміщатися в інші клітини в
процесі, що схожий на кон'югацію.
Функції: впливають на геном хазяїна, оскільки вбудовуються всередину генів або у близько прилеглі
ділянки, порушуючи генну структуру чи підпорядковуючи експресію цих генів новим регуляторним
елементам. Викликають багато хромосомних мутацій.
Мутація-раптова стрибкоподібна зміна генотипу в організмі, що передається спадково, внаслідок
чого виникають організми-мутанти. Доля мутантних організмів залежить від ступеня збереження їх
життєздатності. Мутації у мікроорганізмів пов'язані з набуттям лікарської стійкості, надають їм
селективних переваг в умовах повсюдного застосування антибіотиків та інших хіміопрепаратів.
Рекомбінації:
-трансформація-явище передачі генетичної інформації бактерії-реципієнта за допомогою
ізольованої дезоксирибонуклеїнової кислоти бактерії-донора. Спричиняє появу у трансформованої
клітини та її потомства нових ознак, характерних для донорської клітини.
-трансдукція-перенесення спадкового матеріалу від клітини-донора до клітини-реципієнта за
допомогою помірного бактеріофага. Якщо ДНК донора не включається в хромосому реципієнта, то
при поділі клітин така ДНК передається тільки одній дочірній клітині(абортивна трансдукція),а якщо
ДНК донора включається у хромосому реципієнта-всім дочірнім клітинам.
-кон'югація-передача хромосомного матеріалу клітини-донора клітині-реципієнту в процесі прямого
контакту.
Основним фактором еволюції Е. Дарвін назвав прагнення до розвитку, що притаманне живим
організмам при переборенні несприятливих умов. Результатом цього прагнення є зміни органів, що
успадковуються.
Головним фактором еволюції за Ламарком є градація — прагнення організмів до розвитку.
Жоффруа Сент-Ілер вважав головним фактором еволюції прямий вплив довкілля на зміни організмів.
2.Методи мікробіологічної діагностики стафілококових процесі та їх оцінка. Імунітет при
стафілококових захворюваннях. Препарати для специфічноїпрофілактики та терапії,оцінка.
Діагностика
- Бактеріологічний метод-виділення чистої культури мікробів з досліджуваного матеріалу та їх
ідентифікацію.
1-й день-матеріал(кров,гній,сеча,слиз зноса,блювотиння)сіється на щільне елективне
середовище(жовтково-сольовий агар).Кров попередньо засівають у цукровий бульйон
2. День-дивимось на ріст колоній
Стафілокок aureus-гладенькі опуклі мутні жовтуваті колонії;
На кровяному агарі – колонії оточені зоною повного гемолізу;Утворюють поліморфні L-форми ;
Підозрілі колонії сіють на скошений агар для отримання чистої культури.
При бактеріоскопії-визначають форму клітин збудника їх відношення до барвників
3. Досліджують отриманні чисті культури.
Для диференціації –коагулозний тест-здатність ферментувати маніт ,синтезувати термостабільну
ДНК-азу,аглютинувати частинки латексу(дозволяє виявляти Білок А і згортаючий фактор)
4. Облік результатів
Біологічні(біопроба) і імунологічні(преципітація в гелі) тести-визначення
ентеротоксинів
Серологічний метод-хронічна інфекція
Мікроскопічний метод.-З матеріалу, який досліджується (за виключенням крові) готують мазки,
фарбують за Грамом. Грампозитивні стафілококи, діаметром 0,5-1,5 мкм, розташовуються в мазках у
вигляді скупчень( грона винограду). Також вони можуть виявлятись поодинці, парами, короткими
ланцюжками.
Диференційні ознаки основних видів стафілококів
Признаки
Вид
S. aureus
S. epidermidis
S. saprophyticus
Плазмокоагулаза
+
-
-
Гемоліз
+
-
-
Фосфатаза
+
+
-
ДНК-аза
+
-
-
Лецитиназа
+
-
-
Окислення маніта
+
-
-
Позитивна ознака (+), негативна ознака (-), непостійна ознака (+ -).
Імунітет Постінфекційний-клітино-гуморальний, нестійкий, ненапружений.
Лікування-хірургічне втручання(санація гнійних осередків),
антибіотикотерапія(пеніциліни),імунотерапія,анти стафілококовий імуноглобулін людини.
ПрофілактикаНеспецифічна-ліквідація джерела інфекції(виявленя і лікування хворих таносіїв)
Специфічна-стафілококова вакцина,анатоксин стафілококовий очищенийадсорбований.
3.Види взаємодії вірусів і клітин. Характеристика продуктивної взаємодії, етапи.
Продуктивний тип взаємодії - характеризується тим, що в результаті проникнення ірепродукції
клітина гине, з неї виходить багато вірусів (вірусне потомство);
інтегративний — характеризується тим, що відбувається об'єднання або інтеграція генома вірусу і
клітини. Найбільш характерний такий тип для ДНК геномних вірусів (герпеса, аденовірусів), для РНК
геномних інтеграція можлива за допомогою ферментівоберненої транскриптази (ОТ). ОТ - переписує
інформацію з РНК вірусу , синтезує йогоДНК-копію. Вона інтегрує з генома клітини. Вірус у такому
стані називається провірусом (вірус імунодефіциту людини — ВІЛ).
Взаємодія вірусу з клітиною хазяїна складається з кількох етапів:
Адсорбція на чутливих клітинах за допомогою так званих прикріплювальних білків, які входять до
складу капсиду або суперкапсиду. Віруси грипу адсорбуються намембранах клітин епітелію
дихальних шляхів, віруси гепатиту — на гепатоцитах, сказу
на нервових клітинах, ВІЛ — на Т-лімфоцитах.
Проникнення в клітину завдяки піноцитозу або при злитті мембран.
"Роздягання" вірусу (депротеїнізація) — звільнення від капсиду та суперкапсиду. Починається після
прикріплення до чутливих рецепторів на плазматичніймембрані і триває до злиття з ядерною
мембраною.
Взаємодія вірусного генома з геномом клітини хазяїна (можлива індукціяреплікації вірусів, або
вірогенія).
Реплікація вірусних нуклеїнових кислот та синтез вірусних білків.
Збирання (самоскладання) віріонів. У складних віріонів це відбувається намембранах клітин,
компоненти клітини стають компонентами зовнішньої оболонкивірусів.
Вихід віріонів із клітини. Може бути вибухоподібним унаслідок лізису чи розпаду клітини або
тривалим (брунькування) і супроводжується ушкодженням мембранклітин.
Продуктивна взаємодія: вірус функціонує в клітині автономно, його репродукція не залежить від
репродукції клітин генома хазяїна і закінчується появою численного потомства. При цьому синтез
клітинних білків припиняється, синтезуються лише вірусні білки. Проявляється типовою гострою або
безсимптомною (інапарантною, або атиповою)інфекцією. Закінчується звільненням організму від
збудника, одужанням і формуванням набутого імунітету.
Білет17
1.Біотехнологія. Мікробіологічні основи генної інженерії. Схема одержання генних структур і
спадково змінених організмів. Досягнення генної інженерії, використання генноінженерних
препаратів у медицині.
Біотехнологія – це наука про використання культур клітин бактерій, дріжджів, тварин або рослин,
метаболізм і біосинтетичні можливості яких забезпечують утворення специфічних речовин.
Завизначенням Європейської біотехнологічної федерації, створеної у1978 році, біотехнологія на
основі застосування знань і методів біохімії, мікробіології, генетики і хімічної техніки використовує
властивості мікроорганізмів і клітинних культур. Вона створює можливість отримання речовин і
сполук, які необхідні для життя і добробуту людини, за допомогою легкодоступних ресурсів, що
постійно поновлюються.
Генна інженерія – сукупність експериментальних методів перенесення генетичного матеріалу з однієї
клітини в іншу з метою конструювання молекул ДНК з заданою комбінацією генів і створення
біологічних об'єктів з корисними властивостями Метод генетичної інженерії належить до
перспективних при отриманні багатьох білкових біологічних речовин, що являють цінність для
медицини. Цим методом отримані: інтерферони, інтерлейкіни, інсулін, гормон росту, тканинний
активатор плазміногена, вакцина проти гепатиту В, моноклональні антитіла для попередження
відторгнення при пересадки нирки, діагностичні препарати для виявлення ВІЛ і інші. За допомогою
генної інженерії створюються препарати другого покоління, тобто аналоги природних речовин, що
мають більшу ефективність дії.
Схема:
пошук мікроорганізмів-продуцентів, селекція високоактивних штамів;культивування промислових
штамів мікроорганізмів , виділення, концентрація і очистка кінцевої речовини;виготовлення,
стандартизація і контроль готового продукту (препарату)
2. Шигели. Роль в патології людини. Патогенез дизенетерій, роль токсинів іферментів
патогенності. Імуніетт. Методи мікробіологічної діагностики та їх оцінка.
Дизентерія – гостра або хронічна інфекційна хвороба, що характеризується проносом, ураженням
слизової оболонки товстої кишки та інтоксикацією організму. Його викликають різні види бактерій
роду Shigella: S.dysenteriaе, S.flexneri, S.boydii, S.sonneiа.
Фактори патогенності:
Адгезія і колонізація
фімбрії
Білки поверхневої мембрани
Ліпополісахариди
Нейрамінідаза
Гіалуронідаза
Муциназа
Захист від фагоцитозу
К-АГ
Групові 3-4-АГ
ліпополісвхврид
інвазія - плазміди 120-140 meal
цитотоксична, ентеротоксична, нейротоксична дія – Екзотоксин, ендотоксин
Патогенез:
-За допомогою фімбрій та поверхневих білків адгезують до ентероцитів товстого кишківника.
-Колонізують слизову оболонку, руйнуючи мікроворсинки слизової за рахунок наявностіпатогенних
ферментів, що сприяє утворенню мікровиразок
-Активація макрофагальної системи – гальмування фагоцитозу за рахунок ліпополісахаридів кл.ст.
-Пригнічення активності лімфоцитів Ліпідом А ендотоксину.
інвазія ентероцитів- деструкція мітохондрій, що призводить до недостачі АТФ.
виділення екзотоксину, що впливає на ендотелій судин, ЦНС, вегетативні ганглії, вражаєпечінку, нирки
та органи кровотворення, викликає некроз стінки кишківника.
Імунітет: нетривалий типоспецифічний (наявність ентеротоксинлізуючих ІgА)
Діагностика:
І. Взяття матеріалу
блювотні маси,
промивні води шлунка та кишок,
фекалії,
слиз (гній) із місць ураження слизової оболонки під час колоноскопії,
харчові продукти (молоко,
сир)юІІ. Бактеріологічне дослідження.
С.Плоскирєва – гнійно серозні виділення;
Селенітовий агар – неемульговані випорожнення, блювотні маси, змиви;
С.Оллькеницького;
С.Мак-Конлі.
ІІІ. Ідентифікація культури:
Морфологічні властивості: грам негативні палички.
Культуральні властивості:
С. Плоскирєва – дрібні, прозорі безбарвні (зонне-оплескуваті із зарубленими краями);
С.Олькеницького – пожовтіння стовпчику, скошена частина не змнінюється, виділеннясірководню
Біохімічні властивості – ряд Гісса.
Антигенна структура
РА на склі з сироватками Флекснера та Зонна;
РА з моновидовими/ монорецепрорними сироватками.ІV. Серологічна діагностика.
Р. коаглютинації;
Р з білком А золотистого стафілокока;
Пряма/непряма РІФ;
ІФА;
РНГА;
РЗК.
V. Кератокон‘юктивальна проба на гвінейських свинках.
3.Морфологія і ультраструктура вірусів. Типи симетрії вірусів. Хімічний склад,функції складових
компонентів вірусів.
Морфологічні форми:
сферичнівіруси грипу, кору
паличкоподібні
кубоїдальні віруси натуральної віспи, папіломи, аденовіруси
сперматозоїдні віруси бактерій — фаги
зіркоподібні астровіруси
Ультраструктура: — геном (ДНК або РНК) — оболонка (капсид та суперкапсид)
Прості віруси – мають одну оболонку – капсид
Складні віруси – мають капсид і суперкапсид — рецепторна система (глікопротеїдніабо гліколіпідні
молекули) — необов ’ язкові компоненти (ферменти зовнішні та внутрішні)
Віріон:
Нуклеїнова к-та ДНК/РНК або відповідний нуклеопротеїди, оточений однією або двомаоболонками.
Капсида — перша оболонка, що оточує нуклеїнову к-ту. Містить капсомери — білковісубодиниці
Нуклокапсид — містить капсид разом з нуклеїновою кислотою. Характерний дляпростих вірусів
Суперкапсид — покриває нуклеокапсид. Наявний у складних вірусів. Складається здвошарової
ліпідної або білкової мембрани. В нього занурені глікопротеїди, які утворюють шипи.
Хімічний склад:
нуклеїнові кислоти ДНК або РНК
білки
вуглеводи у ортоміксовірусів
ліпіди у ортоміксовірусів
Білет18
1.Хіміотерапія та хіміотерапевтичні препарати. Хіміотерапевтичний індекс. Механізм
антибактеріальної дії сульфаніламідів. Роль П.Ерліха та Г. Домагка урозвитку вчення про
хіміотерапію.
Хіміотерапія - направлена дія на патологічний процес, викликаний мікроорганізмами чиіншими
паразити, за допомогою лікарських засобів, спрямованих на знищення збудника або на пригнічення
його розмноження і обмеження патогенного впливу.
Засновником наукової хіміотерапії є німецький учений П. Ерліх, який разом зі своїми
співробітниками-хіміками вів цілеспрямованийнових синтез нових хімічних сполук зметою створення
речовин із протимікробними властивостями. Захопившись ідеєю “магічної кулі” – речовини, здатної в
організмі людини влучати у паразита, П.Ерліх дослідив на заражених експериментальних тваринах по
над 600 хімічних сполук.
Результатом цієї титанічної роботи стало відкриття у 1909 р. сполуки миш’яку – сальварсану, що
проявляв високу ефективність у лікуванні сифілісу і поворотного тифу. Наступний визначний етап
розвитку хіміотерапевтичної науки пов’язаний з іменем німецького вченого-бактеріолога, лауреата
Нобелівської премії Г. Домагка, який у 1935р. ввів у хіміотерапевтичну практику “червоний
стрептоцид” і тим започаткував численну групу сульфаніламідних протимікробних засобів.
Хіміотерапевтичні препарати – лікарські засоби, які безпосередньо або після відповідних
перетворень в організмі людини, згубно діють на збудників хвороби. Хіміотерапевтичними засобами
можуть бути лише сполуки, що мають спорідненість дохімічних складових збудників хвороб і чинять
на них селективну токсичну дію, не спричиняючи шкідливого впливу на клітини організму людини.
З метою визначення можливості використання хімічної сполуки в якості хіміотерапевтичного засобу
П. Ерліх увів в обіг поняття хіміотерапевтичного індексу. Хіміотерапевтичний індекс – відношення
максимально переносимої організмом людини дози речовин без виникнення симптомів токсичного
впли ву до мінімальної дозитієї ж речовини, що має лікувальну дію(мінімальна терапевтична).
Визнано доцільним використовувати в хіміотерапевтичній практиці ті хімічні сполуки, які мають
хіміотерапевтичний індекс більше трьох.
Сульфаніламіди. В основі молекули препаратів цієї групи знаходиться циклічна структура пара
амінопохідних сульфанілової кислоти. За механізмом дії ці препарати єантиметаболітами. У
життєдіяльності мікроорганізмів значну роль відіграє параамінобензойна кислота (ПАБ), що
необхідна для синтезу фолієвої кислоти, а остання, у свою чергу, бере участь у синтезі пуринових
основ і в подальшому – нуклеїнових кислот. Сульфаніламіди, будучи надто схожі за хімічною
структурою із ПАБ, надходять у клітину бактерії і блокують синтез фолієвої кислоти. У медичній
практиці використовують стрептоцид, сульфадимезин, сульфадиметоксин, сульфаметоксазол,
етазол, сульфален, які вирізняються швидкістю всмоктування зі шлунково-кишкового тракту та
виведення з організму. До препаратів цього ряду виявляють найбільшу чутли вість стрептококи,
шигели, протеї, ешерихії.
Сульфаніламіди діють тільки бактеріостатично.
2. Хламідії,класифікація, біологічні властивості. Методи культивування, роль врозвитку патології
людини. Мікробіологічна діагностика хламідіозу.
Хламідії – це дрібні бактерії, нерухомі аспорогенні безкапсульні грамнегативні облігатновнутрішньоклітинні, характеризуються особливою циклічністю розвитку.
Класифікація хламідій
Порядок Chlamydiales
Родина Chlamydiaceaе
Рід Chlamydia
Chlamydia trachomatis
Рід Chlamydophila
Chlamydia psittaci
Chlamydia pneumoniae
Біологічні властивості
У циклі розвитку можна виділити 2 стадії існування:
Стадія елементарного тільця – має овоїдну форму, розмірами 0,3х0,5 мкм, клітинна стінкау неї товста,
ригідна, нуклеоід компактний, цитоплазма містить багато рибосом. Метаболізм різко знижений – це
стадія спокою, призначена для переходу від одного хазяїна до іншого; елементарні тільця мають
інфекційні властивості. В клітини хазяїна проникають шляхом фагоцитозу. В фагосомах інфікованих
клітин елементарне тільце переходить в вегетативну стадію (репродуктивну), яка має назву
“Ініціальне тільце”.
“Ініціальне тільце” характеризується сферичною формою, діаметром 1,5-1 мкм, тонкою оболонкою,
має фібрили нуклеоіду і рибосомальні елементи. Спочатку ініціальне тільце росте, потім ділиться на
дочірні клітини, які знову діляться. Особини кінцевого поділу перетворюються в елементарні тільця,
які розташовуються в цитоплазмі у вигляді мікроколоній, оточених загальною мембраною
(хламидою). Інфікована клітина на цьому етапі гине, руйнується, елементарні тільця виходять назовні
і фагоцитуються новими клітинами.
Види
Захворювання
Серовари
Chlamydia
trachomatis
Трахома і паратрахома*
A, B, Ba, C
Урогенітальний хламідіоз і пневмоніяновонароджених
D, F, G, H, I, J, K
Венерична лімфогранульома
L1, L2, L3
Chlamydiapsittaci Орнітози (первинні патогени тварин)
13 (?)
Chlamydia
pneumoniae
TWAR, AR, KA,CWL
Пневмонія, ГРЗ, атеросклероз, саркоідоз,бронхіальна
астма
Обидві форми грамнегативні. За Романовським-Гімза елементарні тільця фарбуються в
червоний колір, ініціальні – в голубий. Метаболізм хламідій схожий з метаболізмом
бактерій за виключенням того, що хламідії не здатні утворювати макроергічні сполуки
(АТФ, НАДФ), це робить їх енергетично залежними від господаря.
Методи культивування . Всі хламідії добре ростуть в епітеліальних клітинах оболонки
жовткового мішка курячого ембріона, і у чутливих лініях перещеплюваних чи
первиннотрипсинізованих культурах клітин.
Роль в розвитку патології людини
*Трахома – гострий або хронічний кератокон’юнктивіт людини, викликаний хламідіями,
який закінчується утворенням рубців і нерідко сліпотою. Збудник – Сh.trachomatis має таку
ж морфологію і онтогенез, як і інші хламідії.
Паратрахома (хламідійний кон'юнктивіт) викликається серотипами D-К. Захворювання
зустрічається у дорослих і дітей. Зараження новонароджених відбувається від хворої
хламідіозом матері під час пологів. Вірогідність зараження становить 20-50%.
Методи лабораторної діагностики хламідіозів.
Патологічний матеріал: зскрібки зі слизових оболонок уретри, кон’юнктиви, центрифугат
сечі, біоптат тканини, гній та інше.
Діагностика
Мікроскопічний метод. Використовується в практичних лабораторіях при діагностиці
трахоми, урогенітального хламідіозу. Досліджуються мазки-зскребки з уретри,кон’юнктиви
тощо, зафарбовані за методом Романовського-Гімзи. Виявлення 5-10 типових включень
ретикулярних або елементарних тілець в цитоплазмі уражених клітин має діагностичне
значення.
Експрес-метод. Виявлення морфологічних структур та антигенів у досліджуваному матеріалі
за допомогою прямої і непрямої РІФ, ІФА з використанням моноклональних хламідійних
антитіл. Чутливість ІФА по виявленню хламідій коливається в межах 50- 70% у чоловіків і 88100% у жінок.
Методи виділення і ідентифікації хламідій. Виділяють хламідії шляхом зараженнякурячих
ембріонів або культури клітин (L-929, McCoy, HeLa). Це найбільш точний і доказовий метод
діагностики хламідіозу (золотий стандарт). Через 48-96 годин інфікованіклітини забарвлюють
за методом Романовського-Гімзи, або обробляють флуоресцентними антитілами і виявляють
наявність цитоплазматичних включень. Методвисоко специфічний (100%), чутливий (75%),
результат відомий через 42-96 годин, але малодоступний для практичних лабораторій і є
великий ризик зараження персоналу.
Серологічна діагностика. Використовують РНГА, непряму РІФ (в основному для діагностики
зооноз них хламідіозів), РЗК ( не використовується для діагностики урогенітального
хламідіозу), ІФА (високо специфічний і доступний, використовуютьдіагностичні тест-системи).
Досліджують парні сироватки, визначають наростання титрівантитіл в 4 і більше разів.
Алергічна проба з орнітином (інактивована алантоїсна культура C.psittaci) ставиться якдля
ранньої (2-9 день захворювання), так і ретроспективної діагностики хламідійного орнітозу.
Біологічний метод. Тільки при хламідійному орнітозі, заражають інтрацеребрально,
інтраназально або в черевну порожнину білих мишей-сосунків. В мазках-відбитках виявляють
включення хламідій в цитоплазмі мононуклеарних клітин.
3.Бактеріофаг, історія вивчення. Структура, класифікація фагів за морфологією. Методи
якісного і кількісного визначення бактеріофагів. Практичне використання бактеріофагів.
Бактеріофаги-це віруси, які паразитують в клітинах бактерій. Історія відкриття- 1915рік-ТВАРТ
спостерігав на поверхні культури мікрококів прозоре п’ятно. Він переносив їх в інші місця і
знову спостерігав розчинення бактерій чи лізис. ТВАРТ думав, що в зонах лізіса існують:
А) ферменти, лікуючі бактерії; Б) віруси; В) бактерії в певній стадії.
В наступні роки почали вивчати хімічний склад і структуру цих агентів і назвали їх пожирачі
бактерій чи БАКТЕРІОФАГИ.
Розміри бактеріофагів вимірюються в нм, тому їх віднесли до вірусів.
6 морфологічних груп БФ:
1)ниткоподібні – великі (700-800нм), частіше ДНК геномні; 2)сферичні РНК геномні, бувають
20-гранника (ікосаедри);
3)сферичні з аналогом відростка РНК чи ДНК геномні;
4)сферичні з коротким відростком , який не скорочується, ДНК геномні, на кінці відростка є
базальна пластинка;
5)БФ з довгим відростком, у нього є чохол, який не скорочується;
6)БФ з довгим відростком, чохол якого скорочується , найчастіше всього в БФ кишечної
палички. Їх морфологія детально вивчена.
ПРАКТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ
1)для профілактики інф захворювання (наприклад: холери, газової гангрени)
2)для лікування інф захворювань – газової гангрени 1 і 2 використ.мало;
3)для діагностики інф захв – БФ часто виділяють в кінці захворювання(дизентерія)
4)для ідентифікації виділених збудників – використовують чутливих до БФ, виділяють для
виявлення джерела внутрішньої інфекції;
5)БФ використовують для генної інженерї в ролі вектора;
6)для створення вакцини (проти чуми);
7)для контроля за забрудненням навколишнього середовища бактеріями і вірусами;
МЕТОДИ
1.Качественный метод – приклад для води. Воду фільтрують через бактеріальний фільтр. Для
цього використовують фільтрат. Його наносять на бактерії різних видів, які посіяли на МПА.
Через 24 год при інкубації 37 проводять учот. Коли утворяться зони лізіса чи бляшки
визначають вид БФ.
2.А Метод Апелмана-БФ відомого виду розводять в МПБ. В кожне розведення добавляють
бактерії. Інкубація 24 години при 37 і учот. Якщо є БФ по Апелману – це найбільше
розведення, при якому відбувається лізіс.
+2.Б Метод Грація – БФ розводять і кожне розведення вносять в розплавленний М ПА, туди
добавляють відомі бактерії, розливають в чашки, МПА застигають. Інкубація 24години при 37
і учот по зонам лізіса чи бляшкам. Вважають, що одну бляшку утворює один БФ. Титр БФ по
Грацію – це кількість частин БФ в одному мл досліджуваної речовини.
Білет19
1.Явище антагонізму мікробів. Роль вітчизняних мікробіологів у розвитку вчення про
антагонізм мікробів. Антибіотики, характеристика, принципи одержання, одиниці виміру.
Класифікація за механізмом дії на мікроорганізми.
Антагонізм - форма взаємовідносин, коли один мікроорганізм пригнічує розвитокінших.
Механізми антагонізму:
Конкуренція за поживний субстрат (різна швидкість росту)
Виділення мікробами-антагоністами кислот, спиртів та лугів
Виділення мікробами-антагоністами антибіотиків та бактеріоцинів
Хижацтво
Антибіотики - хіміотерапевтичні препарати біологічного походження, або їхні напівсинтетичні
похідні і синтетичні аналоги, які здатні в низьких концентраціяхвибірково пошкоджувати або
вбивати мікроби або клітини злоякісних пухлин, пригнічувати в організмі хворого збудників
захворювань або затримувати ріст злоякісних новоутворень.
Вимоги до антибіотиків:
Висока активність проти мікробів
Мінімальна токсичність
Збереження активності в рідинах організму
Розчинність, хороший розподіл в організмі, легке виведення
Відсутність алергенності
Якомога повільніший розвиток лікарської стійкості у мікробів
Процес отримання антибіотика включає в себе чотири основні стадії:
отримання відповідного штаму - продуцента антибіотика, придатного дляпромислового
виробництва;
біосинтез антибіотика;
виділення і очищення антибіотика;
концентрування, стабілізація антибіотика та отримання готового продукту.
Одиниці виміру:
ОД – одиниця дії – мінімальна кількість антибіотику, здатна пригнічувати рістмікроорганізму.
Зараз використовують мікрограми. (1мкг = 1 ОД)
Класифікація антибіотиків за механізмами дії на мікроорганізми:
Інгібітори синтезу клітинної стінки(пеніциліни, цефалоспорини, бацитрацини)
■ Інгібітори функцій клітинної мембрани(поліміксини, полієнові антибіотики)
■ Інгібітори синтезу білка(аміноглікозиди, тетрацикліни, левоміцетин)
■ Інгібітори синтезу нуклеїнових кислот(рифаміцини).
І. І. Мечніковим (1845–1916). Ним було встановлено антагонізм між молочнокислими та
гнильними мікроорганізмами. Він вперше висунув концепцію оздоровлення людини
включенням у харчовий раціон кисломолочних продуктів.
2.Холерні вібріони, біологічні властивості, біовари. Патогенез і імунітет прихолері. Методи
мікробіологічної діагностики холери та їх оцінка. Специфічна профілактика і терапія
холери.
Холерні вібріони – Vibrio cholerae ( рід Vibrio, родина Vibrionaceaе) – збудники холери –
гострого захворювання, яке характеризується розвитком тяжкої діареї зі швидкою втратою
позаклітинної рідини і електролітів.
За О-антигеном вібріони розділяють на серогрупи ( близько 200).
Збудники холери відносяться до серогрупи О1 ( V.cholerae cholerae та V.cholerae eltor) та
серогрупи О139 ( Бенгал).
Біовари. Всередині серогрупи О1 Vibrio cholerae розрізняють 2 основні біовари:
V.cholerae біовар cholerae/classic ( класичний, «коховський» (бо відкритий Кохом)).
V.cholerae біовар eltor ( Ель-Тор), який відрізняється від класичного наявністюгемолітичних
властивостей.
Біологічні властивості.
Морфологічні вл-ті:
грам негативні, добре фарбуються аніліновими барвниками
форма зігнутих палочок (нагадують кому)
поліморфні (під впливом різних факторів можуть ставати круглими, колбоподібними,
зерноподібними)
довжина 1,5-3 мкм, ширина 0,3-0,6 мкм
спор і капсул не утворюють
один полярно розташований джгутик (монотрихи) → здатні до активного руху
у мазках із свіжих культур розташовуються поодинці, у свіжих препаратах із фекалійнагадують
зграю рибок :)
здатні утворювати L-форми (враховуємо при лабораторній діагностиці холери!)
Культуральні вл-ті:
факультативні анаероби
невибагливі до поживних середовищ
оптимальні умови для культивування t - 37 ͦ С, лужна реакція середовища (рН 8,5-9,5), вміст
0,5% NaOH.
добре ростуть на 1% лужній пептонній воді (ПВ), лужному м*ясо- лептонному агарі (МПА) –
це середовища накопичення (культивування) – на ПВ через 6-8 годин з*являється плівка
блакитного кольору; на МПА – через 10-12 годин – гладенькі, круглі,прозорі колонії з чітко
окресленими краями; при посіві на стовпчик желатину спочатку виникає розрідження у
вигляді бульки, потім нагадує лійку і завершується пошаровим розрідженням.
як селективні середовища (диференціально-діагностичні) використовують
1) середовище Монсура (тауро холат телурил желатиновий агар) → утв. напівпрозорі колонії
сіро-чорного кольору з каламутним краєм ( на відміну від холероподібних вібріонів, які утв-ть
блідо-сірі колонії);
2) середовище TCBS (тіосульфат цитрат бромтимол сахарозний агар) → плоскі жовті колонії на
фоні блакитно-сірого середовища.
3. Біохімічні властивості:
- Б/х активність висока
- оксидазопозитивні
- ферментують: ˂глюкозу, галактозу, мальтозу, манозу, сахарозу, лактозу (повільно)˃ до
кислоти і газу.
- не ферментують: рамному, арагінозу (останню лише після 48 год.)
- гідролізують крохмаль
- утворюють нітрити з нітратів
- розкладають білки до індолу і аміаку
- продукують: лецитиназу, гіалуронідазу, колагеназу, протеїназу, нейрамінідазу (розкладає
нейрамінову кислоту епітеліальних клітин тонкої кишки)
- розріджують желатин
- пептонізують молоко
4. Антигенні властивості:
- О-антиген – соматичний, термостабільний, типоспецифічний
- Н-антиген – джгутиковий, термолабільний, видоспецифічний
- За О-антигеном вібріони розділяють на серогрупи ( близько 200).
Збудники холери відносяться до серогрупи О1 ( V.cholerae cholerae та V.cholerae eltor) та
серогрупи О139 ( Бенгал).
Вібріони серогрупи О1 мають три антигенні фракції (А, В, С), за співвідношенням яких їх,
в свою чергу, поділяють на серовари:
Огава (АВ)
Інаба (АС)
Гікошіма (АВС)
5. Фактори патогенності:
1) Війки – адгезія до слизової оболонки
2) Фібринолізин, муциназа, гіалуронідаза – ферменти агресії
3) Холерний ентеротоксин (СТ)
- білковий екзотоксин (холеро ген)
- його синтез забезпечується геном, локалізованим на бактеріофазі
4) Нейрамінідаза
5) Токсинорегульовані пілі
- рецептори для бактеріооофага
6) Ендотоксин
- ліпополісахарид (ЛПС)
- запускає каскад арахідонової кислоти, в результаті чого виділяються простагландини, які
відповідають за спастичні болі внаслідок спазмів тонкої кишки (тенезмів)
Патогенез.
- Джерела інфекції – хвора людина, бактеріоносій, вода, гідробіонти, водорослі)
- Вхідні ворота – шлунково-кишковий тракт.
- Інкубаційний період декілька годин – 5 днів.
Вібріони потрапляють у шлунок → долають кислий бар*єр (або гинуть і тоді захворювання не
розвивається) → колонізуються у слизовій оболонці тонкого кишечника → проникають через
шар слизу → адгезія до епітелію → холероген (СТ) блокує фермент аденілатциклазу →
накопичання цАМФ→ вихід йонів Сl з клітин → супроводжується дуже активною секрецією
води та йонів Na, K у просвіт кишки → втрата рідини, електролітів → водяниста діарея (фекалії
втрачають специфічний запах, який стає схожий на запах риби, і нагадують рисовий відвар) →
може приєднуватися блювання.
Загалом втрата рідини може складати близько 10 літрів за добу.
Втрата рідини призводить до порушень в серцево-судинній та дихальній системах.
Температура тіла близько 38-39, або нормальна.
За відсутності лікування можливе зниження температури до 34 гр за Цельсієм (стадія
«холерного альгіду»).
Імунітет.
-гуморально-клітинний, місцевий (утворені Ig перешкоджають адгезії холерних вібріонів)
-повторні захворювання трапляються дуже рідко
-у період видужання в сироватці крові збільшується кількість IgA.
Методи мікробіологічної діагностики.
-проводиться у спеціальних режимних лабораторіях
-бактеріоскопічний метод – фарбування за Грамом → мікроскопія
-основа – бактеріологічний метод:
1 етап – матеріал від хворого (випорожнення (можуть застосовувати ректальний
спосібвведення ватного тампону в пряму кишку) блювотиння, шматочки забрудненої
білизни), який бажано брати до початку лікування → посів: на 10-50 мл 1% лужної ПВ, лужний
МПА або середовище Монсура
2 етап – пересів з першого середовища на лужний МПА або селективні середовища ( друге
середовище збагачення) для виділення ізольованої колонії; підозрілі колонії спочатку
перевіряють на наявність оксидази (також можуть використовувати спеціальні індикаторні
папірці для ідентифікації вібріонів), потім перевіряються в реакції аглютинації на склі («слайдаглютинація» з холерною сироваткою О1)
3 етап – при позитивній реакції з О1-сироваткою ставлять додаткові реакції з типовими
сироватками Огава, Інаба і Гікошіма - при позитивній реакії з ними роблять висновок про
належність грудника до О1-серогрупи, інші підозрілі колонії, що не аглютинуються відсівають
на середовище Ресселя для виділення чистої культури і ідентифікації.
4 етап – з середовища Реселля:
1) Фарбують за Грамом
2) Визначають рухливість методом «роздавленої краплі»
3) РА з сироватками О1 та типовими → при позитивній відносять до О1-серогрупи, при
негативній- роблять слайд-аглютинацію з О139- сироваткою → роблять висновок про
належність до О139 серогрупи.
4) Визначення групи за Хейбергом ( холерні вібріони належать до першої групи: маноза+,
сахароза+, арабіноза- )
5) Визначення чутливості до фагів С 4 та Ель-Тор 2
6) Визначення чутливості до поліміксину
7) Реакція гемаглютинації (РГА)
5 етап – після обліку результатів роблять остаточний висновок щодо того, чи являється
виділена культура до збудником холери.
Профілактика.
Неспецифічна: раннє виявлення хворих і носіїв, екстренна профілактика антибіотиками осіб,
які були у тісному контакті із хворими, дотримання правил дезінфекції медперсоналом, що
працює з хворими на холеру.
Специфічна:
-вакцина являє собою комплексний препарат ( 70% - холероген-анатоксину, 30% -хімічного Оантигену обох біоварів і серовагів Огава та Інаба)
-проводиться за епідемічними показаннями.
3.Пріони.Властивості.Пріонові захворювання тварин(скрепі,губчаста енцефалопатія корів)та
людини(куру ,хвороба Клейцфельда-Якоба) Патогенезпріонових захворювань. Діагностика
Пріони- це білкові частинки без нуклеїнової кислот,що володіють інфекційністю і єзбудниками
конфірмаційних захворювань із групи повільних нейродегенеративних хвороб (100%
летальність)
Властивості пріонів
відсутність жодної нуклеїнової кислоти;
схильність до агрегації;
виникають не лише в результаті зараження (відомі спорадичні та спадкові форми
губкоподібних енцефалопатій);
досить стійкі до різноманітних фізико-хімічних факторів, до традиційних методівстерилізації,
не чутливі до інтерферону не розпізнаються імунною системою організмуяк чужорідний
білок;
в організмі можуть з'являтися внаслідок інфікування чи успадкування, а такожсамочинно
утворюватися без впливу будь-яких чинників.
Властивості інфекцій
Тривалий інкубаційний період
Тривалий період клінічних проявів
Практично повна відсутність біологічних реакцій з боку організму
100% летальність
Патогенні форми прісного білка здатні до агрегації (пріонні захворювання амілоїдних
відкладень у ЦНС)
Пріонові захворювання-генетично та інфекційно зумовлена група хронічних прогресуючих
фатальних синдромів ,з ураженням ЦНС м’язової лімфоїдної системи
Три форми пріонових хвороб-спорадична,спадкова,інфекційна.
Патогенез
1. Загальні риси
накопичення збудника задовго до перших клінічних проявів
тривала персистенція в тих органах, в яких тривалий час не виявляють
патогістологічних змін.
Згодом проліферація різних клітин.
Інкубаційний період дуже тривалий — від декількох місяців до десятиліть.
Патоморфологічні зміни
пріони спричинюють не запальні, а дегенеративні процеси
Зміна конститутивних білків — нормальних клітинних пріон-протеїнів за розмірами і/або
формою призводить до їх перетворення з життєво необхідних досмертельно небезпечних
(«конформаційні хвороби)
Губчаста енцефалопатія корів (коров'ячий сказ)
Механізм передачі- аліментарний —годовування худоби м'ясо-кістковимборошном,
виготовленого з останків «інфікованих» тварин, (овець).
Патогенез: після поїдання інфікованого збудником м'ясо-кісткового борошна
трансформований збудник рухається по нервових розгалуженнях у мозок. В інфікованих
нервових відкладається ізоформа кріонного білка з утворенням скупчень у вигляді фібрил, які
спричиняють роздушення нейронів, губкоподібної зміни сірої речовини мозку, утворення
вакуолей і порушення функції нервової системи.
Інкубаційний період триває від 20 міс до восьми років і більше.
Хворі тварини виразно знервовані й навіть агресивні. Сильна гіперестезія в ділянціголови та
шиї, а у деяких — і всієї поверхні тіла.,парези, залежування. Апетит збережений. Смерть
настає через три тижні — 6 міс після появи клінічних ознак.
Скрепі
пріонна інфекція овець.
Симптоми: підвищена активність, сильний хронічний свербіж шкіри, тремтіння,паралічі,
виснаження, смерть.
Аналог коров'ячого сказу
хвороба Клейцфельда-Якоба
Епідеміологія
Джерело інфекції- хвора на коров’ячий сказ
Механізм передачі-фекально-оральний
Сприйнятливість у людей помірна
Патогенез і клінічні прояви
Губкоподібна дегенерація нейронів головного мозку
Ураження різних ділянок ЦНС
Деменція
Гіпотонія
Атаксія
Ністагм
дизартрія
Куру
Епідеміологія
Джерело інфекції-людина
Механізм передачі-фекально-оральний
Сприйнятливість у людей висока
Патогенез і клінічні прояви
Губкоподібна дегенерація нейронів головного мозку
Ураження мозочка(парези,паралічі)
Діагностика
Для дослідження: біоптати тканин(мигдалики,лімфовузли),кров, секційнийматеріал.
Методи діагностики: біологічний.вірусологічний,спектроскопія, ПЛР,капілярнийелектрофорез,
мікроскопічний для виявлення амілоїду та спонгіоморфних змін у ЦНС.
Білет 20
1. Лікарська стійкість мікробів, механізм утворення стійких форм. Методи визначення
чутливості до антибіотиків. Мінімальна пригнічувальна (МПК) та мінімальна бактерицидна
(МБК) концентрації. Практичне значення. Принципи боротьби з лікарською стійкістю
мікроорганізмів.
Лікарська стійкість – здатність мікроорганізмів рости в присутності антибіотику.
Розрізняється:
□ Видова (природна) лікарська стійкість
□ Набута лікарська стійкість
Механізм утворення стійких форм:
a) перетворення активної форми антибіотика в неактивну шляхом ферментативної інактивації
та модифікації.(бета-лактамази)
b) втрата проникності клітинної стінки для певного хіміотерапевтичного засобу
c) порушенням в системі специфічного транспорту певного препарата в бактеріальну
клітину(зникнення або модифікація мішені -утворення L -форм)
d) кодування резистентності у хромосомному апараті або у плазмідах(інфікування R плазмідами або транспозонами)
Методи визначення чутливості мікробів:
1.Дифузійні методи:
- Метод лунок
У чашки Петрі газоном засівають мікробну культуру.В агарі пробивають лунки і вносять 0,1 мл
досліджуваного препарату і інкубують 18 год. при 37С.Проводять вимірювання діаметру зони
пригнічення росту для кожного препарату.
-Метод дисків
Сіять досліджувану культуру, на агар наносять диски,просочені антимікробними
препаратами,інкубують при 37С.Проводять визначення діаметру зон затримки росту та
порівнюють іх з зазначеними в інструкціях.
2.Методи серійних розведень:
Ø рідке середовище - у пробірках готують серію подвійних розведень препарату на рідкому
поживному середовищі.У кожну пробірку вносять по 0,05 мл фіз. розчину, що містить 106 /мл
мікробних клітин.Інкубують 18-20 год при 37С.Результати враховують за помутнінням
середовища,порівнюючи з контролем.
Ø щільне середовище - готують подвійні серійні розведення препарату,потім вносять по 1 мл
кожного розведення у пробірки,що містять по 4 мл розплавленого і охолодженого
(45С)агару.Агар засівають тест-культурою бактерій. Суміш вносять до чашок Петрі,пробірки
скошують та інкубують. Досліджують МПК.
За результатами визначають:
Ø Мінімільна пригнічувальна концентрація (МПК) — відповідає найбільшому розведенню
препарату,що гальмує ріст тест-культури.
Ø Мінімальна бактерицидна концентрація(МБК) — визначається внесенням у контрольні
пробірки з рідким поживним середовищем по 0,01 мл середовища з кожної пробірки ряду
розведень. Після інкубації(18-20 год)виявляють найменшу дозу препарату, що надає
бактерицидний ефект. Зазвичай вона відповідає або перевищує величину МПК.
Боротьба з лікарсько-стійкими бактеріями проводиться різними шляхами.
До них відносяться:
Ø систематичне отримання нових хіміотерапевтичних препаратів, які відрізняються від
існуючих механізмом антибактеріальної дії.
Ø хімічна модифікація відомих антибіотиків із захищеними активними групами, стійкими до
бактеріальних ферментів.
Ø дослідження з вишукування інгібіторів, що пригнічують активність бактеріальних
ферментів, а також препаратів, що перешкоджають адгезії бактерій на клітинах
макроорганізму.
2. Збудник хвороби Лайма. Патогенез захворювання, мікробіологічна діагностика, терапія і
профілактика.
Збудники хвороби Лайма:
Borrelia burgdorferi, B. Garini, B.afzelli
( Резервуар – дрібні гризуни, олені, лосі. Людина заражається від укусу кліща роду Ixodes )
Борелії:
• Спіралеподібні з невеликою кількістю завитків (3-8)
• Добре фарбуються за методом Романовського-Гімзи, бо мають велику кількість
нуклеопротеїдів
• Капнофіли ( потребують 5-10% СО2)
• Культивуються на складних поживних середовищах, що містять сироватку, тканинні
екстракти
• Можуть розвиватися у жовтковому мішку курячих ембріонів
Патогенез:
Стадії:
1. Ураження шкіри ( мігруюча еритема)
2. Розвиток доброякісних уражень серця і ЦНС
3. Розвиток артриту великих суглобів через 6 тижнів після початку захворюванн
Мікробіологічна діагностика:
• Бактеріоскопічний метод
• Серологічний метод
• ПЛР ( полімеразна ланцюгова реакція)
Терапія:
Антибіотики ( тетрациклін)
Специфічна профілактика:
Не розроблена.
3. Історія відкриття і головні етапи розвитку вірусології. Внесок вітчизняних вчених. Методи
вивчення вірусів, їх оцінка.
Була відкрита у 1892 році російським ученим Івановським. Він вивчав хворобу листків тютюну
- тютюнову мозаїку. Звичайними методами збудника виділити не вдавалося. Івановський
отримав сік з хворих листків, і профільтрував його та заразив здорові листки, в результаті чого
розвилась мозаїка.
Його основні відкриття:
1) мікроорганізми, що фільтруються через бактеріальні фільтри;
2) корпускулярна природа (частка);
3) інфекційність фільтрату;
4) спроможність до кристалізації.
Етапи розвитку:
Кінець XIX - початок XX-го століття. Були відкриті наступні віруси: вірус тютюнової
мозаїки; ящура; жовтої лихоманки; віспи і трахоми; поліомієліту; кору; вірус герпеса.
30-ті роки - в якості експериментальної моделі для виділення вірусів стали
використовуватися курячі ембріони, які мають високу чутливість до вірусів грипу, віспи,
лейкозу. Відкрито: вірус грипу; кліщового енцефаліту.
40 роки: Введення в вірусологію методу культури клітин стало важливою подією, яка дала
можливість отримання культуральних вакцин проти поліомієліту, паротиту, кору та краснухи.
50-і роки: Відкрито віруси: аденовіруси; краснухи; віруси парагрипу.
70-і роки: Відкриття у складі РНК-вмісних онкогенних вірусів ферменту зворотної
транскриптази (ревертази). Відкрито віруси: вірус гепатиту B; ротавіруси, вірус гепатиту A.
80-і роки. Компоненти вірусів, відповідальні за розвиток пухлин, назвали онкогенами.
Відкрито віруси: імунодефіциту людини; вірус гепатиту C.
Методи вивчення вірусів: 1) електронним мікроскопом;2) біохімічні методи;3) молекулярна
генетика;4) культивування вірусів,5) моделювання захворювань на тваринах.
Білет 21
1. Інфекція. Фактори, що обумовлюють виникнення інфекційного процесу. Роль
мікрооорганізмів в інфекційному процесі. Патогенність, вірулентність, одиниці виміру,
методи визначення. Фактори патогенності мікроорганізмів, їх характеристика.
Інфекція – сукупність біологічних процесів, що відбуваються в макроорганізмі при
проникненні в нього патогенних агентів незалежно від того, спричинить це розвиток
патологічного процесу чи призведе тільки до носійства збудника.
Фактори, що обумовлюють виникнення:
- наявність патогенного мікроорганізму
- проникнення його у сприйнятливий макроорганізм
- певні умови середовища, в якому відбувається взаємодія мікро та макроорганізму.
Роль: спричинюють інфекційний процес.
Уперше Ф. Я. Генле, а потім Р. Кохом була сфор мульована тріада, якою потрібно керуватися
для визначення мікроорганізмів, збудників даної хворо би. Р. Кох на прикладі туберкульозної
інфекції об ґрунтував положення тріади. Специфічність збудника (інфекту) може бути
доведена тільки в тому разі, якщо:
1) мікроорганізм — збудник виявляється при всіх формах даного захворювання;
2) мікроорганізм— збудник виділений з організ му хворого у чистій культурі;
3) чиста культура виділеного збудника в експерименті викликає специфічне захворювання.
До тріади Генле – Коха пізніше була добавлена четверта вимога:
4) визначення виду мікроба за допомогою специфічних імунологічних та інших реакцій:
аглютинації, преципітації, бактеріолізу, реакції зв’язування комплементу, імуноферментного,
імунолюмінесцентного та радіоімунного аналізів, ПЛР.
Властивості мікроорганізму, які зумовлюють виникнення інфекційного процесу,
визначаються його патогенністю, вірулентністю, агресивністю і токсичністю.
Патогенність – це особлива якість мікроба, яка надає йому здатності викликати інфекційний
процес і захворювання. Непатогенні – сапрофіти (від грец. sapros – гнилий, phyton – рослина).
Умовно-патогенні – збудники опортуністичних ін фекцій. Патогенність є видовою ознакою
мікроорганіз му, яка склалася і закріпилася в процесі еволюції. Патогенність не є абсолютною
і постійною і має різний ступінь проявлення, який різко змінюється в межах одного і того ж
виду.
Вірулентність – міра, ступінь патоген ності. Вірулентність, на відміну від патогенності, не є
видовою ознакою. Ця якість притаманна конкретному штаму мікроорганізму і характеризує
його з індивідуальної сторони. Вірулентність бактерій може бути посилена, послаблена і
навіть зовсім втрачена. При цьому інші їх властивості не змінюються. Посилення вірулентності
досягають пасажами культури через організм чутливих тварин, різними генетичними
методами. Послаблення - шляхом багаторазових пересівів культури на несприятливих
середовищах, дією підвищеної температури, бактеріофагів, хімічних речовин, імунних
сироваток тощо. Такий підхід часто використовують при виготовленні живих вакцин та інших
бактерійних препаратів.
Вірулентність мікроба визначається його дозою, яка призводить макроорганізм до смерті. Та
мінімальна кількість мікробів або його токсинів, яка викликає інфекцію і смерть чутливих
тварин стандартної ваги і певної породи, є мірою вірулентності. Цю кількість мікроорганізмів
називають мінімальною смертельною дозою (DLM – Dosis letalis minima). Мікроби з
високою вірулентністю можуть викликати захворювання і смерть у дуже мізерних дозах.
Одиниці вірулентності: Dlm – найменша доза збудника, яка спричиняє загибель 80%
віповіних лабораторних тварин; Dcl – доза, що призводить до загибелі100% узятих для
досліду тварин; LD50 – доза, що вбиває половину заражених тварин.
Фактори патогенності:
- Адгезивність - явище специфічне і проявляється здатністю мікробів прикріплюватись на
мембранах епітеліальних клітин певних органів і систем макроорганізму (травного тракту,
дихальної, сечостатевої, нервової систем). Адгезія зумовлена взаємодією комплементарних
структур з боку мікроорганізмів, які іменуються адгезинами, або лігандами, і клітин
макроорганізму – рецепторів.
- Колонізація. Адгезини, або фактори колонізації, у різних мікроорганізмів неоднакові:
ворсинки (фімбрії або пілі), спеціалізовані білки, ліпополісахариди (ЛПС), тейхоєві кислоти,
капсульні полісахариди і полі пептиди.
- Інвазивність- здатність мікроорганізмів про никати і розповсюджуватись у макроорганізмі.
Вона зумовлена дією ферментів мікроорганізмів. Ці фер менти мають назву ферментів інвазії
(від лат. invasio – проникати, атакувати), або ферментів патогенності.(гіалуронідаза,
нейрамінідаза, фібринолізин, плазмокоагулаза, колагеназа, лецитиназа,
дезоксирибонуклеаза)
- Агресивність(здатність мікробів жити, розмножуватися, розповсюджуватися в організмі і
протистояти факторам резистентності макроорганізму)-агресини-соматичні полісахариди, що
діють швидко і називаються полізидами.
- Токсиноутворення(екзотоксини і ендотоксини)
- Стійкість організму до дії клітинних і гуморальних механізмів захисту
макроорганізму(капсули, мікрокапсули, слизові чохли, антифагоцитарні речовини)
2. Сальмонели – збудники черевного тифу та паратифів. Біологічні властивості та антигенна
будова. Патогенез захворювань. Імунітет. Специфічна профілактика та лікування.
Морфологічні властивості:
• Рухливі грам негативні палички;
• Заокруглені кінці;
• Факультативні анаероби;
• спори;
• капсули.
Культивування:
1. Прості поживні середовища:
• МПА – помутніння;
• МПБ – ніжні, круглі, гладкі, безбарвні.
2. Диференційно-діагностичні:
• С.Ендо- рожеві;
• С.Левіна – блакитні;
• С. Плоскирєва – безбарвні;
• Вісмут-сульфітовий агар – почорніння стовчику;
• С.Олькеницького – пожовтіння стовпчику
- скошена частина не змінюється
- розрив стовпчика
3. Збагачення: жовчний та селенітовий бульйони.
Ферментативні властивості
ü Глюкоза/ мальтоза/ маноза = кислота + газ ;
ü Лактоза, сахароза, саліцин, сечовина;
ü Цитратпозитивні;
ü Фактор росту для тифозної палички- Триптофан.
Антигенна структура
Ø О-АГ – соматичний (65 серогруп)- А/В/С1/С2/D/Е1 /Е2/..
Ø Н-АГ – джгутиковий; кодує дві фази – І (специфічна, позначається літерами) , ІІ
(неспецифічна, позначається уифрами).
Ø Vі –АГ – рецептор для бактеріофагів.
Черевний тиф та паратифи
Класифікація: клас Ентеробактерії, родина Сальмонели:
ü Salmonella typhi- черевний тиф
ü S. paratyphi A- паратиф А
ü S. Schottmuelleri- паратиф В
Фактори патогенності
• Забезпечують трансцитоз;
• Забезпечують інвацію;
• Забезпечують резистентність: RhOP, PhOQ;
• Ендотоксин ( збільшує концентрацію цАМФ).
Епідеміологія
• Антропоноз;
• Механізм зараження- фекально-оральний;
• Шлях- водний, харчовий, контактний;
• Джерело інфекції – хворий/ бактеріоносій.
Патогенез черевного тифу
Збудник потрапляє в слизову оболонку тонкої кишки – пеєрові бляшки – лімфатичні вузли –
кровообіг – первинна бактеріоемія (24-32 год) – фагоцитоз клітинами
ретикулоендотеліальної системи – внутрішньоклітинне розмноження – вивільнення паличок
в кровообіг при руйнуванні клітин – транзиторна бактеріоемія – розвиток
реакцій гіперчутливісті сповільненого типу – реконвалесценція.
Клініка:
• Циклічна лихорадка (39-40);
• Інтоксикація;
• Розеольозна висипка;
• Порушення НС ( марення, галюцинації);
• Порушення ССС ( падіння АТ, колапс);
• Гепатомегалія;
• Спленомегалія.
Імунітет: напружений тривалий ( О-АТ- максимальні на першому тижні захворювання, Н-АТ –
залишаються, Vі – бактеріоносії).
Профілактика:
Ø Вакцина TABte;
Ø Спиртова черевнотифозна вакцина збагачена Vі- АГ;
Ø Сухий черевнотифозний бактеріофаг.
Лікування: левоміцетин, рифампіцин, ампіцилін, нітрофуранові препарати.
3. Роль енетовірусів у патології людини. Патогенез поліомієліту та інших ентеровірусних
інфекцій. Імунітет. Методи лабораторної діагностики. Специфічна профілактика. Проблема
ліквідації поліомієліту в усьому світі.
Ентеровіруси (enterovirus) - рід (+)ssРНК-вмісних вірусів (родини пікорнавірусів).
Потрапляють в організм людини через шлунково-кишковий тракт, розмножуються там, часто
уражають центральну нервову систему. Є найчастішим чинником виникнення асептичного
серозного менінгіту.
Ентеровірусні інфекції - гострі інфекційні захворювання, небезпечні через те, що
ентеровіруси вирізняються високою стійкістю в зовнішньому середовищі, здатні зберігати
життєздатність у воді поверхневих водоймищ і вологому ґрунті до декількох місяців.
Вірус поліомієліту (Poliovirus). Викликає поліомієліт (запалення спинного мозку). Поліовірус
представлений трьома серотипами, які відносяться до
роду Enterovirus сімейства Picornaviridae.
Морфологія і властивості.
• Ікосаедрична частка діаметром 27 нм
• Капсид складається з 60 субодиниць, кожна з яких містить 4 білка (VP1-VP4)
• Одноланцюгова (+)РНК.
• На трьох більших білках (VP1-VP3) знаходяться поверхневі антигенні детермінатни віріона,
які викликають синтез антитіл, що нейтралізують інфекціозность вірусу.
• Малий внутрішній білок VP4 пов'язаний з вірусною РНК, бере участь у встановленні її в
капсид віріона.
Вірус має особливості:
• не містить гемаглютиніну
• не культивується в курячому ембріоні і в організмі експериментальних тварин.
Резистентність.
• Стійкий у зовнішньому середовищі: у воді, молоці, стічної каналізаційної воді зберігає
активність при 0 °С протягом року
• Не пошкоджується розчинниками жирів
• При 50 °С інактивується протягом 30 хвилин
• Вірус швидко гине в 1% розчині хлораміну, 3% перекису водню, чутливий до УФ-променів.
Репродукція. Віруси адсорбуються на ліпопротеїнових рецепторах клітини, в яку вони
проникають шляхом віропексиса (вірус зв'язується з клітинною мембраною, утворюється
мікровакуоль). Після звільнення віріона від капсида утворюється реплікативна форма РНК,
яка є матрицею для синтезу інформаційної РНК. Репродукція відбувається в цитоплазмі.
Спочатку синтезується єдиний гігантський поліпептид, який розрізається протеолітичними
ферментами на кілька фрагментів. Одні з них представляють капсомери, з яких будується
капсид, інші - внутрішні білки, треті - ферменти. Далі формуються кілька сотень віріонів в
кожній інфікованій клітині, які звільняються після лізису клітини.
Культивування - в первинних або перещеплюваних культурах клітин різних тканин людини і
мавп. Поліовірус, що виділяється з природніх джерел, здатний інфікувати тільки клітини
приматів, що містять на клітинної поверхні специфічні мембранні рецептори для вірусу.
Патогенез і клініка.
Джерело інфекції - хворі люди і вірусоносії.
Шлях зараження - фекально-оральний, частіше аліментарний або водний.
Інкубаційний період 7-14 днів.
Вірус потрапляє в носоглотку (лімфоглоткового кільця Пирогова), далі в лімфатичний
апарат тонкого кишечника, а потім проникає в кров. З кров'яного русла може проникати в
ЦНС, якщо нейтралізуючі антитіла не виробляються в кількостях, достатніх для блокування
цього шляху. В ЦНС вірус поширюється уздовж нервових волокон і в процесі
внутрішньоклітинного розмноження може пошкодити або повністю зруйнувати нервові
клітини, результатом чого може бути млявий параліч. Найчастіше вражаються
клітини передніх рогів спинного мозку, у важких випадках вірус проникає в головний мозок.
Порушення функцій периферичних нервів і рухової мускулатури є наслідком розмноження
вірусу в мотонейронах. Зміни в цих клітинах розвиваються швидко.
Можуть бути:
• безсимптомна інфекція
• легкі клінічні форми без паралічів
• асептичний серозний менінгіт
• паралітичний поліомієліт (відзначається в 1% випадків поліовірусной інфекції).
Імунітет. Після захворювання залишається стійкий імунітет до відповідного серотипу
вірусу. Пасивний імунітет (після народження) зберігається протягом 4-5 тижнів життя дитини.
Лабораторна діагностика
Вірусологічні методи - виділення вірусу і його ідентифікація.
Матеріал - фекалії хворого, носоглотковий змив, кров, ліквор. Матеріал фільтрують,
обробляють антибіотиком, вносять в культуру клітин Hep-2 і RD. Через 5-7 днів виникає
цитопатична дія у вигляді дрібнозернистої деструкції клітин.
Ідентифікація вірусу проводиться в реакції нейтралізації. В культури тканин вносять вірус в
суміші з полівалентною протиполіомієлітною сироваткою типів 1, 2, 3, а потім для визначення
типу - з окремими типовими сироватками. Для встановлення внутрішньотипових
відмінностей використовують штамоспецифічні адсорбовані поліклональні та моноклональні
імунні сироватки, молекулярну гібридизацію, полімеразну ланцюгову реакцію і секвенування
вірусного генома.
Для програми ліквідації поліомієліту важливе значення має диференціація між штамами
дикого і вакцинного штаму.
Специфічна профілактика здійснюється живими і убитими вакцинами, завдяки яким
досягнуто значного прогресу в боротьбі з поліомієлітом. ВООЗ прийнято рішення про
глобальну ліквідації поліомієліту після 2000 р.
Для лікування використовують сироватковий людський імуноглобулін проти поліомієліту,
отриманий із сироватки донорів.
Білет 22
1. Токсини мікробів(екзо- і ендотоксини).Класифікація екзотоксинів за функціональними
властивостями. Властивості та хімічний склад, одержання, вимірювання сили екзотоксинів.
Роль в патогенезі та імуногенезі інфекційних захворювань.
Токсиноутворення (за характером утворення бактеріальні токсини поділяють а екзо- й
ендотоксини)
Екзотоксини.
За ступенем зв'язку з бактеріальною клітиною:
1.Клас А-секретуються у навколишнє середовище
2.Клас В-частково зв'язані з клітиною,а частково синтезуються
3.Клас С-пов'язані з бактеріальною клітиною
За дією на лігандні та ефекторні структури:
- гемолізини-руйнують еритроцити
- лейкоцидини-руйнують лейкоцити
- ентеротоксини-епітелій тонкої кишки
- дермонейротоксини -некроз шкірних покривів
- летальний екзотоксин-може викликати смерть
За механізмом дії на клітинні структури:
- функціональні блокатори-холероген,ексфоліатин
- цитотоксини-ентеротоксини
- мембранні токсини
До екзотоксинів належать токсини,які продукують збудники ботулізму, правця, дифтерії,
чуми, холери, коклюшу, деякі види шигел, стафілококи.
Найбільш ефективними препаратами для лікування екзотоксичних інфекцій є антитоксичні
сироватки.
Одержання екзотоксинів:
1. Вирощування мікроорганізмів на рідкому живильному середовищі. Мікроорганізми, що
виділяють екзотоксини, називають токсичними. Найчастіше гени токсичності знаходяться в
клітинах у вигляді плазмід.
2. Фільтрування через бактеріальні фільтри – клітини залишаються на фільтрі, токсини – у
фільтраті.
3. Концентрування екзотоксинів по методах осадження білка (додавання спирту,
висмоктування сірчанокислим амонієм).
4. Очищення білка токсинів.
5. Перевірка токсичності – на чутливих тваринах.
6. Визначення сили токсину в DLM (DLM – Dosis letalis minima)– це кількість токсинів, яка
викликає загибель 80-100% тварин певного виду, ваги за певний час.
Ендотоксини – це органічні сполуки, представлені ліпополісахаридом (ЛПС) клітинної стінки –
глюци доліпідопротеїновим комплексом. Токсичність комп лексу пов’язана з ліпідною
часткою ЛПС, яка у бак теріальній клітині контролюється генами хромосоми.
Ендотоксини викликають захворювання у великих дозах, інкубація триває від кількох діб до
місяців, специфічність виражена слабко, уражують ендотоксини, як правило, різні органи і
системи людини. Провідна роль у регулюванні і навіть виникненні ін фекційного процесу
належить макроорганізму. Вони термостійкі, витримують кип’ятіння, інколи до 30 хвилин, під
впливом формаліну майже не знешкоджуються, мають пірогенну та ад’ювантну дію,
викликають лейкопенію, яка з часом переходить у лейкоцитоз, підвищують неспецифічний
імунітет і гормональну активність.
За прояви біологічної дії на організм людини відповідальні всі детермінантні молекули
ендотоксину. Біологічна активність схожа з дією медіаторів запалення; ендотоксинемія
супроводжується лихоманкою, причиною якої є вихід ендогенних пірогенів із полінуклеарних
і мононуклеарних лейкоцитів.
2. Рикетсії, біологічні властивості. Класифікація. Рикетсії – збудники захворювання у
людини. Збудники Ку-гарчки. Патогенез захворювання, лабораторна діагностика,
специфічна профілактика.
Рикетсії:
• Паразитичні бактерії
• Дрібні поліморфні ( коковидна, паличкоподібна, ниткоподібна форма)
• Клітинна стінка побудована за типом грамнегативних бактерій ( клітинна стінка тришарова,
містить пептидоглікан та ліпополісахарид + наявний поверхневий слизовий шар або
мікрокапсулярний шар)
• Наявні пілі та фімбрії – участь у процесі кон’югації
• Погано сприймають барвники ( виявляють за методом Здродовського: яскраво-червоні на
блакитному фоні та Романовського – Гімзи : голубувато-пурпурний колір)
• Окислюють глутамат, А-кетоглутарат, аспарагінову та інші види органічних кислот ( за
рахунок цього забезпечуються енергетичні процеси)
• Розмноження: поперечний поділ кокоподібних та паличкоподібних форм; розпадання
ниткоподібних форм на кокоподібні
• Відносно стійкі до дії факторів зовнішнього середовища
• Досить чутливі до дії дезінфікуючих розчинів, ультрафіолетових променів та гинуть при
нагріванні вище 56 С.
• В лабораторних умовах культивуються в жовтковому мішку курячого ембріона, на культурах
клітин зі зниженим метаболізмом та на лабораторних тваринах ( мишах). Розроблено метод
культивування у переносчиках ( вошах)
• Ангтигенні властивості зумовлені ліпополісахаридами та глікопротеїнами клітинної стінки (
містять 2 антигени: поверхневий – термостабільний та видоспецифічний білковополісахаридний комплекс термолабільний)
• Фактори вірулентності та токсигенність: Фімбрії та пілі ( забезпечують адгезію мікробних
клітин); Фосфоліпаза А2 ( забезпечує проникнення у клітини)
Класифікація:
1. Група висипних тифів:
Збудник
хвороба
Rickettsia prowazekii
Епідемічний висипний тиф
Ricketsia typhi
Ендемічний висипний тиф
Rickettsia felis
Тиф котячих білих
2. Група плямистих лихоманок:
Збудник
хвороба
Rickettsia rickettsia
Плямиста гарячка скелястих гір
Rickettsia conori
Марсельська гарячка
Rickettsia sirica
Північноазіатський рикетсіоз
Rickettsia australis
Австралійська гарячка
Rickettsia akari
Віспоподібний рикетсіоз
3. Гарячка цуцу-гамуши : Rickettsia tsutsugamuchi
4. Гарячка Ку: збудник Coxiella burnetti
5. Окопна гарячка: збудник Rickettsia guintana
Збудник Ку-гарячки: Coxiella burnetti
Особливості :
• Кокоподібні бактерії
• Наявні 2 фази розвитку ( 1- наявність ліпополісахариду ; 2 – відсутність ліпополісахариду)
• Утворюють спори у зовнішньому середовищі
Патогенез:
( У первинних ( природних ) осередках: резервуар – гризуни, птахи; переносники – різні види
кліщів; У вторинних ( антропургічних) осередках : резервуар – домашні тварини з
переважанням великої та дрібної рогатої худоби; переносники – кліщі)
• Збудник проникає в організм через слизові оболонки або шкіру
• Лімфогенним шляхом заносяться в кров – Фаза первинної рикетсіємії
• Надходження в органи – Фаза дисемінації
• Фагоцитоз мононуклеарами та макрофагами, де розмножуються – Фаза розмноження
• Вихід у кров - Фаза вторинної рикетсіємії
Може протікати як гостро, так і хронічно. Уражається ендокард і клапани серця, кістковий
мозок, легені з розвитком фіброзу.
Мікробіологічна діагностика:
• Серологічні методи ( Реакція зв’язування комплементу ( РЗК), яку починають ставити з 7-10
дняхвороби – діагностичний титр: 1:8-1:16; Реакція імунофлюоресценції ( РІФ),
Імуноферментний аналіз (ІФА)
Специфічна профілактика:
Жива вакцина на основі штаму Coxiella burnetti
3. Збудники вірусного гепатиту, властивості та класифікація вірусів. Патогенез захворювань.
Лабораторна діагностика. Перспективи специфічної профілактики.
Гепати́ т — загальна назва гострих та хронічних дифузних запальних захворювань печінки
різної етіології.
Властивості:
Це облігатні гепатотропні віруси, деяким притаманна осінньо-зимова сезонність (віруси
гепатиту А). При реплікації утворюють як повні (інфекційні), так і неповні (неінфекційні (без
ДНК)) частки.
Класифікація вірусів:
В залежності від:
• типу нуклеїнової кислоти
• антигенного варіанту
• системного положення
• будови
• розміру віріону
• &nbsnbsp; типу клітин для культивування
• місця реплікації в клітині
• шляху передачі
поділяються на такі види: Вірусний гепатит А, В, С, D , E , G , TTV , SENV .
Патогенез:
Механізм передачі - парентеральний (інокуляційний), другорядний - фекально-оральний,
рідко – транс плацентарний, статевий.
Інфікування відбувається внаслідок внесення крові та її препаратів, лімфи при будь-якій
інструментальній процедурі, яка супроводжується порушенням цілісності шкірних та слизових
покривів.
При проникненні в організм із кров’ю вірус відразу ж розноситься, фіксуючись на гепатоцитах.
Репродукція вірусу не супроводжується цитолізом гепатоцитів (свідчить про те, що він не має
прямої цитопатичної дії), а патологічний процес у печінці розпочинається після розпізнання
імунокомпетентними клітинами його антигенів на поверхні клітини. Вірус може інтегрувати в
геном гепатоциту і за певних обставин викликати трансформацію клітини.
Лабораторна діагностика: серологічний метод, радіоімунний аналіз, імуноферментний
метод, імунна електронна мікроскопія та ін. HBеAg можна виявити за допомогою ІФА, РНГА,
РНЗГА, РЗК.
Специфічна профілактика: вакцина першого покоління, яку одержують з плазми крові
хронічних носіїв HBsAg, другого покоління - це субодиничні (корпускулярні) препарати або
одержані генноінженерним способом. Особам, які мали контакти з хворим на гепатит, крім
активної імунізації треба вводити людський Ig проти гепатиту В. Екстренна профіл.
рекомендована медичним працівникам, що одержали травми під час роботи з інфікованою
кров’ю, статевим партнерам, які були у недавньому статевому контакті із хворими на гепатит
В.
Білет 23
1. Роль макроорганізму в інфекційному процесі. Імунологічна реактивність організму
дитини. Вплив навколишнього середовища і соніальних умов на виникнення і
розвиток інфекційного процесу у людини. Персистенція бактерій і вірусів. Форми і
типи інфекції (реінфекція, суперінфекція, мікст-інфекція; поняття про рецидив.)
Макроорганізму належить провідна роль у регулюванні і виникненні інфекційного процесу.
Резистентність макроорганізму визначається умовами середивища.
До факторів, які знижують резистентність належать: голодування, психічні і фізичні травми,
перевтома, переохолодження, перенагрівання.
Голодування призводить до порушення білкового обміну, зменшення активності фагоцитозу,
зменшення синтезу антитіл. При енцефаліті, сказі уражується кора ГМ, при ботулізмі-ядра
довгастого мозку.
У виникненні інфекційного прцесу велике значення мають: наднирники, загруднинна залоза,
кістковий мозок, тимус, лімфатичні вузли, селезінка.
Діти до 6 місяців мають високу стійкість до інфекційних хвороб через слабкий розвиток ЦНС, а
також наявності гуморального імунітету, який передався від матері. Діти більш сприйнятливі
до кишкових, стрептококових та стафілококових інфекцій.
Роль оточуючого середовища та соціальних факторів. Інфекційний процес залежить від
фізичних, хімічних, біологічних, соціальних факторів.
Охолодження та перегрівання знижують резистентність організму до дії патогенних мо,
порушують біокаталітичні реакції, послаблюють стійкість до мікробів, знижують активність
імунної системи.
Значну роль відіграють УФ-випромінювання та іонізуючі радіації. Вони сприяють активізації
умовно-патогенної мікрофлори, розвитку бактеріємій та септицемій.
Особливу небезпечність мають іонізуючі промені, які викликають глибокі зміни в кістковому
мозку.
Негативно впливають на людину інтенсивне забруднення навколишнього середовища,
незадовільні гігієнічні умови побуту та праці, низький рівень розвитку суспільства.
На сприйнятливість до інфекційних хвороб впливають такі соматичні захворювання: діабет,
розлади ендокринних залоз, захворювання нирок, печінки, кровотворної системи.
Персистенція - тривале перебування мікробів в організмі людини, при якому виробляються
віруснейтралізуючі антитіла. Персистенція проявляється у формі мікробного носійства, коли
мікроб певний час зберігається в організмі, відсутні клінічні симптоми, а мікроб виділяється в
оточуюче середовище ( туберкульоз, проказа, бруцельоз, малярія ), або не виділяється(
сифіліс, токсоплазмоз).
Реінфекція - повторне зараження тим же видом мо після перенесеного захворювання
(сифіліс, гонорея).
Мікст-інфекція- зумовлена одночасно декількома видами мко.
Суперінфекція - повторне зараження тим же мікробом людини, у якої ще не скінчилось
основне захворювання.
Рецидив - повернення симптомів того самого захворювання (малярія, тиф).
2.Малярійні плазмодії, їх характеристика. Патогенез малярії. Мікробіологічна діагностика.
Специфічна профілактика і терапія.
Царство Eucoccidiida
Підцарство Heamosporina
Рід Plasmodium
Малярійний плазмодій – збудник малярії, який паразитує у людини в кров'яних тільцях
(еритроцитах) і в клітинах печінки, викликаючи важке трансмісивне захворювання – малярію.
Найбільш поширені три види малярійних плазмодіїв:
-збудник триденної малярії Plasmodium vivax (tertiana) з нападами лихоманки через 48 годин,
-збудник чотириденної малярії - Plasmodium malaria (quartana) з нападами через 72 годин
-збудник тропічної малярії Plasmodium falciparum (tropica) з нападами через 24 або 48 годин.
-В Африці зустрічається збудник триденної малярії Plasmodium ovale.
1) відсутні органели руху;
2) життєві цикли включають статеву та безстатеву фази;
3) зміна хазяїв
Малярія є трансмісивним антропонозним природноопосеридкованим захворюванням,що
визначається ареалом поширення комарів роду Anopheles.
Паразитна система двокомпонентна: комари роду Anopheles(кінцевий господар) – людина
(проміжний).
Патогенез.
Малярія - антропозооноз на інф. (резервуаром збудників є людина), а передається
комарами(роду Анофелес)
Збудники можуть передаватися через укус комара, від матері плоду та при переливанні
інфікованої крові.
Тривілість інкубованого періоду при 3д-10-11 міс., при 4д.-22-42 доби, при троп.- 9-16 діб.
Приступ малярії виникає як відповідь на вихід білковиї речевин у кров, що зумовлено
розпадом еритроцитів та мерозоїтів. Повторні приступи призводять до сенсибілізації
організмі і до розвитку тяжкої клінічної картини малярії.
Захворювання супроводжується типовою для кожної малярії гарячкою, патологічною
картиною крові, збільшенням селезінки та розвитком анемії, а також різними ускладненнями
(геморагічний синдром, нефропатія, меланоз вн. орг)
Мікробіологічна діагностика
Охоплює мікроскопію товстої краплини і мазків крові, забарвлених за Романовського-Гімзою,
і визначення виду збудника. Використовують серологічні методи – РНГА, РЗК, ІФА, РІФ, РІА.
Для визначення епідеміологічного стану населення в ендемічних щодо малярії районах
застосовують імунодіагностику (виявлення IgM IgG )
Комбіноване лікування із застосуванням хінгаміну (хлорохіну, резохіну, хіноциду)
Проміжний хазяїн: людина
Кінцевий хазяїн: самка комара роду Anopheles
Шляхи зараження: 1. Трансмісійний:
а) через укус комара (спорозоїтна малярія);
б) через гемотрансфузії (шизонтна малярія);
2. Трансплацентарний (через ушкоджену плаценту)
Джерело інвазії: людина (хвора або паразитоносій)
Інвазійна стадія для людини: спорозоїт
Інвазійна стадія для комара: гаметоцити
Локалізація в організмі людини: печінка, кров
Профілактика:
• захист від укусів комарів (використання репелентів, сіток)
• знищення комарів
• лікування хворих на малярію
• хіміопрофілактика починається за тиждень до прибуття в ендемічну зону та закінчується
через 4 тижні після загрози зараження (хінгамін або делагіл, хлорохін 0,5 г/тиждень,
мефлохін 0,25 г/тиждень)
Цикл розвитку включає статеву (спорогонія) і безстатеву стадію (шизогонія). Спорогонія
протікає однотипно для всіх видів плазмодії. Самка комара при кровосмоктанні заковтє
трофозоїти і шизонти,що гинуть у шлунку комара, а гагонти і гамети дозрівають і
запліднюються переходячи в оокінету, яка розвивається в ооцисту, що містить до 10000
спорозоїтів. Спорозоїти током крові заносяться до слинних залоз комара, звідки при укусі
потрапляють в організм людини, де проходить дві фази: екзоеротрицитарну шизогонію –
тканинна фаза в гепатоцитах:тканинні спорозоїти – тканинні трофозоїти – тканинні шизонти –
тканинні мерозоїти; та еротрицитарну – в еритроцитах: еритроцетарні трофозоїти, шизонти і
гаметоцити.
Патогенез малярії. Патогенез залежить від механізму зараження. При трансмісивному
зараженні проходить тк. І еритроцитарну фази шизогонії. При штучних способах зараження лише еритроцитарна. На фазі тк. шизогонії клінічні ознаки відсутні.Причиною нападів хвороби
є розпад морул мерозоїтів, еритроцитів, гепатоцитів. Розрізняють чотири періоди хвороби:
інкубаційний,первинних гострих проявів, вторинний латентний і період рецидив (ближні та
віддалені). Клін. хвороба проявляється циклічною гарячкою (48год), що виникає при
досягненні пірог енного порогу, анемією, спленомегалією.
Найпоширенішим медикаментом для лікування малярії зараз є хінін. На деякий час він був
замінений хлорохіном, проте згодом Pasmidium falciparum набула резистентності до цього
препарату.
З 2015р. почали застосуваня артемізиніну як препарату лікування малярії.
3.Параміксовіруси (Родина Paramyxoviridae). Вірус парагрипу людини, їх біологічні
властивості. Роль у розвитку патології людини. Лабораторна діагностика
парагрипозних інфекцій.
Родина Paramixoviridae ділиться на 2 підродини:
• Paramixovirinae, роди:
-
Morbillivirus – спричиняє кір
-
Rubulavirus – паротит
-
Respirovirus - парагрип 1, 3 типів
• Pneumovirinae
-
Pneumovirus
-
Metapneumovirus – тяжкі респіраторні інфекції у дітей
Структура:
• куляста форма
• складний: суперкапсид із шипами, містить білок НN для адсорбції та білок F для злиття,
нуклеокапсид спіральний ( містить білки NP, P та L)
• 1 нитковий РНК- вірус (потребує реплікації)
Репродукція:
•здійснюється у цитоплазмі:
- прикріплення до клітини
- проникнення, злиття оболонок
- транскрипція за допомогою РНК залежної РНК полімерази
- синтез вірусних білків
- вихід вірусу з клітини брунькуванням
Культивування:
• первинно-трипсинізовані культури
• Цитопатична дія (ЦПД) – синцитіі, симпласти.
Віруси парагрипу (4 серотипи)
ВірусПараГрипуЛюдини 1, 3 – родина Респіровірус
ВПГЛ 2, 4а, 4b – Рубулавірус
• Джерело інфекції – хвора людина
• шлях передачі – повітряно-крапельний
• патогенез:
-
Репродукується у епітелії ВДШ, викликає вірусемію
-
Виникає частіше у дітей, вражає ВДШ, інтоксикація помірна, інкубаційний період 3-5 днів
-
Проявляється катаральним синдромом, підвищенням температури, ларингітом; у дітей
протікає складніше.
Діагностика:
Матеріал – змив з носоглотки
• зараження культури клітин, виявлення за ЦПД, реакцією гемадсорбціі (Ргад)
• ідентифікація з допомогою РГГА, РН
• експрес метод люмінесцентної мікроскопії
• серодіагностика ретроспективного характеру
Імунітет - типоспецифічний нетривалий.
Лікування: симптоматичне, арбідол.
Епідемічний паротит
Коротко: Джерелом інфекції є людина. Шлях переддачі - повітряно-краплинний. Вірус
уражає слинні залози, через збільшення привушних залоз хвороба отримала назву свинка.
Вірус може уражати також оболонки мозку, підшлункову. У хлопчиків ураження статевих
залоз (орхіт), що може стати причиною безпліддя. Спецпрофілактика - застосовують живу
вакцину.
• Рід Рубулавірус
• Структура характерна для Параміксовірусів
• Епідеміологія
-
Джерело інфекції – хвора людина
-
Шлях передачі – повітряно-крапельний, через слину на предметах
-
Хворіють діти 7-15 років
• Патогенез
-
Вхідні ворота – ВДШ, слизова оболонка рота
-
Вірус потрапляє у привушну залозу через вивідну протоку
-
Репродукується у слинних залозах
-
Ймовірна повторна вірусемія та ураження ЦНС
-
Підвищення температури,менінгіти, запалення залози, міалгії, сухість у роті, енцефаліт. У
хлопчиків- запалення яєчків та придатків.
• Діагностика
-
Матеріал – слина, сеча, кров у перші дні хвороби
-
Матеріалом інфікують курячі ембріони
-
Вірус виявляють в РГА з 1% суспензією еритроцитів курей
-
Ідентифікація – РГГА
-
Серодіагностика – РГГА, РЗК, ІФА.
• Профілактика
-
Жива вакцина випускається як моновакцина або в комбінації із проти кору та краснухи
(КПК)
Білет 24
1. Вчення про імунітет. Етапи розвитку імунології. Види і форми цього прояву.
Початок розвитку імунології відноситься до кінця XVIII століття і пов'язаний з ім'ям Едварда
Дженнера (1749 - 1823), що вперше використав рідину з пухирів коров’ячої віспи для успішної
вакцинації проти натуральної віспи.
Луї Пастер (1822 - 1895) розробив технологію атенуації - ослаблення патогенних мікробів. Він
виготовив вакцини проти курячої холери, сибірки і сказу.
Ілля Ілліч Мечников (1845 - 1916) відкрив що деякі клітини багатоклітинних активно
захоплюють і перетравлюють мікробів, і назвав це явище фагоцитозом.
Пауль Ерліх (1854 - 1915) пояснив антимікробні властивості крові присутністю антитіл.
Розвиток імунології довгий час відбувався в рамках мікробіологічної науки і стосувався лише
вивчення несприйнятності організму до інфекційних агентів. Початок XX століття - час
виникнення іншої гілки імунологічної науки - імунології неінфекційної. Відправним моментом
для розвитку неінфекційної імунології стало виявлення Жулем Борде та Н. Чистовічем факту
вироблення антитіл в організмі тварини у відповідь на введення не лише мікроорганізмів, а
взагалі чужорідних агентів.
Види імунітету:
1)за походженням:

Видовий(притаманний певному виду)

Набутий: а)природній :активний(коли людина перехворіла) та пасивний(через
плаценту або молоко);
б)штучний: активний та пасивний
2)за направленням дії:
· Антибактеріальний
· Антивірусний
· Антитоксичний
3)за проявленням:
· Місцевий
· Загальний
Імунітет — це сукупність захисних механізмів організму, що спрямовані на підтримку його
генетичної сталості. Імунітет допомагає організмові боротися з різними чужорідними
чинниками: бактеріями, вірусами, отрутами, сторонніми тілами тощо. Імунні реакції є
причиною відторгнення пересаджених тканин та органів.
Клітинний імунітет, або фагоцитоз, більшу роль відіграє у місцевих запальних процесах. У разі
загальних інфекцій більшого значення набуває гуморальний імунітет. Його основним
проявом є утворення певними видами лейкоцитів — лімфоцитами — антитіл на певні
антигени (чужорідні для організму хімічні речовини, бактерії, віруси тощо).
Розрізняють природжений і набутий імунітет. За природженого імунітету антитіла присутні в
організмі з народження, вони успадковуються від батьків. Наприклад, людина не хворіє на
ящур чи холеру корів. Набутий імунітет виникає після того, як людина перехворіє на якесь
інфекційне захворювання. Так, перехворівши на коклюш, кір, вітрянку, віспу, людина, як
правило, не хворіє на ці хвороби повторно, бо в організмі утворилися антитіла, що
відновлюються впродовж усього життя.
2. Патогенні коки. Їх загальна характеристика. Стафілококи, біологічні властивості,
класифікація, практичне значення
Медичне значеня: родини Micrococcaeceae Streptococcaceae
Micrococcaeceae
Є цитохроми
Є каталазна активність
Streptococcaceae
Немає
Немає у більшості
Родина Micrococcaeceae рід Staphylococcus вид стафілокок сапрофітний, епідермальний
стафілокок і стафілокок золотистий
Класифікація До роду Staphylococcus входять 29 видів, ідентифікують лише три види: S.
aureus, S. epidermidis, S. saprophyticus.
Поділ на 2 групи- коагулозо: позитивні, негативні
Морфологія

+ за грамом

Не утворюють спор

Не рухливі- немає джгутиків

Розташовані у вигяді грон,парами ,одиночно-діляться у перпендикулярних площинах

У Клітиній стінці-білок А що реагує з іgG

Мікрокапсула/справжня капсула
Культуральні властивості

Ростуть на середовищах з 5-10% розчином натрію хлориду, температурний оптимум
30-37*С,

На щільних середовищах -мутні, круглі, рівні колонії кремового, жовтого, оранжевого
кольору.

На рідких середовищах - рівномірне помутніння
Ферментативна активність

продукують каталазу, утворюють ацетон , виділяють аміак ,відновлюють нітрати,
ферментують глюкозу, ксилозу, сахаразу, мальтозу, гліцерин, маніт з виділенням
кислоти.
Антигена структура

Антигенні властивості -пептидоглікан і тейхоєві кислоти клітинної стінки, капсула.
Видоспецифічними АГ: для S. aureus – рибіттейхоєва, а для S. Epidermidis –
гліцеринтейхоєва; у S. Saprophyticus -обидва типи кислот.
Епідеміологія

Коагулозонегативні стафілококи-частина звичайної флори шкіри ,слизових об,
нижнього віділу кишечника (епідермальний стафілокок)

Золотистий –заселяє носові ходи ,в шкірі ,промежині, піхві.

Сапрофітний –більша адгезія до епітеліальних клітин сечових шляхів

Передача –руки ,повітряно-крапельний шлях
Патогенез
1. Вірулентність бактерій-виживання у несприятливих умовах, за
допомогою:компонентів клітинної стінки ,ферменти, токсини , персистують в
фагоцитах,мають резистентність до протибактеріальних препаратів ,проникають у
внутрішнє стерильне середовище розмножуються там і викликають запалення

Клінічно-гнійно-запальні процеси місцеві і генералізовані(сепсис)
2. Зниження захисних сил організму(стафілококова інфекція розвивається як ендогенна
опортуністична інфекція)
Клініка

Поверхневі інфекції,харчові отруєння,інвазивні інфекції, змішані інфекції.

Хвороби-піодермія, ангіна, отит, перитоніт, ендокардит, цистит, сепсис
Токсини
За механізмом дії діляться:
а) мембранотоксичні гемолізини

Альфа-взаємодіє з мембраною-локальний протеоліз

Бета-в тварин-шкірні некротичні реакції

Гама-активність до еритроцитів людини

Дельта- цитотоксичність
б) ексфоліатини А і В-синдром ошпареної шкіри
в) токсин синдрому токсичного шоку
г)лейкоцидин- інгібує усмоктування води ,активує цАМФ
г) ентеротоксини А, В, С, D, E
Ферменти патогенності: каталаза, Бета-лактамаза,плазмокоагулаза ,лецитиназа,
гіалуронідаза,фібринолізи, ДНК-аза, ліпаза
Внутрішньо лікарняні інфекції-від хворих з гострою стафілококовою інфекцією і колонізацією
стафілококів на шкірі (пролежні опіки виразки). При догляді за хворими відбувається
забрудненя рук персоналу, можливо носійстно у носових ходах.

Золотистий і епідермальний стафілокок –виділяються в якості збудників первиної і
вторинної батеріємії,при шкірних та хірургічних ранових інфекціях.
Імунітет. Постінфекційний імунітет – клітинно-гуморальний, нестійкий і ненапружений, як при
всіх опортуністичних інфекціях.
Лікування. Загальні принципи лікування ґрунтуються на комплексній терапії, що включає
адекватне хірургічне втручання (санація гнійних осередків), раціональну антибіотикотерапію
й імунотерапію.
3. Флавівіруси. Віруси кліщового та японського енцефаліту. Властивості. Патогенез
кліщевого енцефаліту. Методи лабораторної діагностики. Вірус Зіка
Аrbovirus (arthropod-borne viruses) - екологічно-епідеміологічна група РНК-вірусів з 5 родин:
Буньявіруси, Флавівіруси, Реовіруси, Тогавіруси, Асфавіруси, переносниками яких є
членистоногі (кліщі, комарі).
Термін «віруси, що передають членистоногі» було впроваджено у 1942 році, проте 1963 року
назву змінили на «арбовіруси».
Віруси кліщового та японського енцефалітів належать до родини Flavivirus.
Структура. Віруси мають сферичну форму (50нм).

Суперкапсид двошаровий, містить зовнішній глікопротеїн Е і внутрішній білок М/preM.

Геном- лінійна несегментована плюс-РНК.

Капсид сферичної форми, ікосаедр, містить білок С.
Віріони чутливі до дії розчинників, детергентів, нестабільні при температурі 40оС.
Репродукція вірусів проходить у цитоплазмі. Вірусний реплікативний комплекс пов’язаний з
ядерною мембраною клітини, брунькування віріонів проходить через мембрани
ендоплазматичного ретикулуму.
Вірус кліщового енцефаліту було виділено 1937 року на далекому Сході Л.О.Зільбером.
Поширений на значній території Євразії, Пн.Америки. В Україні поширений в основному на
Заході. Резервуаром є ссавці, птахи, гризуни, кліщі(переносники).
Механізм передачі трансмісивний, фекально-оральний, контактний.
Захворювання може перебігати з ураженням ЦНС, периферичної нервової системи, верхніх
дихальних шляхів та шлунково-кишкового тракту.
Лабораторна діагностика

Визначення IgM, IgG проти кліщового енцефаліту в парних сироватках за допомогою
ІФА, РЗК, РНГА.

Виділення вірусу в культурі клітин або на новонароджених мишах.

Виявлення геному вірусу у крові або спинномозковій рідині за допомогою ПЛР.
Специфічна профілактика - використання інактивованої вакцини.
Вірус японського енцефаліту було виділено у 1933 році М. Хаяші.
Це типове природноосередкове захворювання, поширене у Пд. та Пд.-Сх. Азії. Резервуаром є
ссавці, птахи, свині, комарі(переносники).
Клінічні прояви від легких до енцефалітних з летальністю 90%.
Лабораторна діагностика

Матеріал- кров, спинно-мозкова рідина, секційний матеріал.

Методи: ПЛР. ІФА, РН, РЗК, РГГА, РНГА, РІФ. Виділення вірусу в культурі клітин, курячих
ембріонах, мишах-сисунцях.
Специфічна профілактика - використання живої та вбитої вакцини.
Вірус Зіка — вид вірусів роду Flavivirus (родина Flaviviridae), який переносять комарі
роду Aedes.
Вірус Зіка - це поширений вірус, який переноситься комарами. Він був вперше виявлений у
макак-резус в Уганді в 1947 році в рамках роботи по спостереженню за лісовою формою
жовтої лихоманки. Потім, в 1952 році вірус був виявлений у людей в Уганді і в Об'єднаній
Республіці Танзанія. Протягом багатьох років виявлялися тільки окремі випадки
захворювання людей в Африці і Південній Азії. У 2007 році в Західній частині Тихого океану
стався перший документально зареєстрований спалах хвороби, викликаної вірусом Зіка. З
2013 року спалахи і випадки захворювання реєструються в Західній частині Тихого океану,
Америці та Африці. З урахуванням того факту, що в результаті урбанізації та глобалізації стає
все більше місць, придатних для життя і розмноження комарів, потенційно можливі великі
епідемії хвороби, викликаної вірусом Зіка, в містах в глобальних масштабах.
Діагностика
Для більшості людей, у яких діагностується хвороба, викликана вірусом Зіка, діагноз
заснований на їх симптомах і відомостях про недавнє минуле (наприклад, про укуси комарів
або поїздки в райони з відомою циркуляцією вірусу Зіка). Діагноз може бути підтверджений в
лабораторії шляхом тестування крові.
Для діагностики хвороби, викликаної вірусом Зіка, застосовують метод ПЛР (полімеразної
ланцюгової реакції) і виділення вірусу із зразків крові. Серологічна діагностика може бути
утруднена, оскільки даний вірус здатний до перехресної реакції з іншими флавівірусами,
такими як вірус лихоманки денге, вірус Західного Нілу і вірус жовтої лихоманки.
Лікування
Хвороба, викликана вірусом Зіка, зазвичай протікає легко і не вимагає специфічного
лікування. Люди, інфіковані вірусом Зіка, повинні багато відпочивати, пити достатньо рідини і
приймати звичайні препарати для усунення болю і лихоманки. При погіршенні симптомів
необхідно звернутися за медичною допомогою до лікувальної установи. В даний час вакцини
від цієї хвороби не існує.
Профілактика
Наявність комарів-переносників і місць їх розмноження вказує на значний ризик інфікування
вірусом Зіка. Профілактика та контроль захворюваності засновані на скороченні чисельності
комарів шляхом усунення їх джерела (знищення і перетворення місць розмноження) і
зниженні ймовірності контакту людей з комарами.
Для цього можна використовувати репеленти, носити одяг (бажано світлих тонів), що
закриває якомога більшу частину тіла, застосовувати фізичні бар'єри, такі як сітки, закриті
двері і вікна, а також протимоскітний полог для сну. Крім цього важливо позбуватися від
можливих місць розмноження комарів, для чого слід спорожняти, очищати або накривати
ємності, в яких може накопичуватися вода: відра, бочки, квіткові горщики, автомобільні
шини.
Туристи повинні дотримуватися основні описані вище заходи безпеки для захисту від укусів
комарів. Після повернення з країн, ендемічних по лихоманці Зіка, рекомендується
утриматися від інтимних відносин, тому що після повного одужання в сперматозоїдах
чоловіка вірус може зберігатися протягом 2-х тижнів.
Білет 25
1. Неспецифічні фактори захисту організму від патогенних мікробів. Комплемент, його
властивості, шляхи активації. Фагоцитоз, види фагоцитуючих клітин. Стадії фагоцитозу.
Завершений і незавершений фагоцитоз. Запалення. Патоген-асоціційовані структури
міікроорганізмів та клітинні рецептори для їх розпізнавання. Toll-подібні та інші образрозпізнавальні рецептори.
Неспецифічний імунітет - це форма імунітету, який здійснюється різними речовинами, що їх
виділяють спеціальні залози шкіри, травної і дихальної систем, а також лейкоцитами за
допомогою фагоцитозу та білком-інтерфероном. Вони діють на всі мікроорганізми,
незалежно від їхньої природи.
Неспецифічні фактори захисту:
1)бар’єрна функція шкіри:залози виділяють лізоцим,що руйнує пептидоглікан мікробів;
2) бар’єрна функція слизових оболонок,які покриті слизом,війками;
3) бар’єрна функція паренхіматозних органів:запалення;
4)фагоцитоз.
Комплемент-складний комплекс білків сироватки крові, який при активації комплексом
антиген-антитіло та ін. факторами вивільнює мембраноатакуючі ферменти і забезпечує
неспецифічний захист організму від чужорідних агентів клітинної природи.
Властивості: Комплемент термолабільний, він руйнується при 55°С протягом 30 хвилин, але
може тривалий час зберігатись у висушеному стані при низьких температурах. Швидко
руйнується під дією прямих сонячних променів та рентгенівського опромінення.
Бактерицидна дія зменшується під дією пепсина та кислот. Деякі речовини, наприклад
сахароза, глюкоза, що пригнічують денатурацію білка, підвищують стійкість комплементу до
негативних факторів.
Шляхи активації:
1.класичний-активація комплементу комплексом антиген-антитіло;
2.альтернативний-активація ендотоксинами організму.
Мембраноатакуючий комплекс-йонний канал в плазматичній мембрані бактеріальної
клітини, який викликає лізис клітини.
Фагоцитоз-активне захоплення і поглинання мікроскопічних сторонніх об'єктів (бактерії,
фрагменти клітин) і твердих частинок одноклітинними організмами або деякими клітинами
багатоклітинних тварин.
Види фагоцитуючих клітин:сегментоядерні лейкоцити, макрофаги, ендотелій судин,
альвеолоцити.
Стадії фагоцитозу:
1-хемотаксис(зближення);
2-адсорбція мікроба на поверхні клітини;
3-поглинання мікроба і утворення фагосоми,у якій багато ферментів, які руйнують
мікроб=>фагосома зливається з лізосомами клітини=>утв. фаголізосом(основний період
руйнування мікроба),поява перикисів(вбивають мікроб),утв.радикали гіпохлориду ClO(хлор
оксид).
Завершений фагоцитоз закінчується повним руйнуванням мікрофаги. Однак деякі види
мікроорганізмів виявляють більшу стійкість до лізосомальні антимікробних речовин або
навіть розмножуються всередині фагоцитів. Такий незавершений фагоцитоз частіше
спостерігається в нейтрофілах і закінчується їх загибеллю, в інших же випадках
фагоцитованими мікроби виштовхуються з них.
Рецептори розпізнавання патерну — це білки, присутні на поверхні клітин імунної системи і
здатні розпізнавати стандартні молекулярні структури (патерни), специфічні для великих груп
патогенів. Їх також називають рецепторами розпізнавання патогену. В порівнянні з системою
адаптивного імунітету, такі рецептори і пов'язані з ними механізми імунного захисту є
еволюційно древнішими.
Рецептори розпізнавання патерну класифікують за специфічностю до ліганду, функцією,
локалізацією і за походженням у еволюції. За функцією вони поділяються на два класи:
сигнальні та ендоцитозні.
Сигнальні рецептори розпізнавання патерну включають, наприклад, Toll-подібні рецептори.
Ендоцитозні рецептори розпізнавання патерну, наприклад, манозні рецептори макрофагів,
необхідні для прикріплення, поглинання та процесування мікроорганізмів фагоцитами
незалежно від внутрішньоклітинної передачі регуляторного сигналу. Крім патогенів вони
впізнають також апоптозні клітини.
Мембранні рецептори розпізнавання патерну
Рецептори-кінази
Вперше рецептори розпізнавання патерну були відкриті у рослин[1]. Пізніше безліч
гомологічних рецепторів було виявлено при аналізі геномів рослин (у рису 370, у Arabidopsis
— 47). На відміну від рецепторів розпізнавання патерну у тварин, які пов'язують
внутрішньоклітинні протеїнкінази за допомогою адапторних білків, рослинні рецептори
являють собою один білок, який складається з декількох доменів: позаклітинного,
впізнаючого патоген, внутрішньоклітинного, який має кіназну активність, і
трансмембранного, який зв'язує перші два.
Toll-подібні рецептори
Докладніше: Toll-подібний рецептор
Цей клас рецепторів розпізнає патогени поза клітинами або в ендосовах[2]. Вони були
вперше виявлені у дрозофіли і індукують синтез і секрецію цитокінів, необхідних для
активації імунної відповіді. В даний час Toll-подібні рецептори виявлені у багатьох видів. У
тварин їх налічують 11 (tlr1 tlr11). Взаємодія Toll-подібних рецепторів з лігандами приводить
до індукції сигнальних шляхів NF-κB і Мар кінази, які, в свою чергу, індукують синтез і
секрецію цитокінів і молекул, що стимулюють презентацію антигену[3].
Цитоплазматичні рецептори розпізнавання патерну
Nod-подібні рецептори
Докладніше: Nod-подібний рецептор
Nod-подібні рецептори — це цитоплазматичні білки з різними функціями. У ссавців їх
знайдено близько 20, і більшість з них підрозділяють на дві головних підродини: NOD і NALP.
Крім того, до цього сімейства рецепторів відносять трансактиватор головного комплексу
гістосумісності класу II і деякі інші молекули. Розпізнаючи патоген всередині клітини,
рецептори олигомеризуються й утворюють інфламасому, що активує ферменти
протеолітичної активації цитокінів, наприклад, інтерлейкіну 1 бета. Рецептори активують
також сигнальний шлях NF-κB та синтез цитокінів
Toll-подібні рецептори (англ. Toll-liked receptors, TLR від нім. Toll — чудовий) — клас
клітинних рецепторів з одним трансмембранним доменом, які відіграють одну із ключових
ролей у вродженому імунітеті: вони розпізнають консервативні структури мікроорганізмів і
активують проти них клітинну гілку імунітету.
Відомо 13 Toll-подібних рецепторів ссавців, що позначаються абревіатурами від TLR1 до
TLR13. Вони зв'язують різні ліганди і представлені в організмі на різних типах клітин. У
людини існує 10 Toll-подібних рецепторів (від TLR1 до TLR10), у миші — 12 (від TLR1 до TLR9, а
також TLR11-13). Ген TLR11 у людини містить кілька зайвих стоп-кодонів, тому білок не
синтезується. Передбачається, що цей ген у людини репресований для уникнення
потенційної аутоімунної реакції на людський білок профілін, який має високий ступінь
гомології з бактеріальним профіліном.
2. Збудник туляремії, біологічні властивості. Патогенез, імунітет, методи
мікробіологічної діагностики і специфічної профілактики туляремії.
Francisella tularensis - збудник туляремії – зооантропонозного природно вогнищевого
інфекційного захворювання.
Біологічні властивості.
Морфологічні вл-ті:
- Гр- палички
- дрібні, еліпсоподібні, поліморфні
- нерухомі
- капсулу мають
- спор не утворюють
Культуральні вл-ті:
- факультативні аероби (краще ростуть в аеробних умовах)
- оптимальна t=37-38
- вимогливі до поживних середовищ - для культивування використовують:
1-згорнуте жовткове середовище Мак-Коя і Чепінга ( утворюються дрібні, ніжні, прозорі
колонії ніби краплинки роси)
2-глюкозо-цистиновий кровяний агар Френсіса (круглі до 3 мм в діаметрі колонії, опуклі
згладкою поверхнею, непрозорі, оточені зеленуватою облямівкою)
- добре культивуються в жовтковому мішку курячіх ембріонів ( гине на 3 добу)
Біохімічні властивості:
- виділяють сірководень
- виявляють цукролітичні властивості ( глюкоза, маноза, маніт, гліцерин) – до кислоти
- індол не утворюють
Антигенні властивості:
- соматичний О- антиген і поверхневий Vi-антиген
- соматичні антигени францісел споріднені з аналогічними бруцельозними, тому імунні
протитуляремійні сироватки здатні аглютинувати бруцел
- під час штучного культивування F . tularensis c хильна дисоціювати в R -форми із втратою
капсули, Vi -антигену і типових антигенних властивостей.
Фактори патогенності:
- екзотоксинів не утворюють
- ферментативні системи, що пригнічують фагоцитоз ( він буде незавершений)
- ендотоксин – алергенний вплив
Патогенез.
- резервуар збудника – гризуни, заражається рогата худоба.
- шляхи зараження – прямий контактний ( при контакті з тушами інфікованих
тварин); непрямий контактний ( при контакті з забрудненими гризунами
речима); аліментарний (через забруднену їжу); повітряно-пиловий; трансмісивний (через
кровосисних комах, кліщі, крім того, здатні ще й до трансоваріальної передачі збудника)
- вхідні ворота – шкіра, слизові оболонки дихальних шляхів, травної системи, очей → лімфо
генне поширення → осідання збудника в реґіонарних лімфовузлах → розмноження →
місцева запальна реакція → прориваються у кровоток → потрапляють в внутрішні органи
(печінка, селезінка, легені), утворюючи там вторинні вогнища
- інкубаційний період – 3-8 днів
- клінічно: гарячка (38-39), інтоксикація
- Форми (залежно від шляху зараження):
1. Бубонна → болючі регіонарні лімфовузли, розміром з яйце на 2-3 день→ здатні до
1)нагноєння, розкриття норицею і спонтанного дренування або 2)розсмоктування.
2. Виразково-бубонна → виразка у місці вхідних воріт з твердими високими краями,
утворення бубонів.
3. Абдомінальна → запалення мезентеріальних лімфовузлів, виразково-некротичні ураження
ШКТ (схоже за клінікою до черевного тифу).
4. Легенева → повітряне або гематогенне зараження → тяжкий перебіг, висока летальність.
5. Генералізована септична
Імунітет.
- довічний, стійкий
- зберігається алергізація організму, що проявляться внутрішньбошкірною пробою
Методи мікробіологічної діагностики.
- в лабораторії особливо небезпечних інфекцій
- Бактеріологічний - виділити збудника шляхом прямого посіву не вдається
- Біологічний →
→ матеріал (слиз із рото глотки, пунктат бубону, харкотиння, кров, гній із кон'кюктиви, вміст
пустул і i виразок, органи загиблих гризунів, воду, повітря, кровссосних комах, харчові
продукти, контаміновані виділеннями тварин) → зараження морських свинок або білих
мишей → розтин загиблих тварин через 5-14 днів після інфікування →
1. фарбування мазків-відбитків за Грамом або
2. посів патологічного матеріалу на елективні середовища:
а) згорнуте жовткове середовище Мак-Коя;
б) кров'яний рибно-дріжджевий агар з глюкозою та циститом Ємельянової;
в) глюкозо-цистиновий агар Френсіса →
→ ідентифікація чистої культури за морфологічними ознаками, культуральними
ознаками,біохімічними властивостями, в РА зі специфічною аглютинуючою сироваткою.
- Серологічний → сироватка крові хворого →
- кровяно-крапельнаРА на склі
- РА в пробірках ( починаючи з 10-12 дня хвороби)
- РНГА (для ранньої та ретроспективної діагностики)
- непряма РІФ
- РЗК на холоді ( рання діагностика)
- ІФА (контроль епізоотій)
- Алергологічний → з 3-5 дня хвороби шкурно-алергічна пробаз тулярином.
Специфічна профілактика.
- за епідпоказаннями у природновогнищевих регіонах
- жива авірулентна туляремійна вакцина.
3. Роль ентеровірусів у патології людини. Патогенез поліомієліту та інших ентеровірусних
інфекцій. Імуніітет. Методи лабораторної діагностики. Специфічна профілактика. Проблема
ліквідації поліомієліту у всьому світі.
Пікорнавіруси, picornaviridae - родина одноланцюгових, позбавлених суперкапсидної
оболонки РНК-вірусів.
• Родина складається з 9 родів. Представники 5 родів Enterovirus, Rhinovirus, Hepatovirus,
Parechovirus, Kobuvirus спричинюють захворювання у людини.
• Віріони правильної сферичної форми
• Діаметр 17-30 нм
• Суперкапсиду не мають
• Капсид ікосаедричної симетрії
• Капсид складається з 60 капсомеров.
• Капсомери представлені 4 білками: VP1, VP2, VP3 і VP4, що відрізняються один від одного за
молекулярною масою, амінокислотним складом і рН.
• VP1, VP2 і VP3 утворюють зовнішню поверхню капсида, а VР4 - внутрішню.
• Капсомери утворюють 12 компактних структур, так званих пентамер, так як вони містять по
5 молекул кожного білка.
• Білки капсида володіють антигенними властивостями, беруть участь в прикріпленні віріона
до рецепторів клітини і в вивільненні РНК віріона в клітинну цитоплазму.
• Гемагглютинуючими властивостями капсидні білки не володіють, за винятком
кардіовірусов. На внутрішній поверхні капсида є 1 білкова молекула VPg, яка фіксує геном
пікорнавирусів з капсидом, а також виконує функцію затравочного білка при трансляції РНК.
• Геном становить близько 2500 нм в довжину
• Багато з них, наприклад вірус поліомієліту, можуть пригнічувати центральну нервову
систему.
Відтворення:
Вірусна частка зв'язується з рецепторами клітинної поверхні. Це викликає конформаційні
зміни в вірусних білків капсида, звільняючи міристинову кислоту. Вона утворює пори в
клітинній мембрані, через яку впорскується РНК. Потрапивши всередину клітини, РНК
«роздягається» і (+)нитки РНК-геному реплікується через дволанцюговий проміжний РНК
продукт, який утворюється за участі вірусної РЗРП (РНК-залежної РНК-полімерази). Трансляція
рибосомами клітин-господарів не ініціюється 5' кепом, як зазвичай, а натомість ініціюється
входженням РНК в сайт зчитування рибосом. Через 3 год після зараження вірусні білки
починають синтезуватись і в цитоплазмі близько до ядра з'являється вакуоля, в якій вони
накопичуються. Приблизно за 8 годин клітина гине і розпадається, випускаючи вірусні частки.
Вірус поліомієліту (Poliovirus). Викликає поліомієліт (запалення спинного мозку). Поліовірус
представлений трьома серотипами, які відносяться до
роду Enterovirus сімейства Picornaviridae.
Морфологія і властивості.
• Ікосаедрична частка діаметром 27 нм
• Капсид складається з 60 субодиниць, кожна з яких містить 4 білка (VP1-VP4)
• Одноланцюгова (+)РНК.
• На трьох більших білках (VP1-VP3) знаходяться поверхневі антигенні детермінатни віріона,
які викликають синтез антитіл, що нейтралізують інфекціозность вірусу.
• Малий внутрішній білок VP4 пов'язаний з вірусною РНК, бере участь у встановленні її в
капсид віріона.
Вірус має особливості:
• не містить гемаглютиніну
• не культивується в курячому ембріоні і в організмі експериментальних тварин.
Резистентність.
• Стійкий у зовнішньому середовищі: у воді, молоці, стічної каналізаційної воді зберігає
активність при 0 °С протягом року
• Не пошкоджується розчинниками жирів
• При 50 °С інактивується протягом 30 хвилин
• Вірус швидко гине в 1% розчині хлораміну, 3% перекису водню, чутливий до УФ-променів.
Репродукція. Віруси адсорбуються на ліпопротеїнових рецепторах клітини, в яку вони
проникають шляхом віропексиса (вірус зв'язується з клітинною мембраною, утворюється
мікровакуоль). Після звільнення віріона від капсида утворюється реплікативна форма РНК,
яка є матрицею для синтезу інформаційної РНК. Репродукція відбувається в цитоплазмі.
Спочатку синтезується єдиний гігантський поліпептид, який розрізається протеолітичними
ферментами на кілька фрагментів. Одні з них представляють капсомери, з яких будується
капсид, інші - внутрішні білки, треті - ферменти. Далі формуються кілька сотень віріонів в
кожній інфікованій клітині, які звільняються після лізису клітини.
Культивування - в первинних або перещеплюваних культурах клітин різних тканин людини і
мавп. Поліовірус, що виділяється з природніх джерел, здатний інфікувати тільки клітини
приматів, що містять на клітинної поверхні специфічні мембранні рецептори для вірусу.
Патогенез і клініка.
Джерело інфекції - хворі люди і вірусоносії.
Шлях зараження - фекально-оральний, частіше аліментарний або водний.
Інкубаційний період 7-14 днів.
Вірус потрапляє в носоглотку (лімфоглоткового кільця Пирогова), далі в лімфатичний
апарат тонкого кишечника, а потім проникає в кров. З кров'яного русла може проникати в
ЦНС, якщо нейтралізуючі антитіла не виробляються в кількостях, достатніх для блокування
цього шляху. В ЦНС вірус поширюється уздовж нервових волокон і в процесі
внутрішньоклітинного розмноження може пошкодити або повністю зруйнувати нервові
клітини, результатом чого може бути млявий параліч. Найчастіше вражаються
клітини передніх рогів спинного мозку, у важких випадках вірус проникає в головний мозок.
Порушення функцій периферичних нервів і рухової мускулатури є наслідком розмноження
вірусу в мотонейронах. Зміни в цих клітинах розвиваються швидко.
Можуть бути:
• безсимптомна інфекція
• легкі клінічні форми без паралічів
• асептичний серозний менінгіт
• паралітичний поліомієліт (відзначається в 1% випадків поліовірусной інфекції).
Імунітет. Після захворювання залишається стійкий імунітет до відповідного серотипу
вірусу. Пасивний імунітет (після народження) зберігається протягом 4-5 тижнів життя дитини.
Лабораторна діагностика
Вірусологічні методи - виділення вірусу і його ідентифікація.
Матеріал - фекалії хворого, носоглотковий змив, кров, ліквор. Матеріал фільтрують,
обробляють антибіотиком, вносять в культуру клітин Hep-2 і RD. Через 5-7 днів виникає
цитопатична дія у вигляді дрібнозернистої деструкції клітин.
Ідентифікація вірусу проводиться в реакції нейтралізації. В культури тканин вносять вірус в
суміші з полівалентною протиполіомієлітною сироваткою типів 1, 2, 3, а потім для визначення
типу - з окремими типовими сироватками. Для встановлення внутрішньотипових
відмінностей використовують штамоспецифічні адсорбовані поліклональні та моноклональні
імунні сироватки, молекулярну гібридизацію, полімеразну ланцюгову реакцію і секвенування
вірусного генома.
Для програми ліквідації поліомієліту важливе значення має диференціація між штамами
дикого і вакцинного штаму.
Специфічна профілактика здійснюється живими і убитими вакцинами, завдяки яким
досягнуто значного прогресу в боротьбі з поліомієлітом. ВООЗ прийнято рішення про
глобальну ліквідації поліомієліту після 2000 р.
Для лікування використовують сироватковий людський імуноглобулін проти поліомієліту,
отриманий із сироватки донорів.
Віруси Коксакі
В даний час відомо 30 серотипів Коксакі-вірусів, з них до групи Коксакі А відносяться 1-24
серотипу (тип 23 відсутня), до В - 1-6 серотипи.
Будова вірусів типова для всіх ентеровірусів.
Особливості:
• містять гемаглютинін;
• патогенні для новонароджених мишей.
Внутрішньом'язове введення вірусу Коксакі А викликає мляві паралічі та ділянки змертвіння
м'язів, а Коксакі В - ураження внутрішніх органів і енцефаломієліт. Для вірусів Коксакі
характерний поліорганний тропізм.
Клініка. Віруси викликають різноманітні по клініці захворювання:
• герпангіну - гостру лихоманку з болями в животі і бульбашковими висипаннями на слизовій
ротової порожнини, іноді з ригідністю потиличних м'язів;
• епідемічну міалгію - протікає з високою температурою і колючими м'язовими болями в
області грудної клітини і живота;
• епідемічну плевродинію - супроводжується лихоманкою, плевритом, больовими нападами
в області грудей;
• асептичний серозний менінгіт - гостра лихоманка з менінгеальними симптомами;
• енцефаломіокардіт новонароджених - міокардит і паралітичні форми, схожі на поліомієліт,
кардіотропність більше виражена у вірусів Коксакі В.
Діагностика здійснюється при виділенні вірусу з фекалій, змиву з носоглотки, ліквору шляхом
зараження матеріалом мишей-шмаркачів і культур клітин.
Ідентифікація: реакція нейтралізації в культурі клітин, на новонароджених мишах зі
специфічними сироватками.
Серологічний діагноз проводять шляхом виявлення наростання титру антитіл в парних
сироватках хворого в реакції нейтралізації, реакції гемагглютинації, імуноферментному
аналізі.
Віруси ЕСНО.
Назва є абревіатурою зі слів enteric cytopathogenic human orphans. Так як їх роль в патології
людини довго залишалася невідомою, вони були названі «сиротами». Особливості:
• Не патогенні для новонароджених мишей,
• Мають гемаглютинін,
• Спорідненість до лімфоїдної тканини
Відомі 1-33 серотипи (крім 10, 22, 23, 28), які ідентифікуються в реакції нейтралізації,
полімеразній ланцюговій реакциї, імуноферментному аналізі.
Віруси викликають різні захворювання переважно в дитячому віці. Після розмноження віруси
проникають в лімфу, а потім в кров, настає вірусемія і генералізація інфекції. Подальший
розвиток хвороби залежить від властивостей вірусу і імунного статусу організму.
Багато серотипів здатні вражати центральну нервову систему, викликаючи:
• поліомієлітоподібні захворювання
• асептичний серозний менінгіт (серовар 2-9, 12, 14, 16, 21)
• шлунково-кишкові захворювання з синдромом діареї
• респіраторні захворювання (серовар 8-11, 20)
• увеїт - запалення слизової оболонки ока
• захворювання паренхіматозних органів.
Діагностика проводиться так само, як і при віруси Коксакі.
Специфічна профілактика - формалінізовані вакцини з найбільш патогенних ентеровірусів
(Коксакі А-9, В-1, ЕСНО-6).
Білет 27
1. Закономірності імунної відповіді організму. Фази імунної відповіді. Імунологічні реакції.
Імунологічна толерантність , причини її виникнення. Імунологічна пам’ять, її механізм.
В імунній відповіді розділяють:
1) первинну імунну відповідь (при первинному надходженні антигену в макроорганізм);
2) вторинну імунну відповідь (здійснюється на повторні надходження антигену,
характеризується більш ранньою та потужнішою імунною pеакцією). Центральна роль у
розвитку вторинної імунної відповіді належить клітинам імунної пам'яті.
Первинна імунна відповідь характеризується трьома періодами:
-латентним (індуктивним) - період між моментом проникнення антигену в макроорганізм і
появою в крові антитіл або специфічних цитотоксичних Т-лімфоцитів.
- продуктивним (фаза росту) - експоненційне збільшення кількості антитіл або цитотоксичних
Т-лімфоцитів у крові.
- фазою зниження - період зниження к-сті антитіл або цитотоксичних Т-лімфоцитів у крові.
Вторинна імунна відповідь:
- латентний період суттєво скорочується (або відсутній);
- продуктивний період характеризується швидким ростом титрів антитіл і швидким
накопиченням цитотоксичних клітин (кількість значно перевищує їx число при первинній
імунній відповіді);
- фаза зниження пролонгована.
Імунні реакції грунтуються на взаємодії антигену з антитілом чи антигенрозпізнавальним
рецептором лімфоцитів. Їм характерна висока чутливість та специфічність.
Імунні реакції:
- Реакція аглютинації
-Р-ія преципітації
-Р-ія імунного гемолізу
- Р-ія зв’язування комплементу
- Р-ія нейтралізації
- Р-ія гальмування гемаглютинації
- Р-ія віруснейтралізації
-Імуноелектрофорез
- Імунна електронна мікроскопія
-Р-ія непрямої аглютинації
- Р-ія імунного прилипання
- Р-ія іммобілізації,
- Р-ія імунофлуорисценції
- Імуноферментний аналіз
-Радіоімунний аналіз.
Iмунологічна толерантність - імунологічне явище, коли імунна система не реагує на
чужорідні антигени (толерогени). Це стан вибіркової iмунологічної стерпності (ареактивності)
стосовно конкретних антигенів, при збереженні імунологічної pеактивності на інші антигени.
Толерантність поділяється на :
1.природну (аутотолерантність, толерантність до свого)- антитіла до власних тканин
не утворюються. Виняток – забар’єрні органи. При прориві цих бар’єрів – аутоімунне
ушкодження органів.
2.набуту.
Iмунна пам'ять здатність імунної системи організму після першої взаємодії з антигеном
специфічно відповідати на його повторне введення. Вона може бути:
- короткостроковою (дні, тижні),
- довготривалою (місяці, роки)
- довічною.
Клітинами-носіями клітинного імунітету є Т-клітини "пам'яті", а гуморального імунітетуТ-і Вклітини "пам'яті", які формуються в процесі розвитку первинної імунної відповіді: відповідно
з антиген-стимульованих попередників цитотоксичних Т-клітин, антигенстимульованих Тхелперів і антиген-індукованих В-клітин.
2. Патогенні гриби і актиноміцети (збудники кандидозу, дерматомікозу, їх характеристика).
Принципи мікробіологічної діагностики мікозу.
Актиноміцети це грампозитивні, нерухомі, аспорогенні, облігатно чи факультативно
анаеробні бактерії, умовно-патогенні(входять до складу нормальної мікрофлори ротової
порожнини, ШКТ, піхви). Здатні викликати актиномікоз –хронічне гранульоматозне гнійне
ураження різних систем і органів з характерною інфільтрацією тканин, абсцесами, норицями,
щільними зернами у гної. Найчастіше збудниками актиномікозу є Actinomyces israelii, рідше
A. albus, A. bovis.
На відміну від грибів, актиноміцети не містять у клітинній стінці хітину, або целюлози, сама
клітинна стінка аналогічна такій у бактерій; не мають здатності до фотосинтезу; утворений
ними міцелій примітивний.
Патогенним грибам характерний високий рівень клітинної організації, складні життєві цикли,
статеве та безстатеве розмноження. Гриби можуть існувати у вигляді одноклітинних
організмів(дріжджі, дріжджеподібні гриби) або у вигляді міцел.
Патогенні гриби здатні викликати: кератомікози (різнокольоровий лишай,
п'єдра),дерматомікози, підшкірні мікози, кандидоз, мікотоксикози, мікоалергози
Дерматомікози – захворювання шкіри, нігтів і вкритої волоссям частини голови, що
спричинені дерматоміцетами – кератофільними, міцеліалними грибами родів Microsporium
(збудник мікроспорії), Trichophyton (збудник трихофітії), Epidermophyton(збудник
епідермофітії). Види розрізняють по пігментації і формі колоній.
*В клініці для діагностики дерматомікозів використовують лампу Вуда – джерело
ультрафіолетового випромінювання, так як дерматоміцети мають різну флуоресцентну
світимість.
Дерматомікози відносяться до найпоширеніших інфекцій. Вони поширені повсюдно і
зустрічаються практично у всіх вікових групах населення.
Кандидоз – опортуністичне захворювання спричинене грибами роду Candida(дріжджеподібні
гриби). Вони є умовно-патогенними збудниками, розвиток захворювання залежить від
імунного та гуморального стану організму людини. Типовий вид C. albicans.В уражених
тканинах гриб існує у вигляді клітин, що брунькуються і псевдоміцелію. Розмноження
вегетативних клітин гриба супроводжується вираженою гнійно-запальною реакцією.
Основні принципи лабораторної діагностики мікозів:
- Мікроскопічне дослідження патологічного матеріалу
-Посів матеріалу з виділенням чистої культури гриба (зазвичай сіють на середовища Сабуро
або сусло-агар).
- Ідентифікація культури гриба.
- Визначення індивідуальної чутливості виділеного гриба до антимікотичних препаратів.
-Виконання серологічних, імунологічних та алергологічних тестів.
Ідентифікацію міцеліальних грибів проводять лише з культур у стадії спороношення, появу
спороношення визначають за зміною пігментації колонії та повітряного міцелію гриба.
Для отримання істинної морфологічної картини міцеліального гриба слід виконувати пересів
гриба на середовище Чапека. Як критерії ідентифікації використовують культуральноморфологічні ознаки культур: характер росту культури, опис міцелію та органів
спороношення, спор.
При характеристиці колоній, визначенні їх забарвлення використовують шкалу кольорів
Бондарцева.
3.Герпесвіруси.Загальна характеристика і класифікація.Властивості. Роль у патології
людини. Механізм персистенції вірусів герпесу. Онкогенність. Лабораторна діагностика
захворювань
До родини Herpesviridae відносять середні за розмірами ДНК-вмісні віруси складної будови.
Для людини 8 патогенних видів:
1. Вірус простого герпесу- ВПГ-1
2. Вірус простого герпесу- ВПГ-2
3. Вірус вітрянки-оперізуючого лишаю- герпес-зостер, ВГЛ-3
4. Вірус Епштейна-Барр, ВЕБ
5. Цитомегаловірус- ЦМВ
6. ВГЛ-6
7. ВГЛ-7
8. ВГЛ-8, асоційований з саркомою Капоші.
Структура
- Мають неправильну, овальну форму(160-200нм).
- У структурі віріона розрізняють зовнішню оболонку з глікопрротеїновими шипами,
тегумент, капсид і нуклеоїд.
- Геном являє собою лінійну дволанцюгову ДНК.
Реплікація: Цитоплазматична/ядерна
1. Вірус взаємодіє з рецепторами клітини-хазяїна через великий поверхневий антиген та
входить до клітини.
2. Релаксована циркулярна ДНК та капсид транспортуються за допомогою мікротрубочок в
ядро, де ДНК вивільнюється через ядерні пори і перетворюється на ковалентно замкнену
циркулярну ДНК.
3. Транскрипція прегеномних РНК і субгеномних мРНК, що здійснюється РНК—полімеразою II,
спричинює синтез усіх вірусних протеїнів.
4. Прегеномні РНК разом з Р-протеїном та зворотно транскрибованою (-) ДНК, ковалентно
зв'язаною з Р-протеїном, вкриваються капсидною оболонкою.
5. (+) ДНК синтезується з (-) ДНК. Утворюються нові релаксовані циркулярні ДНК.
6. Збірка віріонів в цитоплазмі за участі мембран клітин системи мононуклеарних фагоцитів
та відбруньковування від мембрани клітини.
Герпесвіруси можуть спричиняти такі захворювання людини:
1. Гінгівостоматит, генітальна герпетична інфекція
2. Генітально—ректальний, неонатальний герпес
3. Вітряна віспа
4. Інфекційний мононуклеоз
5. Субклінічна інфекція, мононуклеоз, вади розвитку
6. Раптова екзантема дітей
7. Асоціація з ВІЛ-інфекцією, саркома Капоші.
Лабораторна діагностика:
- Матеріал для дослідження: кров, вміст везикул, кірочки, слина, спинно-мозкова рідина,
згустки крові, секційний матеріал.
- Найбільш чутливий метод діагностики- виділення та ідентифікація виділеного агента в
культурі клітин, або курячому ембріоні.
- Серологічні дослідження грунтуються на виявленні специфічних антитіл до ВПГ1/2. Найбільш
поширений ІФА на виявлення антитіл класів IgM, IgG у крові хворого. Для серодіагностики
використовують також РНІФ, РНГА, РН.
- Генетичний метод. Геном ВПГ у венозній крові або спинномозковій рідині виявляють
методом ПЛР. Може застосовуватись для диференціальної діагностики ВПГ1/2.
Білет 28
1. Гіперчутливість негайного та уповільненого типу, їх механізми, відмінності. Практичне
значення.
Гіперчутливість негайного типу(1 тип) – анафілактичні реакції.
Стадії:
1. імунологічна(розвивається після первинного контакту з алергеном. Відбувається
сенсибілізація.
Стадія характеризується презентацією антигену, активацією антигенспецифічних Т хелперів,
що продукують цитокіни . Цитокіни активують В-лімфоцити, що перетворюються у
плазматичні клітини, які синтезують IgE. IgE поширюється в організмі і фіксується до
тканинних базофілів і базофілів крові)
2. патохімічна( розвивається після повторного контакту зі специфічним алергеном.
Відбувається взаємодія антигену зі специфічним IgE, зв'язаним з відповідними
Fcрецепторами на поверхні тучних клітин(тканинних базофілів), після чого відбувається
дегрануляція тканних базофілів.
Дегрануляція супроводжується вивільненням медіаторів: гепарину, лейкотрієнів (В4, С4 i D4),
простагландинів, фактора активації тромбоцитів, а також хемотаксичного фактора
еозинофілів і хемотаксичного фактора нейтрофілів.
3. патофізіологічна(місцеві та загальні прояви)
У нормальних умовах названі медіатори сприяють розвитку захисної гострої запальної реакції
з симптомами астми або риніту. У певних умовах, наприклад, при атопії, відбувається
інтенсивне вивільнення цих анафілотоксинів, що становить небезпеку для життя. Може
виникнути анафілактичний шок.
Клітинноопосередкована гіперчутливість уповільненого типу (ГУТ) - 4 тип алергічних реакцій
.
Зумовлений взаємодією сенсибілізованих Т-лімфоцитів (хелперів) з антигенами,
представленими на макрофагах. Результатом такої взаємодії є стимуляція Т-лімфоцита з
наступним вивільненням із нього лімфокінів(фактор пригнічення міграції макрофагів, фактор
хемотаксису нейтрофілів і моноцитів, мітогенний фактор, фактор переносу), що відповідальні
за розвиток клінічних проявів ГУТ.
Встановлено такий механізм РГСТ: при першому контакті з антигеном (алергеном) Т
лімфоцити розпізнають їх за допомогою своїх TCR-рецепторів, що приводить до активації у
них метаболічних процесів. При повторному контакті з антигеном починається активна
проліферація сенсибілізованих лімфоцитів з утворенням клону ефекторних Т-лімфоцитів. У
них активуються лізосомальні ферменти і починається секреція цитокінів. Останні активують
макрофаги і залучають їх до процесу руйнування клітин-мішеней, що несуть на собі антиген.
При цьому руйнуються і Т-лімфоцити. При нашкірному та підшкірному введенні атигену
Тлімфоцити мігрують у шкіру і вступають у контакт з клітинами, які зв’язують цей антиген. У
результаті цього формується інфільтрат, в якому переважно виявляються Т-лімфоцити і
макрофаги.
У розвитку алергічних реакцій різних типів можна виділити три стадії:
1. імунологічна (стадія імунних pеакцій)- розвивається після первинного контакту з
алергеном.
2. патохімічна (стадія біохімічних реакцій)- розвивається після повторного контакту зі
специфічним алергеном.
3. патофізіологічна (стадія клінічних проявів) . Клінічні форми – туберкулінова реакція,
контактний дерматит.
2. Роль стафілококів у розвитку патологій людини,патогенез спричинених ними процесів.
Характеристики токсинів та ферментів патогенності.
Епідеміологія
- Коагулозонегативні стафілококи-частина звичайної флори шкіри ,слизових об, нижнього
віділу кишечника (епідермальний стафілокок)
- Золотистий –заселяє носові ходи ,в шкірі ,промежині, піхві.
- Сапрофітний –більша адгезія до епітеліальних клітин сечових шляхів
- Передача –руки ,повітряно-крапельний шлях
Патогенез
1. Вірулентність бактерій-виживання у несприятливих умовах, за допомогою:компонентів
клітинної стінки ,ферменти, токсини , персистують в фагоцитах,мають резистентність до
протибактеріальних препаратів ,проникають у внутрішнє стерильне середовище
розмножуються там і викликають запалення
-Клінічно-гнійно-запальні процеси місцеві і генералізовані(сепсис)
2. Зниження захисних сил організму(стафілококова інфекція розвивається як ендогенна
опортуністична інфекція)
Клініка
- Поверхневі інфекції,харчові отруєння,інвазивні інфекції, змішані інфекції.
-Хвороби-піодермія, ангіна, отит, перитоніт, ендокардит, цистит, сепсис
Токсини
За механізмом дії діляться:
а) мембранотоксичні гемолізини
- Альфа-взаємодіє з мембраною-локальний протеоліз
- Бета-в тварин-шкірні некротичні реакції
-Гама-активність до еритроцитів людини
- Дельта- цитотоксичність
б) ексфоліатини А і В-синдром ошпареної шкіри
в) токсин синдрому токсичного шоку
г)лейкоцидин- інгібує усмоктування води ,активує цАМФ
г) ентеротоксини А, В, С, D, E
Ферменти патогенності: каталаза, Бета-лактамаза,плазмокоагулаза ,лецитиназа,
гіалуронідаза,фібринолізи, ДНК-аза, ліпаза
3. Філовіруси. Властивості. Віруси Марбург і Ебола. Роль у патології людини. Методи
лабораторної діагностики.
Філовіруси (Filoviridae) — родина негативно спрямованих одноланцюгових РНК-вірусів
порядку Mononegavirales. Філовіруси спричинюють тяжкі геморагічні гарячки у людей, часто
зі смертельним результатом.
Будова віріону.Віріони мають довгі ниткоподібні, іноді плечоподібні форми.Мають
суперкапсид, утворений ліпідами клітинної плазматичної мембрани, має шипи довжин.7нм.,
вони скл.з глікопротеїну.Під суперкапсидом є капсид, побудований за спіральним типом
симетрії.Усередині нуклеокапсиду є осьовий канал, всередині міститься нуклеокапсид, який
скл.з РНК, великого білка L, нуклеопротеїну і білків віріону 30 і 35.Віріони мають 7 типів
білків:4 білки пов’язані з вірусним рибонуклеопротеїновим комплексом, 1 входить до складу
суперкапсиду, 2 білки мають мембранне походження.L-білок є РНК-залежною РНКполімеразою.
Вірус Ебола.Віріони ниткоподібної форми, нуклеопротеїновий комплекс вірусів скл.з білків L,
N, VP30, VP35.VP24 є білком суперкапсиду, VP40-матричний білок, GP- основний білок шипів.
Резистентність.Віруси Ебола середньо стійкі до інсоляції, впливу атмосферного кисню,
вологості, pH середовища.
Культивування.У культурах клітин розмножуються з низьким рівнем накопичення.Культури
збудника підтримують пасажами через печінку або кров мавпи або через печінку морських
свинок.
Епідеміологія.Віруси відрізняються пристосовуваністю до незвичних хазяїв.Резервуаром і
джерелом інфекції є мавпи і кажани.Механізми передачі інфекції до людини – аерогенний,
перкутанний, фекально-оральний.Захворювання зустрічається в Африці в ендемічних
районах.У людини віруси містяться в глоткових змивах, сечі, спермі, рідині передньої камери
ока навіть у людей, які практично видужали;у хворих-у крові.Віруси постійно ізолюються з
трупного матеріалу:селезінки, лімфатичних вузлів, печінки, нирок і дуже рідко – з гол.мозку і
нервової тканини.
Патогенез.В інкубаційному періоді репродукція вірусів відбувається в лімфатичних вузлах,
селезінці і макрофагах різних органів.Вихід віріонів з уражених клітин обумовлює високу
вірусемію і повторну дисемінацію в органи і тканини.Противірусні антитіла методом
імунофлюоресценції в мертвих людей виявляються рідко, а у видужуючих- тільки по
завершенні гострої фази хвороби.Імунна відповідь пригнічена з трьох причин –високої
вірусемії, поразки макрофагів, імуносупресії.
Клініка. Інкубаційний період 4-6 днів.Характеризується раптовим
початком, лихоманкою, головним болем, болями в животі, горлі, мязах, діареєю,
кровотечами, блювотою, геморагічним висипом, збуджуваністю й агресивністю хворих.
Смерть наступає через 7-14 днів від шоку внаслідок гострої крововтрати.Смертність складає
90 %.
Лікування.Специфічна терапія включає використання плазми реконвалесцентів.Дані про
ефективність неспецифічних противірусних препаратів при лихоманці Ебола
відсутні.Рекомендуються інтерферони й антикоагулянти.
Вірус Марбург. Віріони мають фазоподібну будову, всі ізоляти вірусу Марбург мають різні
послідовності РНК з гомологією95%.
Епідеміологія.Резервуар і джерело вірусів –зелені мартишки у яких інфекція може протікати
безсимптовно.Механізм передачі до людини:аерогенний, перкутанний, фекальнооральний.Виділення вірусу відбувається з носоглотковим вмістом, сечею, заразна також кров
хворих.Передається також через статевий шлях.
Патогенез.Вхідними воротами інфекції є ушкоджена шкіра і слизові оболонки.Макрофаги і
моноцити є першим і переважним місцем розмноження вірусів.Характерна виражена
вірусемія.Розмноження вірусів може відбуватися в різних органах і тканинах.Вірус
виявляється в спермі до 12 тижнів.На пізніх стадіях хвороби розвивається геморагічний
синдром.
Клініка.Захворювання характеризується раптовим початком, лихоманкою, інтоксикацією,
поразкою печінки, травного тракту, ЦНС, геморагічним синдромом.Летальність складає 2550%, смерть наступає на 8-16 день хвороби.
Лікування.Використовуються сироватки реконвалесцентів.
Профілактика. Розроблений імуноглобулін на основі сироватки крові інфікованих коней.
Білет 29
1. Антигени, їх характеристика. Повноцінні і неповноцінні антигени. Антигенна структура
бактерій. Практичне значення вчення про антигени мікробів. Аутоантигени.
Антигени (anti-проти, genes- народження) - органічні речовини, які розпізнаються імунною
системою як чужорідні та можуть спричинити імунну відповідь. Організм відрізняє молекули
антигенів від "своїх" і реагує на них продукцією специфічних антитіл та імунних В-,Тлімфоцитів.
Антигени характеризуються:
1. Антигенність - здатність специфічно реагувати з антитілами чи імунокомпетентними
лімфоцитами.
2. Імуногенність – властивість індукувати імунну відповідь. Імуногенність
обумовлюють:
3. Чужорідність;
4. Хімічна природа;
5. Молекулярна маса;
6.Розчинність.
Імунізація – специфічна взаємодія антигену з імунною системою організму, яка спричиняє
імунну відповідь.
За хімічною природою антигени(АГ): білки, полісахариди, нуклеїнові кислоти, фосфоліпіди,
гліколіпіди, глікопротеїни і ліпопротеїди.
За функціональними властивостями АГ:
1. Повні (повноцінні) АГ-індукують імунну відповідь і специфічно реагують з антитілами і
антигенрозпізнавальними рецепторами лімфоцитів.
2. Неповні( неповноцінні), або гаптени –безпосередньо не є імуногенними, але здатні
реагувати зі специфічними антитілами. Як правило, їм не вистачає молекулярної маси, щоб
спричинити повноцінну імунну відповідь. До гаптенів належать низькомолекулярні сполуки
небілкової природи. Вони можуть індукувати імунну відповідь,якщо ковалентно зв’язуються з
великою білковою молекулою-носієм – шлепером. Комплекс «гаптенносій» набуває
належної молекулярної маси і перетворюється в повних антиген.
Гаптени поділяють на :
1.прості – моновалентні, тобто мають тільки 1 антигенну детермінанту.
2.комплексні(складні) –мають більше ніж 1 антигенну детермінанту, здатні взаємодіяти зі
специфічними антитілами і спричиняти реакцію преципітації.
За ступенем чужорідності АГ:
1. ксеногенні(гетерологічні)- спільні для різних видів,
2. алогенні(групові)-спільні для деяких особин одного виду,
3. ізогенні – в генетично ідентичних організмів.
Антигени бактерій:
- Н-АГ(джгутикові)- термолабільні АГ білків типу флагеліну , які зустрічаються у
грампозитивних і грамнегативних бактерій. Протективний АГ, антитіла до нього
використовуються в серологічній діагностиці інфекцій.
- F-АГ(фімбріальні)- термолабільні АГ білків-пілінів, присутні у фімбріях (ворсинках або пілях)
грамнегативних бактерій.
-К-АГ(капсульні)- асоційовані з капсулами чи мікрокапсулами грампозитивних і
грамнегативних бактерій. Вони складаються з полісахаридів або поліпептидів. Серед них є
термостабільні і термолабільні. Деякі К-АГ використовуються як компоненти вакцин.
- О-АГ(соматичні) – термостабільний АГ клітинної стінки грамнегативних бактерій.
Детермінанти О-АГ пов’язані з боковими ланцюгами полісахаридної частки
ліпополісахариду(ЛПС). Використовують у серологічній діагностиці захворювань.
Екзотоксини бактерій розглядаються як позаклітинні АГ. Вони є високоімуногенними
термолабільними речовинами.
Практичне значення: знання антигенної будови бактерій необхідне для серологічної
ідентифікації мікробної культури, одержання вакцинних препаратів, діагностичних і
лікувально-профілактичних сироваток.
Аутоантигени – речовини, що індукують імунну відповідь в організмі, з якого їх добуто. Вони
утворюються при структурних змінах макромолекул після завершення їх нормального
синтезу, в результаті порушення процесу їх біосинтезу чи внаслідок генетичної мутації клітинпродуцентів. До аутоантигенів належать також імуногенні субстанції забар’єрних органів і
тванини, які за звичайних умов не стикаються з імунною системою власного організму(
головних та спинний мозок, паращитовидні, сім’яні залози, кришталик ока).
2. Клебсієли, їх роль в патології людини. Характеристика клебсієл пневмонії, озени,
риносклероми. Мікробіологічна діагностика, специфічна профілактика.
Рід Klebsiella включає 4 види: К. pпeumoniае, К. охуtoca, K. pisnticola, K. terrigena. У патології
людини наибільше значення мають види К.охytoca та К.pnеumonia. К. pnеumonia складається
з трьох підвидв: К.subsp. pneumonia, К.subsp. ozaепae, К.subsp. rhinoscleromatis, які
диференціюють за біохімічними властивостями.
Кebsiella pneumoniae (паличка Фрідлендера) - грамнегативна, факультативно-анаеробна
паличкоподібна бактерія. Один із збудникв пневмонії, також асоційована а інфекціями
сечостатевої системи, нозокоміальними інфекціями людини.
Морфологія.
- Грамнегетивна, дрібна (0,5- 0,8x1-2 мкм) кокобацила.
- Спор не утворює, нерухома. Здатна до утворення капсул.
- У мазках розташовуються поодиноко, попарно або скупченнями.
- Легко фарбуються аніліновими барвниками.
Культуральні властивості.
- Факультативний анаероб.
- Культивується на простих поживних середовищах (МПА, МПБ).
- На агаризованих поживних середовищах утворює круглі слизуваті, сірувато-білі колоніїi, у
МПБ - pівномірне помутніння середовища з утворенням тягучого слизового оседу та плівки.
Біохімічні властивості.
- Зброджує лактозу, не утворює індолу.
- Диференціація між видами всередині роду і підвидами всередині виду К.
рпеumoniaeздійснюється за біохімічними властивостями: ферментація вуглеводів, уреазна і
лізиндекарбоксилазна активність, утилізаця цитрату.
Антигенна структура.
- ліпополісахаридний (О-антиген) і капсульний полісахарид (К-антиген) - обидва сприяють
патогенності.
- існує близько 10 серогруп О-антигенів і 80 різновидів К-антигенів. Структурні мінливості цих
антигенів є основою для класифікації.
Фактори патогенності.
- капсула (складається з кислих полісахаридів) - захист від фагоцитозу, від дії бактерицидних
факторів сироватки крові, також перешкоджає активації компонентів комплементу, особливо
СЗb.
- адгезини ( що мають фімбріальну або нефімбріальну природу) сприяють адгезії
- ліпополісахариди (ЛПС) – ендотоксини - перешкоджають селективному прикріпленню
компонента СЗб, що запобігає формуванню мембранного атакуючого комплексу
iпошкодженню.
- деякі штами мають полірезистентність до антиботиків, обумовлену наявністю R-плазміди
- карбапенем-гідролзуючі В-лактакази – стійкість до карбапенемів.
Патогенез і захворювання у людини.
- Основним резервуаром клебсієл є вода, грунт і шлунково-кишковий тракт людини.
К. рneumoniae в одним із збудників пневмонії, а також урогенітальних інфекцій, гнійних
абсцесів печінки, селезінки. Викликає гнійні і фіброзні плеврити, перикардити, гайморити,
ендофтальміти.
Клебсієла підвиду оzаеnае → уражує слизову оболонку носа → атрофія → виділення
секрету з неприємним залахом.
Клебсієла підвиду rhinoscleromatis → утворення гранульом на слизовій оболонці верхніх
дихальних шляхів (носа, глотки, гортані, бронхів). У гранульомах характерна поява дуже
великих макрофагів зі світлою цитоплазмою (клітини Мікуліча). В середині клтин Мікуліча i
поза ними- палички Фріша-Волковича. → далі утворюються хрящоподбні інфільтрати → може
призводити до обтурації верхних дихальних шляхв.
Імунітет.
- нестійкий, нетривалий.
Мікробіологчна діагностика.
- Бактеріологічний метод.
→ матеріал (мокрота, сеча, випорожнення, кров, гній) → посів на диференціальні поживні
середовища з лактозою, з подальшим виділенням чистої культури ідентифікацією збудника
до виду і підвиду.
- Серодіагностика проводиться шляхом постановки РЗК з О-антигеном.
Профілактика.
Засобів специфічної профілактики не існує.
Неспецифічна полягає у чіткому дотриманні правил асептики й антисептики у лікувальних
закладах, особистої гігієни, в також дотримання санітарних норм під час зберігання харчових
продуктів.
3.Онкогенні ДНК та РНК вмісні віруси з родини поліомавірусів, папіломавірусів,
герпесвірусів, гепаднавірусів, ретровірусів та ін. Загальна характеристика, участь у
вірусному канцерогенезі людини
Онкогенні віруси — група різнорідних за будовою вірусів, що викликають появу доброякісних
і злоякісних пухлин і лейкозів у тварин і людини.
Розрізняють два типи онковірусів:
1) віруси, які містять онкоген (віруси онк +);
2) віруси, які не містять онкогена (онк-).
Віруси онк- не можуть перетворювати нормальну клітину на пухлинну, але можуть
перетворюватися на онк +. Це відбувається, коли вірус інтегрує в хромосому клітини поряд із
протоонкогеном (унаслідок інтенсивного поділу вірусів їх промотори функціонують
інтенсивніше, ніж у евкаріот; вірус підпорядковує роботу цього гена своєму промотору). Вірус
виходить із клітини разом із протоонкогеном. Таким чином, протоонкоген стає онкогеном.
Якщо вірус вносить у клітину онкоген, то вона починає безконтрольно ділитися. Продуктами
протоонкогенів є протеїнкінази. Порушення специфічності протеїнкіназ є діагностичною
ознакою. Це свідчить про перетворення протоонкогена на онкоген.
Трансформацію нормальної клітини в пухлинну можуть спричинювати як РНК-, так і ДНКвіруси. Серед РНК-вірусів онкогени виявлено у ретровірусів підродини онковірусів (типи В, С,
D) і лентивірусів (вірусів лейкозів людини HTLV-I, HTLV-II) та ін.; серед ДНК-вірусів — у 5
родинах вірусів (герпес-вірусів, паповавірусів, поксвірусів, гепадновірусів, адено
Білет 30
1. Антитіла, їх природа. Місце синтезу, динаміка продукції антитіл. Аутоантитіла.
Антитіла – білки, що здатні специфічно з’єднуватись з антигеном, що визвав їх утворення, і
таким чином приймати участь в імунологічних реакціях.
Антитіла – це глікопротеїдна фракція гамма-білків сироватки крові, наділена специфічною
здатністю взаємодіяти з антигенними речовинами, що індукують їх синтез.
Будова антитіл:
В ланцюгах розрізняють:
• варіабельну – V ділянку (англ. various-різний)
• константну – C ділянку (англ. constantпостійний)
V ділянки L- i H-ланцюгів утворюють Fabфрагмент (англ. Fragment antigen binding)
С ділянки H ланцюгів утворюють Fc-фрагмент (англ. Fragment crystallizable)
В місці з’єднання Fab і Fc фрагментів розміщується шарнірна область, яка дозволяє змінювати
просторове розміщення Fab-фрагментів
За будовою важких ланцюгів поділяються на 5 типів:
1. Ig G – найпоширеніший імуноглобулін, бере участь в реакціях аглютинації, преципітації,
лізису і т д. Проходять через плацентарний бар'єр а також виявляються у жіночому молоці.
2. Ig М – макроглобулін, утворюють комплекс із 5 імуноглобулінів. Мають найвищу здатність
зв'язувати комплемент. Через свою структуру не здатні проникати через бар'єри та у тканини.
3. Ig А – секреторні імуноглобуліни. Мають менші імунореактивін властивості, проте легко
сорбуються на клітинах. Зазвичай утворюють димери.
4. Ig D – мало вивчені, беруть участь в диференціації В-лімфоцитів, виконуюь рецепторну
фукнцію.
5. Ig Е – мають високий тканинний афінітет (легко сорбуються та тканинах), беруть участь у
розвитку алергічних реакцій.
Місце синтезу: синтезуються В-лімфоцитами або їх активов. похідними – плазматич. клітинами
і надходять здебільшого у кров, а також в ін. тканинні рідини організму – лімфу, секрети
слизових оболонок, молозиво, спинномозкову рідину, слину, жовч тощо.
Продукція антитіл являє собою послідовний процес. Спрощено його можна зобразити так:




Фагоцитоз антигену антигенпрезентуючими клітинами (макрофаги, дендритні
клітини)
Претеворення антигену в імуногенну форму (відщеплення кінцевих молекул,
частковий протеоліз)
Презентація його Т-лімфоцитам (специфічним до даного АГ) – приєднання
комплексу антигенів із АТ-рецепторами до макрофагів
Розпізнавання цих комплексів В-лімфоцитами – перетворення їх в плазмоцити 
Синтез специфічних до даного АГ антитіл
Динаміка утворення антитіл залежить від сили антигенного впливу (дози антигену), частоти
впливу антигену, ріст організму і його імунної системи. Протікає в кілька стадій:
1. У латентній фазі відбуваються переробка і представлення антигену імунокомпетентним
клітинам, розмноження клону клітин спеціально на вироблення антитіл до даного антигену,
починається синтез антитіл. У цей період антитіла в крові не виявляються.
2. Під час логарифмічної фази синтезовані антитіла вивільняються з плазмоцитів і надходять у
лімфу і кров.
3. У стаціонарній фазі кількість антитіл досягає максимального і стабілізується
4. Фаза зниження рівня антитіл.
При первинному введенні антигену (первинна імунна відповідь) латентна фаза складається 35 доби, логарифмічна -7-15 доби, стаціонарна - 15-30 доби і фаза зниження - 1-6 місяців і більш.
При вторинному введенні антигену (вторинна імунна відповідь) латентний період укорочений
до декількох год чи 1-2 доби, логарифмічна фаза характеризується швидким наростанням і
значно більш високим рівнем антитіл, що в останніх фазах довгостроково утримується і
повільно в плині декількох років знижується.
Аутоантитіла – антитіла до власних антигенів організму. В нормі не утворюються.
Виникають внаслідок порушення диференціації і дозрівання імунних клітин, порушення
толерантності орагнізму до власних антигенів або внаслідок потрапляння в організм бакторій
що мають схожі до власних антигени. Аутоантитіла бувають органоспеифічні та
органонеспецифічні.
Викликають аутоімунні хвороби.
2. Бордетели, їх властивості. Збудник коклюшу, морфологічні, культуральні, антигенні
властивості. Мікробіологічна діагностика і специфічна профілактика.
До роду Bordetella входять три види мікроорганізмів, патогенних для людини: B.
pertussis - збудник коклюшу, B. parapertussis - збудник паракоклюшу і B. bronchiseptica –
збудник бронхісептикозу. Всі вони мають подібні властивості, виділяються з верхніх
дихальних шляхів і спричиняють схожі за клінічною картиною захворювання.
Збудник коклюшу
Коклюш (син.: кашлюк) - гостра інфекційна хвороба, яка характеризується катаральним
запаленням дихальних шляхів і нападами спазматичного кашлю. Збудник коклюшу B.
pertussis вперше виділили від хворої дитини Ж. Борде й О. Жангу в 1906 році.
Морфологія і фізіологія. Збудник коклюшу, як інші види бордетел, - невеликі
грамнегативні овоїдної форми палички завдовжки 1-1,2 мкм і завширшки 0,3-0,5 мк.
Спор не утворюють, капсули є тільки у B. pertussis, а джгутики - лише у B. bronchiseptica.
Слабо забарвлюються аніліновими бавниками, трохи інтенсивніше на полюсах.
Бордетели - суворі аероби, вибагливі до умов вирощування.
Культивують їх на середовищі Борде-Жангу (картопляно-гліцериновий агар із кров’ю)
або на казеїно-вугільному агарі (КВА). Колонії всіх видів гладенькі, блискучі, прозорі,
опуклі, нагадують крапельки ртуті. Виростають через 48-72 год. На кров’яному агарі
колонії оточені зонами гемолізу.
Біологічні властивості бордетел дуже слабкі. Вони не розкладають білки і вуглеводи, не
відновлюють нітрати, але виділяють каталазу.
Антигенна структура. Бордетели мають загальний термостабільний О-антиген,
гемаглютинін, протективний антиген. Серед 14 виявлених компонентів специфічні
антигени позначають арабськими цифрами: 1 властивий для B. pertussis, 12 - B.
bronchoiseptica, 14 - B. parapertussis.
Токсиноутворення. Збудник коклюшу виділяє термолабільний білковий токсин, який
діє на нервові рецептори дихальних шляхів, що викликає спазматичний кашель. Він також
збуджує дихальний центр, спричиняє спазм м’язів дрібних бронхів.
Екологія. Основним біотопом бордетел є верхні дихальні шляхи хворої людини і
бактеріоносія. Джерелом інфекції служить переважно хвора людина, яка виділяє збудник
протягом 25-45 днів хвороби. Найбільш небезпечними є хворі на стерті й субклінічні
форми та нерозпізнані бактеріоносії. Механізм передачі - повітряно-краплинний.
Сприйнятливість до коклюшу- дуже висока, особливо в дітей до 10 років.
Потрапляючи в навколишнє середовище, бордетели швидко гинуть від дії п рямих
сонячних променів і висушування. Кип’ятіння викликає їх загибель у перші секунди. Низькі
температури вони також переносять погано. Дезинфікуючі розчини досить швидко
інактивують їх.
Захворювання людини. Інкубаційний період триває 5-9 днів. Перебіг хвороби
поділяють на три періоди: катаральний (2 тижні), спазматичний або конвульсивний (4 -6
тижнів) і завершення (2-3 тижні).
Хвороба починається запаленням верхніх дихальних шляхів, незначним підвищенням
температури. Потім з’являються кашель, нежить, чхання. Пізніше окремі покашлювання
переходять у приступи кашлю, які набувають тривалого характеру. Після серії кашльових
поштовхів настає форсований свистящий вдих. Це може повторюватися багато разів.
Захворювання супроводжується такими ускладненнями, як ларингіт, бронхіт, пневмонія.
Імунітет. Після перенесення хвороби виникає стійкий і тривалий імунітет. Він носить
гуморальний характер і зумовлений утворенням антитоксинів, аглютинінів, преципітинів,
комплементзв’язуючих антитіл. Повторні випадки хвороби не виникають. Перехресний
імунітет між захворюваннями, викликаними трьома видами бордетел, не розвивається.
Лабораторна діагностика. Матеріалом для дослідження є мокротиння або слиз із
носоглотки, взятий спеціальним (зігнутим) тампоном. Можна зробити посів за методом
“кашльових пластинок”: під час кашлю чашку Петрі з живильним середовищем тримають
на відстані 10-15 см перед ротом. Збудник коклюшу можна виділити протягом перших
двох тижнів хвороби. Культури виростають через 2-5 днів. Колонії на середовищі БордеЖангу нагадують краплини ртуті. Види виділених культур визначають за морфологічними,
культуральними, ферментативними й антигенними властивостями.
Із 10-12 дня захворювання проводять серологічну діагностику, використовують реакції
аглютинації, зв’язування комплементу і непрямої гемаглютинації.
Профілактика і лікування. Для попередження виникнення захворювань важливе
значення має рання діагностика й ізоляція хворих дітей протягом 30 днів від початку
хвороби. Дезинфекцію не проводять, так як бордетели нестійкі в зовнішньому
середовищі. Ослабленим дітям, які були в контакті з хворими, з профілактичною метою
вводять 3 мл імуноглобуліну.
Для специфічної профілактики застосовують адсорбовану коклюшно -дифтерійноправцеву (АКДП) вакцину. Перше щеплення роблять у віці 3 місяців, ревакцинацію - через
1,5-2 роки. Лікування проводять протикоклюшним імуноглобуліном і антибіотиками, з
яких найбільш ефективними є левоміцитин, еритроміцин, ампіцилін і тетрациклін, але
вони діють лише в катаральному і в перші дні спазматичн ого періоду хвороби.
3.Папіломавіруси (родини Papillomaviridae). Властивості. Роль у патології людини. Онкогенні
генотипи папіломавірусів людини. Лабораторна діагностика.
Назва папіломавірусів походить від лат. рapilla — пухирець і грец. оma — пухлина.
Родина Papillomaviridae включає в себе 16 родів, з яких патогенними для людини є
представники 5 родів, а саме: Alphapapillomavirus (інфікують оральний та урогенітальний
епітеліальний шар людей та приматів), Betapapillomavirus та Gammapapillomavirus (інфікують
клітини шкіри людини), Mupapapillomavirus (інфікують клітини шкіри людини),
Nupapapillomavirus (викликають доброякісні та злоякісні утворення шкіри людини). Інші
представники 11 родів здатні інфікувати та викликати захворювання тільки у тварин (велика
рогата худоба, коні, кролі, собаки, хом’яки) та птахів (зяблики, папуги, тощо).
За своєю структурою ВПЛ відносяться до ДНК-вмісних безоболонкових вірусів, що мають
просту будову, сферичну форму та розміри 55 нм. Вірусна частинка складається із ДНК та
білкової оболонки (капсиду). ВПЛ не мають суперкапсидної ліпідної оболонки. Капсид,
сформований двома структурними білками, має ікосаедричний тип симетрії та складається із
72 капсомерів (субодиниць), організованих у 12 пента- і 6 гексамерів. Саме така будова вірусу
та організація білкової оболонки надає ВПЛ сферичну форму.
Геном ВПЛ представлений однією молекулою кільцевої суперспіралізованої дволанцюгової
ДНК, що містить біля 8 тисяч пар нуклеотидів та здатна до інтеграції в геном клітини-господаря.
Геном ВПЛ має 8 ранніх генів (Е1 – Е8) та 2 пізніх гени (L1 та L2), які кодують 8 – 10 білків в
залежності від типу вірусу. Молекулярна вага білків ВПЛ коливається від 7 до 73 кДа. Більшість
вірусних генів є поліфункціональними.
Онкогенні папіломавіруси низького онкогенного ризику (HPV 3, 6, 11, 13, 32, 34, 40, 41, 42, 43,
44, 51, 61, 72, 73)
Онкогенні папіломавіруси середнього онкогенного ризику (HPV 30, 35, 45, 52, 53, 56, 58)
Онкогенні папіломавіруси високого онкогенного ризику (HPV 16, 18, 31, 33, 39, 50, 59, 64, 68,
70).
Клінічні прояви ПВІ. Клінічні прояви ПВІ дуже різноманітні. Так, дерматовенеролог
зустрічається та лікує хворих на ПВІ, що мають різні види генітальних бородавок, папіломи
слизових оболонок та шкіри; гінеколог — цервікальні інтраепітеліальні неоплазії (CIN) шийки
матки I — III ступеня тяжкості; онколог — CIN III та РШМ.
Інкубаційний період при ПВІ складає від 1 до 10 міс (в середньому 3 міс). ПВІ може бути
клінічно вираженою, перебігати субклінічно або бути у латентному стані.
Латентним називається стан, при якому вірус знаходиться у незрілих клітинах базального
шару епітелію та не визначається кольпоскопічно, цитологічно та гістологічно.
Субклінічна форма не супроводжується симптомами, але може бути діагностована при
кольпоскопії або під час цитологічного дослідження. Клінічні прояви у пацієнтів видно
«неозброєним оком» у вигляді гострокінцевих, пласких або ендофітних кондилом зовнішніх
статевих органів, піхви, шийки матки.
Клінічні прояви ПВІ та прогноз наслідків за хворювання залежить від типу ВПЛ, наявності
супутньої патології (включаючи ІПСШ), стану імунної системи та інших кофакторів, що
ускладнюють захворювання.
Лаб. діагностика.
Матеріалом для дослідження методом ПЛР є зішкріб цервікального каналу та/або зони
трансформації, взятий цервікальною цитологічною щіточкою.
Провідне місце в практиці лабораторної діагностики ПВІ займають молекулярні методи,
спрямовані на виявлення ДНК вірусу. Це пояснюється тим, що ВПЛ персистує в організмі
людини, а його геномна ДНК знаходиться в клітинах у 2-х формах: епісомальній та у формі
лінійної молекули, інтегрованої в геном самої клітини-господаря. Відтак, надзвичайно важливо
для лабораторної діагностики використовувати саме такі методи, що дозволяють виявити ДНК
у будь-якій формі, а не виявляти антигени або антитіла до вірусу.
Серед молекулярних методів в діагностиці ПВІ застосовують метод молекулярної гібридизації
та методи ампліфікації нуклеїнових кислот. Серед останніх перевагу надають полімеразній
ланцюговій реакції (ПЛР).
Цитологічний метод діагностики ПВІ. Матеріал забирають за допомогою спеціальних
цервікалних щіточок з цервікального каналу, вагінальної частини шийки матки, піхви, вульви
та наносять на предметне скло. Мазок фіксують. Для цього застосовується суміш Никифорова
— спирт і ефір у рівному співвідношенні. Класичним методом забарвлення є Пап-тест. Пап-тест
дозволяє виявити безсимптомні зміни епітелію шийки матки і забезпечує виявлення великого
відсотку випадків злоякісних новоутворень на ранніх стадіях неопластичного процесу.
Специфічною ознакою ПВІ є койлоцитоз.
Гістологічний метод діагностики ПВІ. Матеріал отримують за допомогою біопсії. Для
отримання матеріалу використовують конхотом, скальпель, радіоніж. Матеріал беруть із
найбільш зміненої ділянки під контролем кольпоскопа. Ділянки тканини мають включати в
себе поверхневий епітелій, строму та візуально здорову тканину. Він має бути максимально
збереженим і фіксованим. Гістологічне дослідження при кондиломатозному цервіциті та
вагініті характеризується структурою багатошарового плоского епітелію з дрібними
гострокінцевими виростами і наявністю койлоцитів. При цьому в більшості спостережень
виявляють ВПЛ низького онкогенного ризику.
Білет 31
1. Антитоксини, їх властивості, механізм дії. Принципи одержання антитоксичних сироваток.
Одиниці виміру, практичне використання.
Антитоксини – антитіла, утворяться в організмі тварин і людини у відповідь на появу токсинів
мікробного чи тваринного походження, є могутнім чинником антитоксичного імунітету.
Антитоксини застосовуються у виді антитоксичних
протиправцевий
імуноглобулін,
протигангренозна,
протистафилококовий імуноглобулін).
сироваток:
глобулін
(протидифтерійна,
проти
сибірки,
Принципи отримання сироваткових препаратів
 Гіперімунізація донорів або тварин вакцинними препаратами
 Отримання імунної сироватки
 Очищення сироватки від баластних білків шляхом виморожування, висолювання,
електрофорезу
 Перевірка отриманих препаратів на апірогенність, стерильність, активність, нешкідливість
 Титрування сироваток (концентрація антитіл визначається в антитоксичних або міжнародних
одиницях (АО або МО) Антитоксична одиниця – найменша кількість сироватки, яка нейтралізує
певну кількість DLM (мінімальної летальної дози) відповідного токсину
Антитоксична одиниця – найменша кількість сироватки, яка нейтралізує певну кількість DLM
(мінімальної летальної дози) відповідного токсину
Також сюди відносяться сироватки проти отрут змій.
В даний час більшість сироваток випускається в очищеному концентрованому виді, це
дозволило знизить кількість і тяжкість побічних реакцій котрі розвиваються при введенні в
організм білкових субстанцій.
2. Бруцели, види, диференціація. Патогенез та імунітет при бруцельозі. Методи
мікробіологічної діагностики бруцельозу, їх оцінка. Препарати для специфічної
профілактики і терапії.
За сучасною таксономією існує 6 видів бруцел, які вражають певні види тварин і можуть
викликати однотипне захворювання у людини – бруцельоз.
Види:
1) В.melitensis
2) B.abortus (виділили від корів)
3) B.suis (від свиней)
4) B.neotome (від щурів)
5) B.ovis (від баранів, хворих на епідидиміти)
6) B.canis (від собак)
Патогенез.
- резервуар збудника – дрібна рогата худоба
- зараження – аліментарно (молоко, м'ясо ураженої худоби); водним шляхом;
контактнопобутовим шляхом ( професійний характер у працівників ветеринарії і тваринництва)
→ збудник потрапляє у реґіонарні лімфатичні вузли ( частіше заглоткові, підщелепні,
мезентеріальні) → розмноження → незавершений фагоцитоз макрофагами → вони стають
внутрішнім резервуаром збудника і забезпечують захист від антитіл і хіміотерапевтичних
засобів → руйнування макрофагів → потрапляння у кров → утворення вогнищ запалення у
печінці, селезінці, кістковому мозку,ендокарді, синовіальних оболонках суглобів → з 2 тижня
приєднуються алергічні ураження→ супроводжуються утворенням гранульом →
бруцельозний ендотоксин може порушувати функцію нервової системи
- клінічно: підйом температури тіла, поступово, за 7 днів до 40 градусів → літичне падіння
температури → повторні підйоми температури через 4-14 днів (нападів може бути до 10) – таку
лихоманку називають ундулюючою
- збудник здатний до внутрішньоклітинної персистенції, тому захворювання схильні до
хронічного перебігу.
Імунітет.
- нестерильний
- забезпечує лише резистентність до суперінфекції в процесі самого захворювання
Методи мікробіологічної діагностики.
- у спеціальних лабораторіях
- повільно ростуть, тому посіви витримують в термостаті близько місяця
- матеріал – кров, сеча, кістковий мозок, випорожнення, навколоплідні води, жовч,
пунктати, молоко.
- Бактеріологічиий метод →
1) Кров із вени засівають на рідке поживне середовище → один флакон інкубують у звичайних
умовах, інший у атмосфері з 10% СО2 (для виділення бруцел, що не розвиваються у звичайних
аеробних умовах)
2) Посів на печінковий бульйон →пересів на печінковий агар →пересів на скошений
печінковий агар для одержання чистої культури → диференціація трьох видів бруцел (за
утвореннм Н2S, чутливістю до фуксину і фагів, за аглютинацією з монорецепторними
сироватками).
- Біологічний метод → зараження морських свнок або білих мишей → розтин загиблих тварин
через 20-30 днів пiсля інфікування → посів патологічного матеріалу на елективні середовища
або фарбування мазків відбитків за Грамом.
- Серологічний метод → сироватка крові →
1) Реакція Райта (розгорнута реакція аглютинації) – з бруцельозним діагностикумом, діагноз
підтверджується при наявності аглютинації у розведенні 1:200 і більше
2) Реакція Хеддельсона – спрощений і прискорений варіант попередньої, ставиться не у
пробірках, а на площині знежирений скляних пластин.
3) РЗК, РНГА з еритроцитарним бруцельозним діагностикумом.
- Алергологічний метод – шкірно-алергічна проба з бруцеліном (проба Бюрне), яка стає
позитивною з 15-20 дня захворювання і зберігається багато років.
Препарати для специфічної профілактики і терапії.
- антибіотики рифампіцини, аміноглікозиди, тетрацикліни
- хронічні форми толерантні до антибіотикотерапії ( бо внутрішньо клітино персистують), тоді
використовують убиту бруцельозну вакцину, вводячи внутрішньовенно.
за
епідпоказаннями
живою
(формуєтьсяперехресний імунітет)
вакциною
авірулентного
штаму
B.abortus
3. Поксівіруси (родина Poxviridae). Рід Orthopoxvirus. Віруси натуральної віспи людини.
Властивості. Патогенез натуральної віспи. Лаб. діагностика. Сп5ецифічна профілактика віспи.
Глобальна ерадикація віспи.
Родина Poxviridae 2 підродин а Entomopoxvirinae – механічний шлях передачі
• 1 рід Alphaentomopoxvirus – типовий представник ент о мопоксвірус хруща Melolontha
melolontha.
• 2 рід Betaentomopoxvirus – входять віруси лускокрилих та саранових. Типовий представник
– еномопоксвірус метелика Amsacta moorei.
• 3 рід Gammaentomopoxvirus – містить віруси двокрилих. Типовий представник – ент о
мопоксвірус комара дергуна Chironomus luridus. Некласифіковані віруси родини — вірус Котія,
Be. An 58058 та SPAn 232, Мурман, Саланга, поксвіруси центральноафриканських кайманів,
Квокка, поксвіруси кенгуру, дельфінів.
Віріон: • зовнішня ліпідвмісна оболонка ; • нуклеоїд, що має форму подвійновігнутої лінзи
(форма вісімки) ; • білатеральні тільця (1 чи 2). Нуклеоїд місить ДНК, упаковану у білковий
футляр у вигляді циліндричних чи ниткоподібних структур, оточений зовнішньою та
внутрішньою мембранами. Розміри : довжина — 22 0 -450 нм та діаметр — 1 4 0 -260 нм
Морфологія
Геном • Геном представлений однією молекулою лінійної двониткової ДНК із молекулярною
масою (85 -250) х 106 Да. • 10 kb інвертовані кінцеві повтори. • На кінцях ДНК знаходяться
ковалентні зшивки – за рахунок інвертованих повторів. • Розмір геному 130 -375 (150 -250) kbp.
200 kbp – вірус вісповакцини. • Співвідношення G + C пар становить • 35 -64 % (для підродини
Chordopoxvirinae ). • 20% (для підродини Entomopoxvirinae ). • Кожен ген має промотор. •
Відсутні сплайсовані м. РНК (немає інтронів). • Гени представлені в обох ланцюгах ДНК. •
Експресія генів відбувається у три послідовні етапи.
Натура́льна ві́спа — інфекційне вірусне антропонозне захворювання з епідемічним
поширенням .Збудник - Strongiloplasma variola majoris.
Патогенез: Вхідні ворота інфекції: верхні дихальні шляхи та/або кон’юнктиви → проникає до
регіональних лімфатичних вузлів та через декілька днів до печінки і селезінки (реплікація) →
віремія та інфекція епітеліальних клітин шкіри та слизових оболонок (а також багатьох інших
тканин та органів) → переховується у клітинах спінальних гангліїв (через декілька років може
реактивуватися у вигляді оперізуючого герпесу).
Резервуар – людина, шляхи передачі - повітряно-крапельним шляхом, контактний та транс
плацентарний.
Діагностика:
1) Виділенння віруса (матеріал: рідина з пухирця): у культурі клітин або виявлення ДНК
методом ПЛР;
2) виявлення антигенів в епітеліальних клітинах методом прямої імунофлюоресценції
(матеріал: зішкріб із дна пухирця);
3) серологічні дослідження — не підходять для швидкої діагностики; виявлення специфічних
IgG у сироватці зазвичай використовують для підтвердження перенесеної інфекції та імунітету.
Сецифічна профілактика: вакцина - жива атенуйована (ослаблена) вірусу (штам Оkа)вітряної
віспи, отриманого шляхом культивування штаму вірусу в диплоїдній культурі клітин людини
MRC-5.
Ліквідація віспи (ерадикація):
У Російській імперії варіоляція (метод раннього небезпечного щеплення) була проведена після
смерті від віспи 15-літнього імператора Петра II. Наприкінці XVIII століття англійський лікар
Едвард Дженнер винайшов вакцину на основі вірусу коров'ячої віспи, яке потім було
застосовано в Європі та усьому світі масово. Разом з деякими іншими заходами всесвітня
кампанія вакцинації призвела до ерадикації натуральної віспи до 1980-го року.
Білет 32
1. Серологічні реакції. Їх характеристики, основні типи, практичне використання. Реакція
Аглютинації, її механізм, різновиди. Практичне використання
Серологічні реакції:
1. Реакції серодіагностики – визначення невідомих антитіл в крові людини,
використовуючи відомі антигени (діагностикуми)
2. Реакція сероіденитфікації – визначення невідомих антигенів за допомогою
відомих антитіл (гіперімунні сироватки, поліклональні або моноклональні антитіла)
Основа серологічних реакцій полягає в утворенні комплексу АГ-АТ, зумовлена
комплементраністю антигенних детермінант і Fab (фрагмент звязування антигенів) фрагментів
антитіл.
Цей процес складаєтсья із двох послідовних фаз: специфічної (безпосереднє звязування АТ і
АГ) та неспецифічної (зміна фізико-хімічних властивостей, які й досліджують)
Основні типи:
1. Реакція алгютинації (РА) – низькодисперсні АГ (великі сполуки – клітини мікробів чи
людини). Спостерігається утворення великих агрегатів що випадають в осад
2. Реакція преципітації (РП) – високодисперсні АГ (маленькі сполуки – білки, полісахариди).
Спостерігається помутніння середовища (утворення гратчатих структур– флокулятів)
Ці дві реакції відносно малочутливі оскільки вимагають великої концетнрації АГ і АТ.
3. Реакція непрямої аглютинації (РНА) – використання частинок-носіїв задсорбованими
антигенами або антитілами.
4. Реакція лізису (реакція зв'язування комплементу, РЗК) – використання властивості комплексу
АГ-АТ активувати систему комплементу.
5. Реакція нейтралізації – нейтралізація антитілами токсинів певних бактерії
6. Реакція імунофлуоресценції (РІФ) – застосування мічених флуорохромом реагентів
7. Імуноферментний аналіз (ІФА) – використання АГ чи АТ звязаних з певним ферментом
8. Радіоімунний аналіз (РІА) – застосування мічених радіонуклідом реагентів
Реакція аглютинації – склеювання корпускулярних антигенів за допомогою антитіл з
утворенням аглютинатів (великих конгломератів), видимих неозброєним оком.
Антитіла що беруть участь називають – аглютинінами, антигени – аглютиногенами.
Використовують для:
1. Сероідентифікації
2. Серодіагностики
3. Визначення групи крові
Класифікація:
1. Пряма РА


Орієнтовні (для визначення мікроорганізмів)
Розгорнуті (для визначення антитіл у сироватці крові)
2. Непряма РА
Деякі РА мають свої істричні назви:



Реакція Відаля – діагностика черевного тифу
Реакція Вейгля – діагностика висипного тифу
Реакція Райта – діагностика бруцельозу
2. Патогенні найпростіші, біологічні властивості. Класифікація. Роль в розвитку патології
людини. Лейшманії, властивості, патогенез захворювань. Мікробіологічна діагностика
лейшманіозу.
Патогенні для людини найпростіші належать до домену Eukariota, царства Protozoa і
представлені 4 типами: Sarcomastigophora (саркодові та джгутикові), Apicomplexa (споровики),
Ciliophora (війкові), Microspora (мікроспоридії).
Біологічні властивості:






Найпростіші, як правило мають розмір 2-200мкм, тому їх добре видно у світловий
мікроскоп.
Рухливі, рухаються за допомогою тимчасових випинів протоплазми – псевдоподій або
джгутиків, війок.
Гетеротрофи.
Розмножуються шляхом поділу або пупкуванням.
За несприятливих умов утворюють цисту.
Класифікація:
1. Облігатні(трихомонади, лямблії); факультативні (неглерії, акантамеби).
2. За резервуаром найпростіших:



Зоонози
Антропозоонози
Сапронози (резервуар – довкілля)
3. За ступенем патогенності:


абсолютно патогенні(плазмодії малярії, лейшманії);
паразити-опортуніси(токсоплазма, пневмоцисти).
4. За ураженими органами:


порожнинні(просвітні)
тканинні.
Паразитичні найпростіші викликають небезпечні захворювання у людей (малярія, амебіаз,
сонну хворобу, токсоплазмоз, кокцидоз). Лейшманії є внутрішньоклітинними паразитами, що
передаються трансмісивним шляхом.
Виділяють 21 вид лейшманій патогенних для людини (Leischmania donovani; L. mexicana; L.
tropica; L. major; L. aethiopica).
В організмі людини проходить безстатевий розвиток – амагастиготний (безджгутиковий) цикл
у макрофагах і ретикулогістіоцитарних клітинах.
Вирощується на штучних поживних середовищах, на хоріоналантоїсній оболонці курячого
зародка, в культурі клітин, в експериментальних тваринах. У культурі нерідко утворюють
розетки.
Лейшманіози викликані L. donovani; L. tropica належать до антропонозів, решта до
зооантропонозів.
1) Вісцеральний лейшманіоз – L. donovani
Патогенез:
На місці укусу виникають вузлики, що потім зникають. Інкубаційний період 2тижні12 місяців.
Вісцеральні лейшманіози характеризуються хронічним перебігом, хвилеподібною гарячкою,
спленомегалією, прогресуючою анемією, лейкопенією, тромбоцитопенією, кахексією.
Хвороба перебігає у 3 періоди: початковий, спленомегалічний, кахектичний.
Діагностика:
Матеріалом дослідження є кров, пунктат кісткового мозку. Дослідження проводиться з
використанням мікроскопічного, бактеріологічного, серологічного (ІФА, РІФ) методів та
шкірно-алергічного тесту.
2) Шкірний лейшманіоз – L. tropica
Патогенез:
В місці укусу виникає продуктивне запалення з формуванням гранульом (лейшманіом), звідки
паразит поширюється лімфогенно. Інкубаційний період 2 місяці – 1,5 років.
Діагностика:
Досліджується зішкріб або пунктат із горбика, виразки мікроскопічним,
бактеріологічним, біологічним методами.
3.Буньявіруси(родина Bunyaviridae). Вірус кримської геморагічної лихоманки. Хантавіруси.
Властивості. Роль у патології людини. Методи лабораторної діагностики.
Це велика група вірусів, що уражає хребетних, членистоногих і рослин. Їх назва "буньявіруси"
зв'язана з місцевістю Буньямвера в Уганді, де вперше був ізольований вірус із москітів. До
складу родини входить більш 300 вірусів, що передаються кровосисними членистоногими.
Буньявіруси викликають захворювання у тварин і людини. Так, віруси лихоманки долини Ріфт
(флебовірус) і хвороби Найробі (найровірус) є етіологічними агентами гострих трансмісивних
хвороб
овець,
кіз
і
ВРХ
у
Східній
і
Південній
Африці.
Родина Bunyaviridae складається з п'яти родів: Bunyavirus, Phlebovirus, Nairovirus, Hantavirus,
Tospovirus.
1. Рід Bunyavirus включає 166 вірусів, з яких 162 згруповані в 18 AГ груп, а 4 не входять у жодну
з цих груп. Типовим представником роду є вірус Буньямвера. Вірус Акабане викликає в КРС,
овець
і
кіз
загибель
плоду
й
аборти.
2. Рід Phlebovirus включає (від назви москітів роду Phlebotomus, що передають віруси) 23
вірусу, згрупованих у 8 AT-комплексів, 16 вірусів, що не входять у ці комплекси, і групу з 12
вірусів Укуіємі. Типовим представником роду є вірус сицилійської москітної лихоманки.
3. Рід Nairovirus (від назви хвороби Найробі) включає 33 віруси, згруповані в 7 AT груп. Типовим
представником
роду
є
вірус
хвороби
Найробі.
4. Рід Hantavirus (від назви ріки Хантаан у Південній Кореї, де був виділений вірус) включає 6
вірусів.
Типовим представником роду є вірус Хантаан. Віруси цього роду не передаються
членистоногими,
їх
основні
хазяїни
гризуни.
5. Рід Tospovirus (від англ. Tomato spotted wilt - плямисте зів'янення томатів) має тільки одного
представника - вірус плямистого зів'янення томатів, що уражає більш 360 видів рослин, що
відносяться до 50 родин; переноситься 9 видами трипсів. Можливі представники родини
Bunyaviridae - віруси (більш 30 представників), що недостатньо вивчені і поки не включені ні в
один з перерахованих родів.
Кримська геморагічна гарячка
Інкубаційний період – 3-7 діб. Початок хвороби раптовий – з ознобу, підвищення температури
тіла до 39-40 °С. Хворого турбують біль голови, артралгія, міалгія, багаторазове блювання. Він
збуджений; обличчя, шия, верхня частина грудної клітки гіперемовані.
Спостерігаються ін’єкція судин склер і кон’юнктив, дрібноточкова енантема слизової оболонки
порожнини рота. З 2-4-го дня хвороби на бічних поверхнях тулуба, животі, кінцівках, пахвинних
і пахвових ділянках з’являється петехіальна висипка і одночасно – кровотечі з ясен, носа,
легень, матки, травного каналу. Стан хворих різко погіршується. Гіперемія обличчя змінюється
блідістю і одутлістю, настають сонливість, загальмованість, адинамія, іноді позитивні
менінгеальні знаки. Печінка збільшена. Відзначаються позитивний симптом Пастернацького,
олігурія, мікрогематурія, протеїнурія.
Діагностика геморагічної гарячки
Діагностика здійснюється з урахуванням епідеміологічного анамнезу (зв’язок з ендемічним
осередком, сезонність, контакт з кліщами, гризунами та екзотичними тваринами) і типових
клінічних проявів (гострий початок, гарячка, геморагічний синдром). Діагноз підтверджують
вірусологічними (виділення збудників кримської, омської та жовтої гарячок з крові хворих
шляхом інтрацеребрального зараження білих мишей, а гарячок Ласса, Марбурга, Ебола – на
культурі клітин або на гвінейських свинках) та серологічними (РЗК, РН, РІА з парними
сироватками крові) методами. Дослідження проводять тільки в спеціально обладнаних
лабораторіях при дотриманні найсуворіших заходів безпеки.
Хантавіруси викликають геморагічні лихоманки з нирковим синдромом, які зустрічаються в
Ярославській, Уральській областях, Далекому Сході, Кореї та Скандинавських країнах.
Резервуар хантавірусів – гризуни (руда полівка, польова миша, сіра і чорна щури, білоногі
хом'ячки та бавовняні щури). Збудник виділяють із слини, сечі та фекалій гризунів.
При хантавірусній інфекції відзначається два типи уражень – геморагічні лихоманки з
нирковим синдромом та гострий дистрес-синдром.
Шлях передачі – аліментарний, контактний.
+Інкубаційний період коливається від 7 до 45 діб. Захворювання починаються гостро, з високої
температури (39-40оС), міалгії, гіперемії слизових оболонок, склер. З 3-4 діб приєднується
інтоксикація (неприборкане блювання) і з'являється плямисто-папульозний висип, можливі
внутрішні кровотечі. Може бути олігурія та анурія. Прогноз є сприятливим.
Лабораторна діагностика: виявляють артеріальну гіпертензію збудника.
Білет 33
1. Серологічні реакції. Реакції преципітації, її механізм. Використання в медичній практиці.
Реакція преципітації в гелі.
Реакція преципітації(РП) – утворення осаду (нерозчинних комплексів) з молекул комплексу
антиген-антитіло, спричиняють помутніння середовища (феномен преципітації), або
формування дрібного осаду в присутності електроліту.
 Важливим при утворенні преципітату(осаду) є оптимальне співвідношення концентрацій
антигенів (Аг) та антитіл (Ат).
 РП вважається відносно малочутливою, бо потребує великих концентрацій як Аг так і Ат.
• Преципітиноген (Аг) – молекули розчинної речовини/ ультрамікроскопічні молекулярні
комплекси в колоїдному стані. Наприклад: компоненти сироватки крові, екстрактів органів,
харчових продуктів, уражених тканин, фільтратів культур, лізатів мікроорганізмів.
• Преципітин (Ат)
Існують такі види РП:
 у пробірках – реакція кільцепреципітації;
 у гелі - радіальна і подвійна радіальна імунодифузія, імуноелектрофорез;
 у капілярах;
 на склі, ацетатцелюлозній плівці, тощо
. Механізм:
Реакція кільцепреципітації – проводиться у вузьких пробірках в рідкому середовищі.
 У пробірки наливають по 0,5 мл нерозведеної преципітуючої сироватки
 Нашаровують прозорий розчин Аг
 Через 3-30 хв. утворюється рухливе кільце білого кольору
Використання у медичній практиці:
- визначення у сироватці крові титрів антитіл специфічних до певного антигену
- у діагностиці інфекційних захворювань (серологічна ідентифікація мікроорганізмів)
- для вивчення антигенної структури мікроорганізмів
- визначення видової належності рідин тіла (кров, сперма) у судовій медицині
РП в гелі:
 Реакція подвійної радіальної імунодифузії за Оухтерлоні – проводиться в нейтральному
щільному середовищі – агаровому гелі в чашках Петрі/на скляних пластинках для дослідження
антигенного складу нормальних і патологічно змінених органів і тканин.
 На відстані 5-10 мм у шарі гелю роблять округлі лунки.1 варіант: в різні лунки вносять відому
преципітуючу сироватку та кілька досліджуваних Аг.
 2 варіант: в різні лунки вносять досліджувану сироватку та відомий Аг.
3. Означені реагенти дифундують назустріч один одному у товщі гелю.
4. Через 2 доби інкубації(t=37o ) там, де реагенти стикаються у оптимальному співвідношенні
– спостерігається утворення кількох ліній преципітації.
 Реакція простої радіальної імунодифузії – кількісний метод дослідження, використовується
для визначення концентрації Аг. Наприклад: реакцією за Манчіні визначають концентрацію
імуноглобулінів у сироватці крові.
1. Теплий агар в розтопленому стані змішують з преципітуючоюмоноспецифічною сироваткою
і виливають на поверхню скла.
2. Роблять лунки у сформованому гелі.
3. В них вносять розведення Аг, що досліджують (дослід) і стандартного Аг, концентрація якого
відома (контроль).
4. Через 1-2 доби інкубації(4о ) Аг дифундує у товщу гелю і реагує з Ат сироватки.
5. Формування кілець преципітації, діаметр яких пропорційний логарифму концентрації Аг.
2. Бацили сибірки. Біологічні особоливості, патогенез, мікробіологічна діагностика і
специфічна профілактика сибірки. Роль вітчизняних вчених в одержанні препаратів для
специфічної профілактики сибірки.
Baccilus anthracіs - збудник сибірки
Морфологія. велика Гр(+) нерухома паличка 3-10 мкм завдовжки і 1-1,5 мкм завширшки. В
організмі тварин і людини утворює капсулу, яка оточує одиноку клітину або весь ланцюжок.
У мазках із культур на рідкому середов. сибіркові бацили виглядають довгими ланцюжками,
кінці клітин обрубані або злегка втягнуті, що надає ланцюгу форму бамбукової тростини з
характерними колінчастими зчленуваннями.
B. anthracis при культивуванні на рідкому середов. продукує справжній екзотоксин, який
складається принаймні з трьох компонентів: набряковий токсин викликає некроз і набряк
шкіри у гвінейських свинок; летальний токсин (“мишачий токсин”) спричиняє смерть білих
мишей, протективний антиген, який має імуногенні властивості.
Патогенез. Вхідними воротами інф є шкіра (95-98 %), слизові оболонки верхніх дихальних
шляхів і кишечника. Існує 3 форми хвороби.
Інкубаційний період триває від 2 до 14 днів. При шкірній формі уражаються відкриті ділянки:
щоки, лоб, шия, кисті, передпліччя. На місці проникнення збудника виникає карбункул із
щільним чорним струпом (нагадує вуглинку), навколо якого виникають вторинні пухирчики з
великою кількістю сибіркових бацил.
Легенева форма має перебіг тяжкої бронхопневмонії.
Кишкова форма супроводжується блюванням, кровавим проносом і тяжкою інтоксикацією
організму. Обидві генералізовані форми, як правило, закінчуються
смертю.
Лабор. діагностика.
Матеріал для дослідження беруть при шкірній формі із вмісту пухирців на межі здорової і
ушкодженої тканини або виразки, при легеневій - мокротиння, при кишковій - випорожнення
і сечу, при септицемії - кров.
Якщо при мікроскопії мазків, забарвлених за Грамом і Романовським-Гімзою,
виявляютьхарактерні капсульні бактерії, ставлять попередній діагноз сибірки.
Чисту культуру виділяють при посівах на рідке й щільне середов. (МПБ, МПА). Після інкубації
при 37 °С виділену культуру ідентифікують за морфологією, характером колоній, біохімічними
ознаками та лізисом специфічним бактеріофагом, який діє тільки на сибіркові бацили.
Додатково рекомендують посів на МПА з пеніциліном для виявлення тесту “перлинного
намиста”.
Біологічна проба на білих мишах або гвінейських свинках.. З метою ранньої та ретроспективної
діагностики використовують також алергічну пробу з алергеномантраксином.
Специфічна профілактика. проводять живою вакциною СТІ, яку застосовують
одноразово підшкірно. Плановій вакцинації підлягають особи групи ризику: робітники
м’ясокомбінатів, підприємств переробки вовняної та шкірної сировини, режимних
баклабораторій, ветеринари, зоотехніки.
Вагомий внесок у вивчення сибірки, розробку засобів профілактики та боротьби з цим
небезпечним захворюванням зробили С.С.Андрієвський, Л. Пастер, Л. С. Ценковский,С. Г.
Колесов, А. І. Завірюха та інші.
Українські вчені, які вивчали антракс: М. Гамалія (1792 року видав нім. і рос. Мовами працю
про антракс та його лікування), М. Мельников-Разведенков, В. Жуковський, Г. Прокопович, А.
Стефанович-Донцов, В. Данилова, А. Каротин, Л. Ценковський, який разом з І. Садовським
запропонував живу протисибіркову вакцину, як метод специфічноїпрофілактики.
3. Вірус гепатиту В (родина Hepadnaviridae). Історія вивчення. Структура віріона. Властивості.
Антигени. Стійкість до фізичних факторів. Патогенез гепатиту В. Персистенція вірусу.
Імунітет. Методи лабораторної діагностики. Специфічна профілактика та лікування.
ВІРУС ГЕПАТИТУ В. Родина – Hepadnoviridae. Рід – Orthohepadnovirus. Тип – HBV (Hepatitis B
virus)
Історична справка 1965 г.: Б. Блюмберг – з крові австралійського аборигена виділив HBs-Ag
(«австралійський антиген»). 1970 г.: Д. Дейн – вірус гепатиту В у крові хворих («частки Дейна»).
1973 р. – офіційна назва Гепатит В, збудник - HDV Епідеміологія
Джерело інфекції – хворі і вірусоносії.
Механізми передачі вірусу : черезшкірний і слизовоконтактний (контакт з інфікованою кров’ю,
слиною, менструальними і вагінальними виділеннями, спермою та іншими рідинами
організму). Низька інфікуюча доза.
Патогенез
Форма віріона – сферична; Діаметр – 42-45 нм; тип симетрії- кубічний, 180 капсомерів
Антигенна структура 1. HBs-Ag (superficiales – поверхневий, австралійський антиген) – білок
зовнішньої оболонки.
ОСНОВНИЙ АНТИГЕННИЙ МАРКЕР ВГВ. Включає 2 фрагмента: preS1 - імуногенний, preS2 рецепторний. Розрізняють 4 субтипа: adw, adr, ayw, ayr.
Поліпептид preS1 володіє імуногенними властивостями і використовується для приготування
вакцини.
Поліпептид preS2 грає важливу роль в прикріпленні вірусу до гепатоцитів, обумовлює
хронізацію хвороби і аутоімунні ускладнення. HBs-Ag з'являється в крові через 1,5 місяці після
інфікування. Може виявлятися в цитоплазмі гепатоцитів, у складі віріонів та у вільному стані у
сироватці крові. Висока частота мутацій в геномі ВГВ призводить до великої кількості субтипів
австралійського антигену (14)
В сироватці , поруч з частками Дейна, HBs-Ag утворює сферичні та ниткоподібні форми. Дрібні
сферичні частинки діаметром 22 нм та тубулярні форми розміром 22 × 50-230 нм – частки
вільної оболонки HBs-Ag. Ці частки не містять вірусної ДНК і є неінфекціними.
2. HBcAg (cor – серцевина) - серцевинний антиген білкової природи. В крові у вільному вигляді
не визначається, тільки в ядрах або цитоплазмі гепатоцитів як маркер реплікації вірусу в
клітинах печінки. Антиген HBcAg у вільній формі локалізований в ядрі гепатоцитів,
експресується і виявляється на поверхні заражених гепатоцитів. HBcAg не виявляється в
сироватці крові хворого у вільній формі
3 HBeAg (антиген інфекціозності) - конформаційно змінена форма HBcAg. Асоційований з ДНКполімеразою вірусу. Виявляється у вірионах і сироватці крові. Індикація HBeAg в крові
підтверджує наявність HBcAg в гепатоцитах (показник активної інфекції). Поява в крові HBe-Ag
- маркер реплікації вірусу.
4 HBxAg - білковий серцевинний антиген, маловивчений, опосередковує злоякісну
трансформацію гепатоцитів.
Імунітет Постінфекційний імунітет - клітинний, слабонапружений, нетривалий.
Лабораторна діагностика ВГВ МАТЕРІАЛ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ – сироватка крові, слина, сеча,
сперма, секрет вагіни, синовіальна рідина, спинномозкова рідина, грудне молоко. Специфічна
діагностика базується на виявленні в гострому періоді методом ІФА
1. анти-HBsAg-IgM, анти-HBeAg-IgM, анти- HBcAg-IgM. Наявність тільки анти-НВsAg-IgG
може бути результатом попередньої вакцинації або раніше перенесеної інфекції.
2. 2 HBeAg Методом ПЛР в сироватці крові
3. 3 ДНК HBV .
Це особливо важливо при обстеженні безсимптомних носіїв антигену HBsAg
Маркери гострого ГВ: – ДНК віруса, ДНК-pol; – Анти-HBcIgM; – HBe-Ag; – HBs-Ag.
Специфічна профілактика Пасивна для екстреної профілактики - HВ-імуноглобулін; Активна для планової профілактики – рекомбінантна вакцина (генно-інженерна вакцина, вироблена
шляхом вбудовування гена, що кодує HВsAg, в дріжджові клітини; сорбирована на ад'юванті)
для в / м введення.
Білет 34.
1.Моноклональні антитіла, їх одержання та використання в медичній практиці.
Моноклональні антитіла — це препарати антитіл, високоспецифічні до однієї антигенної
детермінанти, одержані з одного клону клітин-продуцентів in vitro. Продуцентами
моноклональних антитіл є гібридоми — клітини, одержані шляхом злиття лімфоцита та
мієломної клітини. Лімфоцит,як високодиференційована клітина, продукує антитіла однієї
специфічності in virto, але не розмножується. Мієломна клітина, що походить із злоякісної
пухлини, має здатність до безмежного розмноження. Гібридомна ж клітина розмножується,
утворюючи клон, який продукує антитіла.
Етапи одержання моноклональних антитіл:
1.Імунізація тварин певним антигеном.
2.Одержання лімфоцитів від імунізованої тварини.
3.Одержання гібридом. Лімфоцити поодинці розміщують у мікрокамерах спеціальних
панелей і додають мієломні клітини. Завдяки дії спеціального "ферменту злиття" або інших
речовин, що впливають на клітинні мембрани, утворюються гібридні клітини. При цьому
застосовують спеціальне інкубаційне середовище, в якому ні лімфоцит, ні мієломна клітина
не виживають, а гібридома розмножується.
4. Відбір гібридом, які продукують потрібні антитіла. Досліджуючи наявність потрібних
антитіл у культуральній рідині, відбирають необхідний клон.
5. Вирощування клону в промислових біотехнологічних умовах і одержання комерційних
препаратів моноклональних антитіл.
Як правило, діагностичні моноклональні антитіла випускають міченими радіоізотопом або
ферментом. Застосовують їх для виявлення антигенів, коли важливо уникнути перехресних
реакцій із близькими антигенами. У мікробіології сфера їх застосування —ідентифікація
бактеріальних, вірусних та інших антигенів. У неінфекційній імунології — виявлення
поліпептидних та білкових гормонів (наприклад, рання діагностика вагітності на основі'
виявлення гормону гонадотропіну в сечі). Важливе значення має застосування
моноклональних антитіл для ранньої діагностики злоякісних пухлин на основі виявлення
"ракових" антигенів, розроблені спеціальні тест-системи для діагностики раку кишкового
тракту, пухлин жіночих статевих органів та ін.
2.Загальна характеристика спірохет.Збудник сифілісу. Морфологічні , культуральні
властивості. Патогенеез та імунітет. Мікробіологічна діагностика та специфічна терапія
сифілісу.
Патогенні спірохети належать до родини Spirochetaceae , порядку Spirochaetales. Родина
складається з 5 родів. Збудники людини належать до 3 родів: Treponema ( збудник сифілісу –
T.pallidum, збудник фрамбезії – T.pallidum subsp. tenue, збудник пінти - T.carateum); Borrelia
(збудник епідемічного поворотного тифу – B.recurrentis, збудники кліщового поворотного
тифу – B.persica, B.hispanica та ін.) і роду Leptospira родини Leptospiraceae (збудник
лептоспірозу - Leptospira interrogans). Захворювання, які викликають спірохети називаються
спірохетозами. Вони мають певні спільні ознаки в патогенезі, клініці та епідеміології
захворювань. Так, для спірохетозів характерний циклічний перебіг захворювань, особливо
при поворотному тифі з повторними нападами лихоманки.
Збудник сифілісу (Treponema pallidum)
Морфологічні та культуральні властивості.
Трепонеми сифілісу - тонкі спіралеподібні бактерії довжиною 10-15 мкм і шириною 0,1-0,2
мкм.Вони мають 8-14 рівномірних завитків ,тришарову зовнішню мембрану. У середині
цитоплазми розшаровані нуклеоїд, мезосоми, рибосоми, фібрили і базальні тіла,видимі лише
під електронним мікроскопом. Розмножуються шляхом поперечного поділу. Можуть
утворювати шароподібні цистоподібні форми, покриті міцною муциноподібною оболонкою, і
L-форми. Погано фарбуються аніліновими барвниками, тому називаються блідими
трепонемами,грамнегативні. При забарвленні за Романовським-Гімзою набувають блідорожевого кольору. Спор не утворюють, джгутиків не мають, але активно рухливі. Для
трепонем властиві поступальні, обертові, згинальні й хвилеподібні рухи.
Патогенез
Інкубаційний період при сифілісі триває в середньому 20-30 днів. На місці проникнення
трепонем виникає первинна сифілома - невелика безболісна виразка з твердим дном
(ulcusdurum) Регіональні лімфатичні вузли збільшуються і стають твердими. Цей первинний
сифіліс триває близько 6 тижнів. Вторинний сифіліс характеризується висипом на шкірі,
слизових оболонках, розвитком уражень внутрішніх органів, кісток і триває 2-3 роки.Якщо
лікування не проводиться, може настати третинний сифіліс із утворенням у паренхіматозних
органах щільних інфільтратів, папул, горбків, гум, які схильні до розпаду. Цей період триває 910 років, після чого може виникнути ураження головного, спинного мозку і серцево-судинної
системи.
Імунітет.
Вроджений імунітет до сифілісу в людини відсутній. Майже всі випадки зараження
призводять до розвитку захворювання. Після перенесеної хвороби виникає інфекційний,
нестерильний шанкерний імунітет. Повторне зараження може знову спричинити розвиток
хвороби. При сифілісі в сироватці крові виявляють IgG, IgM та IgE. Поряд із цим виникає
алергічний стан, який можна виявити постановкою внутрішньошкірної проби з люетином
(суспензія вбитих трепонем).
Мікробіологічна діагностика
Основними методами мікробіологічної діагностики сифілісу є бактеріоскопічний і
серологічний.
При первинному і вторинному сифілісі матеріалом для мікроскопії служать виділення з
виразок, папул, ерозій або пунктат лімфатичних вузлів. Поверхню виразки очищають від
нальоту стерильним ватним тампоном, змоченим в ізотонічному розчині хлориду натрію,
потім її подразнюють, легко поскрібуючи скальпелем або гострою ложечкою. Рідину
відсмоктують пастерівською піпеткою і досліджують у темному полі зору, де чітко видно
яскраво освітлені спірохети і характерний рух. Для забарвлення трепонем краплю рідини
наносять на предметне скло, виготовляють мазок (як мазок крові), висушують, фіксують
метиловим спиртом і декілька годин забарвлюють за Романовським-Гімзою.
Бліда спірохета стає блідо-рожевою, а сапрофітні спірохети - голубими. Можна фарбувати
трепонеми і за методом сріблення.
Серологічна діагностика сифілісу грунтується на постановці реакції Вассермана й осадових
реакцій Кана і Закса-Вітебського. Методика постановки реакції Вассермана не відрізняється
від постановки реакції зв’язування комплементу
Для серологічної діагностики сифілісу широко використовують реакцію імобілізації трепонем
і непряму реакцію імунофлуоресценсії, які вважаються найбільш специфічними в
лабораторній діагностиці захворювання.
Терапія..
Для лікування сифілісу використовують антибіотики (пеніцилін, еритроміцин, тетрациклін
тощо) і препарати вісмуту (бійохінол, бісмоверол, пентабісмол), відповідно до розроблених
інструкцій.
3. Вірус гепатиту А. Історія вивчення. Властивості. Патогенез вірусу гепатиту А. Лікування.
Профілактика.
1. Етіологічний чинник: вірус гепатиту А (HAV). Віремія спостерігається під час інкубаційного
періоду та до 30 днів гострої фази. Початково хвороба є наслідком руйнування гепатоцитів
внаслідок цитопатичного ефекту вірусу, а пізніше — клітинної відповіді на його антигени.
2. Резервуар та шляхи трансмісії: люди (єдиний резервуар); HAV виділяється у великих
кількостях із калом. Інфікування найчастіше відбувається фекально-оральним шляхом;
можливе також зараження під час сексуального контакту та через інфіковані голки (в
основному, у наркоманів).
3. Епідеміологія: поширений у всьому світі, ендемічно — у районі басейну Середземного
моря, країнах Східної Європи і Росії та країнах, що розвиваються (з низькими гігієнічними
стандартами). Фактори ризику: перебування на ендемічних щодо захворюваності територіях,
близький контакт з хворими (напр., співмешканці), близький контакт (домашній або
професійний) з дітьми, які відвідують дитячі ясла або дитячі садочки, вживання
морепродуктів (особливо, молюсків та сирих устриць), сексуальні анальні контакти, утилізація
комунальних та рідких відходів і консервація пристроїв, які для цього служать. Можливі
епідемії внаслідок вживання інфікованих продуктів та води.
4. Інкубаційний період та період контагіозності: інкубаційний період 15–30 днів (в
середньому 30). Вірус виділяється з калом впродовж 1–2 тиж. перед появою клінічних
симптомів і ≈1 тиж. після їх появи (період контагіозності).
КЛІНІЧНА КАРТИНА ТА ТИПОВИЙ ПЕРЕБІГ
Перебіг, часто, безсимптомний або субклінічний (особливо, у дітей). У симптоматичних
випадках форми захворювання: безжовтянична (найчастіше, у дітей), жовтянична або
холестатична.
Суб'єктивні симптоми: найчастіше — втомлюваність, нудота, блювання, біль у животі, м'язах
та суглобах. При холестатичній формі домінує свербіж шкіри. У період продромальних
симптомів можливе незначне збільшення печінки, при жовтяничній формі — потемніння сечі
та посвітління калу. У осіб з раніше ушкодженою печінкою можлива (дуже рідко)
фульмінантна форма з гострою печінковою недостатністю →розд. 7.13. Важчий перебіг також
у осіб віком після 50 років та у гіпотрофічних хворих.
Гострі симптоми минають впродовж кількох днів, а підвищена активність амінотрансфераз, у
середньому, зберігається 3–4 тиж. Трапляються рецидиви до 3 міс. від першого епізоду. У
пацієнтів із жовтяницею хвороба триває, у середньому, 6 тиж. і симптоми рідко зберігаються
>3 міс. (холестатична форма). Вірус гепатиту А не викликає хронічного гепатиту. При
неускладненому вірусному гепатиті А повне повернення до нормальної життєвої активності і
відновлення працездатності відбувається у період до <6 міс.
ДІАГНОСТИКА
Допоміжні дослідження
1. Визначення етіологічного фактору: в гострій фазі інфекції в сироватці визначаються IgM
анти-HAV антитіла (можуть зберігатися до 4–6 міс.), поступово замінюються анти-HAV IgG
(залишаються протягом всього життя).
2. Інші лабораторні дослідження: підвищення активності АЛТ і АСТ (з перевагою АЛТ) у плазмі
крові, гіпербілірубінемія (найчастіше, змішана — підвищення концентрації некон'югованого
та кон'югованого білірубіну); при холестатичній формі додатково виявляється підвищення
активності ЛФ і ГГТ.
3. Морфологічне дослідження: біопсія печінки виконується тільки у сумнівних випадках.
Діагностичні критерії
У зв'язку з можливістю виникнення безсимптомних форм, а також те, що клінічна картина ГВГ
є подібною незалежно від етіології єдиним діагностичним критерієм є визначення IgM антиHAV-антитіл в сироватці крові (або РНК HAV, однак це дослідження не є рутинно доступним в
клінічній практиці). У зв'язку з ростом частоти захворюваності гострим вірусним гепатитом
типу А, а також можливістю його безсимптомного перебігу проведіть визначення IgM та IgG
анти-HAV-антитіл у осіб із випадково виявленою підвищеною активністю амінотрансфераз.
Якщо присутні тільки антитіла класу IgG, особливо при підвищенні активності АЛТ,
обов'язково повторіть дослідження через місяць. Зниження концентрації антитіл може
свідчити про пізній період інфекції (у фазі розрішення, після зникнення IgM анти-HAV-антитіл).
Наступні визначення IgG анти-HAV-антитіл потрібно виконати через місяць.
Диференційна діагноcтика
Гострий гепатит іншої інфекційної етіології (вірусної [HBV, HDV, HCV, вторинно гепатотропні
віруси] і бактерійної [лептоспіроз, лістеріоз, бруцельоз, туляремія, бартонельоз,
туберкульоз]), загострення хронічного гепатиту, токсичне ушкодження печінки
(медикаментозне, алкогольне, отруєння блідою поганкою), конкременти у загальній жовчній
протоці, цироз печінки, аутоімунний гепатит, неалкогольний стеатогепатит, хвороба Вільсона-
Коновалова, гостра печінкова ішемія, гострий жировий гепатоз вагітних, пухлинні метастази
до печінки.
ЛІКУВАННЯ
Немає етіологічного лікування. У випадках із тяжким перебігом або з ускладненнями може
бути необхідною госпіталізація. Метою лікування є зберігання відповідного стану живлення
та гідратації.
1. Відпочинок: обмеження фізичної активності у гострий період та впродовж місяця ранньої
реконвалесценції.
2. Дієта та лікування рідинами: дієта — відповідна до енергетичних потреб (зазвичай, 2000
ккал/добу, 70 % легкозасвоюваних вуглеводів, 10–20 % жирів та 10 % білків), поступово
розширюється, відповідно до індивідуальної переносимості. Повернення до нормальної дієти
відбувається впродовж півроку. У випадку посиленого блювання та симптомів зневоднення
необхідне наводнення та живлення через зонд (шлунковий або кишковий) або
парентеральне. Забороняється вживання алкоголю впродовж півроку, а також значно
обмежується його вживання до року.
3. Протисвербіжні засоби.
4. Відмова від вживання ЛЗ, що метаболізуються в печінці або викликають холестаз — у
гострому періоді та періоді реконвалесценції.
УСКЛАДНЕННЯ
1) надгострий або фульмінантний гепатит (гостра печінкова недостатність): розвивається дуже
рідко (≈0,2 % випадків), частіше — у осіб віком більше 50 років або з хронічним
захворюванням печінки;
2) рідко — пошкодження нирок імунологічними комплексами або аутоімунний гепатит.
ПРОФІЛАКТИКА
Специфічні методи
Вакцинація та пасивна імунопрофілактика. В зв'язку з ростом захворюваності потрібно
інформувати про значення щеплення контактних осіб та чоловіків які мають статеві стосунки з
іншими чоловіками.
Білет 35
1. Вакцини. Історія одержання. Класифікація вакцин. Корпускулярні, хімічні,
синтетичні, генноінженерні та антиідіотипові вакцини.
Вакцини (Vaccines) - препарати, призначені для створення активного імунітету в організмі
щеплених людей чи тварин. Основним діючим початком кожної вакцини є імуноген, тобто
корпускулярна чи розчинена субстанція, що несе на собі хімічні структури, аналогічні
компонентам збудника захворювання, відповідальним за вироблення імунітету.
До складу вакцини можуть входити наступні компоненти:
– Антиген — основний компонент вакцини, до якого виробляється імунітет проти конкретного
захворювання.
– Ад’юванти — речовини, що дозволяють посилити імунну відповідь на введену вакцину. –
Консерванти і стабілізатори — речовини, необхідні для збереження якостей вакцини.
– Вода для ін’єкцій або фізіологічний розчин.
• Усі зазначені компоненти вакцини добре вивчені, вводяться в організм у невеликій кількості
та безпечні.
Історію створенні засобів специфічної профілактики можна розділити втричі періоду:
1.Несвідомі спроби біля підніжжя наукової медицини штучно заражати здорових покупців,
безліч тварин виділеннями від хворих на легкої формою захворювання.
2. Створення великої кількості вакцин з убитих бактерій.
3. Створення й застосування їх живих, убитих, субодиничних вакцин.
Розрізняють такі види вакцин:
• Живі ослаблені (атенуйовані) – вірусні – бактеріальні
• Інактивовані (вбиті):
Цільно- – вірусні – бактеріальні
Фракційні – білкові • анатоксини
Субодиничні – полісахаридні • неко’юговані • кон’юговані
(Вірусні – Поліо (ІПВ) – Гепатит А – Сказ)
(Бактеріальні – Кашлюк (цільноклітинна) – Черевний тиф – Холера – Чума)
(Субодиничні – Гепатит В – Грип – Кашлюк (безклітинна) – ВПЛ)
(Анатоксини – Дифтерія – Правець)
Вакцина адсорбована (v.adsorptum) - У., антигени якої сорбовані на речовинах,
посилюючих і пролонгуючих антигенне роздратування.
Вакцина антирабічна(v.antirabicum; анти- + латів.rabies сказ) - У., виготовлена з штами
фіксованого вірусу сказу в суспензії тканин мозку тварин чи культурі клітин та призначена
попередження захворювання в осіб, покусаних тваринами, хворими сказом (підозрюваними
на захворювання).
Вакцина асоційована (v.associatum; сін.: У. комбінована, У. комплексна,поливакцина) препарат, що з кількох У. різних типів, готовий до одночасної імунізації проти кількох
інфекційних захворювань.
Вакцина жива (v.vivum) - B., яка містить життєздатні штами патогенного мікроорганізму,
ослаблені до ступеня, яка виключає виникнення захворювання, але цілком зберегли
антигенні властивості, що зумовлюють формування специфічного імунітету у щепленого.
Вакцина полівалентна (v.polyvalens; грецьк.poly - багато + латів.valens,valentis сильний)- У.,
виготовлена з урахуванням кількох сіркологічних варіантів збудника однієї інфекційної
хвороби.
Вакцина убита (v.inactivatum) - У., виготовлена з мікроорганізмівинактивированних (убитих)
впливом фізичних чи хімічних чинників.
Корпускулярні вакцини — це бактерії, віруси, інактивовані хімічним (формалін, спирт,фенол)
чи фізичним (тепло, ультрафіолетове опромінення) впливом. Прикладами корпускулярних
вакцин є: коклюшна (як компонент АКДС і Тетракок), антирабічна,лептоспірозна, грипозні
цельновіріонні, вакцини проти енцефаліту, проти гепатиту А(Аваксим), інактивована
поліовакцина.
Хімічні вакцини містять компоненти клітинної стінки чи інших частин збудника, як,наприклад,
в ацеллюлярній вакцині проти коклюшу, коньюгированной вакцині проти гемофільної
інфекції чи у вакцині проти менінгококкової інфекції.
Хімічні вакцини є вакцинами другого покоління, вони містять уже очищені антигени
збудників інфекційних захворювань, отримані переважно хімічними методами.
Синтетичні вакцини - є поєднанням специфічного синтетичного антигену (гаптени,білки,
полісахариди) з ад'ювантом, імунопотенціатором та ін. Отримують синтетичні антигенні
молекули хімічним синтезом. Молекула синтетичних вакцин може містити різнорідні ділянки
(епітопи), які здатні формувати імунітет до різних видів інфекцій.Володіють високим ступенем
стандартності, слабкою реактогенністю, безпечні.
Біосинтетичні вакцини — це вакцини, отримані методами генної інженерії які є штучно
створеними антигенними детермінантами мікроорганізмів. Прикладом може служити
рекомбінантна вакцина проти вірусного гепатиту B, вакцина проти ротавірусної інфекції. Для
їхнього одержання використовують дріжджеві клітини в які вбудовують вирізаний ген, що
кодує вироблення необхідного для одержання вакцини протеїну, що потім виділяється в
чистому вигляді.
Генно-інженерні вакцини - Принцип створення : до структури ослаблених вірусів, бактерій,
дріжджів або клітин вищих організмів вбудовується ген, який відповідає за утворення
антигену того збудника, проти якого буде спрямована вакцина. В якості вакцин можуть
використовуватися: самі модифіковані мікроорганізми (наприклад, антирабічна вакцина для
тварин на основі осповакцини) – рекомбінантні вакцини, очищений антиген, який утворився
при культивуванні мікроорганізму in vitro (наприклад, вакцина проти гепатиту В).
Антиідіотипові вакцини одержують шляхом послідовної імунізації різних видів організмів.
При першій імунізації на АГ-детермінанти або епітопи або антитіла, їхні активні центри
називаються ідіотипами. При другій імунізації ідіотипи виконують роль АГ-детермінант. Проти
них утворюються антиідіотипи. Їх використ як вакцини. Контроль 1) на нешкідливість,
іммуногенність, стерильність, контамінацію.
2. Кампілобактери -збудники гострих кишкових захворювань. Біологічні властивості,
мікробіологічна діагностика.
Кампілобактерії
рухливі, грамнегативні, поліморфні, мікроаерофільні мікроорганізми зігнутої або
спіралеподібної форми, спор і капсул не утворюють, залежно від виду містять один чи кілька
джгутиків.
Оптимальне газове середовище для росту бактерій – суміш 5 % кисню, 10 % вуглецю, 85 %
азоту. Обов’язковою умовою є наявність у середовищі 7–10 % еритроцитів та антибіотиків
(ванкоміцин і амфотерицин), які пригнічують ріст супутньої мікрофлори..
На агарових середовищах ростуть з додаванням 1 % гліцерину, утворюючи дрібні колонії.
Оптимумом для росту збудників вважають температуру 37 °С, рН – 7,0.
Спиртів й цукрів вони не ферментують, на середовищах з кров’ю не викликають гемолізу, не
виділяють індолу й аміаку, не розріджують желатину, утворюють сірководень, мають
позитивну реакцію на каталазу
Містять термостабільні О-антигени та термолабільні Н-антигени.
Вважають, що інфекція від тварин до людини передається здебільшого харчовим шляхом. У
вагітних жінок трансплацентарна передача інфекції аборт й внутрішньоутробне зараження
плода. У людей з ослабленим імунітетом некишкові форми інфікування: сепсис і вторинні
вогнища у внутрішніх органах (ендокардити, менінгіти, енцефаліти, перитоніти).
Основними збудниками кампілобактеріозу людини є Campylobacter jejuni, Campylobacter coli
і Campylobacter fetus.
Потрапляння збудників в ШКТ прикріплення до поверхні ентероцитів за допомогою джгутиків
проникають у слизову оболонку кишечнику розмножуються руйнують слиз.оболонку
загибель мікроорганізмів виділяються ентеротоксини, які проникають у кров’яне русло
інтоксикація організму ураження багатьох органів і тканин.
На місці воріт інфекції розвиваються запальні зміни (наслідки: ерозія, великі виразки),
набряк, гіперплазія слизової оболонки.
Мікробіологічна діагностика
Матеріал для дослідження: фекалії, кров, ліквор, гній абсцесів, жовч, навколоплідні води,
синовіальна рідина, біоптати слизової оболонки шлунка і 12-палої кишки, вода, молоко,
харчові продукти, змиви з предметів
Бактеріоскопічний метод (орієнтовний): Забарвлюють за Грамом, РомановськогоГімзою,
фуксином, імпрегнацією срібла.
Під звичайним світловим мікроскопом кампілобактерії виглядають як тонкі, спірально зігнуті
бактерії, що мають один повний завиток, С- або S- подібну форму або нагадують крило чайки.
Можна також використати фазового контрасту мікроскопію, де буде дуже характерна їх
рухливість.
Helicobacter pylori має дещо більші розміри ніж кампілобактерії.
Бактеріологічний метод (основний). Для виділення - середовище Буцлера (кров'яний агар +
антибіотик, який пригнічує ріст супутньої мікрофлори). Посіви інкубують в атмосфері 10% СО2
при температурі 25, 37, 42 °С протягом 24-72 год. Кампілобактерії утворюють 2 типи колоній:
1) правильної округлої форми з рівними краями, блискучою поверхнею, прозорі гомогенні;
2) неправильної округлої форми, безбарвні або світло-сірого кольору, прозорі, нагадують
краплі води.
Типові колонії досліджують мікроскопічно, забарвлюючи препарати за Грамом. Потім
виділяють чисту культуру, яку ідентифікують за рядом ознак
Для серотипування використовують реакцію аглютинації (РА), реакція коаглютинації латексаглютинації і непрямої гемаглютинації (РНГА).
Серологічний метод – при масових епідемічних обстеженнях
Всі серологічні тести, але віддають перевагу реакції непрямої імунофлуоресценції та методу
імуноферментного аналізу. Можна застосовувати РА, латекс-аглютинації та РНГА,
імуноблотинг радіоімунний метод.
Генетичний - Полімеразна ланцюгова реакція
3. Родина Ретровірусів, біологічні властивості. Класифікація. Патогенез СНІД, ВІЛ.
Родина Retroviridae.
Структура
Віріони ретровірусів сферичної форми(90-120 нм), мають суперкапсиду ліпопротеїнової
природи з шипоподібними пепломерами. Капсид побудований за типом кубічної симетрії.
Геном ретровірусів, представлений двома однаковими молекулами РНК, містить чотири
гени : gag, pol, env, src.
Ген gag— групоспецифічні антигени.
Ген pol кодує фермент зворотню транскриптазу.
Ген env кодує поліпептид який є попередником глікопротеїнів
Ген src, або онкоген характеризується протеїнкіназною активністю і відіграє
ключову роль в індукції неопластичної трансформації клітин.
Стратегія реплікації:
1. Проникнення і часткове роздягання
2. Геном одноланцюгової РНК копіюєтся в лінійну молекулу дволанцюгової ДНК зворотньою
транскриптазою.
3. Проникнення дволанцюгової ДНК в ядро і ця ДНК інтегрується в геном клітини вірусною
інтегразою
4. Експорт з ядра неповністю сплайсованої РНК
5. Трансляція несплайсованої вірусної РНК продукує поліпротеїни Env, Gag and Gag-Pol.
6. Збирання вібріона на клітинній мембрані хазяїна і пакування вірусного РНК геному.
7. Брунькування через плазматичну мембрану і звільнення віріонів.
Біологічні властивості:
Господар – хордові – примати, парнокопитні, непарнокопитні та хижаки.
Шляхи передачі в природі: трансмісивний шлях, парентеральний, вертикальний.
Переносники відсутні.
Тропізм: найчастіше клітини імунної системи.
Патологічні зміни: знищують популяцію імунокомпетентних клітин, що призводить до
загибелі особин від опортуністичних інфекцій. Порушення геному можуть викликати рак.
Класифікація:
Alpharetrovirus ( лейкоз птахів)
Betaretrovirus (вірус пухлини молочних залоз мишей)
Gammaretrovirus ( лейкоз мишей)
Deltaretrovirus ( вірус лейкозу великої рогатої худоби)
Epsilonretrovirus ( вірус саркоми шкіри Уоллі)
Lentivirus ( представник ВІЛ-1)
Spumavirus ( спумавірус людини).
СНІД, або синдром набутого імунодефіциту, є кінцевою стадією ВІЛ -інфекції, при якій
ураження імунної системи людини доходить до такого рівня, що вона виявляється не взмозі
чинити опір будь-яким видам інфекції.
Патогенез: вірус вражає клітини з CD 4-рецептором (Т-хелпери, макрофаги, гліальні клітини
мозку). Це призводить до значного зменшення кількості Т-хелперів – основних клітин
імуногенезу. Змінюється співвідношення Т-хелперів і Т-супресорів до 0,2-0,3 (при нормі 1,92,4). У зв’язку з цим паралізується імунний захист організму. Пригнічуються також Т-кілери,
які забезпечують противірусний імунітет, природні кілери, які регулюють протипухлинний
імунітет, порушується нормальна діяльність В-лімфоцитів. Наслідком цього є пригнічення
синтезу антитіл. Макрофаги стають малоактивними, знижується продукція інтерлейкіну-1,
гальмується хемотаксис. Макрофаги можуть переносити віруси в різні органи, не руйнуючись.
Білет 36
1.Живі вакцини, принципи одержання. Контроль, практичне використання
живих вакцин, оцінка ефективності.
Живі вакцини - біологічні препарати виготовленні з живих бактерій або вірусів з пониженою
вірулентністю, але вираженими імуногенними властивостями.Індукують довготривалий і
напружений поствакцинальний імунітет, є найбільш ефективними. Для виготовлення
використовують «атенуацію» - зниження вірулентності, шляхом несприятливих умов
культивування, селекцію найменш вірулентних штамів. Їх важко зберігати, стандартизувати
,контролювати активність. У людей зі слабким імунітетом живі вакцини можуть викликати
захворюваня. Відносяться : вакцини проти туберкуульозу.(БЦЖ),кору, жовтої
гарячки,поліомієліту, сказу, віспи та інш.
Живі атенуйовані вакцини
Їх виготовляють з атенуйованих слабовірулентних штамів бактерій або вірусів, які не здатні
викликати захворювання, але їх залишкова вірулентність дає змогу розмножуватися в
організмі щепленої тварини, викликає доброякісний інфекційний процес, у результаті якого в
організмі виробляються специфічні антитіла.
Атенуйовані штами одержують відбиранням спонтанних мутантів, або ж штучним
послабленням вірулентності мікроорганізмів при пасажах на інших видах тварин чи курячих
ембріонах, вирощуванні на нехарактерних для мікроорганізму поживних
середовищах, при дії фізичних (температура, ультрафіолетове, рентгенівське та
гаммаопромінення) і хімічних факторів. Одержані мутанти повинні стійко передавати свої
властивості за спадковістю.
Завдяки залишковій вірулентності, властивості розмножуватися в організмі, живі вакцини
мають виражену імуногенність, імунітет розвивається протягом кількох днів, має високу
напругу і на тривалий період; вакцину вводять одноразово, в невеликій кількості.
Недоліки живих вакцин
- можливі ускладнення в ослаблених тварин внаслідок залишкової вірулентності;
- робота з живими вакцинами потребує великої обережності, щоб не допустити
поширення вакцинного штаму у зовнішньому середовищі;
- за один – два дні до вакцинації, і протягом тижня після вакцинації не можна давати
тваринам лікарських речовин, які б діяли на вакцинний штам;
- при розчиненні й застосуванні вакцини слід обережно використовувати дезречовини.
Контроль живих вакцин
На: - стерильність (вірусні), чистоту й типовість росту (бактеріальні вакцини) – висівом
на поживні середовища;
- нешкідливість – введенням лабораторним тваринам;
- активність (імуногенність) – вакцинацією тварин із подальшим їх зараженням польовим
Штамом
2. Збудники висипного тифу, властивості. Патогенез захворювання, оцінка
методів. Специфічна профілактика, оцінка препаратів. Лабораторна діагностика.
Збудник ендемічного тифу – Rickettsia Typhi
Збудник епідемічного висипного тифу (та рецидивного висипного тифу ( хвороби Брілла)) є
Rickettsia prowazekii.
Притаманні загальнобіологічні властивості рикетсій:
Паразитичні бактерії
Дрібні поліморфні ( коковидна, паличкоподібна, ниткоподібна форма)
Клітинна стінка побудована за типом грамнегативних бактерій ( клітинна стінка тришарова,
містить пептидоглікан та ліпополісахарид + наявний поверхневий слизовий шар або
мікрокапсулярний шар)
Наявні пілі та фімбрії – участь у процесі кон’югації
Погано сприймають барвники ( виявляють за методом Здродовського: яскравочервоні на
блакитному фоні та Романовського – Гімзи : голубувато-пурпурний колір)
Окислюють глутамат, А-кетоглутарат, аспарагінову та інші види органічних кислот ( за
рахунок цього забезпечуються енергетичні процеси)
Розмноження: поперечний поділ кокоподібних та паличкоподібних форм; розпадання
ниткоподібних форм на кокоподібні
Відносно стійкі до дії факторів зовнішнього середовища
Досить чутливі до дії дезінфікуючих розчинів, ультрафіолетових променів та гинуть при
нагріванні вище 56 С.
В лабораторних умовах культивуються в жовтковому мішку курячого ембріона, на культурах
клітин зі зниженим метаболізмом та на лабораторних тваринах ( мишах).
Розроблено метод культивування у переносчиках ( вошах)
Ангтигенні властивості зумовлені ліпополісахаридами та глікопротеїнами клітинної стінки (
містять 2 антигени: поверхневий – термостабільний та видоспецифічний білковополісахаридний комплекс термолабільний)
Фактори вірулентності та токсигенність: Фімбрії та пілі ( забезпечують адгезію мікробних
клітин); Фосфоліпаза А2 ( забезпечує проникнення у клітини)
Патогенез:
( Резервуар та джерело інфекції – людська популяція, переносник – одежна та головна воші –
при епідемічному тифі; Резервуар – щурі та миші, переносник – блохи – при ендемічному
тифі. )
Воші інфікуються через кров при укусі хворого
Рикетсії розмножуються в епітелії кишкового каналу воші і виділяються з фекаліями
Інфікування людини в результаті втирання фекалій воші у подряпини на шкірі
Гіпертермія, сильний головний біль, міалгії, висипання на шкірі( спочатку на тулубі6 потім –
на кінцівках)
Порушення діяльності серцево-судинної системи ( генералізоване внутрішньосудинне
згортання крові)
Мікробіологічна діагностика:
Основний метод – серологічний ( Реакція зв’язування комплементу з рикетсіозним антигеном
(діагностичний титр 1: 80 і більше))
Реакція Вейля-Фелікса – це Реакція аглютинації з сироватками хворих на висипний
тиф. Діагностикумом є ОХ-19 Proteus vulgaris, який має загальні зі збудником висипного
тифу антигени. – Для диференціації висипного тифу та хвороби Брілла( негативна).
Діагностичний титр 1: 200 і вище.
Специфічна профілактика:
Жива вакцина з авірулентного штама рикетсії Провачека, вирощених на курячих
ембріонах.
Вакцина Вайгля з інактивованих рикетсій, вирощених у кишечнику вошей
3. Санітарна мікробіологія, предмет, завдання. Значення санітарної мікробіології в
діяльності лікаря. Мікробне число, колі-титр та колі-індекс.
Санітарна мікробіологія- це наука про мікрофлору довкілля (води, повітря, грунту) і пов'язані
з нею процеси, які можуть несприятливо впливати на здоров'я людей. Предметом вивчення
санітарної мікробіології є мікрофлора навколишнього середовища та її вплив на здоров'я
людей. Задачі санітарної мікробіології:
 Розробка, удосконалення, оцінка мікробіологічних методів дослідження об'єктів
навколишнього середовища.
 Оцінка шляхів впливу людини і тварин на оточуюче середовище. Ця проблема цікавить
санітарних мікробіологів у зв'язку з тим, що і людина, і тварини є джерелом забруднення
навколишнього середовища як патогенними мікроорганізмами, так і іншими мікробами, які
можуть шкідливо впливати на об'єкти довкілля.
 Вивчення умов потрапляння, надходження, тривалості виживання патогенних мікробів у
навколишньому середовищі.  Розробка рекомендацій щодо оздоровлення навколишнього
середовища шляхом впливу на його мікрофлору оцінка ефективності заходів, проведених у
цьому напрямку.
 Використання корисних мікроорганізмів (мікробів-деструкторів) для очистки
навколишнього середовища від шкідливих речовин.
 Санітарна мікробологія обгрунтовує нормативи, за якими можна судити про відповідність
мікрофлори навколишнього середовища та його окремих об'єктів мікробологічним вимогам.
Мікробне число, колі-титр та колі-індекс.
Мікробне число - кількість колоній, які виростають на чашці Петрі з м'ясо-пептонним агаром
із 1 мл води при температурі 27°С впродовж 24 годин. Колі-титр - найменший об'єм води в
мілілітрах, в якому виявляється кишкова паличка. Колі-індекс - кількість клітин кишкової
палички в 1 л води. Відповідно до цих показників підвищені вимоги ставляться до питної
води. Мікробне число водопровідної води повинно бути не більше 100, колі-титр - не менше
300, колііндекс – не більше 3. У зв'язку з цим в системах водопостачання передбачається
обробка води хлором, озонуванням та інші способи зниження мікробної забрудненості.
Білет 37
1.Хімічні вакцини і анатоксини, принципи одержання. Асоційовані вакцини. Адсорбовані
вакцини, принцип «депо»
Хімічні вакцини є вакцинами другого покоління, вони містять уже очищені антигени
збудників інфекційних захворювань, отримані переважно хімічними методами.
Принцип одержання: виділення (використовують трихлороцтову кислоту, фенол, ферменти
тощо) та очищення антигенних комплексів від баластних речовин.
Переваги:
1. характеризуються слабкою реактогенністю
2. генетично і онкогенно безпечні
3. стійкі до впливу зовнішнього середовища
4. можуть використовуватися у різних асоціаціях
Недоліки: швидко виводяться з організму і є менш імуногенними.
Анатоксини (А.) – вид вакцин, який використовують для активної імунопрофілактики
токсинемічного інфекційного захворювання.
Одержання:
1) обробка екзотоксинів бактерій 0,4% розчином формаліну при 37֯С протягом 3-4 тижнів (У
результаті такої обробки токсини повністю втрачають токсичні властивості, але зберігають
антигенні й імуногенні)
2) очищення від баластних речовин
3) концентрація і адсорбція на сорбентах (Al(OH)3 та ін.)
4) перевірка отриманого препарату на стерильність, нешкідливість і активність
Вакцина адсорбована (v.adsorptum) - У., антигени якої сорбовані на речовинах, посилюючих і
пролонгуючих антигенне роздратування.
Вакцина асоційована (v.associatum; сін.: У. комбінована, У. комплексна,поливакцина) препарат, що з кількох У. різних типів, готовий до одночасної імунізації проти кількох
інфекційних захворювань.
Для підвищення імуногенності антигенів, які входять до складу інактивованих, хімічних,
синтетичних В. і анатоксинів, застосовують ад’юванти. Ад’юванти (лат. adjuvans —допомагаю)
— це різноманітні за походженням і фізико-хімічними властивостями речовини: гель
гідроокису алюмінію, ліпіди, емульгатори, полімерні сполуки). Механізм дії ад’ювантів
полягає у створенні «депо» антигену в місці введення В. та неспецифічної стимуляції
функціональної активності імунокомпетентних клітин.
2. Нормальна мікрофлора тіла людини, її роль у фізіологічних процесах і виникненні
патології людини. Вікові особливості нормальної мікрофлори шкіри, ротової порожнини,
статевих органів, кишечника. Гнотобіологія. Дисбіоз і причини його виникнення.
Нормобіоз (еубіоз) – стан динамічної рівноваги між організмом людини, його мікробіотою і
навколишнім середовищем, при якому здоров’я людини знаходиться на оптимальному рівні.
Нормальна мікрофлора людського тіла поділяється на дві групи:
1) постійна (резидентна), специфічна для даного біотопу (автохтонна);
2) тимчасова, занесена з інших біотопів хазяїна (алохтонна), або з оточуючого середовища
(заносн
Дисбіоз – порушення еубіозу, що виявляється в розвитку мікроекологічних розладів у різних
біотопах, які асоціюються зі змінами нормального складу й функцій ендогенної мікрофлори.
Основні причини: зміна умов існування в біотопі, при яких популяція одного або декількох
видів мікроорганізмів набувають невластиве їм домінуюче положення в мікробіоценозі.
Гнотобіологія – розділ експериментальної біології, що вивчає життєдіяльність організму в
стерильному середовищі та займається одержанням і вирощуванням лабораторних тварин, в
організмі яких зовсім немає мікроорганізмів, гельмінтів, членистоногих тощо.
3. Коронавіруси (родина Сoronaviridae). Загальна характеристика. Роль у патології людини.
Збудники SARS , MERS, COVID-19. Лабораторна діагностика.
За будовою коронавіруси — це складні оболонкові віруси з позитивною (+) одноланцюговою
РНК. Велике занепокоєння у світі останнім часом викликала низка респіраторних
емерджентних інфекцій, спричинених вірусами роду Betacoronovirus із підродини
Orthocoronavirinae.
Ця підродина містить 4 роди вірусів:
рід Alphacoronаvirus (11 видів);
рід Betacoronаvirus (9 видів);
рід Gammacoronаvirus (2 види);
рід Deltacoronаvirus (8 видів).
Природними господарями перших двох родів є кажани, двох останніх — птахи.
При електронній мікроскопії коронавіруси мають характерні особливості: віріони середніх
розмірів (100–120 нм), наявність поверхневої біліпідної мембрани — суперкапсидної
оболонки. Від її поверхні відходять шипи (пепломери) характерної грушоподібної форми, що
створює враження своєрідної корони на поверхні віріону, звідси і назва «коронавіруси». Ці
пепломери відіграють особливу роль у здатності вірусу проникати вглиб клітини для
подальшого розмноження.
Як видно зі схеми будови вірусу SARS-CoV-2, структура його передбачає існування принаймні
4 вірусних білків. Ще декілька закодованих вірусом білків знаходимо в цитоплазмі
інфікованої клітини (неструктурні вірусні білки). Суттєво те, що S-білок «шипа», маючи
тримірну структуру, утворює специфічне рецепторне поле із вкрай високою тропністю до
трансмембранного клітинного рецептора — білка АПФ-2 (ангіотензинперетворювального
ферменту (АПФ)). Саме так коронавірус спритно проникає всередину клітини, демонструючи
в цьому плані унікальні властивості. Саме тропність до АПФ забезпечує йому контакт із
органами-мішенями. Як відомо, АПФ займає до 25% структури клітинної мембрани
епітеліальних клітин, перш за все альвеолярних. Причому є і вікові відмінності наявності та
концентрації цього білка на поверхні клітин. Так, доведено, що його концентрація мінімальна
у дітей молодшого віку і поступово підвищується, досягаючи максимуму в старшому віці —
14–19 років. Це вірогідно і пояснює низьку захворюваність дітей, а у разі виникнення хвороби
вона здебільшого має легкий неускладнений перебіг.
Так було при появі коронавірусу тяжкого гострого респіраторного синдрому SARS у 2002 р.
(проміжним господарем були цівети), Близькосхідного респіраторного синдрому МЕRS
(проміжними господарями виявились одногорбі верблюди). Необхідно дуже уважно стежити
за подальшою еволюцією вірусів із роду Betacoronavirus, природними господарями яких є
кажани різних видів.
Збудником пандемії COVID-19 є вірус SARS-CoV-2. Вірус належить до родини Соronaviridae,
представленої більше ніж 40 видами, що уражають ссавців і птахів. Викликають у них певні
захворювання та підтримують циркуляцію патогену серед носіїв у дикій природі. Чутливими
господарями для коронавірусів, які циркулюють серед тварин, є свині (викликають
смертельний трансмісивний гастроентерит), коні, собаки та кішки (вірус інфекційного
перитоніту кошачих), кити (білуга), кажани, різні види мишей, щурів, байбаків, дикобразів,
їжаків; у птахів давно відомий коронавірус смертельного бронхіту курей, коронавіруси
уражають також журавлів, куріпок, індиків та ін.). З 1965 р. відомі коронавіруси, здатні
спричиняти різні респіраторні захворювання у людей. Вони не викликали особливої
стурбованості, оскільки зумовлені ними захворювання верхніх дихальних шляхів мають
сезонний характер і легкий перебіг. Однак характерний для них повітряно-крапельний шлях
передачі робить ці захворювання з точки зору епідеміології доволі небезпечними, оскільки за
рахунок високої контагіозності спричиняє значне поширення збудника
Білет 38
1. Анатоксини, їх одержання, очищення, одиниці виміру, використання, оцінка.
Анатоксини (А.) – вид вакцин, який використовують для активної імунопрофілактики
токсинемічного інфекційного захворювання.
Одержання:
5) обробка екзотоксинів бактерій 0,4% розчином формаліну при 37֯С протягом 3-4 тижнів (У
результаті такої обробки токсини повністю втрачають токсичні властивості, але зберігають
антигенні й імуногенні)
6) очищення від баластних речовин
7) концентрація і адсорбція на сорбентах (Al(OH)3 та ін.)
8) перевірка отриманого препарату на стерильність, нешкідливість і активність (Активність
визначають у реакції нейтралізації токсину антитоксином та реакції флокуляції, виражаючи в
міжнародних одиницях (МО))
Використовують:
• очищений адсорбований дифтерійний А.
• очищений адсорбований правцевий А.
• очищений адсорбований стафілококовий А.
• адсорбований дифтерійно-правцевий А.
• правцевий і дифтерійний А. входять до складу асоційованої коклюшно-дифтерійноправцевої вакцини
• холероген-анатоксин — до складу холерної вакцини
Для досягнення напруженого антитоксичного імунітету необхідне, як правило, дворазове
введення анатоксину з подальшою ревакцинацією. Профілактична ефективність- 95-100% і
зберігається протягом кількох років.
Переваги:
1) можливість їх тривалого збереження без втрати антигенних та імуногенних властивостей;
2) забезпечують збереження стійкої імунологічної пам’яті , тому при повторному введені
анатоксину людям, щепленим навіть більше 10 років тому, відбувається швидке утворення
антитоксичних антитіл у високих титрах.
Недоліки:
• швидко виводяться з організму
• не перешкоджають колонізації мікроорганізмів (тому не запобігають бактеріоносійству і
поширенню токсигенних штамів в імунізованих колективах)
2. Хелікобактер пілорі - збудник гастродуоденальний захворювань людини.Відкриття,
біологічні властивості, патогенез. Методи мікробіологічної діагностики, сучасні методи
лікування хелікобактерної інфекції.
Морфологія:
• напівзігнуті, дугоподібні, • Гр(-) палички,
поліморфізм – від палички до кокоподібної форми. • Висока уреазна, каталазна, оксидазна
активність,
• Рухливість
Фактори патогенності H.pylori
1.Ферменти патогенності:
• Уреаза
• Фосфоліпаза А
• Протеази
2. Адгезини
3. Токсини
• Ендотоксин
• Екзотоксин-цитотоксин (вакуолізуючий фактор)
Фактори виживання Helicobacter pylori у шлунку
• Нейтралізація кислого середовища шлунку навколо бактерій (уреазна активність)
• Активне вторгнення у шар слизу, що вкриває епітелій шлунку
• Здатність до закріплення на епітеліоцитах слизової шлунку (фімбрії з гемаглютинуючою
активністю)
Культивуються на середовищах із генералізованого кров'ю барана з додаванням антибіотика
у мікроаерофільних умовах. Колонії дрібні, блискучі, утворюються на 2-3 день культивування.
На рідкому середовищі утворюють голубувату плівку, середовище залишається прозорим.
Патогенез. Інкубаційний період 7 днів, проникають через шар слизу і прикріплюються до
епітеліальних клітин. Захворювання проявляється нудотою, блюванням , кишковими
розладами. В основному гелікобактерна інфекція носить виразковий хронічний характер.
Основні клініцні синдроми – виразкова хвороба шлунка і 12-палої кишки, хронічний
атрофічний гастрит.
Методи мікробіологічної діагностики
Бактеріологічний Виділення збудника
Гістологічний Виявлення збудника в гістологічних зрізах біоптатів Уреазний Виявлення
біохімічної активності збудника в біоптатах Дихальний тест Виявлення уреазної активності
збудника в шлунку хворого за допомогою ізотопів вуглецю (13С, 14С) Імунологічний ІФА,
антигенів збудника в фекальних масах
Генетичний (Полімеразна Матеріал з біоптатів ланцюгова реакція)
Всі схеми лікування хелікобактеріоза включають не менше трьох лікарських препаратів.
Зазвичай це два індивідуально підібраних антибіотика і спеціальний інгібітор протонної
помпи, наприклад, парієт. Тривалість прийому ліків становить чотирнадцять днів. + дієта і
відмова від куріння, алкоголю, зменшення стресу.
3. Загальна характеристика екологічної групи арбовірусів. Віруси кліщового та японського
енцефаліту. Історія відкриття і вивчення цих вірусів. Біологічні властивості, методи
лабораторної діагностики, специфічна профілактика.
Аrbovirus( arthropod-borne viruses)- екологічно-епідеміологічна група РНК-вірусів з 5 родин:
Буньявіруси, Флавівіруси, Реовіруси, Тогавіруси, Асфавіруси, переносниками яких є
членистоногі(кліщі, комарі).
Термін «віруси, що передають членистоногі» було впроваджено у 1942 році, проте 1963 року
назву змінили на «арбовіруси».
Віруси кліщового та японського енцефалітів належать до родини Flavivirus. Структура. Віруси
мають сферичну форму(50нм).
• Суперкапсид двошаровий, містить зовнішній глікопротеїн Е і внутрішній білок М/preM. •
Геном- лінійна несегментована плюс-РНК.
• Капсид сферичної форми, ікосаедр, містить білок С.
Віріони чутливі до дії розчинників, детергентів, нестабільні при температурі 40оС.
Репродукція вірусів проходить у цитоплазмі. Вірусний реплікативний комплекс пов’язаний з
ядерною мембраною клітини, брунькування віріонів проходить через мембрани
ендоплазматичного ретикулуму.
Вірус кліщового енцефаліту було виділено 1937 року на далекому Сході Л.О.Зільбером.
Поширений на значній території Євразії, Пн.Америки. В Україні поширений в
основному на Заході. Резервуаром є ссавці, птахи, гризуни, кліщі(переносники). Механізм
передачі трансмісивний, фекально-оральний, контактний.
Захворювання може перебігати з ураженням ЦНС, периферичної нервової системи, верхніх
дихальних шляхів та шлунково-кишкового тракту.
Лабораторна діагностика
• Визначення IgM, IgG проти кліщового енцефаліту в парних сироватках за допомогою ІФА,
РЗК, РНГА.
• Виділення вірусу в культурі клітин або на новонароджених мишах.
• Виявлення геному вірусу у крові або спинномозковій рідині за допомогою ПЛР. Специфічна
профілактика- використання інактивованої вакцини.
Вірус японського енцефаліту було виділено у 1933 році М.Хаяші.
Це типове природноосередкове захворювання, поширене у Пд. та Пд.-Сх. Азії. Резервуаром є
ссавці, птахи, свині, комарі(переносники).
Клінічні прояви від легких до енцефалітних з летальністю 90%.
Лабораторна діагностика
• Матеріал- кров, спинно-мозкова рідина, секційний матеріал.
• Методи: ПЛР. ІФА, РН, РЗК, РГГА, РНГА, РІФ. Виділення вірусу в культурі клітин, курячих
ембріонах, мишах-сисунцях.
Специфічна профілактика- використання живої та вбитої вакцини.
Білет 39
1.Корпускулярні вакцини з убитих мікробів. Принципи одержання, контроль, оцінка
ефективності.
Корпускулярні вакцини – убиті вакцини, які отримують із культур мікроорганізмів, убитих за
допомогою нагрівання чи хімічних речовин, відносяться до вакцин першого покоління.
Одержання: проводять відбір вірулентних штамів бактерій чи вірусів, які мають повний набір
необхідних антигенів та інактивують їх. Для інактивації використовують фізичні (нагрівання,
висушування, ультрафіолетове випромінювання, іонізуюче випромінювання) і хімічні методи
(обробка формаліном,ацетоном,спиртом).
Переваги:
1. Можливість добору високо антигенних штамів мікроорганізмів. 2. Зручне дозування,
можна довгий час зберігати.
3. Відсутність впливу на генетичний апарат.
4. Неможлива реверсія вірулентності.
5. Практично відсутня можливість контамінації.
Недоліки:
Слабший (порівняно з живими вакцинами) імунітет.
2. Парентеральне введення.
3. Відсутність місцевого імунітету.
4. Значна кількість баластних речовин, які можуть стати причиною алергічних реакцій
2. Лептоспіри,їх характеристика, класифікація. Патогенез та імунітет і мікробіологічна
діагностика лептоспірозу. Специфічна профілактика і терапія. Лептоспіри – збудники
гострих інфекційних захворювань лептоспірозів.
• Тонкі спірохети з зігнутими одним чи двома кінцями
• Спор не утворюють
• Грамнегативні, погано фарбуються за Грамом
• Погано фарбуються за Романовським-Гімзою(червоний колір)
• Добре виявляються срібленням і при темнопільній мікроскопії
• Аероби
• Каталазопозитивні та оксидазопозитивні
• Культивуються на поживних середовищах із сироваткою альбуміном при температурі 2830С
• На щільних середовищах утворюють S та R колонії
• На рідких поживних средовищах відсутнє скаламутнення, ростуть повільно
• Складна антигенна будова: білковий антиген( виявляється в реакції зв’язування з
комплементом - РЗК),ліпополісахаридний антиген( виявляється в реакції аглютинації та
дозволяє диференціювати серовари)
Класифікація:
На підставі антигенної спорідненості( за полісахаридними антигенами) розрізняють 23
серологічні групи. Найчастіше зустрічаються: L.pomona, L.monijakov, L.grippotyphosa,
L.tarassovi, L.canicola, L.icterohaemorragiae.
Патогенез:
Шляхи передачі: водний, аліментарний, контактний.
Стадії:
1. Продромальна ( Дикі тварини – резервуари, які виділяють збудник із сечею,
забруднюючи воду та Ґрунт; із зовнішнього середовища збудник потрапляє в організм
людини і тварини через пошкоджену шкіру, слизові оболонки ротової і носової
порожнини, очей, сечостатевих шляхів, респіраторного і шлунково-кишкового тракту)
2. Бактеріємія (через активну рухливість через 5-6 хв після зараження потрапляють в
кров і з током потрапляють в паренхіматозні органи)
3. Токсична або основних клінічних симптомів (інтоксикація, гемоліз еритроцитів,
прискорення пульсу та дихання, гарячка)
4. Одужання або смерть
Хвороба протікає гостро, з жовтяницею, розвитком ниркової недостатності, з високою
летальністю.
Імунітет:
• Напружений
• Гуморальний
• Типоспецифічний.
Мікробіологічна діагностика:
• мікроскопічним методом
• бактеріологічним методом
• серологічним методом( Реакція аглютинації, реакція зв’язування з комплементом) •
Біопроба ( на кроликах-сисунцях)
Специфічна профілактика
Вакцина, що містить антигени 4-х головних серогруп лептоспір.
Терапія:
• Антибіотики
• Гетерологічний лептоспірозний імуноглобулін
3. Патогенез та імунітет при грипі. Роль специфічних і неспецифічних механізмів у
протигрипозному імунітеті.
Патогнез:
• Вхідні ворота збудника грипозної інфекції – ВДШ (верхні дихальні шляхи), клітини їх
війчастого епітелію.
• репродукція вірусу у клітинах, формування первинного вогнища інфекції
• накопичення вірусу у геометричній прогресії
• вірус формує у клітині гостру цитолітичну інфекцію, клітина гине
• продукти клітинного розпаду та вірусні білки спричиняють інтоксикацію організму
• токсичні білки вірусу підвищують проникність та ламкість судин, розвивається геморагічний
синдром,що може спричинити геморагічний набряк легень і смерть
• відбуваються розлади вегетативної нервової системи (тахікардія, брадикардія),
збільшується слизо- та потовиділення, виникає гіперсекреція ліквору, підвищується
внутрішньочерепний тиск, можлива смерть від набряку мозку
• у слизових оболонках ВДШ формується місцевий запальний процес, некроз, десквамація,
вірус швидко потрапляє у кров
• вірусемія може спричинити серцеву недостатність з летальним наслідком, утворюються
вторинні вогнища, набряк і крововиливи виникають у печінці.
• вірус видаляється нирками, можливе виникнення гломерулонефриту
Імунітет:
• специфічний: реалізується лімфоцитами, розподіляється на клітинний та гу- моральний. Гуморальний забезпечується IgA, IgM, IgG, які нейтралізують антигени.
- Клітинний забезпечується Т-лімфоцитами та макрофагами.
Після захворювання виникає постінфекційний імунітет, при повторному інфікуванні імунна
відповідь буде швидшою та сильнішою.
• неспецифічний:
- інтерферон,
- фагоцитоз заражених вірусами клітин,
- неспецифічні інгібітори вірусу,
- гарячкова реакція
Тривалий постінфекційний імунітет забезпечують клітинні механізми (Т-і В-лімфоцити).
Білет 40
1. Генетичні методи дослідження мікроорганізмів. ПЛР. ЇЇ суть, практичне значення.
До генетичних методів діагностики відносять:
1.Рестрикційний аналіз
2.Метод молекулярної гібридизації
3.Риботипування та опосередкована транскрипцією ампліфікація рибосомальної РНК
4.Полімеразна ланцюгова реакція (ПЛР)
Для проведення найпростішої ПЛР потрібні такі компоненти:
• ДНК-матриця, тобто фрагмент ДНК, що містить ту ділянку, яку потрібно ампліфікувати. • Два
праймери, комплементарні кінцям необхідного фрагменту.
• Термостабільна ДНК-полімераза.
• Дезоксинуклеотидтрифосфати (A, G, C, T).
• Буферний розчин.
ПЛР дозволяє виявити мікроб без виділення чистої култури, за наявністю ДНК мікробів. З
досліджуваного матеріалу виділяють ДНК. ДНК нагрівають і вона розпадається на 2 нитки. До
ДНК додають праймери комплементарного 3'-кінцям ДНК початкового гена. Суміш
охолоджують.При цьому праймери зв'язуються до комплементарних ділянок ДНК. До суміші
додають ДНК-полімеразу та нуклеотиди та встановлюють температуру, оптимальну для
функціонування ДНК-полімерази.Якщо ДНК ген і праймер комплементарні відбувається
приєднання нуклеотидів до 3'-кінців праймерів і ,у результаті, синтез 2 копій гена. Цей цикл
повторюють знову і знову. Проводять реакцію у ампліфікаторі (приладі, що забезпечує
періодичну та швидку зміну температури (охолоджування і нагрівання) тестових пробірок із
розчином, зазвичай з точністю не менше за 0,1 °).
Широко застосовується для діагностики вірусних і бактеріальних інфекцій, для ізоляції
генетичного матеріалу, секвенування ДНК і виявлення генетичних хвороб, в криміналістиці і
для з’ясування батьківства, при ампліфікації і вимірюванні кількості ДНК.
2. Патогенетичні основи мікробіологічної діагностики черевного тифу та паратифів А і В.
Методи мікробіологічної діагностики та їх основи.
Черевний тиф і паратифи – гострі інфекційні захворювання, які супроводжуються
бактеріємією, тривалою постійною гарячкою, ураженням лімфатичних утворів кишечника,
вираженою інтоксикацією.
✓ Salmonella typhi- черевний тиф
✓ S. paratyphi A- паратиф А
✓ S. Schottmuelleri- паратиф В
І. Взяття матеріалу ( до антибіотикотерапії). • Кров;
• Кістковий мозок;
• Спинномозкова рідина; • Дуоденальний вміст;
• Гній;
• Ексудат із розеол;
• Випорожнення;
• Сеча.
ІІ. Бактеріологічні дослідження.
1. Метод гемокультури.
• 10 мл крові з ліктьової вени засівають у 100 мл жовчного бульйону, або середовище
Раппопот.
• Інкубування флакогів при 37С/1 дн.
• Оцінка росту: почервоніння середовища (ферментація глюкози), виділення газу ( для
паратифів)
• Висів на трицукрове середовище Олькеницького та Ендо.
2. Метод мієлокультури.
• Беруть 0,3-0,5 мл пунктату з грудної кістки.
• Засів 10 мл на 100 мл жовчного бульйону або с. Раппапот.
3. Метод біліокультури (виявлення бактеріоносіїв та встановлення формування
бактеріоносійства).
• Дуоденальне зондування з попереднім введенням сірчанокислої магнезії.
• Засів 10 мл на 100 мл селенітового бульйону, або с Раппапот.
Також застосовуються розеоло- урео- копрокультури, та дослідження води.
ІІ. Ідентифікація чистих культур.
1. Морфологфчні властивості.
• Грамнегативні палички із заокругленими кінцями.
2. Культуральні властивості.
• МПБ- помутніння середовища.
• МПА- ніжні, круглі, прозорі ( S. paratyphi B колонії грубіші, по периферії колоній утворюється
слизовий валик).
• С.Ендо – рожеві.
• С Левіна – блакитні.
• С. Плоскирєва – безбарвні.
• Вісмут.агар – чорні із світлим обідком ( паратифозні коричнево-зелені).
• С.Олькеницького – пожовтіння стовпчику, скошена частина не змнінюється, виділення
сірководню.
3. Біохімічні властивості.
• «строкатий ряд Гісса».
4. Антигенна структура.
• Реакція з адсорбованими аглютинуючими сироватками, які містять антитіла до антигенів 09
(S. typhi), 02 (S. paratyphi A) і 04 (S. schottmuelleri).
• Розгорнута реакцію аглютинацію в пробірках (р-ція Грубера) з видовими тифозними і
паратифозними сироватками.
5. Фаголізабельність.
• Збудники черевного тифу з Vi-антигеном лізуються Vi-бактеріофагами .
ІІІ. Серологічна діагностика.
1. Р. Відаля (1)антитіла (сироватка хворого); 2) антиген (бактерійний або еритроцитарний
діагностикум); 3) 0,85 % розчин хлориду натрію )
• О-аглютинація – дрібнозерниста;
• Н-аглютинація- крупнозерниста.
2. Р. Vi-гемаглютинації (з комплексним еритроцитарним діагностикумом АВСДЕ, з
черевнотифозним еритроцитарним 09- і Hd діагностикумом, і з Vi-еритроцитарним
діагностикумом).
++++ повна аглютинація., осад у вигляді «парарасольки»
+++- парасолька менша
++--незначний осад
----негативна аглютинація, еритроцити у вигляді монетних стовпсиків.
3. ІФА.
4. Коаглютинація.
5. Агрегат-аглютинація.
ІV. Шкірна алергологічна проба.
3. Коронавіруси (родина Сoronaviridae). Загальна характеристика. Роль у патології людини.
Збудники SARS , MERS, COVID-19. Лабораторна діагностика.
За будовою коронавіруси — це складні оболонкові віруси з позитивною (+) одноланцюговою
РНК. Велике занепокоєння у світі останнім часом викликала низка респіраторних
емерджентних інфекцій, спричинених вірусами роду Betacoronovirus із підродини
Orthocoronavirinae. Ця підродина містить 4 роди вірусів:
рід Alphacoronаvirus (11 видів);
рід Betacoronаvirus (9 видів);
рід Gammacoronаvirus (2 види);
рід Deltacoronаvirus (8 видів).
Природними господарями перших двох родів є кажани, двох останніх — птахи. При
електронній мікроскопії коронавіруси мають характерні особливості: віріони середніх
розмірів (100–120 нм), наявність поверхневої біліпідної мембрани — суперкапсидної
оболонки. Від її поверхні відходять шипи (пепломери) характерної грушоподібної форми, що
створює враження своєрідної корони на поверхні віріону, звідси і назва «коронавіруси». Ці
пепломери відіграють особливу роль у здатності вірусу проникати вглиб клітини для
подальшого розмноження.
Як видно зі схеми будови вірусу SARS-CoV-2, структура його передбачає існування принаймні
4 вірусних білків. Ще декілька закодованих вірусом білків знаходимо в цитоплазмі
інфікованої клітини (неструктурні вірусні білки). Суттєво те, що S-білок «шипа», маючи
тримірну структуру, утворює специфічне рецепторне поле із вкрай високою тропністю до
трансмембранного клітинного рецептора — білка АПФ-2 (ангіотензинперетворювального
ферменту (АПФ)). Саме так коронавірус спритно проникає всередину клітини, демонструючи
в цьому плані унікальні властивості. Саме тропність до АПФ забезпечує йому контакт із
органами-мішенями. Як відомо, АПФ займає до 25% структури клітинної мембрани
епітеліальних клітин, перш за все альвеолярних. Причому є і вікові відмінності наявності та
концентрації цього білка на поверхні клітин. Так, доведено, що його концентрація мінімальна
у дітей молодшого віку і поступово підвищується, досягаючи максимуму в старшому віці —
14–19 років. Це вірогідно і пояснює низьку захворюваність дітей, а у разі виникнення хвороби
вона здебільшого має легкий неускладнений перебіг.
Так було при появі коронавірусу тяжкого гострого респіраторного синдрому SARS у 2002 р.
(проміжним господарем були цівети), Близькосхідного респіраторного синдрому МЕRS
(проміжними господарями виявились одногорбі верблюди) (рис. 4. Проміжні господарі
коронавірусів). Необхідно дуже уважно стежити за подальшою еволюцією вірусів із роду
Betacoronavirus, природними господарями яких є кажани різних видів.
Збудником пандемії COVID-19 є вірус SARS-CoV-2. Вірус належить до родини Соronaviridae,
представленої більше ніж 40 видами, що уражають ссавців і птахів. Викликають у них певні
захворювання та підтримують циркуляцію патогену серед носіїв у дикій природі.
Чутливими господарями для коронавірусів, які циркулюють серед тварин, є свині
(викликають смертельний трансмісивний гастроентерит), коні, собаки та кішки (вірус
інфекційного перитоніту кошачих), кити (білуга), кажани, різні види мишей, щурів, байбаків,
дикобразів, їжаків; у птахів давно відомий коронавірус смертельного бронхіту курей,
коронавіруси уражають також журавлів, куріпок, індиків та ін.). З 1965 р. відомі коронавіруси,
здатні спричиняти різні респіраторні захворювання у людей. Вони не викликали особливої
стурбованості, оскільки зумовлені ними захворювання верхніх дихальних шляхів мають
сезонний характер і легкий перебіг. Однак характерний для них повітряно-крапельний шлях
передачі робить ці захворювання з точки зору епідеміології доволі небезпечними, оскільки за
рахунок високої контагіозності спричиняє значне поширення збудника.