Тема 3. «ЗАСТОСУВАННЯ ОСНОВНИХ ВИДІВ ЛІКАРСЬКИХ
ЗАСОБІВ ТА НАЙПРОСТІШІ МЕТОДИ ФІЗИЧНОЇ ТЕРАПІЇ»
Застосування
різних
лікарських
препаратів
називається
фармакотерапією. Вона вивчає природні речовини (трави, мінерали тощо), а
також – синтезовані хімічним шляхом.
Класифікація лікарських препаратів
За механізмом терапевтичної дії:
Етіотропна – лікарський препарат безпосередньо впливає на причину,
що викликала захворювання (наприклад, антибіотики, сульфаніламідні
препарати знищують збудників запальних або інфекційних захворювань).
Патогенетична – лікарський препарат впливає на певні ланки
патологічного процесу (застосування гіпотензивних препаратів у хворих на
гіпертонічну хворобу).
Симптоматична – лікарський препарат призначають з метою усунення
певного симптому (застосування препаратів від головного болю у хворого з
гіпертонічним кризом).
Замісна – лікарський препарат заповнює нестачу якоїсь речовини в
організмі (вітаміни, гормони, ферменти).
За місцем дії:
Місцева – препарат діє на тканину, що безпосередньо стикається з ним
(мазі, пасти, присипки тощо).
Загальна – препарат впливає на організм в цілому після потрапляння
його у кров.
Також розрізняють головну дію лікарського препарату, коли він діє
відповідно до мети свого призначення, та побічну, коли препарат негативно
впливає на організм, що проявляється: а) непереносимістю препарату (так
звана ідіосинкразія) з алергічними реакціями, проявами тієї чи іншої хвороби
(наприклад, виникнення кандидамікозу при вживанні антибіотиків); б)
виникненням толерантності (звикання) до лікарського препарату, що
вживається протягом тривалого часу. Наприклад, при тривалому вживанні
нітрогліцерину його ефективність значно падає і, щоб досягти лікувального
ефекту, треба давати хворому більшу дозу цього препарату. Це стосується і
снотворних, проносних засобів. При тривалому та неправильному
призначенні наркотичних препаратів виникають наркоманії або токсикоманії.
Терапевтична дія будь-якої лікарської речовини виявляється тільки при
введенні певної її кількості. З урахуванням цього існують такі дози:
 терапевтична (середньотерапевтична) – це звичайна доза лікарського
препарату, що коливається залежно від віку, статі хворого, фізіологічного
стану організму, наявності інших хвороб. При цьому розрізняють разову і
добову дози;
 токсична доза викликає отруєння організму;
 смертельна доза спричиняє смерть хворого.
Слід знати, що у випадку призначення декількох препаратів можуть
виникати потенціювання, тобто підсилення дій лікарських препаратів;
несумісність лікарських препаратів, яка буває хімічною (одночасне
призначення препаратів, що мають кислу та лужну реакції),
фармакологічною, коли одночасно вживаються препарати, що мають
протилежний вплив на одні й ті самі органи або їхні функції.
Виписування, зберігання та облік ліків
Виписуванням ліків у відділенні займається старша медична сестра. Існує
такий порядок надходження ліків у відділення:
1. Лікар записує призначення до листка призначень.
2. Щодня палатна медична сестра складає заявки на необхідні лікарські
препарати та віддає їх старшій медичній сестрі.
3. Старша медична сестра на підставі цих заявок складає спеціальну заявку
за підписом завідуючого відділенням і направляє її до аптеки. Корінець
цієї заявки залишається у неї.
4. Наркотичні, отруйні препарати, спирти виписуються на окремих заявках.
5. На підставі поданих заявок аптека видає необхідні лікарські препарати.
6. Старша медична сестра перевіряє відповідність виданих лікарських
препаратів заявці, наявність етикеток, їх відповідність назві препарату,
його дозі. Ретельно перевіряє термін придатності препарату.
7. Якщо у старшої медичної сестри виникає сумнів з приводу якихось ліків
або скінчився термін реалізації якогось препарату, вона повертає ці ліки
до аптеки.
8. Придатні до застосування ліки старша медична сестра віддає на пост
чергової медичної сестри.
Зберігання та облік ліків. Різні лікарські препарати потребують різних
умов зберігання. Так, мікстури, відвари, вакцини, краплі для очей швидко
псуються, тому їх треба зберігати в холодильнику. Інші лікарські форми
зберігають у сухому прохолодному місці.
Зберігати ліки необхідно у відповідному посуді: настої, мікстури – в
літрових та півлітрових банках; краплі – в маленьких пляшках; мазі – в
маленьких банках.
Медична сестра самостійно не може змінювати упаковку на ліках,
переливати ліки з одного посуду в інший. Категорично забороняється
зривати етикетки або закреслювати написи на них, наклеювати нестандартні
етикетки, складати в один пакет різні таблетки та порошки.
Для зберігання ліків відводять спеціальні шафи, що мають систему
шухляд, які маркуються та закриваються.
Окремо виділяються 2 шухляди:

для отруйних та наркотичних речовин (наркотики, атропін тощо)
– група А;

для сильнодіючих речовин (адреналін, кофеїн тощо) – група Б.
Шухляди закриваються на ключ, який постійно знаходиться у медичної
сестри на посту. На внутрішньому боці дверцят прикріплюють список
препаратів, які знаходяться у шафі.
У шафі є окремі полички для препаратів, які вводять внутрішньовенне,
для зовнішнього застосування стерильних розчинів, речовин з сильним
запахом, легкозаймистих речовин (спирт, ефір), перев’язочних матеріалів.
Необхідно слідкувати за терміном зберігання ліків. Мікстури зберігають
у холодильнику протягом 5 діб, відвари – 3 діб, розчин пеніциліну – до однієї
доби, краплі для очей – до 3 діб, стерильні розчини в закритих пляшках – 10
діб.
Облік медикаментів веде старша медична сестра, в якої зберігається
зошит обліку лікарських препаратів, підписаний головним лікарем. Коли
старша медична сестра видає ліки палатній медичній сестрі, вона реєструє
кількість ліків, вказує прізвище хворого, номер історії хвороби.
На посту медичної сестри є книга обліку наркотиків. Вона
прошнурована, пронумерована, підписана головним лікарем і скріплена
печаткою. Чергова медична сестра веде облік використаних наркотиків,
відмічає в зошиті номер історії хвороби, прізвище хворого, кількість
витрачених ліків.
Внутрішнє застосування ліків
Перевага і недоліки внутрішнього застосування ліків: Перевага
внутрішнього застосування лікарських речовин полягає в тому, що ліки
приймають хворі в нестерильному вигляді і в різних формах (порошки,
таблетки, краплі, пілюлі, мікстури). Недоліком внутрішнього застосування
ліків є повільне всмоктування їх, часткове руйнування травними соками, в
результаті чого не завжди можливе підтримування необхідної концентрації
препарату в кров’яному руслі.
Введення лікарських препаратів через рот – перорально. Цей спосіб є
найпоширенішим, бо має значні переваги, а саме: є найбільш фізіологічним;
зручним у користуванні; дає змогу застосовувати різні лікарські форми; в
деяких випадках, коли треба безпосередньо впливати на травний шлях, він
стає незамінним. Прикладом цьому можуть бути введення антацидних
(протикислотних) препаратів, які гальмують підвищене вироблення
хлористоводневої кислоти клітинами слизових залоз шлунка при виразковій
хворобі шлунка або дванадцятипалої кишки, або введення травних ферментів
при порушенні секреції травних залоз.
Метод уведення лікарських препаратів через рот має певні недоліки:
 введений препарат протягом тривалого часу не всмоктується;
 виникають труднощі у створенні та підтримці певної концентрації
лікарського препарату в крові;
 деякі лікарські препарати руйнуються в травному каналі або печінці;
 певні групи препаратів (наприклад, саліцилати) викликають значне
подразнення травного каналу;
 введення лікарського препарату таким шляхом неможливе, якщо у
хворого порушений акт ковтання; в такому разі необхідні лікарські
препарати вводять через тонкий зонд розчиненими;
 пероральним шляхом важко вводити лікарські препарати дітям, психічно
хворим, збудженим хворим.
Пероральним шляхом вводять тверді (таблетки, порошки, капсули, драже)
та рідкі (мікстури, відвари, настоянки, настої, емульсії) лікарські форми.
При пероральному призначенні лікарських препаратів слід враховувати
такі чинники:

якщо лікарський препарат подразнює травний канал (ацетилсаліцилова
кислота, препарати заліза), слід вживати його після їди;

препарати, що стимулюють травлення (жовчогінні, ферментні,
шлунковий сік), вживають під час їди;

антацидні препарати, що зменшують кислотність шлункового соку,
вживають перед їдою.
Правила роздавання ліків хворим
1.
У листі призначень лікар вказує необхідні препарати хворому,
визначає індивідуально дозу, кількість прийомів за добу і шлях введення, а
також ставить свій підпис проти дати призначення.
2.
Перед роздачею ліків медична сестра повинна вимити руки.
3.
Виконуючи призначення лікаря, медична сестра керується
зошитом (журналом), що є на посту, або листками призначень лікаря.
4.
Разові призначення (снотворні, препарати від головного болю)
медична сестра виписує з історії хвороби.
5.
Приймання більшості ліків пов’язане з часом прийняття їжі, а
саме:
6.
Натще приймають послаблюючі препарати, мінеральні води,
жовчогінні трави;
7.
Після їди (через 30 хвилин) приймають препарати, що
подразнюють слизову оболонку травного каналу (бром, ацетилсаліцилову
кислоту, препарати заліза), травні ферменти;
8.
Перед їдою приймають шлунковий сік, лужні препарати,
препарати, що діють на патогенну флору кишок (фталазол, імодіум);
9.
Під час їди приймають травні ферменти, жовчогінні препарати,
препарати заліза;
10.
У проміжках між їдою приймають усі індиферентні для функції
травного каналу лікарські препарати (сульфаніламідні, антибіотики тощо);
11.
Снотворні препарати дають за 30 хвилин до сну;
12.
Перед роздаванням ліків медична сестра повинна звірити
етикетку на упаковці з призначеннями, перевірити термін придатності
ліків, один раз на добу розкласти ліки згідно з їх прийманням. Вони
розміщені у спеціальному ящику на пересувному столику.
13.
Хворі приймають ліки тільки в присутності медичної сестри або
лікаря.
Хворі, які самостійно пересуваються, приходять до поста
медичної сестри самі і там одержують ліки; важкохворим медична сестра
приносить ліки в палату та допомагає їх прийняти, дає запити кип’яченою
водою з поїльника.
15.
Водні розчини ліків, відвари дають хворим у градуйованих
мензурках з мітками в 5, 10, 15 та 20 мл.
16.
Спиртові розчини (наприклад, корвалол) відмірюють краплями в
мензурку, наливають туди 10-15 мл води, змішують, дають випити
хворому. Ці препарати обов’язково слід запити водою.
17.
Порошок запропонуйте висипати на язик, ближче до кореня, де
менше смакових чутливих цибулин, і запити невеликою кількістю води.
Якщо порошки дуже неприємні на смак, до них можна додати трохи
цукрової пудри.
18.
Ліки в капсулах не треба розжовувати, а слід проковтнути її
цілою; поясніть хворому призначення капсули.
19.
Запропонуйте хворим запити ліки перекип’яченою водою.
20.
Якщо хворий приймає йодовміщуючі препарати, або препарати
ацетилсаліцилової кислоти, запропонуйте запити їх молоком.
21.
Калійвміщуючі препарати порекомендуйте запити томатним
соком.
22.
Якщо хворий приймає ліки, що містять кислоти або препарати
заліза, порекомендуйте йому після вживання їх прополоскати рот
перевареною водою, щоб не псувалися зуби.
23.
Поясність хворим, що в період приймання ліків протягом доби
вони повинні вживати достатню кількість рідини, тому що із організму
лікарські речовини виводяться в основному нирками. Недостатнє і
несвоєчасне виведення їх із організму сприяє виникненню сечокам’яної
хвороби.
24. Зробіть відмітку в листі призначень про виконання.
Запам’ятайте!
– Не треба видавати хворому на руки всю добову дозу ліків, тому що він
може прийняти їх одночасно, що може бути причиною отруєння
лікарськими препаратами.
– Не залишайте біля хворого на тумбочці ліки, бо хворі часто приймають їх
із запізненням, а іноді й зовсім не приймають.
– Якщо ви випадково дали інші ліки або перевищили дозу, негайно
повідомте лікаря.
– Не давайте хворому лікарські препарати без призначення лікаря, оскільки
навіть звичайні ліки в певних ситуаціях можуть призвести до важких
наслідків.
– Всі скарги хворого на неприємні відчуття від прийнятих ліків або відмову
хворого від їх прийому негайно доведіть до лікаря.
– Якщо ліки мають неприємний смак або запах, хворого треба попередити
про це та вказати на найкращий спосіб прийняття таких ліків.
14.
– Якщо ліки впливають на забарвлення калу або сечі, слід про це
попередити хворого.
– У разі появи найменших ознак неадекватної реакції на ліки або
ускладнення медична сестра повинна негайно повідомити про це лікареві.
Медична сестра самостійно не може призначити хворому ліки або
змінити призначення лікаря. Вона може це зробити тільки у разі відсутності
лікаря у відділенні (коли хворий просить у медичної сестри найпростіші ліки,
наприклад, анальгін при головному болю). У той самий час медична сестра,
безпосередньо спостерігаючи за хворими, може затримати призначення,
наприклад, коли хворий погано переносить препарат або в нього виникла
алергічна реакція, коли необхідність у призначенні певного лікарського
препарату усунулася, наприклад, якщо хворий, якому призначили снотворне,
заснув.
Медична сестра повинна пам’ятати про важливу роль віри хворого в
успішність призначеного лікування, тому вона не має права пропустити
точного часу роздавання ліків, зневажливо ставитися до призначення того чи
іншого препарату.
Вводити лікарські препарати можна під язик – сублінгвально. Переваги
методу. Оскільки слизова оболонка ротової порожнини, особливо її дна,
добре васкуляризована, це забезпечує досить швидке та повне всмоктування
лікарських речовин; лікарська речовина не руйнується у травному каналі
травними ферментами і не інактивується печінкою, оскільки обминає її.
За допомогою такого методу можна вводити лише такі ліки, які хворі
приймають у невеликих дозах (нітрогліцерин, сусак, валідол, статеві
гормони). Нітрогліцерин або валідол у таблетках кладуть під язик до повного
їх розсмоктування; а у вигляді спиртових крапель – 2-3 краплі нітрогліцерину
або 5-6 крапель валідолу капають на шматочок цукру і кладуть під язик до
повного розсмоктування.
Вводити лікарські препарати можна через пряму кишку – ректально.
Показання: захворювання прямої кишки (геморой, запалення слизової
оболонки), нестримне блювання, непрохідність стравоходу, порушений акт
ковтання, а також збудженим психічнохворим.
Переваги методу. Дає можливість безпосередньо впливати на уражену
слизову оболонку прямої кишки; через наявність анастомозів між
гемороїдальними та клубовими венами ліки, що всмоктуються в прямій
кишці, обминають ворітну вену та печінку, а тому не руйнуються в останній.
Недоліки методу полягають у тому, що більшість лікарських препаратів
не всмоктується у прямій кишці і це обмежує кількість препаратів, які можна
вводити цим шляхом (наприклад, глюкоза, хлоралгідрат, серцеві глікозиди в
ізотонічному розчині натрію хлориду).
Ректальне введення лікарських препаратів можна виконувати двома
методами: 1-й – застосування лікарського препарату резорбтивної, тобто
загальної, дії, який вводять з метою впливу на організм у цілому. При цьому
застосовують лікувальні мікроклізми, крапельні клізми, лікувальні свічки
(наприклад, свічки з антипірином набули широкого застосування для
зниження високої температури тіла, особливо у дітей; 2-й – застосування
лікарського препарату місцевої дії, наприклад, при геморої, запаленні
слизової оболонки прямої кишки. При цьому застосовують ті самі лікарські
форми, але до їх складу входять інші препарати.
Вводять лікарські препарати через фістулу – штучну норицю шлунка
при непрохідності стравоходу, після операцій на ньому або шлунку. При
цьому всі лікарські речовини вводять у рідкому стані або у вигляді суспензій,
олійних розчинів. Зазвичай це виконують до годування чи після хворого
через фістулу.
Зовнішнє застосування лікарських препаратів
Застосування лікарських препаратів через шкіру
а) змащування шкіри:
1. На пластмасову або дерев’яну паличку намотати маленький жмуток
стерильної вати.
2. Ватний тампон змочити дезінфікуючим розчином (йодонат, 1% спиртовий
розчин діамантового зеленого) для проведення знезараження порушень
цілості шкіри (наприклад, для знезараження подряпин).
3. Змастити шкіру на місці ушкодження і навколо нього.
4. Для проникнення дезінфікуючої речовини в товщу шкіри, змащування
робити 2-3 рази на день і декілька днів.
5. При гноячкових висипах шкіру змастити навколо вогнищ ураження в
напрямку від периферії до центру.
6. Якщо потрібно змастити волосисту частину тіла, волосся можна
вистригти. Якщо цього зробити не можна, то змастити шкіру та волосся в
напрямку росту волосся.
б) розтирання шкіри: це спосіб введення лікарських препаратів через шкіру
без порушення її цілісності. Під впливом тертя та розминання шкіра
розігрівається, в ній посилюється крово- та лімфообіг, розширюються вивідні
протоки сальних та потових залоз, через які речовина легко всмоктується.
Розтирання шкіри проводиться у тих ділянках, де відсутній волосяний
покрив.
1. Шкіру в ділянці розтирання ретельно вимити теплою водою з милом.
2. Зробити легкий масаж шкіри (для покращення крово- та лімфообігу і для
кращого всмоктування лікарського препарату).
3. Налити на чисту долоню невелику кількість рідини (камфорного спирту,
70 етилового спирту, меновазину), нанести на шкіру, рівномірно
розподілити по її поверхні. Коловими рухами пальців рідину втирати у
шкіру, поки остання не стане сухою. Потім налити ще трохи рідини на
долоню і повторити все спочатку. Так зробити декілька раз протягом 3-5
хв.
4. Після розтирання пацієнта вкрити ковдрою.
в) застосування мазі: мазь на жировій основі затримує випаровування води,
закупорює вивідні протоки сальних і потових залоз. Під впливом мазі
розм’якшується роговий шар, що посилює вбирання лікарської речовини
шкірою. Отже, ліки що входять до складу мазі, проникають у шкіру глибше.
Є декілька способів застосування мазі:
1 спосіб:
1. Очистити шкіру ураженої ділянки.
2. Нанести мазь (0,5-1 г) за допомогою стерильного шпателя або
видавлюючи її із тюбика.
3. Шпателем розподілити мазь рівномірно тонким шаром.
4. Змащену ділянку деякий час не закривати одягом.
2 спосіб:
1. Очистити шкіру ураженої ділянки.
2. Зробити легкий масаж.
3. Нанести мазь, рівномірно розподіляючи її по поверхні шкіри.
4. Змащену шкіру розтерти протягом 3-5 хв.
5. Накласти на ділянку втирання мазі чисту полотняну серветку.
6. Пацієнта вкрити ковдрою.
3 спосіб:
1. Очистити шкіру ураженої ділянки.
2. Накласти невелику кількість мазі на стерильну марлеву серветку.
3. Марлеву серветку з маззю прикріпити до ураженої ділянки
лейкопластирем.
4 спосіб:
1. Очистити шкіру ураженої ділянки.
2. Марлеву серветку з маззю накласти на уражену ділянку.
3. Компресний папір зробити за розміром на 2-3 см більшим від марлевої
серветки.
4. Накласти компресний папір на марлеву серветку.
5. Зафіксувати компрес бинтовою пов’язкою так, щоб він щільно прилягав
до поверхні шкіри, але не обмежував рухів і не здавлював
кровононосних судин. Таку пов’язку можна тримати протягом 12-24
годин.
5 спосіб:
1. Нанести 0,5-1 г мазі (наприклад 2% мазі «Нітро») на шкалу дозованого
паперу, який входить в комплект з тюбиком, заповненим маззю.
2. Папір з маззю щільно прикріпити до шкіри верхньої частини грудної
клітки, де відсутнє волосся, притримувати рукою, поки не зменшиться
біль у серці.
г) застосування пластиру: пластирі є різні: фіксуючий, бактерицидний,
гірчичний, мозольний та інші. Бактерицидний пластир застосовують так:
1. Очистити шкіру ураженої ділянки.
2. Зняти захисну плівку пластиру.
3. Закріпити пластир, розгладжуючи його липку частину пальцями.
4. Зняти пластир через 2-3 дні.
д) застосування присипки: присипка застосовується для зменшення
подразнення шкіри, її підсушування та дезінфекції.
1. Присипку застосовувати після душу, ванни або місцевого туалету
наміченої ділянки шкіри.
2. Флакон з присипкою декілька струсити.
3. Зняти кришку з флакона.
4. Змінюючи положення обідка верхньої частини флакона зробити так, щоб
отвори на зовнішній і внутрішній частинах співпали.
5. Повернути флакон догори дном і нанести, отряхуючи його, порошок на
ушкоджену ділянку шкіри.
6. При дерматиті, початковій стадії гострої екземи для зменшення
запального процесу, болю і свербіння можна використовувати суміш
порошків за призначенням лікаря.
Застосування лікарських препаратів через слизову оболонку очей
Попередня підготовка до виконання навику:
– перевірити термін придатності крапель в очі, очної мазі;
– очні краплі, які зберігались в темному та прохолодному місці (але не в
холодильнику) перед застосуванням підігріти до температури тіла; для
цього флакон з ліками можна потримати в руці 3-5 хв.;
– запропонувати пацієнту зручно сісти, відхилити злегка голову назад;
– вимити руки з милом (бажано бактерицидним) під проточною водою,
витерти чистим рушником, обробити 70˚ етиловим спиртом;
Основні етапи виконання процедур:
а) закапування крапель в очі:
1. В стерильну піпетку з тупим заокругленим кінцем набрати до третини її
об’єму лікувальну рідину так, щоб вона на потрапила до гумового
балончика. Запам’ятайте! Піпеткою з відбитим кінцем користуватись не
можна!
2. Якщо пацієнту необхідно закапати краплі в нижню зону кон’юнктиви, то
попросіть його спрямувати погляд вверх; пальцем лівої руки відтягніть
нижню повіку трохи вниз.
3. Якщо пацієнту необхідно закапати краплі в ділянку верхньої зони краю
рогівки, то попросіть його погляд спрямувати вниз; пальцем лівої руки
відтягніть верхню повіку трохи вверх.
4. Тримаючи правою рукою заповнену піпетку вертикально до ока і не
торкаючись вій пацієнта, ввести в кон’юнктивальний мішок 1-2 краплі
лікарської речовини. (мал. 3.1.)
5. Порекомендувати пацієнту після закапування постаратися не закривати
око, а потримати його хвилину-другу відкритим.
6. Залишки лікарського препарату зібрати ватним тампоном.
7. Якщо необхідно закапати краплі в друге око – бажано використати іншу
стерильну піпетку. Це повністю виключить інфікування введено розчину.
8. Дітям і збудженим дорослим пацієнтам закапують краплі в око із будьякого зручного положення в той момент, коли хоч трохи вдається
відкрити очну щілину.
9. При різкому блефароспазмі пацієнту, який лежить на спині, після туалету
шкіри навколо ока за допомогою стерильного ватного тампона,
зволоженого розчином фурациліну 1:5000, закапати декілька крапель в
шкірну ямку біля внутрішнього кута очної щілини, а потім розкрити
пальцями повіки і впустити краплі в кон’юнктивальний мішок.
10. Скляну частину піпетки продезінфікувати в 3% розчині перекису водню
80 хв., промити під проточною водою, простерилізувати у сухожаровій
або методом кип’ятіння. Гумову частину піпетки занурити в 3% розчин
перекису водню на 80 хв. для дезінсекції, а потім промити її у
дистильованій воді і з’єднати з скляною частиною піпетки. Стерильні
піпетки зберігати в асептичних умовах.
Мал. 3.1. Закапування крапель в очі в положенні хворого сидячи (а) і лежачи
(б)
1.
2.
3.
4.
5.
6.
б) закладання очної мазі:
На широкий кінець стерильної очної скляної палички взяти необхідну
кількість мазі.
Пальцем лівої руки відтягнути нижню повіку трохи вниз.
Правою рукою взяти паличку з маззю і, тримаючи її паралельно краю
повіки, притулитися нею до нижньої перехідної складки.
Запропонувати пацієнту зімкнути повіки і лише після цього паличку
обережно вийняти горизонтальним рухом по направленню до скроні,
залишаючи мазь за повікою.
Прикласти стерильний ватний тампон до зімкнутих повік і зробити легкий
масаж, щоб мазь рівномірно розподілилась на поверхні очного яблука.
Закладання очної мазі здійснити безпосередньо із очного тюбика, рухаючи
його від внутрішнього до зовнішнього кута ока і обережно витискуючи
мазь на кон’юнктиву нижньої повіки на її межі з очним яблуком. (мал.
3.2)
Мал. 3.2. Закладання очної мазі:
а) із шприц-тюбика; б) скляною паличкою
Запам’ятайте! Безпосередньо із тюбика мазь можна використовувати тільки
одному і тому ж пацієнту.
в) засипання порошку в очі:
1. На широкий кінець стерильної очної скляної палички взяти подрібнений
стерильний порошок.
2. Відтягнути трохи нижню повіку і струсити із палички порошок.
3. Прикласти стерильний ватний тампон до ока і попросити пацієнта
потримати його деякий час.
Закапування крапель у вуха
Попередня підготовка до виконання навику:
– перевірити термін придатності крапель у вуха;
– вушні краплі, які зберігались в темному та прохолодному місці (але не в
холодильнику) перед застосуванням підігріти до t 38˚-40˚С на водяній бані.
Запам’ятайте! Холодні краплі можуть викликати у пацієнта запаморочення,
блювання;
– запропонувати пацієнту зручно сісти, голову нахилити у бік здорового
вуха. Якщо пацієнт лежить, то повернути його на бік так, щоб вухо, в яке
потрібно закапати краплі було зверху;
– при наявності сірки або гноєтечі перед закапуванням здійснити туалет
слухового каналу за допомогою теплого 3% розчину перекису водню і
туруни. При наявності гною в слуховому каналі вливання крапель у вухо
буде не ефективним;
– вимити руки милом (бажано бактерицидним) під проточною водою,
витерти чистим рушником.
Основні етапи виконання навику:
1. Лівою рукою відтягнути вушну раковину трохи назад і вгору для
випрямлення зовнішнього слухового каналу.
2. Правою рукою за допомогою піпетки закапати 4-6 крапель теплого
лікарського розчину у вухо.
3. Запропонувати пацієнту затримати краплі 5-10 хв.
4. Здійснити туалет вушної раковини.
5. У слуховий прохід покласти стерильний ватний тампон (якщо пацієнту
потрібно вийти з приміщення). (мал. 3.3.)
Мал. 3.3. Закапування крапель у вухо
–
–
–
1.
Закапування крапель у ніс
Попередня підготовка до виконання навику:
перед процедурою запропонувати пацієнту прочистити носові ходи від
кірочок і слизу;
запропонувати пацієнту сісти на стілець, відхилити голову трохи назад і
повернути у сторону, протилежну тій, в яку будуть вводитися ліки;
вимити руки з милом під проточною водою, витерти чистим рушником.
Основні етапи виконання навику:
Набрати у піпетку до третини її об’єму лікарську речовину.
Мал. 3.4. Закапування крапель у ніс
2. Лівою рукою трохи підняти кінчик носа пацієнта і не торкаючись
слизової оболонки носа ввести в кожну ніздрю по 4-6 крапель водного
розчину або 8-10 крапель олійного розчину лікарської речовини.
3. Здійснити туалет навколо носа (мал. 3.4.).
Інгаляція лікарських речовин
Інгаляція – це метод введення лікарських засобів шляхом їх вдихання.
Показанням для застосування інгаляцій є: гострі та хронічні
захворювання слизової оболонки носа, глотки, зіва, гортані, трахеї, бронхів,
які супроводжуються утворенням густого харкотиння, що важко
відкашлюється, а також бронхіальна астма, хронічна пневмонія,
пневмосклероз.
Інгаляції призначають для боротьби з інфекцією, захисту слизової
оболонки дихальних шляхів від подразнюючої дії різних чинників,
розрідження харкотиння і поліпшення прохідності дихальних шляхів.
Необхідно відмітити, що завдяки великій властивості всмоктуючої дії
слизової оболонки дихальних шляхів інгаляції діють не лише місцево
(безпосередньо), а і позитивно впливають взагалі на весь організм, тобто
інгаляції покращують загальне самопочуття пацієнта і підвищують його
опірність.
Протипоказаннями до проведення інгаляційної терапії є: кровохаркання,
активні форми туберкульозу дихальних шляхів, новоутворення в бронхах і
легенях, хвороби серцево-судинної системи з недостатністю кровообігу ІІБІІІ стадії, підвищена чутливість до препарату.
Розрізняють 5 основних видів інгаляцій: аерозольні, тепловологі, парові,
олійні та сухі.
Інгаляція лікарських речовин за допомогою індивідуального
аерозольного інгалятора
Аерозольні інгалятори промислового виробництва застосовуються для
ліквідації приступів бронхіальної астми («Беротек», «Сальбутамол»), для
профілактики виникнення приступу бронхіальної астми («Італ», «Тайлед»),
для лікування бронхіальної астми глюкокортикостероїдними гормонами
(«Бекломет», «Інгакорт»).
Запам’ятайте! Кожен аерозоль має свої особливості при прийомі, а
тому призначити той чи інший аерозоль та його дозу повинен тільки лікар.
Самолікування у даному випадку не допустимо. (мал. 3.5)
Мал. 3.5. Застосування аерозолю за допомогою індивідуального інгалятора
Попередня підготовка до виконання навику:
Під час приступу людина нерідко впадає в паніку і забуває про правила
інгаляції. Інгаляція в такому випадку буде неефективна і пацієнт робить
невірний висновок: ліки не допомагають! Щоб цього не трапилося, медична
сестра повинна відпрацювати з пацієнтом автоматизм дій при роботі з
аерозольним інгалятором:
– зняти з інгалятора захисний ковпачок (нерідко, коли пацієнт поспішає, він
забуває це зробити);
– повернути інгалятор мундштуком донизу (деякі хворі тримають інгалятор
мундштуком доверху – це не вірно);
– інгалятор з аерозолем добре струсити;
– інгалятор тримати рукою біля рота;
Основні етапи виконання навику:
1. Зробити глибокий спокійний видих через зімкнуті губи (щоб бронхи
підготувалися до прийняття ліків).
2. Щільно затиснути мундштук інгалятора губами (щоб ліки не виходили в
атмосферу).
3. Трохи відхилити голову назад (щоб верхні дихальні шляхи розправилися і
ліки легше проникли в бронхи).
4. Розпочати вдих і одночасно натиснути на дно балончика.
5. Продовжувати робити глибокий вдих стільки, на скільки це можливо
зробити. В цей момент вдихається перша доза аерозолю.
6. На висоті вдиху затримати дихання на декілька секунд (щоб ліки осіли на
бронхіальну стінку).
7. Витягнути мундштук із рота і зробити повільно видих в атмосферу через
ніс.
8. Якщо глибокий вдих у зв’язку з тяжким станом пацієнта не можна
здійснити, то перша доза аерозолю розпилюється в порожнині рота.
9. Другу інгаляцію (тобто другу дозу) повторити через хвилину-дві.
10.Фахівці вважають, якщо бронхіальна астма знаходиться під контролем –
пацієнту достатньо зробити 3-4 рази інгаляцію беротеку або сальбутамолу
(при умові, що ця процедура виконується вірно). Якщо пацієнт робить
більшу кількість інгаляцій – лікування можна вважати неефективним,
тобто пацієнту слід звернутися до лікаря, який перегляне тактику терапії.
11.Після інгаляції надіти захисний ковпачок на балончик.
ПАРЕНТЕРАЛЬНЕ ВВЕДЕННЯ ЛІКАРСЬКИХ ПРЕПАРАТІВ
Ін’єкція – це введення лікарських препаратів поза травним шляхом за
допомогою шприца і голки. Ін’єкції можна виконувати в тканини (шкіру,
підшкірну основу, м’язи, кістки), в судини (вени, артерії, лімфатичні судини),
в порожнини (плевральну, черевну, серцеву), в суарахноїдальний простір
(спинномозковий канал).
Певні ін’єкції (в кістку, артерію, порожнину) виконуються тільки
лікарем, але підготовку всього необхідного інструментарію до цих ін’єкцій
виконує медична сестра, а також вона асистує лікарю під час маніпуляції.
Для виконання ін’єкцій використовують стерильні шприци
одноразового використання в упаковках ємністю від 1 до 20 мл та голки
різної довжини (від 1,5 до 10 см), різного діаметра (від 0,4 до 1 мм), стерильні
шприци-тюбики, заповнені лікарським препаратом в заводських умовах, а
також шприци багаторазового використання типу «Рекорд», Леєра
комбіновані і відповідної довжини і діаметра голки багаторазового
використання.
Для введення препаратів інсуліну, який випускається в спеціальних
патронах (напр., Інсуман), застосовується Opti Pen шприц-ручка. Така ручка
оснащена електричним дисплеєм, що дозволяє безпомилково ввести саме ту
дозу інсуліну, яка і потрібна пацієнту на цукровий діабет.
Крім шприців для ін’єкцій в медицині використовують спеціальні
шприци: гортанний шприц для виконання лікувальних маніпуляцій у верхніх
дихальних шляхах, шприц Жане для промивання порожнини, шприц із
пластмаси ємністю 150-200 мл для введення харчових сумішей через зонд та
інші.
А. Підготовка одноразового шприца та голки до виконання ін’єкції
Одноразовий шприц зроблений із спеціальної пластмаси, одноразова
голка зроблена з неіржавіючої сталі. Стерильний шприц і стерильна голка з
пластмасовим ковпачком зберігаються в упаковці, на якій сказано об’єм
шприца в мл, довжина та діаметр голки; написано: «стерильно» та
«апірогенно», а також чітко відзначено дату виготовлення і кінцевий термін
реалізації шприца, голки.
Попередня підготовка до виконання навику:
– звернути увагу на кінцевий термін використання шприца, голки;
– перевірити герметичність упаковки (при надавлюванні на упаковку
повітря з неї не виходить);
– ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником, обробити 70˚ розчином етилового
спирту;
– одягнути марлеву маску.
Основні етапи виконання навику:
1. Надавити на поршень шприца та розірвати паперову частину упаковки.
2. Обережно, щоб не випала голка з упаковки (якщо голка з шприцом в
одній упаковці), витягнути шприц за поршень.
3. На канюлю шприца одіти муфту голки.
4. Зняти з голки ковпачок, перевірити її прохідність, випускаючи із шприца
повітря.
5. Одягнути ковпачок на голку та положити горизонтально шприц з голкою
на стерильний лоток.
6. Якщо медичній сестрі потрібно виконати ін’єкцію в палаті, шприц
необхідно заповнити лікарським препаратом, на лоток покласти 3
стерильні ватні кульки, змочені у 70˚ розчині етилового спирту. Лоток
накрити стерильною полотняною серветкою, взятою із бікса.
Б. Збирання стерильного шприца та голки багаторазового використання із
стерильного стола
Основні етапи виконання навику:
1. Відкрити стерильний стіл за допомогою цапок, які прикріплені до вільних
кінців стерильного простирадла.
2. Правою рукою взяти стерильний пінцет з потрійного розчину, флакон
якого стоїть на робочому столі.
3. Захопити ним стерильний лоток із стерильного стола і покласти його дном
на долоню лівої руки.
4. Цим же пінцетом розвернути паперовий чи бавовняний пакет із шприцом
та голками.
5. Покласти у лоток циліндр, поршень шприца, 2 голки: одну довжиною 6 см
з широким внутрішнім просвітом для набирання ліків, другу – для
введення ліків і стерильний пінцет.
6. Звільнений від шприца і голок паперовий чи бавовняний пакет забрати за
допомогою пінцета з стерильного столу у лоток для використаних
предметів.
7. Використаний пінцет помістити у флакон з потрійним розчином, який
знаходиться на робочому столі. Для складання шприца і голки ним
користуватися не слід, тому що залишки 6% розчину перекису водню
попадають на внутрішню поверхню стерильного шприца, і це може
призвести до небажаної реакції ліків.
8. Заповнений стерильний лоток поставити на робочий стіл.
9. Користуючись цапками, закрити стерильний маніпуляцій ний стіл
стерильним простирадлом.
10.Приступити до збирання шприца. Усі дії необхідно виконувати над
стерильним лотком. Стерильним пінцетом, взятим з стерильного лотка,
захопити циліндр нижче конуса і перекласти його в ліву руку.
11.Пінцетом взяти голку для набирання ліків за муфту і насадити її на конус
циліндра.
12.Тримаючи голку за муфту пінцетом, закріпити її обертовими рухами до
конусу циліндра.
13.Перевірити прохідність голки, випускаючи із шприца повітря (вказівний
палець руки, яка тримає шприц повинен обов’язково знаходитися на
муфті голки!).
14.Складений шприц з голкою покласти на стерильний лоток в
горизонтальному положенні і використати за призначенням.
15.Робочий стерильний пінцет покласти на стерильний лоток і накрити
стерильною серветкою, взятою із бікса. Допускається використання
стерильного пінцета протягом 3 годин. (мал. 3.6)
16.Ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником, обробити 70˚ розчином етилового
спирту;
17.Уважно прочитати спочатку етикетку на упаковці, потім на ампулі назву
лікарської речовини та її дозу. Звернути увагу на термін придатності
лікарського препарату (вказаний на упаковці), візуально оцінити
прозорість розчину (зручно читати назву і роздивлятися ампулу на білому
тлі паперу, халату). Уточнити метод введення;
18.Одягнути марлеву маску.
Мал. 3.6. Збирання шприца багаторазового використання
1.
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
В. Підготовка ампул і набирання ліків у шприц
Попередня підготовка до виконання навику:
Основні етапи виконання навику:
Лівою рукою взяти ампулу за широку частину.
Пальцями правої руки легенько постукати по вузькій частині ампули, щоб
розчин з вузької частини ампули перегнати в широку, нижню частину.
Пилочкою надпиляти в місці її звуження.
Протерти шийку ампули стерильною ватною кулькою, змоченою у 96˚
розчині етилового спирту.
Першим і другим пальцями правої руки на 1 см вище місця надпилу і від
себе обережно відломити шийку ампули. Запам’ятайте! Відламувати
шийку ампули стерильним тампоном, зволоженим спиртом не можна,
тому що при потраплянні в ампулу (особливо ампулу, ємністю 1-2 мл)
спирт може викликати негативну реакцію з препаратом. Для
відламування шийки ампули можна взяти суху стерильну ватну кульку.
Відкрити ампулу біля дна ІІ та ІІІ пальцями лівої руки, правою рукою
ввести голку або конус шприца в просвіт ампули, не торкаючись
зовнішніх її стінок. І та IV пальцями лівої руки зафіксувати муфту голки і
циліндр біля конуса. Нахиляючи ампулу отвором донизу, заповнити
шприц розчином, відтягуючи донизу поршень І та ІІ пальцем правої руки.
Якщо розчин набирався за допомогою голки більшого діаметра, то після
заповнення шприца її можна взяти за муфту пальцями правої руки і
покласти у лоток для використаних предметів. На конус шприца за
допомогою стерильного пінцета надіти стерильну голку відповідного
діаметра для ін’єкції і закріпити її обертовими рухами.
Випустити повітря із шприца, тримаючи його вертикально на рівні очей.
Постаратися, щоб при цьому ліки не потрапили на зовнішню поверхню
голки, що викликає різкий пекучий біль при проколюванні шкіри.
9. Заповнений ліками шприц із голкою багаторазового використання
покласти на стерильний лоток в горизонтальному положенні, накрити
стерильною серветкою (при доставці шприца в палату).
10. Після заповнення ліками одноразового шприца на голку від нього надіти
стерильний ковпачок. Шприц, голку з ковпачком покласти на стерильний
лоток в горизонтальному положенні.
11. При доставці шприца в палату на цей же лоток покласти 3 стерильні ватні
кульки, змочені у 70º розчині етилового спирту. Лоток накрити
стерильною полотняною серветкою.
12. Порожні ампули рекомендується зберігати протягом декількох годин,
щоб у разі необхідності можна було перевірити, що саме було введено
пацієнту.
Г. Підготовка флаконів і набирання ліків у шприц
У флаконах випускають ліки в порошкоподібному вигляді (наприклад,
антибіотики, які перед введенням необхідно розвести) і ліки в розчинах.
Флакони з ліками заводського виготовлення закриті гумовою пробкою, а
зверху металевою кришкою.
Попередня підготовка до виконання навику:
–
ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником, обробити 70% розчином етилового
спирту;
–
уважно прочитати на флаконі назву препарату, дозу та термін
придатності лікарського препарату. Уточнити метод введення;
–
одягнути марлеву маску.
Основні етапи виконання навику:
1. Якщо флакон великих розмірів (ємність 200-500 мл), то за допомогою
ножиць або нестерильного пінцету зняти середню частину металевого
ковпачка.
2. Якщо флакон малих розмірів (ємність 5-10 мл), то середню частину
металевого ковпачка можна зняти за допомогою металевої пилочки.
3. Протерти стерильного ватною кулькою, змоченою в 96º розчині етилового
спирту верхню частину флакона (гумову пробку і обідок металевого
ковпачка).
4. Далі можливі такі два варіанти:
а) якщо у флаконі міститься рідина, то необхідно проколоти гумову
пробку флакона голкою з шприцом. Взяти флакон між ІІ та ІІІ пальцями
лівої руки догори дном, і та IV пальцями – зафіксувати муфту голки і
циліндр шприца біля конуса; набрати у шприц необхідну кількість ліків,
відтягуючи донизу поршень І та ІІ пальцями правої руки.
б) якщо у флаконі міститься порошкоподібна лікарська речовина, то
спочатку у флакон потрібно ввести відповідну кількість розчинника,
потім струсити флакон, розчиняючи порошок.
5. Якщо у шприц попали пухирці повітря, обережно постукати по корпусу
шприц, щоб вони змістилися ближче до голки, випустити повітря знову у
флакон. Потім добрати лікарський препарат до призначеної дози.
6. Після заповнення шприца ліками від’єднати шприц від голки, не
виймаючи її з флакона. Якщо у флаконі ще залишилися ліки, їх можна
набрати цією ж голкою для іншого пацієнта.
7. На конус шприца за допомогою стерильного пінцета надіти стерильну
голку відповідного діаметра для ін’єкції і закріпити її обертовими рухами.
8. Випустити повітря із шприца, тримаючи його вертикально на рівні очей.
Постаратися, щоб при цьому ліки не потрапили на зовнішню поверхню
голки, що викликає різкий пекучий біль при проколюванні шкіри.
9. Заповнений ліками шприц з голкою покласти на стерильний лоток в
горизонтальному положенні.
10.Якщо необхідно часто набирати у шприц стерильний розчин з великого
флакона, то слід ввести у флакон довгу „повітряну” голку через
знезаражену гумову пробку і за допомогою неї при необхідності набрати
розчин у шприц. В період, коли розчин не набирається у шприц, муфту
голки потрібно прикривати зверху стерильною марлевою серветкою (мал.
3.7).
Мал. 3.7. Набирання ліків з флакона: а) розкриття флакона; б) введення у флакон розчинника;
в) розчинення порошкоподібного лікувального препарату; г) наповнення шприца ліками з
флакона
Д. Розведення антибіотиків для парентерального введення
Найчастіше антибіотики випускають у порошкоподібному вигляді.
Дозуються антибіотики в одиницях дії (ОД), у грамах, міліграмах. Як
розчинник антибіотиків використовується стерильні розчини :
а) стерильна вода для ін’єкцій, яка може бути виготовлена в заводських
умовах і входити в комплект разом з порошкоподібною речовиною, а
також може бути виготовлена в асептичних умовах аптек;
б) стерильний ізотонічний (0,9%) розчин натрію хлориду, який випускається
в ампулах по 5, 10 ат 20 мл і у герметично закритих флаконах по 250, 500
мл. Ізотонічний розчин – розчин, у якого осмотичний тиск дорівнює
осмотичному тиску крові і внутрішньоклітинної рідини;
в) 0,25%-0,5% розчини новокаїну. Необхідно знати, що в 2% розчині
новокаїну антибіотик кристалізується і випадає в осад, а тому такий
відсоток не може використовуватися для розведення антибіотиків.
Запам’ятайте! Як розчинник бензилпеніциліна новокаїнової солі
використовується стерильний ізотонічний (0,9%) розчин натрію хлориду
або стерильна вода для ін’єкцій. Особливістю бензилпеніциліна
новокаїнової солі є повільне всмоктування та пролонгована дія при
внутрішньом’язовому введенні. Так, після одноразової ін’єкції у вигляді
суспензії терапевтична концентрація пеніциліну в крові зберігається до
12 годин.
Попередня підготовка до виконання навику:
– ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником. Обов’язково одягнути стерильні
гумові рукавички; тому що при постійній роботі з антибіотиками це
забезпечує не тільки стерильність, а й профілактику професійних
дерматитів на руках.
– підготувати одноразовий стерильний шприц та голку до маніпуляції.
Запам’ятайте! Для постановки діагностичних проб на індивідуальну
чутливість та для внутрішньом’язового введення антибіотиків слід
застосовувати шприци і голки тільки одноразового використання, тому
що на шприцах багаторазового використання можуть бути залишки
антибіотиків, які переходять у стійку форму. Молекули антибіотиків
потрапляють на внутрішні стінки шприців під час стерилізації і у
високо сенсибілізованих пацієнтів викликають алергічну реакцію.
Основні етапи виконання навику:
розведення антибіотиків може здійснюватися з розрахунку:
а) 1 мл розчинника на кожні 100 000 ОД антибіотика (1:1);
б) 1 мл розчинника на кожні 200 000 ОД антибіотика (1:2).
1. Взяти флакон з порошкоподібним антибіотиком, уважно прочитати назву
препарату, дозу і термін придатності.
2. Підготувати флакони до маніпуляції: один флакон з порошкоподібним
антибіотиком, другий – з розчинником.
3. Якщо пацієнту призначено до 500 000 ОД, то кількість розчинника брати
із розрахунку 1 мл розчинника на 100 000 ОД препарату (тобто робити
розведення 1:1). Наприклад, у флаконі міститься 300 000 ОД препарату.
Необхідно взяти 3 мл розчинника.
Запам’ятайте! При розведенні антибіотиків голку у флакон вводити так,
щоб тільки проколоти пробку, тому що при глибокому введенні у зв’язку з
підвищенням тиску у флаконі за рахунок введеного розчинника через
голку буде самовільно виходити розчин антибіотика, попадати на шкіру
рук і з часом викликати професійний дерматит. Крім того, не
4.
5.
6.
1.
2.
3.
4.
витримується точність дозування. Після введення розчинника зняти
флакон з голкою із шприца, добре струсити флакон, щоб ліки повільно
розчинилися, приєднати шприц до голки і, відтягуючи поршень, набрати
весь вміст флакона, тобто 3 мл. Ввести пацієнту набрану дозу (300 000
ОД) внутрішньом’язово (найчастіше).
Якщо пацієнту призначено більше, ніж 500 000 ОД, то кількість
розчинника брати з розрахунку 1 мл розчинника на кожні 200 000 ОД
препарату (тобто робити розведення 1:2). Наприклад, у флаконі міститься
600 000 ОД препарату. Необхідно ввести 3 мл розчинника, струсити
флакон і набрати весь вміст флакона.
Якщо у флаконі міститься 1 000 000 ОД (1 г), а пацієнту призначено
500 000 ОД, то можна зробити розведення 1:1, набрати 5 мл розчину,
тобто тільки половину і ввести даному пацієнту, а 5 мл розчину, що
залишився у флаконі, можна ввести іншому пацієнту.
Розчини бензилпеніциліну натрієвої та калієвої солі в розчині новокаїну
іноді стають мутними в результаті утворення новокаїнової солі
бензилпеніциліну.
Однак
це
не
є
протипоказанням
для
внутрішньом’язового введення.
Е. Розведення антибіотика для постановки діагностичної проби на
індивідуальну чутливість організму до препарату
Запам’ятайте!
Як розчинник антибіотиків для постановки
діагностичних проб на індивідуальну чутливість використовується
тільки стерильний ізотонічний (0,9%) розчин натрію хлориду. 0,25%0,5% розчин новокаїну не можна використовувати, тому що він сам
здатен викликати алергічну реакцію. Вода для ін’єкцій в даному випадку
теж не використовується тому що утворений гіпотонічний розчин може
дати помилкову реакцію, і тоді вірогідність проби буде сумнівною.
Попередня підготовка до виконання навику:
Основні етапи виконання навику:
Взяти флакон з порошкоподібним антибіотиком, уважно прочитати назву
препарату, дозу і термін придатності.
Підготувати флакони до маніпуляції: один флакон з порошкоподібним
антибіотиком, другий – з стерильним ізотонічним (0,9%) розчином натрію
хлориду.
Набрати у шприц відповідну кількість 0,9% розчину натрію хлориду із
розрахунку 1 мл розчинника на 100 000 ОД або на 0,1 г препарату. Так,
якщо у флаконі 1 000 000 ОД, то необхідно ввести 10 мл 0,9% розчину
натрію хлориду. Це буде перше розведення.
Потім розвести розчин антибіотика першого розведення ще в 10 разів. Для
цього взяти шприц ємністю 1 мл, набрати в нього 0,1 мл розчину
антибіотика першого розведення, добавити у шприц 0,9 мл 0,9% розчину
натрію хлориду. Це буде друге розведення антибіотика (тобто в 1 мл
розчину міститься 10 000 ОД або 0,01 г препарату).
5. Якщо у відділенні протягом доби декільком пацієнтам необхідно
здійснити пробу на індивідуальну чутливість до даного антибіотика, тоді
розведення можна зробити так:
а) якщо флакон містить 1 000 000 ОД, тобто 1 г препарату, то у флакон за
допомогою шприца, ємністю 10 мл ввести 10 мл 0,9% розчину натрію
хлориду (перше розведення);
б) за допомогою шприца з флакона першого розведення антибіотика набрати
1 мл розчину антибіотика, ввести його в стерильний пустий флакон із-під
антибіотика, потім іншим шприцом ємністю 10 мл добавити 9 мл 0,9%
розчину натрію хлориду;
в) флакон слід позначити додатковою етикеткою, де вказати «Для проби»,
дату і свій підпис, поставити флакон у холодильник, і цей готовий розчин
для постановки проб на індивідуальну чутливість до препарату можна
використовувати протягом доби.
Внутрішньошкірні, підшкірні,
внутрішньом’язові ін’єкції
Внутрішньошкірні ін’єкції застосовують при виконанні алергічних
проб (виявлення різних природних та штучних алергенів), імунологічних
проб на туберкульоз (проба Манту), бруцельоз (проба Бюрне), ехінококоз
(проба Канцоні), на приховані набряки (проба Мак-Клюра-Олдрича), для
місцевого знеболювання, для вакцинації.
Підшкірні ін’єкції набули широкого застосування, тому що, по-перше,
вони технічно легкі у виконанні, по-друге, існує безліч ліків, які в
розчиненому вигляді швидко і добре всмоктуються в підкірній основі.
Підшкірні ін’єкції забезпечують відносно швидке (через 15-20 хвилин)
всмоктування лікарських препаратів у загальне коло кровообігу.
Внутрішньом’язові ін’єкції застосовують у випадках, коли потрібно
одержати більш швидкий ефект, ніж при підшкірній ін’єкції, бо м’язи краще,
ніж підшкірна основа, постачаються кров’ю та лімфою, а також у випадках,
коли препарат при підшкірному введенні спричиняє місцеве подразнення
тканини. В проведенні ін’єкції велика роль належить медичній сестрі. Від
того, наскільки грамотно, чітко та вміло виконує вона свої обов’язки,
залежить і успіх лікування пацієнтів. Невміле виконання тієї чи іншої
ін’єкції, помилки або неуважність при їх проведенні, недбале ставлення
медичної сестри до своїх обов’язків можуть бути причиною важких наслідків
для пацієнта.
Запам’ятайте! Медична сестра несе не тільки моральну
відповідальність за охорону здоров’я пацієнтів, а і юридичну.
Техніка внутрішньошкірних ін’єкцій
Для виконання внутрішньошкірної ін’єкції на чутливість організму до
лікарського препарату застосовують той препарат, який вперше призначено
пацієнту (напр., антибіотик, новокаїн, інсулін тощо). Для діагностики
туберкульозу використовують туберкулін, бруцельозу – бруцелін, туляремії –
тулярин, дизентерії – дизентерін Цуверкалова (всі препарати випускаються у
розчинах, готових до введення).
Попередня підготовка до виконання навику:
– ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником, обробити 70˚ розчином етилового
спирту, одягнути марлеву пов’язку і стерильні гумові рукавички;
– звільнити одноразовий шприц та голку від упаковки або зібрати шприц
багаторазового використання із стерильного маніпуляційного стола (блок
«Парентеральне введення лікарських препаратів», навики «А, Б»);
– в однограмовий шприц набрати 0,2 мл лікарського препарату із ампули
або флакону;
– покласти шприц з набраним лікарським препаратом на стерильний лоток;
– на цей лоток покласти 2 стерильні ватні кульки, змочені в 70˚ розчині
етилового спирту, і 1 ватну кульку стерильну, суху;
– провести психологічну підготовку пацієнта;
– запропонувати пацієнту зручно сісти на стілець, звільнити руку до
ліктьового суглоба від одягу, рука повинна розміщуватися на столі в
зручному розігнутому і розслабленому положенні.
Основні етапи виконання навику:
1. Намітити місце ін’єкції у середній третині внутрішньої поверхні
передпліччя, де відсутні судини та сухожилля.
2. Протерти місце ін’єкції стерильними ватними кульками, змоченими у 76˚
розчині етилового спирту, двічі (спочатку ділянку більшої площі, а потім
– безпосередньо місце ін’єкції.
3. Відпрацьовані ватні кульки занурити у 5% розчині хлораміну в ємності,
промаркірованій «Для використаних ватних кульок», на 1 годину.
4. Взяти шприц з лікарським препаратом у праву руку так, щоб ІІ палець
утримував муфту голки, І, ІІІ та IV пальці – невимушено кінчиками
пальців підтримували циліндр, а V палець – поршень.
5. Після висихання шкіри лівою рукою обхопити передпліччя пацієнта знизу
(один палець з однієї сторони, другий-п’ятий – з іншої) і злегка розтягнути
шкіру.
6. Голку відносно шкіри поставити зрізом догори, майже паралельно до
поверхні шкіри.
7. Голку під гострим кутом вколоти в товщу шкіри так, щоб занурився її зріз.
8. Обережно відпустити ліву руку.
9. Великим пальцем лівої руки повільно натиснути на поршень і ввести 0,1
мл препарату. При правильному введенні на місці ін’єкції утвориться
білуватого кольору інфільтрат, який нагадує лимонну кірочку.
10.Після введення препарату вийняти голку; ватку до голки під час її
виймання не прикладати!
11.Сухою стерильною ватною кулькою злегка (щоб не витиснути рідину, що
знаходиться близько до поверхні) зняти залишки лікарського препарату
біля місця ін’єкції.
12.Відпрацьовану ватну кульку занурити у 5% розчин хлораміну в ємності,
промаркірованій «Для використаних ватних кульок», на 1 годину.
13.Провести дезінфекцію шприца і голки після використання.
14.Порекомендувати пацієнту протягом 20 хвилин не одягати одяг на місце
ін’єкції і з’явитися для оцінки результату через вказаний час.
Внутрішньошкірна діагностична проба на індивідуальну чутливість до
антибіотиків
Антибіотики можна вводити: внутрішньом’язово, внутрішньовенно, в
порожнину, у вигляді аерозолів, крапель та іншими способами. На будь-який
спосіб введення антибіотика можливе виникнення алергічної реакції. Щоб
перевірити чутливість організму до дії антибіотика, слід зробити пробу на
переносимість.
Попередня підготовка до виконання навику:
– зібрати у пацієнта алергологічний анамнез;
– ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником або стерильною одноразовою
серветкою, обробити 70º розчином етилового спирту, одягнути стерильні
гумові рукавички;
– зробити розведення антибіотика для постановки діагностичної проби на
індивідуальну чутливість організму до препарату;
– набрати в стерильний однограмовий шприц 0,2 мл ізотонічного розчину
натрію хлориду із флакону;
– покласти шприци з набраними розчинами на стерильний лоток;
– на цей лоток покласти 4 стерильні ватні кульки, змочені у 70º розчині
етилового спирту;
– провести психологічну підготовку пацієнта;
– запропонувати пацієнту зручно сісти на стілець, звільнити дві руки до
ліктьового суглоба від одягу;
– покласти руки на стіл в зручному розігнутому і розслабленому положенні.
Основні етапи виконання навику:
1. Намітити місце ін’єкції у середній третині внутрішньої поверхні
передпліччя, де відсутні судини та сухожилля.
2. Протерти місце ін’єкції спочатку однієї руки, а потім і іншої стерильними
ватними кульками, змоченими у 70º розчині етилового спирту (одне місце
протирати двічі).
3. Використані ватні кульки занурити у 5% розчин хлораміну в ємності,
промаркірованій «Для використаних ватних кульок», на 1 годину.
4. В
одну
руку
(згідно
з
загальноприйнятими
правилами
внутрішньошкірного введення) ввести 1 000 ОД відповідного антибіотика,
розведеного в 0,1 мл ізотонічного розчину натрію хлориду.
5. В другу руку для контролю ввести 0,1 мл ізотонічного розчину натрію
хлориду.
6. Результат проби перевірити через 20 хвилин. При наявності гіперемії,
набряку, свербіння реакція вважається позитивною. Це означає, що
введення даного антибіотику пацієнту суворо протипоказано. В такому
–
–
–
–
–
–
–
–
–
–
1.
2.
3.
4.
5.
випадку слід обов’язково показати пацієнта лікарю. Якщо змін на шкірі,
крім сліду від проколу, немає ніяких, то реакція вважається негативною.
Це означає, що введення даного антибіотика пацієнту не протипоказане.
Техніка підшкірних ін’єкцій
Попередня підготовка до виконання навику:
ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником або стерильною одноразовою
серветкою, обробити 70º розчином етилового спирту, одягнути марлеву
маску, стерильні гумові рукавички;
звільнити одноразовий шприц та голку від упаковки або зібрати шприц
багаторазового використання із стерильного маніпуляційного стола;
набрати у шприц дозу лікарського препарату, яка вказана у листку
призначень, із ампули або флакону;
покласти шприц з набраним препаратом на стерильний лоток;
на цей лоток покласти 3 ватні кульки, змочені в 70˚ розчині етилового
спирту;
провести психологічну підготовку пацієнта;
при введенні ліків у зовнішню поверхню плеча пацієнту запропонувати
зручно сісти на стілець, звільнити місце ін’єкції від одягу. Рука повинна
бути трохи зігнута в ліктьовому суглобі;
при введенні ліків у підлопаткову ділянку пацієнту запропонувати сісти
на стілець, випрямити спину ат притиснути до спинки стільця лівий або
правий бік. Руку на боці ін’єкції слід опустити та трохи відвести назад,
при цьому лівою рукою медичної сестри легше буде захопити шкіру з
підшкірною основою у складку;
при введенні ліків у в передньо-зовнішню поверхню стегна або в бокові
ділянки живота пацієнту запропонувати лягти на спину, розслабитися;
пацієнтам з лабільною нервовою системою, схильним до запаморочень,
незалежно від вибраного місця введення лікарського препарату,
маніпуляцію слід виконувати в лежачому положенні.
Основні етапи виконання навику:
Намітити місце ін’єкції (зовнішня поверхня плеча, підлопаткова ділянка,
передньо-зовнішня поверхня стегна, бокові поверхні живота), де шкіра і
підшкірна основа добре береться в складку і відсутня небезпека
ушкодження кровоносних судин, нервів та окістя.
Провести пальпацію вибраного місця. Ін’єкцію не можна виконувати в
місцях набряків або ущільнень (інфільтратів), які залишилися від
попередніх ін’єкцій.
Двічі протерти місце ін’єкції стерильними ватними кульками, змоченими
у 70º розчині етилового спирту.
Відпрацьовані ватні кульки занурити у 5% розчин хлораміну в ємності,
промаркірованій «Для використаних ватних кульок», на 1 годину.
Взяти наповнений ліками шприц правою рукою так, щоб другий палець
притримував муфту голки, останні кінці пальців – невимушено циліндр
шприца. При цьому зріз голки направити вверх.
6. Вказівним та великим пальцями лівої руки захопити шкіру з підшкірною
основою у відповідній ділянці у складку.
7. Швидким рухом під гострим кутом (40º-45º ввести голку зрізом догори на
2/3 її довжини в основу утвореної складки, тобто на глибину 1-2 см. При
цьому голка потрапляє у підшкірну основу. Необхідно слідкувати за тим,
щоб голка була введена не повністю і над шкірою лишалася частина голки
довжиною не менше 0,5 см (мал. 3.8).
8. Після проколу шкіри відпустити складку, першим або другим пальцем
лівої руки надавити на рукоятку поршня і повністю ввести ліки під шкіру.
9. Лівою рукою прикласти до місця ін’єкції стерильну ватну кульку, змочену
у 70º розчині етилового спирту, і швидким рухом витягнути голку. Цією ж
ватною кулькою зробити легкий масаж місця введення ліків, щоб вони
краще розподілилися в підшкірній основі, а також щоб попередити
виникнення крововиливів при пораненні стінки судин голкою. Після
введення інсуліну масаж робити не потрібно.
10.Відпрацьовану ватну кульку занурити у 5% розчин хлораміну в ємності,
промаркірованій «Для використаних ватних кульок», на 1 годину.
11.Провести дезінфекцію шприца і голки після використання.
Мал. 3.8. Виконання підшкірної ін’єкції
Особливості введення препаратів інсуліну
Препарати інсуліну для медичного застосування одержують із
підшлункових залоз свиней, великої рогатої худоби та методом генної
інженерії. Інсулін призначають, головним чином, для лікування цукрового
діабету. Щоб запобігти виникненню можливих ускладнень при введенні
препаратів інсуліну, медична сестра повинна добре знати всі правила
введення інсуліну і обов’язково знайомити з ними пацієнтів.
Основні етапи виконання навику:
1. Початкову дозу інсуліну лікар-ендокринолог підбирає індивідуально для
кожного пацієнта з урахуванням клінічної картини, вмісту цукру в крові
(гіперглікемії), вмісту цукру в сечі (глюкозурії).
2. Лікування інсуліном проводити на тлі дієти, розробленої лікаремендокринологом (стіл № 9).
3. Запаси інсуліну зберігати в холодильнику при температурі від +2 до +8 ˚С.
Така температура підтримується на середній полиці стінки холодильника,
яка прикрита пластмасовим екраном. Заморожування препарату не
допускається.
4. Холодний інсулін, взятий тільки що із холодильника, вводити не можна, а
тому той флакон інсуліну, яким пацієнт користується на даний момент,
необхідно зберігати при кімнатній температурі (але не вище 22 ˚С), в
темному місці і не довше 1 місяця.
5. Перед введенням інсуліну візуально оцінити стан розчину. Так, флакон з
інсуліном короткої дії (простий інсулін, су інсулін, моно інсулін, актрапід)
повинен бути абсолютно прозорим. Якщо в розчині є сторонні домішки,
то таким інсуліном користуватися не можна. На дні флакону з інсуліном
подовженої дії є білий осад, а над ним прозора рідина; у даному випадку
осад не є протипоказанням для введення інсуліну.
6. З метою уникнення алергічної реакції на препарат інсуліну перед
введенням першої дози слід обов’язково зробити внутрішньошкірну або
скарифікаційну діагностичну пробу на індивідуальну чутливість організму
7. Бажано ін’єкції інсуліну робити інсуліновим шприцом. Коли немає
інсулінового шприца, треба вміти розрахувати в мілілітрах призначену
лікарем дозу. Наприклад, лікар призначив пацієнту 28 ОД простого
інсуліну. Уважно прочитайте на флаконі, скільки ОД у флаконі, тобто
скільки ОД інсуліну міститься в 1 мл (в 1 мл може бути 40 ОД і 80 ОД).
будемо вважати, що на флаконі написано: в 1 мл – 40 ОД. візьміть шприц
ємністю 2 мл. Ціна однієї поділки дорівнює (40:10) – 4 ОД. підрахуйте
кількість поділок і отримайте відповідь, що 28 ОД інсуліну відповідає
поділка – 0,7 мл. Тому потрібно набрати 0,7 мл розчину інсуліну.
Запам’ятайте! Доза інсуліну повинна бути набрана точно! При
передозуванні інсуліну може виникнути зниження вмісту цукру в
крові (гіпоглікемія), тобто гіпоглікемічний стан чи гіпоглікемічна
кома. При недостатньому введенні інсуліну може виникнути різке
порушення обміну речовин (гіперглікемія, глюкозурія), тобто
діабетична (гіперкетонемічна) кома.
8. Обов’язково слід врахувати тривалість терапевтичного ефекту препаратів
інсуліну. Так, інсулін короткої дії (простий інсулін, суінсулін) діє
протягом 6-8 годин, інсулін середньої пролонгованої дії (інсулін Б,
семилента) діє 16-20 годин, інсулін пролонгованої дії (суспензія цинкінсулін) діє протягом 24-36 годин.
9. Не дозволяється вводити препарати інсуліну подовженої гіпоглікемічної
дії в одному шприці з розчином інсуліну короткої дії. У випадку
необхідності для швидкої цуркознижувальної дії вводити розчин інсуліну
короткої дії потрібно в іншому шприці.
10.Перед набиранням суспензії в шприц флакон потрібно струсити до
утворення рівномірної суміші.
11.У зв’язку з виникненням ураження шкіри при цукровому діабеті:
фурункульозу, карбункульозу, трофічних виразок тощо, медичній сестрі
слід особливо ретельно дотримуватися правил асептики і антисептики при
виконанні ін’єкцій. Однак, запам’ятайте, що спирт знижує активність
інсуліну, а тому не допускайте попадання навіть невеликих доз спирту в
розчин інсуліну, це буває при протиранні пробки флакона або шкіри
пацієнта великою кількістю спирту.
12.Ін’єкції інсуліну робити за 15-20 хвилин до їжі.
13.Інсулін вводити підшкірно можна в такі місця тіла: вся поверхня живота,
передня і зовнішня поверхня стегон, зовнішня поверхня руки від
плечового до ліктьового суглоба, сідниці. Врахуйте, що із різних ділянок
тіла інсулін всмоктується з різною швидкістю: із ділянок живота швидше
і, що особливо важливо, препарат одразу ж потрапляє в печінку. Тому при
введенні інсуліну в живіт його дія найбільш ефективна. Найповільніше
інсулін всмоктується із стегна, а решта ділянок тіла займають проміжне
положення. Рекомендується вводити інсулін так: вранці – в живіт, ввечері
– в стегно або сідницю. Запам’ятайте! Місце введення інсуліну необхідно
змінювати кожного разу, тому що при постійному введенні препарату в
одне й те саме місце можуть виникнути ускладнення – жирова дистрофія
підшкірної основи (ліподистрофія), рідше – гіпертрофія підшкірної
основи.
14.При початкових проявах гіпоглікемії (пацієнт поскаржиться на відчуття
внутрішнього неспокою, різку слабкість, відчуття голоду, тремтіння рук і
ніг, підвищену пітливість) медична сестра повинна порекомендувати
пацієнту терміново випити міцного чаю з достатньою кількістю цукру,
з’їсти цукерку, шматочок білого хліба. Якщо немає ефекту і є виражені
ознаки коми (у пацієнта з’являється дезорієнтація, значне рухове
збудження, судома, тахікардія, гіпотонія), – ввести 20-40 мл 40% розчину
глюкози внутрішньовенно. Якщо пацієнт не опритомніє, то вливання
глюкози слід повторити і виконати інші вказівки лікаря.
Особливості введення олійних розчинів
Олійні розчини для ін’єкцій, наприклад, розчин камфори в олії 20%,
розчин прогестерону в олії 1%, розчин ретинолу ацетату – вітаміну «А» – в
олії можна вводити підшкірно або внутрішньом’язово (не допускаючи
потрапляння олійного розчину в судини!).
Основні етапи виконання навику:
1. Підігріти ампулу з олійним розчином на водяній бані до температури
+30˚-37˚С.
2. Взяти шприц ємністю 2-5 мл, голку з достатньо широким просвітом
(діаметром 0,8-1 мм).
3. Набрати теплий олійний розчин із ампули в шприц.
4. При введенні олійного розчину підшкірно у зовнішню поверхню плеча
пацієнту запропонувати зручно сісти на стілець, звільнити місце ін’єкції
від одягу. Рука повинна бути трохи зігнута в ліктьовому суглобі.
5. При введенні олійного розчину внутрішньом’язово пацієнту
запропонувати лягти у ліжко на бік або на живіт.
6. Згідно з правилами підшкірної або внутрішньом’язової ін’єкції після
введення голки лівою рукою відтягнути поршень шприца на себе і
перевірити, чи не потрапила голка в просвіт кровоносної судини (з метою
уникнення медикаментозної емболії). Якщо кров у шприці відсутня, то
повільно ввести олійний розчин. Якщо кров з’явилася у шприці, слід
ввести голку трохи глибше або відтягнути шприц з голкою трохи на себе,
але не виймаючи її. Знову перевірити, чи не потрапила голка в просвіт
судини.
7. Повільно ввести олійний розчин.
8. Після введення розчину місце ін’єкції добре промасажувати стерильною
ватною кулькою, змоченою у 70˚ розчині етилового спирту, а для кращого
розсмоктування олійного розчину та запобігання утворення інфільтрату
(олеуми) на місце ін’єкції покласти зігріваючий компрес (якщо ін’єкція
була зроблена підшкірно) або грілку (якщо ін’єкція була зроблена
внутрішньом’язово).
9. Відпрацьовані ватні кульки занурити у 5% розчин хлораміну в ємності,
промаркірованій «Для використаних ватних кульок», на 1 годину.
10.Провести дезінфекцію у хлораміні і знежирення у миючому розчині
шприца і голки після використання.
В. Техніка внутрішньом’язових ін’єкцій
Попередня підготовка виконання навику:
– ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником або стерильною одноразовою
серветкою, обробити 70º розчином етилового спирту, одягнути стерильні
гумові рукавички;
– звільнити одноразовий шприц та голку від упаковки або зібрати шприц
багаторазового використання із стерильного маніпуляційного стола;
– набрати у шприц дозу лікарського препарату, яка вказана у листку
призначень, із флакона або ампули;
– покласти шприц з набраним лікарським препаратом на стерильний лоток;
– на цей лоток покласти 3 стерильні ватні кульки, змочені в 70˚ розчині
етилового спирту;
– провести психологічну підготовку пацієнта;
– при введенні ліків у ділянку сідниці пацієнту запропонувати лягти на бік
або на живіт. При цьому м’язи повністю розслаблюються. Якщо пацієнт
напружив м’язи, то його слід попросити спокійно глибоко дихати і
розслабити їх;
– при введенні ліків в стегно пацієнту запропонувати лягти на спину.
Місцем ін’єкції є передньо-зовнішня поверхня стегна;
– при введенні ліків в підлопаткову ділянку (в дельтовидний м’яз) пацієнту
запропонувати сісти на стілець, випрямити спину, притиснути до стільця
лівий або правий бік. Руку на боці ін’єкції слід опустити та трохи відвести
назад; при цьому відповідна лопатка відходить від задньої поверхні
грудної клітки, утворюючи невелику западину (мал. 3.9).
Мал. 3.9. Виконання внутрішньом’язової ін’єкції
Можливі
ускладнення
при
внутрішньошкірних,
підшкірних,
внутрішньом’язових ін’єкціях, профілактика і тактика медичної сестри
при їх виникненні
Техніка будь-якої ін’єкції повинна чітко виконуватися медичною
сестрою, тому що більша частина ускладнень (за винятком алергічних
реакцій) виникає з вини медичної сестри, яка не дотримувалася всіх
необхідних вимог.
1. Непритомність (раптове короткочасне потьмарення свідомості, яке
зумовлене гострою ішемією головного мозку).
Профілактика: щоб запобігти цьому ускладненню, слід запам’ятати
правило: не можна виконувати ін’єкцію коли пацієнт стоїть. Пацієнту слід
запропонувати сісти на стілець або лягти у ліжко.
Тактика при виникненні непритомності: пацієнта покласти з трохи
опущеною головою і піднятими ногами (щоб посилити прилив крові до
головного мозку), звільнити від тісного одягу, побризкати обличчя холодною
водою, дати понюхати розчин аміаку (нашатирного спирту) на шматочку
вати. У більш тяжких випадках ввести кордіамін, кофеїн.
2. Алергічна реакція (підвищена чутливість організму на введення того
чи іншого лікарського препарату). Це може бути реакція негайного
типу (наприклад, анафілактичний шок, набряк Квінке) або реакція
сповільненого типу (наприклад, дерматит, екзема).
Профілактика: перед призначенням препарату ретельно зібрати
алергологічний анамнез; перед першою ін’єкцією – виконати пробу на
індивідуальну чутливість організму до препарату; першу ін’єкцію зробити з
кількості 1/3 призначеної дози в кінцівку і спостерігати за пацієнтом
протягом 20 хвилин.
3. Зараження пацієнта гострим вірусним гепатитом, СНІДом,
сифілісом, малярією та іншими інфекційними захворюваннями.
Профілактика: чітке знання наказів МОЗ України по профілактиці цих
захворювань та суворе дотримання їх у своїй роботі. Запам’ятайте! За грубі
помилки медичний працівник може бути притягнутий до кримінальної
відповідальності.
4. Інфільтрат (ущільнення в місці ін’єкції).
Профілактика: суворе дотримання правил асептики та антисептики на
етапах підготовки та в процесі виконання ін’єкції; обов’язкове проведення
пальпації місця ін’єкції (ін’єкцію не можна виконувати в місцях набряків або
ущільнень, які залишилися від попередніх ін’єкцій); підігрівання олійних
розчинів; одномоментне введення допустимого об’єму лікарської речовини
(наприклад, при підшкірній ін’єкції дозволяється одномоментно вводити не
більше, ніж 5 мл водного розчину, а при внутрішньом’язовому введенні – не
більше, ніж 10 мл водного розчину).
Тактика при виникненні інфільтрату: накласти напівспиртовий
зігрівальний компрес, нанести йодну сітку на шкіру, використати грілку,
застосувати фізіотерапевтичні методи лікування (УФ-випромінювання, поле
УВЧ).
5. Абсцес, флегмона (запальні та гнійні процеси на місці ін’єкції).
Профілактика: лікування інфільтратів, які повільно розсмоктуються та у
гіршому випадку можуть ускладнитися розвитком абсцесу, флегмони.
Тактика при виникненні: обов’язково доповісти лікарю-хірургу, який
застосує хірургічне розкривання гнійника з подальшим дренуванням.
6. Ліподистрофія (жирова дистрофія підшкірної основи).
Профілактика: постійно чередувати місця введення препаратів інсуліну,
вводити інсулін кімнатної температури.
Тактика при виникненні: за призначенням лікаря можна провести курс
лікування ліподистрофії (40 днів, а іноді і більше) су інсуліном, який
потрібно вводити в ділянку атрофованої жирової клітковини підшкірно по 48 ОД. ефект наступає повільно, однак вже через декілька ін’єкцій
зменшується дефект тканини.
7. Підшкірні крововиливи внаслідок поранення стінки судин тупою
деформованою голкою.
Профілактика: перед проведенням стерилізації перевірити кінець
кожної голки багаторазового використання. Забороняється користуватися
голками деформованими, з тупим кінцем.
Тактика при виникненні кровотечі: до місця ін’єкції щільно притиснути
тампон, змочений спиртом. Якщо це не допомагає, треба змастити
кровоточиве місце 5% розчином перманганату калію та накласти пов’язку.
8. Медикаментозна емболія, яка виникає в результаті потрапляння в
судини олійних розчинів (напр., камфорної олії) або суспензій (напр.,
біциліну).
Профілактика: після проколювання підшкірної основи та становлення
голки на потрібну глибину слід потягнути на себе поршень шприца та
впевнитися, що голка не потрапила в судину (у шприц не повинна надходити
кров).
Запам’ятайте! Помилкове внутрішньовенне введення
олійних
розчинів – це смертельна небезпека для пацієнта.
9. Ушкодження нервових стовбурів, яке може призвести до розвитку
парезів і паралічів.
Профілактика: правильний вибір місця ін’єкції (особливо при виконанні
внутрішньом’язових ін’єкцій).
Тактика: негайно доповісти лікарю, який дасть вказівку по наданню
невідкладної допомоги пацієнту і який призначить курс лікування пацієнта.
10.Введення ліків в окістя.
Профілактика: чітко розрахувати, на яку глибину потрібно ввести
голку.
Тактика: якщо голка зайшла дуже глибоко в тканини, негайно її
відтягнути на 1/3 довжини вверх; застосувати тепло у вигляді грілки після
введення лікарського препарату.
11.Поломка голки у місці її переходу в канюлю.
Профілактика: не застосовувати для ін’єкцій голки з дефектом; не
виконувати маніпуляцію грубо; не вводити голку в тканини глибше, ніж на
2/3 її довжини.
Тактика: уламок голки швидко видалити із тканини пальцями руки.
Якщо сталося так, що рукою уламок не вдається витягнути, то необхідно з
двох сторін затиснути рукою місце знаходження голки, щоб вона не
просувалася глибше і негайно викликати лікаря, бажано хірурга. При цьому
ускладненні потрібне оперативне втручання.
12.Некроз тканин (який може виникнути в результаті помилкового
підшкірного або внутрішньом’язового введення гіпертонічних розчинів
(10% розчину кальцію хлориду або 10% розчину натрію хлориду).
Профілактика: перед введенням лікарського препарату уважно
прочитати етикетку на флаконі; звірити напис на флаконі з призначенням
лікаря.
Тактика: обколоти місце ін’єкції 0,1% розчином в кількості 0,5 мл
адреналіну, розведеного в 9 мл ізотонічного розчину натрію хлориду; 0,9%
розчином натрію хлориду в кількості 10 мл; 0,25% розчином новокаїну при
відсутності в анамнезі алергічної реакції на даний препарат і накласти суху
пов’язку та холод (1-2 дні), а потім на 3-4 день зігріваючий компрес (при
підшкірному помилковому введенні препарату) або покласти грілку (при
внутрішньом’язовому помилковому введенні препарату).
ВНУТРІШНЬОВЕННІ МАНІПУЛЯЦІЇ
Внутрішньовенні маніпуляції – це більш відповідальні маніпуляції, ніж
підшкірні та внутрішньом’язові. Їх виконує лікар або досвідчена медична
сестра.
Венепункція – прокол вени з метою введення у вену різних
медикаментозних засобів струменеві (внутрішньовенна ін’єкція), крапельно
(внутрішньовенне вливання), з метою забору крові для лабораторних
досліджень, кровопускання, вимірювання венозного тиску.
Для венепункції найчастіше використовують пішкірні вени ліктьового
згину, а якщо вони слабо контуруються, можна використати інші вени
(тильної поверхні передпліччя, кистей, нижніх кінцівок). У дітей раннього
віку венепункція, як правило, проводиться в підшкірні вени вискової ділянки
голови.
Техніка внутрішньовенних ін’єкцій
Внутрішньовенна ін’єкція – це струминне введення в організм пацієнта
невеликої кількості (10-20 мл) лікарських препаратів.
Внутрішньовенні ін’єкції застосовують для екстреного введення
лікарських препаратів при загрозливих станах організму, а також для
введення препаратів, які не можна вводити підшкірно і внутрішньом’язово.
Запам’ятайте! Виконуючи внутрішньовенну ін’єкцію, необхідно
пам’ятати, що препарат попадає одразу в кров, і будь-яка помилка
(порушення правил асептики, передозування, потрапляння в вену повітря або
олійного розчину, помилкове введення лікарського препарату) може стати
для пацієнта роковою.
Місце проведення: внутрішньовенні ін’єкції бажано проводити у
маніпуляційному кабінеті з метою найбільш повного дотримання правил
асептики і антисептики. Однак, якщо стан пацієнта потребує постільного
режиму, ін’єкцію виконують в палаті; при наданні екстреної медичної
допомоги пацієнту при невідкладних станах – в домашніх умовах;
потерпілим – в машині швидкої медичної допомоги.
Попередня підготовка до виконання навику:
 одягнути поліетиленовий фартух;
 ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, обробити 70˚
розчином етилового спирту, одягнути стерильні гумові рукавички;
 одягнути стерильну маску;
 звірити напис на ампулі (флаконі) з призначенням лікаря (назву,
концентрацію в
відсотках, кількість), звернути увагу на термін
придатності, візуально оцінити придатність розчину для використання;
 звільнити одноразовий шприц та голку від упаковки або зібрати шприц
багаторазового використання із стерильного маніпуляційного столу
розчин, який не потребує додаткового розчинника, набрати із ампули
 сильнодіючі препарати вводяться розведеними. Для цього необхідно
наповнити шприц ємністю 10, 20 мл сильнодіючою лікарською речовиною
(серцеві глікозиди, гіпотензивні препарати, спазмолітини, кровоспинні
засоби тощо) із ампули, а потім у цей же шприц набрати розчинник. Як
правило, розчинником є ізотонічний розчин натрію хлориду, якого слід
набрати в шприц в достатньо великому об’ємі, тому що струминне
введення вищеперерахованих препаратів може призвести до небезпечних
для життя ускладнень.
Запам’ятайте! Для рівномірного розведення сильнодіючої лікарської
речовини її слід набрати у шприц першою, а потім – розчинник. При
цьому турбулентні завихрення у шприці рівномірно розподіляються і
розмішують лікарський засіб з розчинником.
 ретельно видалити із шприца пухирці повітря;
 покласти шприц з набраними лікарськими речовинами на стерильний
лоток;
 на цей лоток покласти 3 ватні кульки, змочені у 70˚ розчині етилового
спирту;
 провести психологічну підготовку пацієнта;
 при виконанні внутрішньовенної ін’єкції бажано, щоб пацієнт лежав у
ліжку, бо іноді під час цієї маніпуляції пацієнт непритомніє;
 якщо пацієнт сидить, то внутрішньовенну ін’єкцію виконують на
спеціальному столику;
 рука пацієнта повинна розташовуватися на столі в зручному, максимально
розігнутому ліктьовому згині положенні;
 під ліктьовий суглоб підкласти тверду клейончасту подушечку;
 якщо ін’єкцію виконують у ліжку, то під руку пацієнта слід підстелити
клейонку, щоб не забруднити постіль.
Основні етапи виконання навику:
1. Намітити місце ін’єкції. Найзручніше виконувати внутрішньовенну
ін’єкцію в вени ліктьового згину. Це пояснюється їх великим діаметром,
слабо вираженою підшкірною основою в цьому місці і доброю фіксацією
вени в підшкірній основі, що не дає їй можливості зміщуватися і
спадатися під час ін’єкції.
2. Для чіткого контурування венозних стовбурів створити штучний венозний
стаз. З цією метою на плече вище від ліктьового згину накласти гумовий
джгут; під джгут підкласти полотнянку серветку (щоб запобігти
защемленню шкіри). Джгут зав’язати таким чином, щоб вільні кінці були
спрямовані вгору і не заважали під час виконання ін’єкції, а також щоб
його можна було легко розв’язати лівою рукою. Ступінь стискання
кінцівки джгутом має бути таким, щоб спинити течію крові тільки у
відповідних венах, і ні в якому разі не в артеріях. Після накладання джгута
перевірити наповнення пульсу. Якщо пульс стає слабкішим або не
пальпується, ступінь стискання кінцівки слід зменшити.
3. Для посилення венозного застою пацієнту запропонувати протягом
деякого часу потримати руку у вертикальному положенні кистю донизу;
кілька разів енергійно стиснути та розтиснути кулак. Розтерти згинальну
поверхню передпліччя рукою у напрямку від кисті до ліктьового згину.
При задовільному наповненні вени чітко контуруються під шкірою у
вигляді еластичних тяжів.
4. Кінчиком вказівного пальця правої руки пропальпувати вени ліктьового
згину і вибрати із них найбільш об’ємну і найменш рухому вену.
5. Запропонувати пацієнту стиснути кулак.
6. Двічі протерти місце ін’єкції стерильними ватними кульками, змоченими
у 70˚ розчині етилового спирту.
7. Відпрацьовані ватні кульки занурити у 5% розчині хлораміну в ємності
промаркірованій «Для використаних ватних кульок», на 1 годину.
8. Взяти наповнений ліками шприц правою рукою так, щоб її палець
притримував муфту голки, І, ІІІ та ІV пальці невимушено – циліндр
шприца, а V палець розміщувався на поршні.
9. Перед пункцією вени ще раз переконатися, що в шприці відсутнє повітря.
10.Першим пальцем лівої руки відтягнути шкіру нижче від наміченого місця
ін’єкції, зафіксувати вену.
11.Голку шприца встановити під гострим кутом до поверхні шкіри по
направленню току крові. Зріз голки повинен бути догори. Обережним
рухом проколоти шкіру і стінку фіксованої вени. При проколюванні вени
з’являється таке відчуття, ніби голка потрапила в порожнину.
12.Опустити шприц і провести голку ще на 5-10 мм по ходу вени. При
правильному положенні голки у вені в шприці з рідиною з’являється
темна венозна кров. У пацієнтів з низьким артеріальним тиском кров у
шприц надійде після того, як поршень шприца злегка потягнути на себе.
Якщо з першого разу не вдалося потрапити у вену, треба потягнути голку
трохи на себе або ввести трохи глибше, але щоб вона залишилася в
підшкірній основі.
13.Перед введенням розчину лівою рукою обережно зняти накладений на
плече гумовий джгут, запропонувати пацієнту розтиснути кулак.
14.Ще раз відтягнути поршень на себе, щоб впевнитися, що під час зняття
джгута голка не вийшла з вени. При цьому в шприц поступає кров.
15.Не змінюючи положення шприца, першим пальцем лівої руки натиснути
на рукоятку поршня. Якщо невідомо, як пацієнт відреагує на введення
того чи іншого лікарського препарату, спочатку потрібно ввести 1 мл
розчину і почекати 1-1,5 хв. При відсутності небажаної реакції організму
ввести далі повільно препарат. При повільному введенні препарат,
змішуючись з кров’ю не викликає роздратування внутрішньої стінки вени,
а також не причиняє небажаної реакції організму. Коли в шприці
залишилася невелика кількість ліків (1-2 мл), введення припинити.
16.Після закінчення введення лікарської речовини прикласти до місця
ін’єкції стерильну ватну кульку, змочену у 70˚ розчині етилового спирту, і
швидким рухом витягнути голку із вени.
17.Пацієнту запропонувати зігнути руку в ліктьовому суглобі і затиснути
ватну кульку з спиртом на 3-5 хв. Заборонити пацієнту різко вставати
після ін’єкції.
18.Якщо пацієнт у непритомному стані, то слід самому зафіксувати місце
пункції або накласти стерильну марлеву серветку і закріпити її бинтом
навколо руки.
19.Провести дезінфекцію шприца і голки після використання
Заповнення системи одноразового використання
інфузійним розчином
Пластикова система одноразового використання складається з короткої
трубки, куди вставлено повітровід з повітряним фільтром та голкою для
надходження повітря у флакон з лікарською рідиною, довгої трубки з
крапельницею, фільтром та двома коротким трубками; на обох кінцях цих
трубок є дві голки: одна для пункції вени, друга – для проколювання пробки
флакона. Фільтр має дрібну сітку, яка запобігає проникненню часточок із
флакона в кров. На трубці розміщується затискач для регулювання кількості
крапель за 1 хв., тобто швидкості введення рідини. На всіх голках є запобіжні
пластмасові ковпачки. Система зберігається у стерильному герметичному
поліетиленовому пакеті, на якому призначено термін її придатності. Система
не токсична і апірогенна.
Попередня підготовка до виконання навику:
– ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, витерти
чистим індивідуальним рушником, обробити 70˚ розчином етилового
спирту;
– уважно прочитати етикетку на флаконі;
– звірити напис на флаконі з призначенням лікаря (назву, концентрацію в
відсотках, кількість), перевірити термін придатності, герметичність
упаковки, прозорість рідини. Наявність осаду, пластівців у флаконі
свідчать про непридатність розчину для використання;
– зняти ножицями із флакона центральну частину металевого ковпачка,
пригладити гострі краї металевої бокової частини ковпачка;
– протерти гумову пробку флакона стерильною ватною кулькою, змоченою
у 96˚ розчині етилового спирту;
– перевірити герметичність пакета (герметичний пакет щільно облягає
систему) і термін її придатності.
Основні етапи виконання навику:
1. Продезинфікувати бранші ножиць і місце розрізу системи стерильною
ватною кулькою, змоченою у 96˚ розчині етилового спирту і розкрити
пакет.
2. Продезинфікувати додатково руки і вийняти систему із пакету.
3. Зняти ковпачок із голки-повітровода і ввести її до упору у гумову пробку
флакона. Трубку повітровода закріпити вздовж флакона так, щоб її
вільний кінець був на рівні дна флакона.
4. Зняти ковпачок із верхньої голки системи і ввести її в гумову пробку
флакона на відстані 1 см від голки-повітровода.
5. Закрити гвинтовий затискач.
6. Флакон перевернути догори дном і закріпити на штативі.
7. Ін’єкційну голку разом з ковпачком зняти і покласти у підготовлений
стерильний лоток. Під час роботи не можна руками торкатися до
сполучної канюлі для насадки голки.
8. Повернути крапельницю в горизонтальне положення; повільно
відкриваючи гвинтовий затискач, заповнити її до половини об’єму
розчином.
9. Повернути крапельницю у вертикальне положення і заповнити нижню
частину системи розчином до повного витіснення повітря і появи розчину
з канюлі для насадки голки.
10.Закрити гвинтовий затискач.
11.Ретельно перевірити відсутність повітря в системі.
12.Надіти ковпачок з голкою на канюлю, підвісити нижній кінець системи на
гачок штатива. З метою уникнення випадіння голки з ковпачка або
від’єднання голки від системи можна зробити так: канюлю для насадки
ін’єкційної голки обгорнути стерильною марлевою серветкою, яку
прикріпити до перехідної гумової трубки («вузла») за допомогою
затискача або корнцанга. Затискач або корнцанг підвісити за бранші на
гачок штатива.
13.У стерильний лоток, де знаходиться ін’єкційна голка, закрита ковпаком,
покласти 3 ватні кульки, змочені у 96˚ розчині етилового спирту,
стерильні серветки; взяти з собою на іншому лотку джгут, полотняну
серветку, дві стрічки липкого пластиру довжиною 4-5 см.
Техніка внутрішньовенних вливань (інфузій)
Внутрішньовенні інфузії здійснюються крапельним шляхом, щоб не
перевантажувати рідиною серцево-судинну систему та мати змогу
забезпечити тривале або на деякий час постійне введення ліків, рідини.
Інфузійна терапія застосовується у тих випадках, коли необхідно
поповнити об’єм циркулюючої крові, нормалізувати водно-сольовий обмін,
кислотно-лужний стан організму, уникнути явищ інтоксикації при важких
інфекційних захворюваннях тощо.
Попередня підготовка до виконання навику:
– запропонувати пацієнту перед підключенням системи звільнити сечовий
міхур, при необхідності здійснити акт дефекації;
– поправити постіль пацієнту;
– надати пацієнту зручного положення, тому що крапельне зливання, як
правило, процедура тривала;
– роз’яснити пацієнту, що ця процедура вимагає від нього терпіння і
повного спокою;
– доставити в палату підготовлений пересувний маніпуляцій ний стіл;
– одягнути поліетиленовий фартух;
– ретельно вимити двічі руки з милом під проточною водою, обробити 70˚
розчином етилового спирту, одягнути стерильні гумові рукавички;
– одягнути стерильну маску;
Основні етапи виконання навику:
1. Запропонувати пацієнту максимально розігнути руку в ліктьовому згині,
під ліктьовий суглоб підкласти тверду клейончасту подушечку, під руку
підстелити клейонку; якщо пацієнт неспокійний, руку зафіксувати.
2. Накласти джгут через прокладку, запропонувати пацієнту стиснути кулак,
підготувати вену, знезаразити ділянку шкіри (навик «А»).
3. Зафіксувати намічену вену великим пальцем лівої руки.
4. Зняти ковпачок з ін’єкційної голки, ін’єкційну голку взяти за муфту і
провести венепункцію (навик «А»)
5. Для запобігання витіканню крові на руку пацієнта під муфту голки
підкласти стерильну марлеву серветку.
6. При появі крові з муфти голки запропонувати пацієнту розтиснути кулак.
7. Лівою рукою обережно зняти гумовий джгут.
8. Вірити гвинтовий затискач і під’єднати систему до голки.
9. Відрегулювати частоту крапель за допомогою гвинтового затискача.
Оптимальна частота крапель за 1 хв. 40-60. запам’ятайте! При кількості
крапель 8-10 за 1 хв. і менше вена швидко тромбується, а при кількості
крапель понад 80-100 за 1 хв. настає перевантаження серцево-судинної
системи, зокрема правого шлуночка.
10. Серветку, забруднену кров’ю, обережно вийняти з-під голки, підкласти
чисту стерильну марлеву серветку.
11. Закріпити муфту голки до шкіри стрічкою липкого пластиру. Другою
стрічкою зафіксувати систему нижче «вузла» додаткового введення ліків.
12. Обережно вийняти джгут, подушечку, зручно покласти руку пацієнта.
13. Місце пункції і голку зверху накрити стерильною марлевою серветкою.
14. Постійно стежити за роботою системи, за загальним станом пацієнта. При
появі скарг або погіршанні стану здоров’я пацієнта негайно викликати
лікаря.
15. Після відключення системи пацієнт повинен лежати у ліжку 1,5-2 год.
Від’єднання системи
1. Перекрити струмінь рідини гвинтовим затискачем.
2. Зняти з шкіри пацієнта смужки липкого пластиру.
3. До місця пункції прикласти стерильну ватну кульку, змочену у 70˚
розчині етилового спирту.
4. Швидким рухом витягнути голку.
5. Запропонувати пацієнту зігнути руку з ліктьовому суглобі і затиснути
ватну кульку з спиртом на 3-5 хв. Якщо пацієнт перебуває в
непритомному стані, слід самому зафіксувати місце пункції або накласти
марлеву серветку і закріпити її бинтом навколо руки.
6. Провести дезінфекцію системи одноразового використання.
Можливі
ускладнення
при
внутрішньовенних
ін’єкціях,
внутрішньовенних вливаннях, профілактика і тактика медичної сестри
при їх виникненні
1. Гематома (крововилив під шкіру) може виникнути при проколюванні
обох стінок вени.
Профілактика: внутрішньовенна ін’єкція – це складна маніпуляція, і її
повинен виконувати лікар або досвідчена медична сестра.
Тактика: голку слід злегка відтягнути назад, одночасно створюючи
поршнем від’ємний тиск у циліндрі шприца. При появі крові в шприці, при
легкому просуванні поршня ввести повільно препарат. Якщо вводиться
гіпертонічний розчин, цього робити не можна. Потрібно припинити введення
розчину, вийняти голку з вени, місце ін’єкції притиснути на 3-5 хв.
стерильною ватною кулькою, змоченою у 70˚ розчині етилового спирту.
Призначену пацієнту внутрішньовенну ін’єкцію в такому випадку зробити в
іншу вену. На ділянку гематоми покласти напівспиртовий зігріваючий
компрес.
2. Утворення випинання «здуття», що свідчить про надходження
розчину в підшкірну основу.
Профілактика: при виконанні внутрішньовенної маніпуляції слід
уважно стежити за місцем ін’єкції.
Тактика: внутрішньовенну ін’єкцію припинити і, не виймаючи голки зпід шкіри, шляхом відтягування поршня в міру можливості відтягнути
введену рідину; потім стерильною ватною кулькою, змоченою у 70˚ розчині
етилового спирту, притиснути місце пункції, видалити голку. Венепункцію
повторити в іншому місці.
3. Некроз (змертвіння) тканини може виникнути при невдалій
венепункції, тобто тоді, коли голка вийшла із вени і лікарський
препарат (10% розчин кальцію хлориду, 10% розчин натрію хлориду,
білігност, урографін тощо) потрапив у підшкірну основу.
Профілактика: при введенні цих препаратів слід постійно запитувати у
пацієнта, чи не відчуває він пекучого болю в ділянці ін’єкції; уважно стежити
за місцем ін’єкції; періодично перевіряти, чи розміщується голка в судині.
Тактика: негайно обколоти місце ін’єкції:
а) 0,1% розчином в кількості 0,5-1 мл адреналіну, розведеного в 9 мл
ізотонічного розчину натрію хлориду;
б) 0,9% розчином натрію хлориду в кількості 5-10 мл;
в) 0,25% розчином новокаїну в кількості 5-10 мл (при відсутності в
анамнезі алергічної реакції на даний препарат).
Введення цих препаратів знизить концентрацію введеного препарату в
підшкірну основу і зменшить його подразнюючу дію на тканини. На місце
ін’єкції накласти тугу стискаючу пов’язку і міхур з льодом (декілька разів
протягом доби); на 2-3 день накласти зігріваючий напівспиртовий компрес.
4. Тромбофлебіт (запалення вен з утворенням в них тромбів). Ознаками
тромбофлебіту є: біль, гіперемія шкіри ти утворення інфільтрату
по ходу вени.
Профілактика: застосовувати голку з гострим кінцем; постійно
змінювати місце ін’єкції; проводити пальпацію вени перед введенням
лікарського препарату.
Тактика: доповісти лікарю про це ускладнення, який призначить
адекватне лікування.
5. Пірогенна реакція може виникнути при внутрішньовенному
використанні ін фузійних препаратів із закінченим терміном
придатності. Ознаками пірогенної реакції є: головний біль, остуда,
підвищення температури.
Профілактика: ні в якому разі не можна вводити в вену препарат із
закінченим терміном придатності!
Тактика: негайно відключити введення лікарських препаратів, пацієнта
обкласти грілками.
6. Сепсис – загальне інфекційне захворювання внаслідок бактеріального
інфікування крові.
Профілактика: ретельне дотримання правил асептики та антисептики на
всіх етапах виконання внутрішньовенної ін’єкції та внутрішньовенного
вливання.
7. Повітряна емболія може виникнути при попаданні в судину із
шприца або системи пухирців повітря. Клінічно повітряна емболія
проявляється раптовою втратою свідомості, судомами, падінням
артеріального тиску.
Профілактика: своєчасно видалити із шприца або системи всі пухирці
повітря!
Тактика: негайно викликати лікаря; перетиснути систему гвинтовим
затискачем; опустити головний кінець ліжка; виконати всі інші вказівки
лікаря по наданню невідкладної допомоги пацієнту.
8. Непритомність,
алергічна
реакція,
зараження
пацієнта
інфекційними захворюваннями.
Профілактика СНІДу при роботі з кров’ю
В наш час проблема профілактики СНІДу (синдром набутого
імунодефіциту) в лікувальних закладах надзвичайно актуальна. Медичні
працівники, які виконують різні маніпуляції, пов’язані з кров’ю (ін’єкції,
асистування лікарю під час пологів, операцій тощо) можуть бути інфіковані
не тільки від пацієнтів на СНІД, але й від носіїв цього збудника. Медичні
працівники, які не достатньо обізнані з проблемою СНІДу можуть заразитися
не тільки самі, але й заразити пацієнтів, які звернулися поліклініку або
потрапили до лікарні.
Пам’ятайте! Необхідно суворо дотримуватися засобів по запобіганню
хвороби СНІД!
Попередня підготовка до виконання навику: медичній сестрі:
– Запам’ятайте! При любому контакті з кров’ю аптечка для
індивідуального захисту медичного персоналу повинна бути
укомплектована повністю. Перед початком роботи перевірити оснащення
аптечки;
– підготувати дезінфікуючі розчини – 0,5%, 3%, 5% розчини хлораміну у
відповідних промаркірованих ємностях з кришкою.
Основні етапи виконання навику:
1. При виконанні маніпуляцій, при яких може наступити забруднення рук
кров’ю або сироваткою – обов’язково одягнути стерильні гумові
рукавички.
2. Під час роботи всі ушкодження на руках закрити напальчником або
заклеїти лейкопластиром.
3. Під час процедур, які можуть супроводжуватися розбризкуванням крові,
очі, ніс та рот повинні оберігатися за допомогою захисних окулярів,
маски; поверх халату необхідно надіти клейончастий фартух.
4. Якщо відбувся розрив або прокол рукавички, необхідно її терміново
зняти, занурити у 5% розчин хлораміну на 60 хв. Видавити краплю крові з
місця проколу пальця, обробити 4% розчином перекису водню, а потім –
5% спиртовим розчином йоду. Заклеїти липким пластиром, надіти
напальчник, зверху – нову стерильну гумову рукавичку.
5. При попаданні крові в очі – промити великою кількістю води, продути
сильним струменем повітря, закапати кілька крапель 1% розчину борної
кислоти.
6. При попаданні крові на слизову оболонку носа – закапати в ніс кілька
крапель 1% розчину протарголу.
7. При попаданні крові на слизову оболонку рота – закапати 0,05% розчином
калію перманганату, 1% розчином борної кислоти або 70˚ розчином
етилового спирту.
8. При попаданні крові на шкіру рук та інших ділянок тіла – обробити її 3%
розчином хлораміну або 70˚ розчином етилового спирту, через 5 хв.
промити водою з милом.
9. При попаданні крові на клейонку – обробити її 3% розчином хлораміну
або 4% розчином перекису водню.
10.Забруднений кров’ю одяг замочити у 0,5% розчині хлораміну на 60 хв.
11.Кров злити в промаркіровану ємність і залити 3% розчином хлораміну на
60 хв.
12.Пробірки від крові та ватні кульки – занурити в 3% розчин хлораміну на
60 хв.
Запам’ятайте! Виконання таких нескладних заходів збереже здоров’я
медсестер та іншого медперсоналу.
Основні фізіотерапевтичні процедури
В
сучасному
лікувальному
процесі
поряд
з
численними
медикаментозними засобами широко використовуються фізичні методи
впливу на хворобливий процес. Фізичні методи лікування (фізіотерапія) –
це галузь практичної медицини, яка основана на використанні цілющих
властивостей природних і штучних фізичних факторів у профілактиці і
лікуванні гострих і хронічних захворювань.
Фізичні фактори приймаються у вигляді самостійного метода лікування,
або частіше всього в комплексі з другими лікувальними засобами. Метою
фізіотерапії є зменшення дози лікувальних речовин або їх повна заміна.
Механізм дії фізичних факторів на організм: благотворний вплив на
обміні процеси в органах і тканях, мікроциркуляцію і лімфообіг, що сприяє
швидкому видаленню токсичних продуктів із місця запалення, відновленню
фізіологічної діяльності організму. Місцем дії фізичних факторів є шкіра,
слизові, різні органи та тканини, інші з них можуть діяти безпосередньо
через центральну нервову систему. Подразнення шкірних рецепторів
передається у ЦНС, а далі відповідна реакція до органу, відповідному цьому
сегменту шкіри.
Таким чином, фізіотерапія є методом рефлекторно-сегментарної терапії.
Механізм дії фізичних агентів рефлекторний, який реалізується скрізь
взаємозв’язану нервово-гуморальну та гормональну системи регуляції.
Завдяки рефлекторної дії на центральну нервову систему фізіотерапевтичні
процедури сприяють нормалізації порушених недугою процесів збудження і
гальмування, поліпшують обмін речовин, позитивно впливають на
реактивність і чутливість організму до дії несприятливих факторів
зовнішнього і внутрішнього середовища.
Загальні протипоказання до всіх видів фізіотерапії
1. Злоякісні та доброякісні пухлини ( в т.ч. міоми).
Захворювання крові.
Схильність до кровотечі.
Вагітність.
Туберкульоз легень.
Серцева недостатність 11 Б ст. і вище.
Гіпертонічна хвороба 11 ст. і вище.
Захворювання нирок з порушенням її функції.
Гостра інфекція.
Медичний персонал, який бере участь у застосуванні фізіотерапевтичних
методів, повинен не лише володіти методичними і технічними прийомами
відпускання їх хворим, але й розуміти механізм лікувальної дії на організм
різноманітних фізичних факторів.
Фізіотерапевтичні процедури, окрім гірчичників, банок, компресів,
грілок, міхура з льодом, відпускаються у фізіотерапевтичних кабінетах.
Обслуговуючий персонал повинен досконально опанувати навичками
догляду за хворими при застосуванні фізіотерапевтичних процедур і надання
їм необхідної медичної допомоги при появі ускладнень.
До фізіотерапії належать: теплолікування, гідротерапія, світлолікування,
електролікування, аеротерапія, масаж, лікувальна фізкультура тощо.
Гірчичники
Гірчичники являють собою листки прямокутної форми розміром 8 х12,5
см з щільного паперу, які з одного боку покриті тонким шаром сухої гірчиці.
Зберігають гірчичники в сухому темному місці. Придатність гірчичників
визначається тим, що на ньому добре тримається гірчична маса, в сухому
вигляді він не має неприємного запаху, а при змочуванні водою виділяє
гострий специфічний запах гірчичної олії. На кожному 10-му гірчичнику
стоїть термін виготовлення, якого треба суворо дотримуватися. Термін
придатності гірчичника складає 8–11 місяців.
Механізм дії: в основі механізму дії гірчиці лежить вплив ефірними
гірчичними маслами, при контакті яких з водою температури 35–40оС
утворюється фермент міозин, який подразнює шкіру, що супроводжується
розширенням поверхневих кровоносних судин, припливом крові до
відповідних ділянок шкіри та відчуттям тепла та печіння. Внаслідок
рефлекторної реакції виникає також гіперемія підлеглих тканин. Крім цього,
гірчичники мають відволікаючу та знеболюючу дію. Це свідчить про те, що
гірчичники чинять загальну дію на організм, а саме: протизапальну,
розсмоктуючи, болезаспокійливу, зігріваючий ефект.
Показання: гострі запальні процеси верхніх дихальних шляхів, гострий
бронхіт, плеврити, пневмонії; гіпертонічний криз, радикуліт, міозіт.
Протипоказання: легенева кровотеча, злоякісні новоутворення,
температура тіла вище 38оС, захворювання шкіри, порушення чутливості
шкіри, алергічна реакція на гірчичну олію.
Необхідні матеріали: гірчичники, лоток з водою температурою 35–40ºС,
серветка, ковдра, пелюшка, водний термометр, рукавички, ємкість з
2.
3.
4.
5.
6.
7.
8.
9.
дезрозчином. Необхідно перевірити придатність гірчичників: гірчиця не
повинна обсипатися з паперу та мати специфічний (різкий запах).
Мал. 3.10. Місця накладання гірчичників
Порядок виконання застосування гірчичників:
1. Вимити руки.
2. Пацієнта кладуть зручно в ліжку і звільняють місце для накладання
гірчичників від одягу: при головному болю – потилицю, при гострому
трахеїті – верхню частину грудини, при бронхіті та пневмонії – між і під
лопатками, при болях в серці – ділянку серця, при гострих запальних
процесах верхніх дихальних шляхів – литкові м’язи.
Запам’ятайте! Не кладіть гірчичники на лопатки, хребет,
молочні залози.
3. Оглянути шкіру пацієнта і визначити відсутність протипоказань до
маніпуляції.
4. Беруть однією рукою за край гірчичника і на кілька секунд змочують в
теплій (35–40 ºС ) воді.
5. Прикладають мокрий гірчичник до шкіри гірчичною масою на необхідні
ділянки тіла; дітям та хворим з підвищеною чутливістю шкіри між
гірчичником і шкірою прокладають зволожену марлю (мал. 3.10).
6. Накривають пацієнта пелюшкою, а зверху ковдрою.
7. Уточняють відчуття пацієнта та ступінь гіперемії через 2-5 хв.
8. Залишають гірчичники на 10-15 хв., враховуючи індивідуальну чутливість
пацієнта до гірчиці.
9. Знімають гірчичники, змочивши їх в дезрозчині.
10.Залишки гірчиці на шкірі змивають вологою серветкою і просушують шкіру
рушником.
11.Пацієнту необхідно полежати в ліжку під теплою ковдрою на менше 2 год.
12.Дезінфікують обладнання.
13.Роблять відмітку про виконання процедури у листку призначень.
Банки
Медична банка являє собою скляну з потовщеними стінками та
закругленим дном об’ємом 30–60 мл. Діаметр отвору банки складає 5 см.
Механізм дії: дія банок ґрунтується на утворенні негативного тиску
повітря (вакуум), внаслідок чого у них втягується шкіра. Від швидкого
припливу крові виникає не тільки сильне розширення кровоносних та
лімфатичних судин, але й розрив кровоносних капілярів, що призводить до
утворення крапкових крововиливів. Виникає рух крові з глибших ділянок
організму у підшкірну основу, що оказує відтягуючи дію. Основні дії банок:
рефлекторне розширення кровоносних та лімфатичних судин; посилення
крово- та лімфообігу; відтягування крові та лімфи від глибоко розташованих
ділянок організму на периферію; у місцях крововиливів у шкіру відбувається
послідовне зсідання крові, а пізніше розсмоктування продуктів її розпаду та
аутолізу (саморозчинення). Усмоктування продуктів розпаду крові. Що
являють собою біологічно активні речовини, чинить стимулюючий вплив на
кровотворення та імунну систему організму, підвищує обмін речовин
подібно до дії аутогемотерапії і може викликати короткочасне підвищення
температури тіла. Це свідчить про те, що банки чинять загальну дію на
організм,
а
саме:
стимулюючу,
протизапальну,
розсмоктуючи,
болезаспокійливу.
Показання для застосування банок: запальні процеси органів грудної
клітки (пневмонія, бронхіт, плеврит), міжреберна невралгія, міозит,
радикуліт.
Протипоказання:
туберкульоз легень, легеневі кровотечі, різко
підвищена чутливість шкіри, зміни шкіри місцевого характеру, кахексія,
висока температура тіла, загальне збудження з корчами, підвищена
кровоточивість тканей, злоякісні пухлини, гнійні запалення легень,
септичний стан хворого.
Необхідні матеріали: медичні банки (10-20), емальований лоток, флакон
з 96% етиловим спиртом, вазелін, корнцанг або металевий стержень
довжиною 15–20 см з нарізкою на кінці і накрученою на нього ватою,
сірники, вата, рушник, банка з водою (на випадок займання якогось
предмета). Попередньо банки ретельно миють у гарячій воді, витирають
насухо і перевіряють цілісність їх країв.
Увага! Категорично забороняється застосувати ефір та інші горючі
суміші, бо вони дають великий факел, що може стати причиною опіку
хворого та пожежі, а також неприємний запах, внаслідок чого може
виникнути приступ бронхіальної астми.
Медичні банки ставлять переважно на поверхні тіла, що не має складок,
закруглень та виступів, особливо кісткових, тобто там де м’язовий та
жировий шари товстіші, а підшкірні судини менше розвинені – спина,
поперекова ділянка, бокові частини грудної клітки. Не можна ставити
банки на ділянку серця, грудину, хребтовий стовп і молочні залози (мал..3.11).
Мал. 3.11. Місця застосування банок
знімання (б) банок
Мал. 3.12. Постановка (а) та
Порядок виконання застосування банок:
Банки ставлять на ніч, щоб хворий добре відпочив після процедури.
Температура повітря у приміщені має бути у межах 20–23оС, без протягів і
підвищеної вологості.
1. Весь необхідний матеріал поставить на приліжковий столик на
чотирикутний емальований лоток.
2. Хворого укладають у зручне для нього положення: при постановці банок
на спину він лягає на живіт, голову повертає в сторону, руки обхоплюють
подушку.
3. Повністю звільняють від одягу ділянку тіла, на яку будуть ставити банки.
4. Підготовка шкіри до постановки банок: шкіру, де будуть ставить банки,
розтирають вологим рушником, насухо витирають. Якщо шкіра вкрита
волоссям, її голять, миють теплою водою, насухо витирають рушником.
5. Шкіру змазують вазеліном, щоб краї банок щільно прилягали до поверхні
тіла.
6. На металевий стержень намотують вату, змочують спиртом, злегка
відтискають і запалюють.
7. Зонд з факелом тримають у правій руці, а банку – лівою рукою біля
поверхні тіла (на відстані 7–10 см).
8. Миттєвим рухом правої руки вносять в мить запалений факел всередину
банки, щоб викликати в ній розріження повітря (мал. 3.12).
Запам’ятайте! Довге тримання полум’я у банці може викликати
перегрів країв банок і опік шкіри.
9. Миттєво банку всією окружністю ставлять до шкіри хворого на відстані
2–3 см одна від одної. За рахунок розрідженого повітря всередині банки
вони присмоктуються до шкіри хворого, яка поступово втягується
всередину банки (на 1–2 см), набуваючи темно-червоного кольору з
крапковим крововиливами.
10.Хворого зверху вкривають рушником та легкою ковдрою.
11.Термін тримання банок складає 10–15 хвилин.
12.Щоб зняти банку, не викликаючи болю, треба лівою рукою трохи
нахилити банку на бік, а вказівним пальцем правої руки злегка натиснути
на шкіру біля краю банки. При цьому виникає щілина, повітря проникає
всередину банки і вона легко та безболісно відпадає. Місце після банок
витирають сухим рушником або сухим ватним тампоном.
13.Надягають на хворого чисту суху білизну.
14.Дезінфікують обладнання.
15.Роблять відмітку про виконання процедури у листку призначень.
Ускладнення, що можуть виникнути при постановці банок
Патологічна реакція на банки у вигляді:
– значного підвищення температури тіла (хворому треба дати антипіретики
– анальгін, димедрол);
– відшарування верхніх шарів шкіри при її підвищеній чутливості з
утворенням кривавих пухирців (пухирці змазати концентрованим
розчином перманганату калію, який викликає їх швидке підсихання);
Порушення техніки постановки банок:
– опік від нагрітих країв банки;
– багрові пухирі, заповнені кривавою рідиною від довгого тримання банок,
які легко лопаються і стають вхідними воротами для інфекції.
Слід обережно ставити банки важкохворим, виснаженим та хворим, що
знаходяться у непритомному стані. У цих хворих ослаблена або відсутня
чутливість шкіри і вони не можуть поскаржитися на виникнення будь-яких
неприємних та болісних відчуттів, тому в них легко виникають ускладнення.
Компреси
Компрес – це лікувальна багатошарова пов’язка. Компреси бувають сухі
та вологі. Вологі компреси можуть бути холодними, зігрівальними та
гарячими.
Холодний компрес спричиняє місцеве охолодження тканин, звуження
кровоносних судин, зменшує кровопостачання і біль. Холодні компреси
рекомендуються на місця забиття, травм у перші години. Укусів комах, на
перенісся при носовій кровотечі тощо.
Порядок виконання холодного компресу:
1. Беруть марлю або шматок чистого полотна і складають його у кілька
разів;
2. Змочують холодною водою і відтискають;
3. Накладають на хвору ділянку.
Оскільки накладений компрес швидко нагрівається, його треба міняти
через кілька хвилин. Частіше користуватися двома компресами: один
накладають хворому, а другий охолоджують у воді. Для підтримання низької
температури у воду кладуть лід. Після накладання компресу на шкіру зверху
можна покласти міхур з льодом або снігом. Тривалість процедури 50–60
хвилин.
Примочки – різновид холодного компресу. Марлю або полотно, складене
в кілька разів, змочують лікувальним розчином (настій ромашки, вода з
оцтом – 1 столова ложка на стакан холодної води та інші).
Зігрівальний компрес складається з трьох шарів і закріплюючої пов’язки
і найчастіше застосують як теплову процедуру. Він зберігає вологе тепло
протягом багатьох годин і справляє тривалий лікувальний вплив на шкіру і
підлеглі тканини. Під компресом утворюється замкнута волога камера, в якій
температура водяної пари довгий час підтримується на рівні температури
шкіри. Утворене тепло спричиняє приплив крові, що сприяє розсмоктуванню
запального процесу, зменшенню венозного застою, спазму і болю.
Показання для накладання зігрівального компресу: запальні процеси
гортані, суглобів, плеври, середнього вуха, інфільтрати після ін’єкції, забитті
місця (через добу після травми), тромбофлебіт.
Протипоказання: гнійні захворювання шкіри, алергічні висипання,
гіпертермія.
Необхідні матеріали: лоток, марля, вата, бинт, компресний папір,
ножиці, 40˚ спирт етиловий.
Порядок виконання процедури:
1. Звільніть від одягу місце накладання компресу, огляньте його.
2. Перший шар, що накладається на хвору ділянку, вологий: марля
необхідного розміру (на 3 см більше місця захворювання), складіть її в 6-8
шарів і змочують у водно-спиртовому розчині (2 частин води та 1 частини
96˚ етилового спирту)., відіжміть, покладіть її на потрібну ділянку тіла.
3. Накладають другий шар, що забезпечує герметизацію, це вощений папір
або клейонка, якій на 2 см перекрив попередній шар з усіх боків.
4. Третій (утеплюючий) шар: біла або сіра вата, яку рівномірно накладають
на 2 см більше попереднього шару.
5. Зверху накладають четвертий закріплюючий шар: бинтом щільно
прибинтуйте усі попередні шари, але щоб пов’язка не обмежувала рухів і
не здавлювала кровоносних судин.
Запам’ятайте! Компрес вважається накладеним правильно, якщо прокладка,
що прилягає до шкіри, після зняття компресу волога і тепла.
6. Через 2 години перевірте правильність накладання компресу: просуньте
вказівний палець під нижній шар компресу – якщо серветка волога та
тепла, це означає, що компрес накладений правильно.
7. Залишіть компрес на 6-8 годин.
8. Після зняття компресу шкіру протріть серветкою, змоченою теплою
водою, висушіть, накладіть суху теплу пов’язку.
9. Повторно накладати компрес можна не раніше як через 1 годину.
10.Дезінфікують обладнання.
11.Роблять відмітку про виконання процедури у листку призначень.
Іноді компрес роблять з 50% спирту (напівспиртовий). Дія його
сильніше, оскільки відбувається подразнення тканин, але він швидше
висихає, тому його знімають через 4–6 годин.
Гарячий компрес спричиняє розширення кровоносних судин, інтенсивне
посилення кровообігу, знімає спазм судин, має виражену розсмоктувальну та
знеболюючу дію.
Грілки
Грілка (сухе тепло) оказує місцевий зігріваючий ефект. При застосуванні
грілки відбувається 1) рефлекторне розширення кровоносних судин шкіри і
органів черевної порожнини; 2) подразнення шкірних рецепторів теплом та
рефлекторно розслаблення м’язів внутрішніх органів, зниження порога
больової чутливості і як наслідок – зменшення болю. Таким чином, основні
дії сухого тепла грілки: миттєве зігрівання окремих ділянок тіла; зняття болю
спастичного характеру; відволікаюча терапія.
Показання для застосування грілки: біль спастичного характеру (ниркові
кольки, холецистит); хронічні захворювання органів черевної порожнини
(виразкова хвороба); запальні інфільтрати; місцеве зігрівання окремих
ділянок тіла (радикуліт, неврит) з метою відволікаючої терапії; порушення
периферичного кровообігу (облітеруючий ендартеріїт, атеросклероз, хвороба
Рейно).
Протипоказання: гострі запальні процеси в черевній порожнині
(«гострий живіт»), кровотечі різного походження, злоякісні та доброякісні
пухлини, туберкульоз, тромбофлебіт, нагнійні та алергічні захворювання
шкіри, перші години після травми, інфіковані рани, септичний стан хворого.
Необхідні матеріали для виконання навику: гумова грілка, рушник або
пелюшка, гаряча вода (t 60º-70º С), водний термометр, гумові рукавички,
вазелінова олія.
Порядок виконання процедури:
1. Заповніть грілку на 2/3 об’єму гарячою водою (60º-70º С).
2. Випустіть з грілки повітря (поклавши грілку на горизонтальну площину і
піднявши верхній кінець до появи у горловині води) і закрутіть корок.
Витріть грілку насухо.
3. Перевірте грілку на герметичність, опустивши корком донизу.
4. Загорніть її в рушник і прикладіть до тіла отвором догори.
5. Через 5 хвилин проконтролюйте, чи немає яскравої гіперемії під грілкою,
спитайте пацієнта про самопочуття.
Запам’ятайте! При тривалому застосуванні грілки, щоб запобігти
гіперпігментації шкіри, місце накладання грілки потрібно попередньо
змастити вазеліновою олією.
6. Заберіть грілку після того, як охолоне.
7. Дезінфікують грілку після застосування.
8. Роблять відмітку про виконання процедури.
Електрична грілка має переваги перед водяною, бо вона сприяє
поступовому наростанню теплової дії, тривалому застосуванню тепла,
регулюванню необхідного рівня температури та рівномірного постійного
тепла; вона м’яка і пластична. При користуванні електрогрілкою необхідно
суворо додержуватися правил техніки безпеки: перевірити цілість
електричного шнура, слідкувати, щоб грілка не була вологою, не накривати
грілку ковдрою (це загрожує перегріванням та виникненням пожежі), не
залишати хворого у непритомному стані.
Міхур з льодом
Застосування холоду належить до лікувальних процедур шкіри. Холод
на місці його прикладання спричиняє звуження дрібних судин не лише
шкіри, але й підлеглих тканин – зменшується прилив крові, сповільнюється
кровообіг, знижується чутливість нервових рецепторів. Завдяки цьому
основні дії холоду: протизапальне, зменшення болю, зупинка кровотечі.
Показання для застосування міхура з льодом: гострі запальні процеси,
кровотечі, гіпертермія, після операцій, абортів, при укусах комах, забиття в
перші години, в другий період гарячки.
Протипоказання – переохолодження організму, виснаження хворого,
підвищена чутливість до холоду, паралічі, гостра затримка сечі, трофічні
ураження шкіри, хвороба Рейно.
Необхідні матеріали: міхур з льодом, шматочки з льодом; рушник або
пелюшка, лоток, пінцет. Мухін для льоду виготовляють з гуми або
водонепроникної тканини з щільним корком.
Послідовність виконання процедури:
1. Покладіть міхур на столик, відкрийте корок, покладіть туди шматочки
льоду або снігу, долийте холодної води, заповнивши міхур на 1/2-2/3 його
об’єму.
2. Незаповнену частину міхура стисніть, витисніть повітря та закрутіть
корок, витріть насухо міхур. Перевірте міхур на герметичність, опустивши
його корком донизу.
3. Загорніть в рушник чи пелюшку заповнений міхур і прикладіть до місця
застосування на 20-30 хв. при необхідності міхур використовують
протягом тривалого часу: перерву роблять на 30-40 хв., а потім
повторяють процедуру.
4. При необхідності маніпуляцію повторіть через кожних 10-15 хв.
5. Після закінчення процедури вилийте з пузиря воду, витісніть повітря,
закрутіть корок.
6. Дезінфікують оснащення.
7. Роблять запис про виконання процедури.
Запам’ятайте! Не можна заморожувати воду, яка налита в міхур, в
морозильні камері, оскільки поверхня утвореного конгломерату льоду
велика, що може викликати переохолодження.
Світлолікування
Світлолікування – це використання з лікувальною метою променевої
енергії. Фізична природа світла – ультрафіолетові, видимі та інфрачервоні
проміння. При опроміненні відбувається поглинання енергії білковими
тканинами, що викликає прискорення руху електронів навкруги ядра. При дії
короткого проміння електрони переходять на більш віддалену орбіту –
відбувається накоплення енергії. Дія найкоротших промінь вибиває
електрони за межі атому, що приводить до іонізації тканин (1 фаза –
іонізаційний ефект). Внаслідок поглинення енергії відбуваються зміни у
білкових тканинах – розщеплення останніх до амінокислот і утворення
гістаміноподібних речовин з високою біологічною активністю (2 фаза –
фотохімічний ефект). Нові біохімічно активні речовини через нервову
систему змінюють функції органів і систем (3 фаза – фотобіологічний
ефект).
Інфрачервоні промені (ІЧП)
Механізм дії: інфрачервоне проміння проникає в тканини на глибину 3–4
мм і викликає, в основному, обертовий і коливальний рух атомів та молекул,
якій трансформується в теплову енергію і спричиняє судинну реакцію –
короткочасний спазм з наступним стійким розширенням кровоносних судин,
активною гіперемією і підвищенням місцевого кровопостачання. Під час ІЧопромінення виникає почервоніння шкіри – теплова еритема, яка через 30–60
хвилин зникає. Під впливом ІЧ-опромінення поліпшуються обміні процеси,
знижується больова чутливість, знімається спазм судин, виводяться продукти
метаболізму, розсмоктуються вогнища запалення.
ІЧ-опромінення використовують тільки у вигляді місцевої дії при
лікуванні трофічних, хронічних і підгострих запалених процесах та
больовому синдромі. ІЧ-опромінення оказує антиспастичну, обезболюючу,
протизапальну дію. При малій інтенсивності підвищуються біологічні
процесі в організмі, при більшої – протизапальний ефект.
Показання: гострі та хронічні інфільтрати, міозити, міальгії,
в’ялозаживаючі рани, виразки.
Протипоказання злоякісні пухлини, схильність до кровотеч, гіпертиреоз,
захворювання крові, активний туберкульоз легень, гіпертонічна хвороба Ш
стадії та інші.
Основні апараті інфрачервоного проміння: інфрачервоні лампи –
солюкс, інфраруж і лампи Мініна.
Солюкс – переносна лампа з рефлектором, який відбиває інфрачервоні
проміні, що утворюються в лампі з вольфрамовою ниткою розжарювання.
Потужність лампи 200 Вт. Балон зроблений із звичайного скла і не пропускає
ультрафіолетових променів. Тривалість процедури 10–30 хвилин щодня або
через день.
Лампа інфраруж – дає переважно інфрачервоні промені. Спіраль,
розташована на внутрішній поверхні лампи, нагрівається електричним
струмом до температури 500оС. Опромінюють місцево певні ділянки тіла,
прогріваючи не тільки поверхні, але й глибокі тканини. Тривалість
процедури 15–30 хвилин щодня або через день.
Лампа Мініна – складається з рефлектора і синьої лампочки, яка крім
теплових променів випромінює й ультрафіолетові промені. Лампою Мініна
опромінюють окремі ділянки тіла, тримаючи її у руках на відстань від тіла за
почуттям тепла. Тривалість процедури 10–15 хвилин щодня або через день.
Ультрафіолетове опромінення (УФП)
Механізм дії: ультрафіолетове опромінення проникають в тканини на
глибину 0,1–1 мм і активізує в організмі біологічні процеси, змінює
структуру клітин (денатурацію і коагуляцію білкових молекул) і ДНК.
Основні дії УФ-випромінювання: фотохімічна (утворення вітаміну D),
бактерицидна, протизапальна, прискорює розвиток сполучної тканини і
епітелізацію шкіри (підвищується її бар’єрна роль), знижує больову
чутливість, стимулює еритроцитопоез, знижує артеріальний тиск на початку
гіпертонічної хвороби, нормалізує ліпідний обмін.
При проведені ультрафіолетове опромінення
слід пам’ятати, що
світлова чутливість різних людей і навіть різних ділянок шкіри має
індивідуальні коливання: найбільш чутлива до УФ-опромінення шкіра
тулуба, найменш чутлива – шкіра кінцівок.
Показання до УФ-опромінення: захворювання органів дихання (бронхіт,
пневмонія, плеврит); органів травлення (виразкова хвороба, гастрит,
холецистит); шкіри (екзема, трофічні виразки); гіпертонічна хвороба,
ревматизм, артрит, невралгія, міозит. Проводять УФ-опромінювання
вагітним жінкам для профілактики рахіту у дітей, недоношеним дітям; для
загартовування, оздоровлення, підвищення опору організму до інфекційних
захворювань; особам, що працюють на півночі, в шахтах, метро для
компенсації природної УФ-недостатності.
Протипоказання до УФ-опромінення: злоякісні пухлини, схильність до
кровотеч, гіпертиреоз, захворювання крові, активний туберкульоз легень,
гіпертонічна хвороба Ш стадії та інші.
Найпоширеніше джерело УФ-випромінювання –газорозрядні лампи,
зокрема дугова ртутна трубчаста лампа (ДРТ) з кварцовою трубкою,
наприкінці якої впаяні вольфрамові електроди. Повітря з трубки викачане, а
її порожнина заповнена парами ртуті і невеликою кількістю газу аргону.
Після увімкнення лами електросітку в парах ртуті виникає дуговий розряд.
Нормальний режим лампи встановлюється через 5–10 хвилин після
увімкнення. Лампи ДРТ використовують у різних стаціонарних і
портативних випромінювачах – ВУШ-1, ВПУ, БВД-9 та інші.
Техніка безпеки. При проведенні опромінення необхідно захищати очі
хворого і персоналу захисними окулярами. Недостатній захист очей може
призвести до розвитку гострого кон’юнктивіту внаслідок опіку
ультрафіолетовими променям кон’юнктиви і рогівки очей (біль, світлобоязнь,
сльозотеча, почервоніння кон’юнктиви). Симптоми утримаються протягом
кілько діб, при цьому рекомендуються холодні примочки і очні краплі з
дикаїном.
Послідовність визначення біодоз для хворого
1. Хворий надягає захисні окуляри
2. На ділянку, яку будуть опромінювати, накладають біодозиметр БД-2
(металева пластинка з 6 отворами, які закриваються пересувною
заслонкою), для того, щоб визначити мінімальну інтенсивність
опромінення, здатного призвести до утворення еритеми; інші частини тіла
закривають простиралом.
3. Опромінювач з уже прогрітою ртутно-кварцевою лампою встановлюють
перпендикулярно до поверхні місця опромінення на відстані 50 см.
4. Відкривають перший отвір біодозиметра і опромінює шкіру над ним
протягом 30 с. Потім через кожні 30 с відкривають наступні отвори,
продовжуючи опромінювати ділянки під відкритими раніше отворами.,
поки не будуть відкрити всі 6 отворів.
5. Через 24 години при огляді шкіри хворого виділяються еритемні полоси
відповідно отворів біодозиметра.
6. Підраховують кількість еритемних полос і визначають час, який
необхідно для утворення мінімально вираженої полоси: якщо у хворого
з’явилось 3 полоси, то мінімальна біодоза складає 2 хвилини.
Запам’ятайте! 1 полоса – 3 хв., 2 полоса – 2,5 хв., 3 полоса – 2 хв., 4
полоса – 1,5 хв., 5 полоса – 1 хв., 6 полоса – 0,5 хв.
Існують дві основні методики УФ-опромінення: загальну (всього тіла) і
місцеву ( частину тіла або окремі ділянки). Загальне УФ-опромінення може
бути груповим (з метою профілактики) та індивідуальним (для лікування).
Індивідуальне загальне УФ-опромінення починають з 1/4 –1/2
індивідуально визначеної біодози. Через кожні 2–3 процедури дозу
збільшують у двічі і доводять в кінці курсу лікування до 2–3 біодоз.
Процедури проводять через день.
Місцеве опромінення проводять еритемними дозами УФ-променів на
відстані 50 см на площу не більше 600-800 см2. В один день опромінюють
лише одне поле, повторне його опроміння – через 2–3 дні у міру зменшення
еритеми, але не більше ніж 5 разів.
Гідролікування
Гідролікування – це використання з лікувальною метою прісної води
(гідролікування) і мінеральної води (бальнеотерапія). Лікування прісною
водою складає обливання, обтирання, укутування, ванни, душ;
бальнеотерапія – мінеральні ванни. Використання види з лікувальною метою
обумовлено її властивостями: теплоємністю і теплопровідністтю.
Основний механізм дії води: вплив на шкіру температурного,
механічного та хімічного факторів.
Температурний фактор. Залежно від температури води розрізняють
ванни холодні (нижче оС), прохолодні (до 33 оС), індиферентні (34–36 оС),
теплі (37–39 оС), гарячі (понад 40 оС). Тривалість ванн коливається від 3 до 30
хвилин залежно від температури. Наприклад, теплі та гарячі тривалістю 10–
15–20 хвилин, холодні – 3–5 хвилин. Температурний фактор впливає на
тепловий обмін організму хворого, а саме: змінюються потовиділення і
дихання, перерозподіл крові, подразнення чутливості нервових закінчень
шкіри, що сприятливо впливає на роботу всіх органів та систем організму.
Ванни – це водні процедури, які приймають з гігієнічною, лікувальною
та профілактичною метою. Ванни є загальні, коли у воду занурюють усе тіло,
і місцеві – коли занурюють частину тіла: до попереку (половинні), таз,
нижню частину живота і верхню частину стегон (сидячі або тазові), кисть і
передпліччя (ручні), ступні та гомілку (ніжні) та інші.
Зокрема, при зануренні хворого в холодну ванну наступає спазм
кровоносних судин шкіри і посилюються процеси обміну речовин, що
призводить до зменшення тепловіддачі і посилення теплопродукції; гаряча
ванна спричиняє зворотні явища. Всі ці процеси залежать від температури
води, поверхні тіла і тривалості процедури.
Прохолодні ванни мають тонізуючу дію, посилюють обмін речовин,
стимулюють функцію серцево-судинної і нервової систем. Призначають
прохолодні ванни при неврозах зі станом пригнічення, апатії, при зниженому
апетиті тощо; протипоказані хворим похилого та старечого віку, особам,
схильним до спазму судин.
Прохолодні ванни готують наступним чином: спочатку у ванну
наливають воду температурою 34–35 оС, а потім, додаючи холодну воду,
знижують температуру води до необхідного рівня (32-33 оС). Тривалість
ванни 2–5 хв. Коли хворий знаходиться в такій ванні , верхню частину його
тулуба розтирають рушником. Після ванни хворого витирають зігрітим
простиралом, надягають сорочку, закутують теплою ковдрою і вкладають у
ліжко.
Гарячі ванни розширюють кровоносні судини шкіри, збільшують
потовиділення, зменшують інтенсивність окисно-відновних процесів, тобто
тепловіддача збільшується, а теплопродукція зменшується. Призначають
гарячі ванни при хронічних захворюваннях суглобів, периферичних нервів
(радикуліт, поліневрит), порушеннях обміну речовин (подагра), приступах
ниркової кольки. Гарячі ванни протипоказані хворим похилого та старечого
віку, при серцево-судинних захворюваннях, гіпертензії, схильності до
кровотеч, кахексії.
Гарячі ванни готують наступним чином: спочатку у ванну наливають
воду температурою 34–35 оС, а потім додають гарячу воду, доводячи
температуру води до необхідного рівня (40–43 оС). Тривалість процедури
короткочасна 5–10 хвилин (гарячі ванни втомляють хворого, спричиняють
загальну слабкість, серцебиття, запаморочення голови). Під час ванни і після
процедури уважно стежать за станом хворого, в першу чергу за пульсом.
Якщо під час процедури виникають загальну слабкість, серцебиття,
запаморочення голови – хворого виводять з ванни, голову й обличчя
змочують холодною водою. Після ванни хворого витирають рушником,
тепло закутують і дають відпочити не менш 30 хвилин.
Теплі ванни зменшують біль, знімають м’язове напруження,
заспокоюють нервову систему, поліпшують сон. Температура води ванни 37–
39 оС, тривалість процедури 15–20 хвилин.
Індиферентні ванни виключають тепловий фактор і залишають
механічний та хімічний вплив на організм, вони дають легкий тонізуючий і
освіжаючий ефект. Температура води ванни 34–36 оС, тривалість процедури
20–30 хвилин.
Механічний фактор – це давлення шару води, яке покращує
лімфовідток, відтоку венозної крові, що поліпшує роботу серця.
Механічна дія ванни полягає в стисненні грудної клітки, внаслідок чого
зменшується кількість її дихальних рухів, а також стисненні черевної
порожнини. Для зменшення механічного впливу використовують пінові
ванни (невралгії, ожиріння, шкірна сверблячка, клімактеричний синдром).
Для посилення механічної дії використовують підводний душ – масаж, якій
підвищує всі види обміну, особливо жировий і сольовий (ожиріння,
захворювання опорно-рухової та периферичної нервової систем). Особливе
значення має газові («жемчужні») ванни – бульбашки повітря окружають
тіло у вигляді плаща, що сприяє на перерозподіл крові.
Хімічний фактор обумовлено компонентами, які розчинено у воді.
Хімічні речовини, що осідають на поверхню шкіри, збільшують подразнення
шкірних рецепторів, здійснюють вплив на зоровий і нюховий аналізатори.
Хімічна дія ванни визначається характером лікарських засобів, які
додають до води. За своїм складом води можуть бути: прісними, запашними,
лікарськими, мінеральними та газовими.
З лікувальною метою найчастіше використовують ванни з домішками
газу (кисень, сірководень, радон, вуглекислота), мінеральними речами або
спеціальних лікарських препаратів. Крім механічної та термічної дії
мінеральні ванни справляють ще хімічний вплив на шкіру хворого. Пухирці
газів, покриваючи шкіру, подразнюють її, рефлекторно спричиняють
розширення капілярів, внаслідок чого шкіра червоніє і відбувається
перерозподіл циркулюючої крові. Газові ванни сприятливо діють на серцевосудинну систему.
Сірководневі та радонові ванни призначають при захворюваннях
периферичної нервової системи, артритах, деяких захворюваннях шкіри та
периферичних судин. Температура води 36–37оС, тривалістю 5–15 хвилин,
курс лікування 12–18 ванн щодня або через день.
Скипидарні ванни застосують при захворюваннях периферичних нервів
(радикуліт, неврит), суглобів (поліартрит, артроз), бронхопневмонії.
Температура води 36–37оС, тривалістю 10–15 хвилин, курс лікування 10–15
ванн через день.
Хвойні ванни показані при функціональних розладах нервової системи
(неврози, дратливість, безсоння). Температура води 36–37оС, тривалістю для
дорослих 15–30 хвилин, для дітей 7–10 хв., курс лікування 15–20 ванн через
день.
Крохмальні ванни призначають при шкірних проявах ексудативного
діатезу, вони зменшують свербіння і підсушують шкіру.
Температура води 37–38оС, тривалістю для дорослих 30–45 хвилин, для
дітей 8–10 хв., курс лікування 10–12 ванн щодня або через день.
Шавлійні ванни призначають, коли треба втамувати біль при
захворюваннях і наслідках травм периферичних нервів, наслідках травм
опорно-рухового апарату, при хронічних запальних процесах жіночої
статевої сфери. Температура води 35–37оС, тривалістю 8–15 хв., курс
лікування 12–18 ванн щодня або через день.
Санітарно-гігієнічні вимоги до приміщення: приміщення повинно бути
викладено кахлем, температура повітря в кімнаті не нижче ніж 25 оС, вікна –
зачинені. Молодша медична сестра миє ванну мочалкою або щіткою з милом
і гарячою водою, ополіскує дезінфікуючим розчином (1–1,5% розчином
хлораміну або 0,5% розчином хлорного вапна, або 3% розчином лізолу) а
потім – декілька разів ополіскує ванну гарячою водою.
Заповнюють ванну водою безпосередньо перед прийманням процедури:
спочатку холодною, а потім гарячою. Температуру води вимірюють водяним
термометром, не виймаючи його з води. Хворий сідає у ванну так, щоб спина
опиралася в одну стінку ванни, а ноги – в другу. Якщо хворий не дістає
ногами стінки ванни, то під ноги його підкладають щиток або спеціальне
пристосування.
Догляд за хворим під час процедури. Для кожного хворого має бути
приготовлений комплект чистої білизни, мило та чиста мочалка, яку
кип’ятять після кожного хворого. В процедурному приміщені у шафі
повинен бути набір необхідних медикаментів для надання першої допомоги
при погіршенні стану хворого. При прийманні будь-якої ванни (гігієнічної чи
лікувальної) хворого не можна залишати одного. Медична сестра повинна
стежити за загальним станом хворого, його шкірними покривами та пульсом.
Якщо хворий зблід, з’явилося запаморочення або він утрачає свідомість,
необхідно за допомогою молодшої медичної сестри вивести хворого з ванни,
витерти рушником, покласти на канапу з трохи піднятим ніжним кінцем,
розтерти скроні і дати понюхати нашатирний спирт. При болі в ділянці серця
дають валідол і терміново викликають лікаря.
Наряду з ваннами широко застосовують локальну дію мінеральних вод –
лікувальне питво.
Лікувальна мінеральна вода відрізняється від звичайної води своїми
фізико-хімічними властивостями:
1. Більш високою мінералізацією (м’яка, середня, висока мінералізація).
2. Іонним складом (гідрокарбонат, хлориди, сульфатні іони, іони натрію,
калію, кальцію, магнію).
3. Належність мікроелементів (залізо, мідь, марганець, кремінь, миш’як
тощо).
4. Належність мікрофлори (сапрофіти).
5. Належність органічних речовин (вуглеводів нафтового походження).
6. Визначений газовий склад (кисень, азот, вуглекислота, сірководню,
радон).
7. Велике значення має концентрація іонів водню – рН води (сильнокислі,
кислі, слабкокислі, нейтральні, слаболужна і лужна).
Найкраще всього приймати воду з джерела. При секреторній
недостатності треба пити воду окремими ковтками , при гіперфункції –
швидко; щоб отримати тормозний ефект – залпом, великими ковтками.
Хворим із зниженою секрецією шлунка показано хлоридні, хлоридогідрокарбонатні,
вуглеводно-хлоридні
води
у
холодному
вигляді
(Миргородська, Карачаївська, Друскинська тощо). Хворим із підвищеною
кислотністю рекомендуються води, що чинять тормозну дію –
гідрокарбонатні, гідрокарбонатно-сульфатні води у теплому вигляді
(Боржомі, Аршана тощо).