Тема: «Відтворення образу Різдва в англоукраїнському прозовому перекладі (на матеріалі "Різдвяних повістей" Чарльза Діккенса)». РОЗДІЛ 1. Чарльз Діккенс у просторі перекладознавства. 1.1. Труднощі англо-українського художнього перекладу. 1.2. Творчість Чарльза Діккенса в українських перекладах. 1.3. Різдво як важлива складова європейської культури. 1.1. Труднощі англо-українського художнього перекладу. Переклад – одне з найдавніших занять людини. Розбіжність мов спонукала людей до цієї нелегкої, але такої необхідної праці, яка слугує цілям спілкування й обміну духовними цінностями між народами [Виноградов, с. 5]. Слово «переклад» багатозначне; на думку В. С. Виноградова, воно має два термінологічні значення, які нас цікавлять. Перше з них визначає розумову діяльність, процес передачі змісту, вираженого однією мовою, засобами іншої мови. Друге називає результат цього процесу – текст усний або письмовий. Хоча ці поняття й відрізняються, вони являють собою діалектичну єдність, одне не мислиться без іншого [Виноградов, с. 5]. Дефініції терміну «переклад» залежать від дослідницьких цілей і поглядів ученого та його приналежності до тієї чи іншої наукової школи. Один з засновників російського перекладознавства, прибічник денотативної теорії перекладу О. В. Федоров, для якого матеріалом аналізу «слугують тільки тексти як мовленнєві утворення», вважає, що переклад означає вміння «висловити правильно та повно засобами однієї мови те, що вже висловлено раніше засобами іншої мови» [Федоров 1983, с. 10]. Послідовники денотативних поглядів на переклад вважають його процесом опису за допомогою мови перекладу денотатів, описаних мовою оригіналу. Прибічниця структурних методів дослідження Л. О. Черняховська визначає переклад як «перетворення структури мовленнєвого утворення, в результаті якого, при збереженні незмінним змістовного плану, змінюється план вираження. Одна мова замінюється іншою» [Черняховская, с. 3]. Послідовники трансформаційних методів дають такі визначення перекладу: Переклад – це «перетворення одиниць і структур вихідної мови (ВМ) на одиниці та структури мови перекладу (МП)» [Комиссаров 1973, с. 32]. Переклад – процес перетворення мовленнєвого утворення однією мовою в мовленнєве утворення іншою мовою за умов збереження незмінного плану змісту, тобто значення [Бархударов, с. 11]. У перекладознавстві існує також комплексний підхід до визначення перекладу: Переклад – це вид мовного посередництва, за якого мовою перекладу створюється текст, що є комунікативно рівноцінним оригіналові (у функціональному, змістовному та структурному плані) [Сдобников, Петрова, с. 92]. Переклад – це викликаний суспільною необхідністю процес і результат передачі інформації (змісту), виражених у письмовому або усному тексті однією мовою, за допомогою еквівалентного (адекватного) тексту іншою мовою [Виноградов, с. 11]. Процес перекладу О. О. Селіванова кваліфікує як подвійний інтерпретаційнопороджувальний дискурс [Селіванова 2008, с. 672], адже процес перекладу має дві фази: 1. Сприйняття й інтерпретація оригінального тексту перекладачем; 2. Породження тексту перекладу [Виноградов, с. 31–34]. У когнітивно-комунікативному аспекті (насамперед в аспекті когнітивної семіотики) переклад визначається як процес перекодування повідомлень, закодованих в знаках однієї мовної системи, у повідомлення, закодовані в знаках іншої мовної системи [Ребрій, с. 260]. Дискурс розглядаємо як зв’язний текст у контексті численних супровідних фонових чинників – онтологічних, соціокультурних, психологічних тощо; текст, занурений у життя. [Литвин І.М, c.13-14] У найзагальнішому плані переклад можна визначити як збереження змісту повідомлення при зміні його мовної форми. Таке визначення цілком задовільне, коли ми маємо на увазі найдавніший тип мовного спілкування за допомогою перекладу, а саме — усний переклад висловлювань представників різномовних племен у ті віддалені часи, коли ще не існувало писемності. Проте після виникнення писемності розвивається писемний переклад, який враховує не тільки зміст повідомлення, але й певні особливості виразу цього змісту. Найдавнішими писаними перекладами, які збереглися до нашого часу, є вавілонський переклад шумерського епосу «Тільгамеш» а також перекладні тексти документів з бібліотеки ассірійських царів у Ніневії, які датуються II тисячоліттям до н.е., отже, віддалені від нас на три з половиною тисячі років. Види писемного перекладу характеризуються насамперед жанровостильовими різновидами текстів оригіналів. Так, розрізняємо переклад офіційно-ділових текстів, наукових творів, газетно-інформаційних повідомлень і публіцистики. Особливо складний, творчий характер має переклад художніх творів. У зв’язку з тим, що форма і зміст художнього твору перебувають у нерозривній діалектичній єдності, най важливішим завданням художнього перекладу є збереження цієї єдності. Перекладач повинен не тільки правильно відтворити ідеї автора роману, драми чи поеми, а й відобразити спосіб художнього втілення цих ідей, передати образність оригіналу з не меншою силою, ніж це зробив його автор. Звідси пильна увага перекладача художнього твору до його семантики і до його стилістики. Досконалим перекладом художнього твору може вважатися лише такий переклад, який передає ідейнообразну суть першотвору через відображення його семантико-стилістичної структури. Всі важливі складники оригіналу в їх взаємозв’язках між собою і художньою цілістю твору мають бути відбиті в перекладі. Переклад поезії істотно відрізняється від пере кладу прози, оскільки сама природа поетичного твору має чимало відмінностей від природи твору прозового (значно більша вага окремого слова, широке використання фонетичних засобів організації тексту, ритміко-інтонаційна своєрідність і т. п.).[ Коптілов В. В. с.9-10] Прозою (лат. prosa) називають тип словесно-художньої творчості, який протиставляється поезії як мові віршового типу. Проза, таким чином, — це невіршована мова, тобто мова, що не має чітко окреслених форм ритмічної організації, які розбивають мовленнєвий потік на однотипні словесні від різки, інтонаційно виокремлені сильними паузами. Прозою в XIX столітті часто називали будь-які невіршові твори, у тому числі й нехудожні. Точного етимологічного пояснення походження слова «проза» не існує. Вважають, що латинське слово prosa з’явилося зі словосполучення preosa oratio — «невіршове мов лення», де prosa виникає із proversa — «спрямоване вперед», «таке (мовлення), що ведеться прямо», без будь-яких зво ротів, тоді як віршове мовлення (versa oratio) — це мовлення, яке завжди «повертається» (вірш з грецької — «ряд», а його латинський еквівалент versus означає «поворот», «повернення до початку ряду»). Художня проза веде свою генеалогію від публічних про мов давньогрецьких ораторів і, хоч як це парадоксально, з огляду на те, що проза (художня) з’являється набагато пізніше, ніж поезія (власне вірш), саме з прозою пов’язаний той ключовий, «поворотний» момент, коли словесна творчість починає усвідомлюватись як мистецтво (в античному розумінні цього слова). Відбувається це орієнтовно у V—IV століттях до нашої ери в Афінах. Сам термін «мистецтво» з’явиться набагато пізніше. Давні ж греки користувалися іншим терміном — «техне». Слово «техне» в буквальному розумінні означає ремесло. Первісно ремеслом, або техне, називали рукотворний, точніше будьякий, вид практичної людської діяльності, на відміну від «нелюдської», тобто природної. Арістотель у своїй праці «Метафізика» писав із цього приводу: «З того, що з’являється, одне постає природним шляхом, друге — завдячуючи техне, третє — самовільно». В давній Греції словом «техне», «ремесло» називали діяльність ткача, коваля й водночас скульптора та живописця. Згодом словом «техне» починають називати вже не будь-яку людську діяльність, не творчість людини взагалі, а саме таку, що вирізнялася у своєму колі більш високим рівнем майстерності, була довершенішою у порівнянні з іншими. У V столітті до нашої ери до розряду «техне» потрапляє і словесна творчість, проте, як пише дослідник античності Т. Міллер: «Саме ставлення до праці письменника як до ремісничої діяльності зародилося не в поезії і не стосовно поезії, а там, де, з огляду на умови суспільного життя Греції, ця праця насправді стає ремеслом. Письменницькою роботою за наймом, на замовлення у V столітті стало написання ораторських промов. Публічні виступи громадян у Народному зібранні або в суді перед аудиторією в сотні та тисячі людей стали невід’ємною частиною функціонування демократичних полісах V—IV століть. апарату державної влади в Природна межа між незначною кількістю тих, хто від народження мав хист до слова, і потребою суспільства в особах, які вміли говорити перед натовпом, компенсувалася у класичній Греції двома шляхами: вивченням ораторського мистецтва й написанням промов для клієнтів-замовників, які вивчали промову напам’ять і виголошували її перед судом від свого імені. І в першому, і в другому випадку ораторське мистецтво з імпровізації перетворювалося на роботу, підпорядковану певним нормам і правилам: для того, щоб вчити красномовству або писати на замовлення, необхідно було насамперед усвідомлювати, за рахунок чого виступ оратора розцінюється як успішний, що саме надає його мові переконливості». Як наслідок, були розроблені правила, з’явилася перша навчальна література, підручники, чи точніше «зводи технологічних рекомендацій», які дістали назву риторик. «Пере творення ораторського виступу на справу свідомої виучки мало своїм наслідком не лише появу нормативних риторичних правил, не тільки зростання чисельності осіб, здатних промовляти публічно, а й появу нового типу словесної творчості — художньої прози як особливого виду літератури. Грецька художня проза зароджувалася в V—IV століттях як своє рідний антипод поезії, від якої вона переймала тематику й запозичувала засоби художнього вираження. Антиподом героїчного епосу стали твори істориків, антиподом поетичних енкомій — енкомії риторів, що вихваляли міфологічні та історичні персонажі. Ораторська мова призначалася тепер не лише для виголошення, а й просто для прочитання» [Аристотель и античная литература. Москва, 1978., с.31-33]. Нова, тобто не повсякденна, а красномовна, художня проза, яка постала з ораторського мистецтва й певною мірою протиставила себе віршовим формам мовлення, своїми ознаками все ж таки нагадувала більше вірш, аніж просту, розмовну прозу. Давньогрецька й пізніша європейська художня проза — це так звана ритмічна проза, в якій, хоча й не в такій чіткій формі, як у вірші, мав місце симетричний поділ мовлення на словесні відрізки, які до того ж інколи мали співзвучні закінчення, що стали прообразом пізніших рим. Усталенню прози сприяли поява та розвиток писемності, яка поступово почала витісняти форму усного існування й поширення творів словесності. Форма відтворення словесного тексту літерами, буквеним письмом серед європейських народів уперше з’являється в давніх греків у VII столітті до нашої ери, у східних слов’ян — в XI столітті нашої ери. У повсюдний вжиток художня проза починає входити переважно тоді, коли писемність набирає форму друкованих видань. Саме в цей час розпочинається масове тиражування книг, які раніше переписувалися від руки в дуже обмеженій кількості примірників. Честь винаходу друкованого шрифту належить німецькому шліфувальникові Йоганну Ґутенберґу, який жив у XV столітті. Масова форма розповсюдження прозаїчної літературної продукції стала однією з головних, у всякому разі зовнішніх причин, що зумовили витіснення поезії прозою і початок епохи панування останньої. Так, у Європі перехід до прози чітко намітився в ранній період Відродження, у своєрідну епоху новели (італійська новела XIV—XV ст., французька новела XVI ст., російська новела другої половини XVII ст. і т. д.). Проте вслід за тим знову відбувається наступ поезії, яка відтісняє прозу на другорядне місце (поезія високого Відродження та класицизму). Справжня перемога прози й літератури у власному розумінні настає тільки в період остаточного формування роману (початок XVIII ст. в Англії і Франції, кінець XVIII ст. — в Німеччині, перша третина XIX ст. — у Росії і друга половина XIX ст. в Україні). Яскраве свідчення серцевини моменту переходу від поезії до прози в німецькій літературі на межі XVIII—XIX століть ми знаходимо в листах Ґете й Шіллера, які вважають за необхідне, працюючи над прозою, усе, що має стояти над рівнем повсякденного, окреслювати... спочатку віршами... «Тут, — наголошує В. Кожинов, — перехід від поезії до прози від бувається немовби на наших очах. Із зовнішньої, чисто фактичної точки зору перехід до прози означає, що мистецтво слова звернене тепер не безпосередньо до слуху, а, насамперед, до очей. Тільки тепер, по суті, на місце „співака” приходить „письменник”, а на місце слухача — читач» [Теория литературы: основные проблемы в историческом освещении. Стиль. Произ ведение. Литературное развитие. Москва, 1965., с.292]. На відміну від поезії — мови почуттів, які за самою своєю природою, так би мовити, позаісторичні, прозі як мові думок, притаманний дух історичності, сьогодення, прагнення до фіксації сучасності в характерності новизни якихось її рис, тому не випадково жанри, з якими пов’язується становлення прози, — це роман (переважно історичний або такий, у якому йдеться про актуальні питання сучасності) і новела, що в перекладі з італійської означає «новина» і має на увазі розповідь про якусь актуальну подію. Прозаїчне слово — це слово, в яке активно проникають філософія, історія, публіцистика. Останні, хоча й підпорядковуються художнім законам естетичного перетворення слова, суттєво «коректують» його зміст, додають йому відчутного заряду ідеологічної проблематики, часто несумісної з художнім змістом поетичних (віршових) творів. До специфічних властивостей прози можна віднести й те, що вона в більшій мірі зображувальна й у меншій мірі виражальна; на противагу поезії — діалогічна, тоді як поезія зорієнтована на єдність авторського слова і слова персонажа, тобто монологічна. На відміну від поезії, у якій мова виступає майже виключно як засіб зображення, в прозі вона існує і як предмет зображення у формі мови персонажів твору, а також оповідачів тих «життєвих історій», що кладуться письменником в основу сюжету твору. Межа між поезією та прозою часто умовна, історично змінювана, відкрита для взаємопроникнень. Проза може вбирати віршові тексти, поезія — прозу. Між прозою та поезією існує ціла низка суміжних форм, мовленнєва організація яких співвідноситься як з прозою, так і з поезією: це вірші в прозі, ритмізована проза, верлібр і т. п. [Галич О. Теорія літератури. – с. 94-97] Якщо на Заході переклад трактують як складник літературної компаративістики, то в українських університетах його здавна фахово викладають і успішно вивчають як окрему дисципліну. І все ж є підстави запровадити елементи перекладознавства до нашого навчального курсу, розглянувши їх у компаративному перекрої: по-перше, переклад є важливим об'єктом порівняльного дослідження як один із надзвичайно плідних різновидів міжлітературної і міжкультурної взаємодії, а по-друге, він надає компаративістиці необхідне методичне забезпечення - адже без перекладних творів неможливе широкосягле зіставне вивчення різномовних мистецьких контекстів планети. Оскільки знання іноземних мов і в давні часи, і сьогодні не можна назвати масовим, перекладач виступає посередником між народами, які спілкуються в найрізноманітніших сферах життя. Окрім посередницької, інформативної функції, перекладні твори виконують і творчу, продуктивну місію, бо завжди були важливим стимулом розвитку національних мов, літератур, культур. [Будний В., Ільницький М., c.81] ІІерекладознавство (англ. - translation studies, італ. - traduttologia, франц. tracmctologie) - філологічна галузь, яка вивчає теорію й історію перекладу, займається критичним аналізом його та оцінкою. У різні історичні епохи існували неоднакові підходи до проблеми перекладу. В античні часи переважала тенденція вільної передачі чужомовного тексту. Ціцерон, який перекладав латиною промови грецьких ораторів, зазначав, що прагне досягти точності не за кількістю слів, а за їхньою вагою. Натомість практика християнського Середньовіччя та Ренесансу вимагала передачі не тільки змісту, а й букви першотвору. Це стосувалося перекладу як релігійних книг (Святе Письмо), так і філософської літератури (Арістотеля) і, меншою мірою, красного письменства (твори Апулея, Данте, Петрарки, Боккаччо). У період Класицизму вимоги точності послаблюються, практикуються переробки та прикрашання перекладеного тексту. Доба Романтизму узаконює як вільний, так і точний переклад. Цю позицію обґрунтував у «Промові про Віланда» Йоганн-Вольфґанґ Ґете, визнавши два принципи перекладу, один з яких вимагає переселення чужоземного автора на батьківщину перекладача, щоб він побачив у ньому співвітчизника, а другий - щоб читач вирушив до чужоземця і пристосувався до умов його життя, складу його мови. Обидва принципи були підтверджені перекладацькою практикою XIX і XX ст. Однак наукове перекладознавство відставало від творчої практики. Однією з причин такої ситуації було те, що в кожній країні складалися свої традиції мистецького перекладу. Так, у Франції вірші стали перекладати переважно прозою, вдавшись до верлібрової метафрази і відмовившись од відтворення версифікаційної архітектоніки оригіналу, а в слов'янських країнах це вважалося спотворенням оригіналу. Важливу роль у розвитку перекладознавства відіграли праці представника герменевтичної школи Ф.-Д.-Е. Шлейєрмахера. Виходячи з ідеї множинності інтерпретації мистецького тексту, він висунув тезу про потребу повторних перекладів, кожен з яких може відтворити ті риси оригіналу, які відсутні в попередніх інтерпретаціях. Теорія художнього перекладу в СРСР була підпорядкована вимогам методу соціалістичного реалізму - переклад теж мав бути «реалістичний», а не, скажімо, «адекватний». У 1950-х роках виникли розбіжності між прихильниками лінґвіс- тичної і літературознавчої концепцій художнього перекладу, які зводились до суперечок про те, що важливіше - «текст» чи «затекст» (тобто екстралінгвістичні фактори, соціокультурне середовище тощо). [Будний В., Ільницький М., c.106-107] Завдяки процесам антропоцентричність, інтеграції та глобалізації типологічність, у суспільстві поліпарадигмальність і системоцентричність насьогодні є характерними ознаками науки про мову і переклад [Кубрякова Е. С., с. 144–238]. Сучасне перекладознавство досліджує закономірності у співвідношенні між текстом вихідною мовою (ВМ) і текстом мовою перекладу (ПМ), узагальнює висновки із конкретних досліджень у світлі наукових знань у синхронії і діахронії, вдосконалює практичний переклад шляхом застосування необхідних теоретичних знань. Переклад, зокрема, художній, стилістики, оснований на семіотики, розвідках багатьох літературознавства, дисциплін: мовознавства, культурології, соціології, прагматики, етнографії, естетики, поетики, психології та інших наук. Лінгвокультурологічні та лінгвокогнітивні дослідження, які стосуються відображення в мові явищ матеріальної й духовної культури, відчутно впливають на теорію і практику перекладу. Нині переклад об’єднує практично усі проблеми мови та мислення, мови та культури, національного та індивідуального в концептуальній та мовній картинах світу, проблеми жанру та стилю, створення та сприйняття тексту, проблеми тексту та інтертексту, первинності і вторинності текстової діяльності й тексту, проблеми творчого та стереотипного в мисленні та мовленні. Все більше загострюється питання розбіжності між двома наявними підходами до вирішення перекладознавчих філософсько-культурологічним, проблем – потребуючи класичним нових лінгвістичним шляхів та подолання суперечностей між ними [Некряч Т. Є., Довганчина Р. Г., с. 16–17]. Міждисциплінарне поняття соціального статусу, яке передусім належить соціології та соціолінгвістиці, вимагає розгляду у багатьох інших дотичних дисциплінах, у тому числі й у перекладознавстві. [Попович Ю. О., c. 13-14] Ідея відображення в мові національної культури не нова для лінгвістики. Серед різноманіття наук, що займаються питанням зв’язків мови і культури в нашому дослідженні ми приділяємо увагу новому напряму, що з’явився в мовознавстві – лінгвокультурології, яка виникла на базі культурології, етнолінгвістики, лінгвокраїнознавства, соціолінгвістики. Так, Маслова В.А. підкреслює міждисциплінарний характер лінгвокультурології, визначаючи її як “галузь лінгвістики, що виникла на стику лінгвістики і культурології”, як “гуманітарну дисципліну, що вивчає матеріальну і духовну культуру втілену в живій національній мові і що виявляється в мовних процесах” або як “інтеграційну область знань, що вбирає в себе результати досліджень в культурології і мовознавстві, етнолінгвістиці і культурній антропології” [Маслова В.А., с. 9, 30, 32]. В.Н. Телія визначає лінгвокультурологію як частину етнолінгвістики, присвячену вивченню і опису кореспонденції мови і культури в їх синхронній взаємодії [Телия В.Н., с. 217]. “Об’єкт лінгвокультурології вивчається на “перехресті” двох фундаментальних наук: мовознавства і культурології” [Телия В.Н., с. 222]. А такий вчений як С.Г. Воркачов вважає лінгвокультурологію молодим відгалуженням етнолінгвістики. В завдання цієї наукової дисципліни входить вивчення і опис взаємовідносин мови і культури, мови і етносу, мови і народного менталітету, вона створена по прогнозу Бенвеніста, “на основі – мови, культури і людської особистості” і представляє етнокультуру як лінзу, через яку дослідник може побачити матеріальну і духовну самобутність етносу [ Воркачев С.Г., с. 64-65]. В публікаціях В.В. Воробйов формулює задачі лінгвокультурології, визначаючи її як аспект мовознавства: “лінгвокультурологія – це: аспект мовознавства, що вивчає проблему відображення національної культури в мові; розділ семасіології, оскільки визначає і описує національно марковані мовні одиниці; вивчення розуміння мовлення в умовах міжкультурної комунікації” [Воробьев В.В., с. 84]. Лінгвокультуролог В.В. Маслова говорить про культуру як про зведення “правил гри” колективного існування, наборі способів соціальної практики колективу, які вироблені людьми для соціально значущих практичних і інтелектуальних дій” [Маслова В.А., с. 17-18]. Мова обумовлює характер мислення, спосіб пізнання світу, впливає на свідомість і поведінку людини. [ Заньковська Г. Д., с. 36-38 ] Картина світу кожного окремого соціуму – єдина і неповторна, і це втілюється у пам’ятках його духовної культури, зокрема, у художній літературі. Така унікальність обумовлює асиметрію картин світу, яка спостерігається при зіставленні оригінальних і перекладених творів. Культурні та історичні особливості кожного соціуму в художньому тексті набувають знакового характеру і виражаються за допомогою культурних і темпоральних маркерів. Переклад цих знаків оригінального тексту викликає специфічні труднощі і вимагає застосування особливих у кожному конкретному випадку перекладацьких прийомів. Практика перекладу доводить, що попри численні розбіжності між мовами і культурами, адекватно передати інформацію, закодовану автором у вихідному тексті, все ж таки можливо.[Чала Ю.П., с.5 ]. Проблеми перекладу, пов’язані з розбіжностями культур, розглядаються як надзвичайно важливі для здійснення міжкультурної комунікації. Розглядаючи переклад як відтворення смислу, перекладознавці вважають, що його підґрунтям має бути теорія значення, така, як когнітивна семантика і досліджують когнітивні структури трьох рівнів: прототипи, ідеалізовані концептуальні моделі і концептуальні метафори [McElhanon K. A. с.29]. Базовим рівнем свідомості є рівень концептів, які є абстракціями, представленими у людській свідомості прототипами – найхарактернішими представниками свого класу. Наступним за складністю є рівень сценаріїв, що представляють події, яким на абстрактному рівні відповідають ідеалізовані когнітивні моделі (idealized cognitive models), що об’єднують процеси, концепти, асоціації з певною подією [McElhanon K. A , с. 44–45]. Визначення очуження й одомашнення як основних стратегій перекладу, спрямованих на відтворення як мовної, так і культурної інформації, запропоноване американським теоретиком перекладу Л. Венуті. Одомашнення, на його думку, означає “етноцентричне обмеження іншомовного тексту культурними цінностями мови перекладу, перенесення автора в рідну країну”, а очуження визначається як “етнодевіантний тиск на ці (культурні) цінності, щоб виявити мовну й культурну відмінність іншомовного тексту, ніби відправляючи читача за кордон” [Venuti L. с. 20]. Якщо у перекладі предметних реалій для відтворення етнокультурної специфіки достатньо відтворення лексеми-назви реалії та її семантизації, то ситуація з реаліями когнітивного рівня значно складніша: певний предмет або ситуація можуть існувати в обох культурах і мати номінацію у відповідних мовах, проте їх асоціативне поле може бути різним. Наявність подібних прихованих смислів ускладнює розуміння і відтворення реалій у перекладі. [Андрієнко Т. Г., с.11-13]. Проблема перекладності/неперекладності є «одним із магістральних напрямків сучасної науки про переклад», а «в аспекті практичної діяльності людини вона існує, так би мовити, з часу будівництва Вавилонської вежі» [Радчук В., с. 35]. Ця проблема належить не тільки до найдавніших в історії перекладу, а й до найскладніших, нараховуючи у своїх межах багато аспектів, здатних привернути увагу дослідника, зокрема: мовний та мовленнєвий, текстуальний та контекстуальний, психологічний та психолінгвістичний, культурологічний та нормативний тощо [Галеева Н. М., с.81]. Будь-який перекладознавець має чітко усвідомлювати нерозривність і невід’ємність усіх потенційних аспектів дослідження зазначеної проблеми, що не заперечує наявності в нього тих або інших пріоритетів. [Ребрій О.В., c. 128]. Не існує єдиної типології перекладацьких труднощів, яка б характеризувалася цілісністю та послідовністю і виходила б із достатньо строгого диференційного критерію. Ми бачимо принаймні два потенційних критерії класифікації перекладацьких труднощів. Перший пов’язаний із сутністю самих вербальних (мовно-мовленнєвих) утворень, що можуть бути віднесені до їх складу, а другий орієнтується на науковий напрямок (галузь), об’єктом дослідження якої вони пріоритетно виступають. Перший критерій класифікації труднощів перекладу може бути охарактеризований як рівневий або семіологічний; він є логічним наслідком рівневого принципу опису мови як ієрархічної системи.Відповідно до цього критерію перекладацькі труднощі можуть бути поділені на: 1) фонетичні/фонографічні та параграфічні; 2) морфологічні; 3) лексичні (пов’язані з приналежністю одиниці до певного класу/типу/категорії тощо лексичних одиниць); 4) лексико-семантичні (пов’язані з особливостями вживання лексичних одиниць у переносному сенсі / вторинною номінацією); 5) синтаксичні; 6) текстові: 7) жанрові. Другий критерій класифікації труднощів перекладу може бути охарактеризований як галузевий; він є логічним наслідком існуючої традиції досліджувати характеристики окремі в мовні/мовленнєві перекладознавстві з явища позицій або їхні відповідних релевантні розділів мовознавства. Прикладами можуть бути фонетичні, граматичні, лексичні, прагматичні, стилістичні (жанрово- стилістичні) труднощі тощо [Карабан В. І., c.103]. За роки свого існування перекладознавство накопичило величезні масиви емпіричних даних щодо способів відтворення безеквівалентної лексики, в тому числі й на матеріалі української мови. Запорукою успішного подолання перекладацьких труднощів вважається нетривіальність перекладацьких підходів і вміння перекладача дивитися на ситуацію нестандартно, реалізуючи повною мірою закладений природою потенціал лінгвокреативного мислення. [Ребрій О.В., c.139-140]. Найвідоміше визначення безеквівалентної лексики дають Є. М. Верещагін та В. Г. Костомаров, на думку яких це «слова, що слугують для вираження понять, відсутніх в іншій культурі та в іншій мові, слова, що належать до окремих культурних елементів, характерних лише для культури А, але відсутніх у культурі Б, а також слова, що не мають перекладу іншою мовою одним словом, такі, що не мають еквівалентів за межами мови, до якої вони належать» [Верещагин E. M. 1973, c. 53]. Безеквівалентна лексика, ускладнюючи професійну діяльність окремих індивідів, є водночас стимулом активації їхніх творчих здібностей та джерелом збагачення та розвитку цільової мови. За необхідності мова запозичує слова для вираження певних понять, притаманних іншомовній культурній традиції, при цьому переклад виконує роль засобу запозичення. [Ребрій О.В. c.142-143] Відтворення безеквівалентної лексики у перекладі вважаємо творчим актом потрійної природи, специфіка якого полягає в тому, що перекладач майже одномоментно 1) інтерпретує одиницю (творчість як тлумачення), адже, враховуючи, що домінантною для нього є, як правило, культура приймаючої мови, перекладач, як будь-який потенційний іншомовний реципієнт, може бути незнайомим із проблемною лексемою, а отже, має або дізнатися про її значення з додаткових джерел, (словника або довідника), або приписати його самостійно, використовуючи методи морфемного, контекстуального, фонового тощо аналізу; 2) приймає рішення стосовно вибору способу перекладу (творчість як варіативність); 3) формує – спочатку у внутрішньому лексиконі, звідки потім переносить у текст перекладу і, потенційно, у мову перекладу – іншомовний відповідник (творчість як власне мовотворчість). [Ребрій О.В. c.144] До способів відтворення безеквівалентної лексики Л. С. Бархударов відносить такі: 1) перекладацька транслітерація та транскрипція; 2) калькування; 3) описовий («роз’яснювальний») переклад; 4) наближений переклад (переклад за допомогою аналога); 5) трансформаційний переклад [Бархударов 1975: c. 96– 105]. Ономатопеї або звуконаслідування є графічно зафіксованими сполученнями звуків, призначеними для імітації «нерозбірливих звучань»: стихійних проявів природи та діяльності людини, звуків, утворюваних живими істотами, тваринами або предметами навколишньої дійсності [Ковалев В. П. 1981, c. 37]. Проблему перекладу ономатопей докладно розглядають С. Влахов і С. Флорін, які відносять звуконаслідування до перекладацьких труднощів внаслідок дії трьох головних причин: 1) різні мовні спільноти мають різні традиції вербального (як письмового, так і усного) відтворення одних і тих самих звуків живої та неживої природи; 2) в різних мовних спільнотах можуть з’являтися звукоімітації, пов’язані з особливостями їх світосприйняття (у свою чергу пов’язаними з особливостями побуту, клімату, флори та фауни, рельєфу тощо), які будуть відсутніми в інших мовних спільнотах; 3) ономатопеї в художньому творі можуть мати оказіональний індивідуально-авторський характер і характеризуватися конотативним навантаженням. Очевидно, що у випадку використання в першотворі узуальної ономатопеї завданням перекладача буде знайти у мові перекладу відповідний узуальний еквівалент і використати його: «Усі загальноприйняті природні, тваринні та механічні звуконаслідування (окрім неологічних) в різних мовах мають свої встановлені звукові форми» [Влахов C. 1980,c. 246]. Саме наявність узуальних відповідників дозволяє ономатопеям «увійти в загальну тканину тексту перекладу абсолютно природно, створюючи такий самий ефект, як і мовою оригіналу», і тому «варто замінювати їх на відповідні їм мовні засоби мови перекладу, які іноді можуть виявитися вельми далекими за звучанням». Водночас багато узуальних ономатопей передаються перекладачами вельми індивідуально заради підвищення адекватності сприйняття тексту цільовою аудиторією. У випадку з оказіональними ономатопеями перекладач так само може зробити вибір на користь формального (транскодованого) або ж функціонального (власно створеного) відповідника [Ребрій О.В., c. 169-170]. Лексика, що характеризує етнокультурну специфіку певного історичного періоду того або іншого мовного соціуму, вже довгий час привертає увагу як мовознавців, так і перекладознавців, адже вона являє собою той доволі рідкісний випадок, коли перекладацька теорія «випереджає» лінгвістичну, на що, зокрема, звертала «лінгвоперекладацькі увагу дослідження Р. П. реалій Зорівчак, коли кидають світло писала, на що численні проблеми, пов’язані з мовою як засобом спілкування», а «встановлені на основі перекладів закономірності слугують лінгвістичним джерелом для лексикології і стилістики, як одномовних, так і контрастивних» [Зорівчак 1989, с. 9]. Закономірність такого стану речей визначається тим, що етнокультурна лексика має сенс лише у бінарному мовному зіставленні, поза якого вона не може існувати. Головною складністю відтворення реалій у перекладі є те, що застосування будь-якого способу їхнього перекладу з діапазону доступних не гарантує збереження того складного комплексу «чітких конотацій, асоціацій чи уявлень, які виникають у читача оригіналу» [Чала 2010: 124]. З позицій когнітивної лінгвістики це доволі легко пояснюється тим, що реалії виступають засобом вербальної експлікації ментальних одиниць особливого типу – лінгвокультурних/культурних концептів – «колективних змістових ментальних утворень, які фіксують своєрідність відповідної культури» [Карасик 2009, с. 28]. Оскільки поняттєвий компонент лінгвокультурного концепту зберігається усвідомості у вербальній формі, а образний є невербальним і піддається лише опису й інтерпретації [Мартинюк 2012: 56], саме його відтворення в перекладеному тексті, який фактично стає надбанням іншомовної культурної спільноти, видається вельми проблематичним. Водночас «“недовираження” чи випущення якогось із параметрів може призвести до викривлення картини світу оригіналу» [Некряч 2008, с. 20]. У цьому контексті цікавим видається термін «асоціативний шлейф», запропонований Т. Є. Некряч як «сукупність соціокультурних та історичних асоціацій, які поєднуються з певним концептом у реципієнтів певної етнокульутри на конкретному історичному матеріалі» [Чала 2010, с.124]. Передача в перекладі «асоціативного шлейфу» реалії є завданням, що вимагає від перекладача чималої ерудиції та творчих пошуків [Ребрій О.В. c.175-178 ]. 1.2. Творчість Чарльза Діккенса в українських перекладах. Поява бібліографії „Українське перекладознавство ХХ сторіччя,” що її уклав Тарас Володимирович Шмігер, – важлива подія в науковому та культурному житті України. Це – перший цілісний путівник до вивчення історії українського перекладу та перекладознавства, зокрема тієї епохи. Коментована бібліографія відображає специфіку впливу світової літератури на українську. Бібліографічний корпус включає 4710 позицій, серед них – чимало вперше впроваджуваних до наукового обігу. Визначальна риса бібліографії – прагнення до істини, сувора вимогливість до кожної висловленої думки, бо твереза об’єктивність у науковому пошуку – понад усе. Інша її основна риса – відчутна любов укладача до Рідного Слова та надзвичайна, синівська повага до науковців, що часто в дуже складних (а інколи й небезпечних для життя) умовах працювали над теоретико-історичним осмисленням перекладознавчих проблем. Укладач опрацював усі доступні бібліографії та шістдесят три періодичні видання. В бібліографії вміщено і найвищі осяги українського перекладознавства (концепції М. К. Зерова, М. Т. Рильського, Г. П. Кочура, М. О. Лукаша, О. М. Фінкеля, В. В. Коптілова, М. Н. Москаленка, О. І. Чередниченка, М. О. Новикової, Ю. О. Жлуктенка, Бориса Тена та ін.), і скромніші, пересічні праці, бо історію науки створюють не тільки вершинні здобутки. Українське перекладознавство ХХ віку – це і загальновідомі славетні імена дослідників, і ледь згадувані, і зовсім забуті, часто через „низку апокаліптичних катастроф української історії” (вислів М. Н. Москаленка). То ж бібліографія робить певний внесок у відновлення національної пам’яті, повернення вилучених пластів художньої літератури, науки та критичної думки до сучасного українського інтелектуального дискурсу [Шмігер Т., c.5 ]. Переклади збагачують не тільки цільову літературу, а й загальну скарбівню світової літератури, що є не лише сумою найкращого з національних письменств. Це – нова якість, що виникає при свідомому обміні культурними цінностями між народами, коли став реальністю термін Й. В. Ґете „die Weltliteratur” щодо скарбівні всесвітньої літератури та її поповнення. Відома точна дата, коли Й. В. Ґете, „найбільш універсальний поет усіх часів” [Франко І. – Т. 13. – С. 367], уперше вжив, осмисливши всебічно, цей термін. Обідаючи зі своїм секретарем Й. П. Еккерманом 31 січня 1827 року, поет розповів, що читав китайський роман, який захопив його. Згодом Й. В. Ґете висловив думку, що настає епоха світової літератури, і кожен повинен намагатися її наблизити [Эккерман И. П. – C.217-219]. Нарешті, переклад істотно збагачує самого перекладача. Переклад постійно перебуває в самому осередді нашої національної культури, Україна славиться блискучою перекладацькою школою, українське красне письменство має багату перекладну літературу, Переклад з’явився у нас разом із писемністю, і більшість українських письменників перекладала. У статті „Адам Міцкевич в українській літературі” І. Франко цитує слова Л. Боровиковського, який писав у листі до М. Максимовича 1836 р. в зв’язку з перекладом сімох кримських сонетів А. Міцкевича: „Я навчився польської мови власне для того, щоб мати можливість принести користь Україні” [15. – Т. 26. – С. 386]. Більшість українських письменників могли б підписатися під цими словами [Шмігер Т., c. 6-7]. Перекладознавство як складна система, що охоплює історію, теорію, методику, практику, критику та дидактику перекладу, сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну в 50-70-х роках ХХ ст. Тепер ця система ускладнилася ще цілим рядом сучасних філологічних пошуків, серед яких – соціолінгвістика, етнолінгвістика, комунікативна лінгвістика та ін. 1963 р. В. В. Коптілов захистив у Шевченковому університеті в Києві кандидатську дисертацію на тему „Нариси з історії українського поетичного перекладу”, а 1971 р. – докторську (першу докторську дисертацію з перекладознавства в Україні): „Актуальні теоретичні питання українського художнього перекладу”. Згадаймо також його ґрунтовну статтю „Перекладознавство як окрема галузь філології” 1971 р. [6]. В англомовному світі аналогічну статтю Дж. Голмза („Назва і суть перекладознавства”) опубліковано 1988 р., хоч автор завершив її 1972 р. [17]. Це коли йдеться про сам термін перекладознавство. Але вже 1929 р. український дослідник О. М . Фінкель опублікував монографію „Теорія й практика перекладу” – першу на українському ґрунті теоретичну працю про переклад взагалі [Шмігер Т., c. 9 ] . Зародження та становлення перекладацької думки й теоретичних вимог до перекладачів в Україні припадає аж на 60-70-ті роки ХІХ ст. 29 березня 1864 р. у Львові започатковано постійний український народний театр мелодрамою „Маруся” за однойменною повістю Г. Квітки-Основ’яненка. Ця видатна культурна подія спричинила потребу в перекладених творах. Невдовзі організатори театру різко відчули дошкульну скромність українського театрального репертуару, зрозуміли, що потрібно його збагатити світовою класикою, перекладеною з оригіналу. Уже в 1864-65 рр. у репертуарі театру було понад п’ятнадцять французьких п’єс. Тодішні глядачі були вимогливі до свого театру, а ще вимогливіші до перекладів з іншомовних літератур. Перекладачі звернулися, зокрема, до скарбниці В. Шекспіра. Так, у редакційній статті львівської „Ниви” за 20 січня 1865 р. читаємо: „У третьому номері почнемо друкувати переклад найславнішого світового генія В. Шекспіра – трагедію „Гамлет”. Це – перший переклад нашою мовою славного цього твору, з яким зв’язаний і той важливий факт, що тим перекладом рідна наша мова здобуває собі становище літературної між європейськими мовами” (подано за чинним правописом. – Р. З.). Автор згаданого вище перекладу – П. Свєнціцький був одним з перших, хто намагався ставити науково обґрунтовані вимоги до перекладу [ Шмігер Т., c. 10 ]. Чарльз Діккенс — письменник вікторіанської епохи, який не тільки відобразив її у своїх творах і порушив проблеми, котрі хвилювали англійське суспільство, а й намагався їх розв'язувати. Його активна літературна й громадська діяльність сприяла великим змінам — ліквідації боргових тюрем, реформ у галузі освіти і судочинства, збільшенню кількості доброчинних організацій і відродженню меценацтва. Його любов до бідних і скривджених була справжньою, а не фальшивою, для нього вони були такими ж повноправними членами суспільства, як і заможні, їм він дарував усю силу свого таланту, усю свою любов, відкривши їм поезію їхнього буденного життя, і став символом Англії прозаїчної. Народився Чарльз Діккенс 7 лютого 1812 року в сім'ї дрібного чиновника морського казначейства Джона Діккенса. Спочатку батьки Чарльза жили порівняно благополучно, проте через деякий час почали з'являтися проблеми. Причиною негараздів було те, що батько письменника занадто легковажно ставився до сімейного добробуту, дуже захоплювався театром і вином, часто позичав гроші, не маючи змоги найближчим часом їх повернути. Крім того, він нехтував вихованням сина, який це назавжди запам'ятав. Бракувало Чарльзові також материнської ласки та уваги. Мати просто не мала для нього часу, бо намагалася дати раду усім своїм дітям (а їх було восьмеро). Отже, книжки й саме життя були найголовнішими його вихователями, початкову освіту Чарльз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс; він і прищепив хлопчикові любов до англійської літератури й до читання взагалі. Ідилія юних літ тривала недовго: батько геть заплутався у боргах, і сім'я подалася до Лондона. Ситуація погіршувалася. Коли батько Чарлза потрапивтаки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до нього (за англійськими законами це дозволялося). Щоб якось зарадити лихові, Чарлза влаштовують на фабрику. Шість місяців, проведених у брудному старому приміщенні, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора. Це була й моральна травма для Чарлза, котрий прагнув учитися. У цей час у хлопця з'явилося ще одне захоплення — Лондон. Діккенс міг годинами блукати вулицями. Саме тут, у лондонських нетрях він, навіть цього не підозрюючи, дістав своє-справжнє виховання. Так маленький Чарльз створив у своїй уяві майбутній діккенсівський Лондон. Він проклав шляхи своїм героям: у якому завулку цього міста вони б не ховалися, він побував там раніше. Материного спадку, що дістався Джону та Вільяму Діккенсам, вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами й забезпечити сім'ї більш-менш пристойне життя. Чарльз із неабиякою радістю залишив фабрику й продовжив навчання у приватній школі, після закінчення якої почав працювати молодшим клерком у адвоката Блекмора. Але, маючи жвавий характер, він відвідує спектаклі і, мріючи про театральне майбутнє, бере уроки сценічної майстерності. Крім того, Чарльза приваблювала робота репортера. Тому він наполегливо вчиться стенографії ночами, а вдень вивчає закони. З 1832 року Чарлз працював у місцевій газетці, потім був співробітником часопису "Дзеркало парламенту", що належав його родичеві. Діккенс дуже швидко зумів виділитися з-поміж інших працівників редакції: його репортажі були цікаві та набагато точніші, ніж звіти колег, хоч усім журналістам заборонялося робити записи. Розгадка проста й оригінальна: Чарлз одягав довгі та тверді манжети, а потім списував їх дрібним письмом. До професійних клопотів додалися й особисті — сім'я потребувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це й вирішило подальші кроки — Діккенс узявся за перо. Особливих зусиль нова робота не потребувала: стільки було передумано, пережито, побачено, що варто лише взятися за папір, а далі — то справа репортерського досвіду й часу. Наприкінці 1833 року в журналі "Манслі Мегезін" з'явилося оповідання "Обід на Поплар Вок", правда, без імені автора. Читачі почали з нетерпінням чекати оповідань автора, який вирішив приховати своє ім'я під псевдонімом "Боз" (жартівливе прізвисько молодшого брата Чарлза Діккенса, яке згодом стало відоме сотням тисяч читачів). Так письменника продовжували називати, коли він став знаменитим. Нариси, автором яких був Боз, побачили світу різних часописах, часом і всупереч бажанням Діккенса, про що свідчать листи до друзів. До жанру нарису письменник звернувся не випадково: ще в дитинстві, заради розваги, він полюбляв занотовувати дещо про людей, з якими звела його доля, про цікаві місця, де бував. З роками таких записів ставало дедалі більше — це був безцінний матеріал, що чекав свого часу. Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з'явилися на прилавках "Нариси Боза" у двох томах. Критики здебільшого недооцінюють першу книжку Діккенса, пишуть про неї зверхньо і поблажливо: дехто вважав, що авторові притаманне багатослів'я, зумовлене невпевненістю і тривогою, а також бажанням сподобатись читачеві. Так, у нарисах можна відшукати багато незакінченого й недосконалого, проте це пояснюється відсутністю літературного досвіду, але аж ніяк не таланту. А учнівство — це період, через який проходить ледь не кожен письменник, проте для одного він короткий, а інший до кінця життя залишається учнем. Зі сторінок циклу "Картинки з натури" перед читачем постає бурхливе життя столиці, яке змальовано яскраво й колоритно. Діккенс є справжнім майстром міського пейзажу. Лондон для нього не тільки населений пункт, а й частина його життя. Описи Діккенса — це, по суті, імпресіоністичні замальовки, де велику роль відіграють зорові, слухові й навіть смакові враження ("Вулиці. Вечір"). Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми сучасності: жалюгідне існування низів призводить до деградації особистості, яка починає шукати розради у вині (нарис "Будинки для життя"). Тему самотності людини в буржуазному світі порушено в нарисі "Думки про людей". У нарисі "Різдвяний обід" Діккенс вперше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злагоди й затишку. Симпатії автора належать простому людові, який йому близький і зрозумілий, тоді як представник "середнього класу" — буржуа — стає мішенню для сатиричних стріл. Снобізм і пихатість, скупість і обмеженість — ось основні риси розбагатілих людців, які були б смішними, коли б не становили загрозу нормальній рівновазі суспільства. Перед читачем проходить галерея максимально конкретизованих та індивідуалізованих персонажів (нариси "Гораціо Спаркінс", "Екскурсія на пароплаві" та інші). Значення творів, що увійшли до циклу "Оповідання", не слід недооцінювати, майбутній досвід Ч. Діккенс використав у подальших творах. "Посмертні записки Піквікського клубу" — твір, що зробив відомим Діккенса, але сучасному читачеві він видається незрозумілим. Справа у добі письменника, літературній ситуації. Тогочасне життя породило літературу, можливо, у багатьох випадках примітивну, але не позбавлену того, за що згодом англійці так шануватимуть Діккенса і, здорового оптимізму, щирості й веселості. Після виходу в світ "Нарисів Боза" до Чарлза Діккенса завітав один із компаньйонів фірми Чепмен і запропонував участь у виданні, яке б частково нагадувало сучасні комікси. Це мала бути весела розповідь про спортивний клуб. Величезний успіх записок змусив автора повірити у власні сили й він, не закінчивши цього твору, підписав договір на новий роман "Пригоди Олівера Твіста". Роман "Записки клубу" був закінчений у 1837р. Ім'я автора було відоме кожному англійцеві. Цей роман засвідчив зростання майстерності письменника, який зі своїми героями пройшов складний шлях: від умовного героя анекдоту до дивовижної людини, від письменника-гумориста до сміливого борця зі злом. Це не лише найоптимістичніший і найбезхмарніший твір Діккенса, він виявився прообразом усіх діккенсівських романів, їх сюжетної структури. 6 січня 1842 р. Діккенс разом із дружиною відплив до США. Намір побувати за океаном з'явився у письменника давно. Спочатку це було прагнення поїхати до Америки, аби самому переконатися в перевагах американської демократії, про яку американці галасували на весь світ. Також він хотів остаточно розв'язати питання авторського права, бо через його відсутність страждали англійські письменники й передусім він сам. Американські враження були матеріалом для роману Ч. Діккенса — "Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта" (1844). Одночасно він працював над повістю "Різдвяна пісня в прозі", що започаткувала відомий цикл Різдвяних повістей та оповідань. Після розриву з видавництвом у 1844 р. він подорожує Італією, Францією, Швейцарією. Враження від мандрівки відтворені у циклі "Картини Італії". Початок 50-х років — новий етап у творчості Діккенса. У 1850 році він розпочав роботу над "Історією Англії для дітей", що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман ("Повість про два міста" 1859), соціальний роман ("Крихітка Доррін" 1855-1857), соціально-авантюрний ("Великі сподівання" 1861), детективи ("Таємниця Едвіна Друда" 1870), роман-утопія ("Тяжкі часи" 1854). Чарлз Діккенс не зміг закінчити свій останній роман "Таємниця Едвіна Друда". 8 червня 1870 року йому стало погано; Звістка про смерть улюбленого письменника буквально приголомшила Англію. Це була національна трагедія. Його поховано в куточку поетів у Вестмінстерському абатстві. Чарльзу Діккенсу, відомому англійському письменнику, надзвичайно пощастило на дослідницьку увагу з погляду історії літератури, компаративістики, мовознавчих аспектів. До перекладів його художньої спадщини долучалися в різний час: Іван Франко, Ольга Косач-Кривинюк, Леся Українка, Євген Олесницький, Микола Іванов, Юрій Лісняк, Софія Куликівна, Мар Пінчевський, Вероніка Черняхівська, Василь Лісовий, Ростислав Доценко, Олександр Мокровольський, Іван Андрусяк та інші. Одне із перших досліджень перекладів українською творів Ч. Діккенса зробив Д. Хомчук у статті «Чарлз Діккенс українською мовою» [Хомчук Д. М., С. 54–59.]. До аналізу окремих перекладів творів Діккенса зверталися і сучасні дослідники: Роксолана Зорівчак, Оксана Семеніхіна . 2007 року Лілія Богачевська присвятила дисертаційне дослідження вивченню доробку Чарлза Діккенса крізь призму творчого засвоєння в українській літературі, зокрема рецепції творчого доробку письменника українським літературознавством другої половини ХІХ–ХХ ст., а також типологічним спільностям та відмінностям між англійським прозаїком та українськими письменниками ХІХ – поч. ХХ ст. [Діккенс Ч. Сверщок на печі : домашня казка / Чарльс Дікенс ; пер. з англ. — Ві- день : В-во А. Амонеста, 1923. — 133 с. — (Серія анґлійських клясиків ; ч. 1).]. Вивчення художніх досягнень багатогранного талановитого митця, здається, ніколи не буде вичерпним, що демонструє журнал «Діккенсіана», який був заснований ще в 1905 році та продовжує видаватись у ХХІ сторіччі. Зарубіжна та вітчизняна діккенсіана надзвичайно багата і розмаїта, вона представлена великою кількістю монографій та статей. Серед англійських та американських дослідників: А. Адріан, П. Девіс, Дж. Кінсайд, Ф. Колінз, С. Маннінг, М. Слатер, Б. Харді, Дж. Честертон та багатьох інших. Вони торкались різних аспектів творчості Ч. Діккенса. Зокрема А. Адріан звернув увагу на відтворення письменником стосунків між батьками та дітьми. Б. Харді досліджував проблему моральності в характерах Діккенсових персонажів, Ф. Коллінз з’ясовує роль освіти в художньому доробку англійського романіста. Натомість Дж. Кінсайд простежив майстерність митця у використанні засобів гумору, а С. Маннінг досліджував секрети іронії письменника, притаманні його «зрілим» творам. Не втратили своєї наукової вартості монографії, написані російською мовою в радянські часи. Книги І. Катарського, Н. Михальської, М. Нерсесової, Т. Сільман, М. Тугушевої, Д. Урнова, Ю. Фрідлендера відзначаються ретельним аналізом мистецького доробку Ч. Діккенса, з’ясуванням становлення художньо-творчого методу та його органічних складових, зосередженням уваги на ідейно-тематичній 4 та естетичній цінності творів, дослідженням жанрової специфіки літературної спадщини письменника. [Автореф. дис... канд. філол. наук / Л. О. Богачевська; Терноп. нац. пед. ун-т ім. В.Гнатюка. - Т., 2007. - 20 c. - укp.] Як засвідчують численні літературні джерела середини та другої половини ХІХ ст., знайомство українців із творчістю Ч. Діккенса, як і з багатьма іншими авторами світової літератури, починалося переважно з іншомовних перекладів — російських, польських чи німецьких, перші ж українські переклади творів Діккенса з’явилися лише в 1880-х роках. Російські переклади побачили світ у Петербурзі значно раніше, вже наприкінці 1830-х років, і до 1860-х багато творів письменника уже було перекладено. Зокрема, як зазначає Д. Хомчук, Т. Шевченко та його оточення, перебуваючи в Петербурзі, читали російські переклади романів Ч. Діккенса: «Життя та пригоди Ніколаса Нікклбі» та «Девід Копперфілд» (про читання «Ніколаса Нікклбі» з друзями Т. Шевченко розповідає в автобіографічній по- вісті «Художник» (1856 р.); згадка про публікацію роману «Девід Копперфілд» в «Отечественных записках» є в повісті «Близнюки» (1855 р.) [Діккенс К. Hовоpічні дзвоны: повістка Каpоля Диккенса., с. 55]. Інша можливість ознайомлення з творчістю Діккенса того періоду на західноукраїнських землях відбулася за посередництвом польських перекладів (перші переклади польською з’явилися у середині 1840-х рр.). Проте значно доступнішими для західних земель були німецькомовні. Зокрема, І. Франко, як стверджує Р. Зорівчак, уперше читав «Посмертні записки Піквікського клубу» Ч. Діккенса саме у німецькому перекладі [Зорівчак Р. Іван Франко — перекладач.]. Вперше твори Чарлза Діккенса українською мовою побачили світ у Львові в 1880-х: 1882 року в перекладі Івана Белея опубліковано «Новорічні дзвони». У час, коли в самій Англії популярність Діккенса упала до найнижчого рівня, в Україні інтерес до творчості цього англійського письменника дещо активізувався, особливо в період українського відродження 1920–1930-х рр. — це обумовлено низкою об’єктивних чинників, зокрема, формуванням ґрунтовної школи перекладу в Україні. З’являються нові переклади «Різдвяної пісні в прозі, або Різдвяного оповідання з привидами»: 1918 р. — у перекладі Ольги Косач-Кривинюк (з допомогою Лесі Українки), 1923 р. — у перекладі Надії Суровцевої , 1924 р. — у перекладі Софії Куликівної під назвою «Різдвяна ніч» [Левицька О.С., с.74-75]. Найбільш плідними в історії української перекладної діккенсіани були кінець 1920-х — 1930-ті рр.: Микола Іванов переклав два знакові у творчості Діккенса твори — «Домбі і син» [Діккенс Ч. Домбі і син] та «Посмертні записки Піквікського клубу»: опубліковано 1927 р. у Харкові [. Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу], через 10 р. книгу перевидано у серії «Шкільна бібліотека» [Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс ; пер. з англ. М. Іванов. — Харків : [Одеса] : Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 608 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»)]; у Західній Україні уривки цього роману опубліковано в львівському журналі сатири і гумору «Зиз» [Діккенс Ч. Клуб Піквіка] у пере- кладі Е. Реп’яха; з’являються нові переклади «Олівера Твіста» Н. Сельського (псевдонім Б. Грінченка) [Діккенс Ч. Олівер Твіст] та «Повісті про двоє міст» Миколи Сагарди [.Діккенс Ч. Повість про двоє міст], «Тяжкі часи» Костянтина Шмиговського [Діккенс Ч. Тяжкі часи]; було здійснено два видання «Девіда Копперфілда» в перекладі Юрія Корецького: 1936 р. — скорочене у дитячому видавництві, й 1937 р. — повний переклад [Диккенс Ч. Історія особистих пригод, переживань і спостережень Даведа Копперфельда молодшого родом з «Блендерстонських Граків»]. Поодинокими є звернення українських перекладачів та видавців до творів Діккенса у наступні десятиліття. У 1950-ті в Україні видано Діккенса мовою оригіналу — для учнівської молоді, що вивчає англійську видавці запропонували «Мартіна Чезлвіта» [Діккенс Ч. Мартін Чезлвіт]. Водночас упродовж 1957–1963 рр. у московському Державному видавництві художньої літератури виходить з друку зібрання творів Чарлза Діккенса в 30-ти томах [Диккенс Ч. Собрание сочинений : в 30 т.]: спершу накладом 600 тис. (перші 12 томів), а поступово наклад зменшився до майже 400 тис. примірників. Сьогодні це зібрання творів складає основний фонд видань Діккенса у багатьох бібліотеках України. Останні томи цього зібрання виходили в час святкування 150-річчя від дня народження письменника. 1986 року у видавництві «Веселка» вийшов роман «Великі сподівання» в перекладі Ростислава Доценка [Діккенс Ч. Великі сподівання], а також до «Книги пригод» того-таки видавництва увійшло оповідання «Спійманий на гарячому» в перекладі Олександра Мокровольського [.Діккенс Ч. Спійманий на гарячому]. Серед знакових видань Ч. Діккенса для дітей варто згадати гарно ілюстроване видання казки «Чарівна кісточка», переклад якої здійснила Ольга Ночева, ви- дане у «Веселці» 1979 року [Діккенс Ч. Чарівна кісточка : казка]. Тоді ж переклад цієї казки на засланні здійснив дисидент, організатор самвидаву, філософ і перекладач Василь Лісовий, проте його переклад «Чародійної риб’ячої кістки» не побачив світ [Левицька О.С., с.76]. Незалежна Україна має незначні досягнення в представленні творчості Ч. Діккенса українською мовою, небагато зроблено нових перекладів уже перекладених творів і майже не змінилася добірка творів для перекладу. Передусім це «Різдвяні повісті» й кілька програмових романів: «Пригоди Олівера Твіста», «Великі сподівання», «Домбі і син» — те, що найбільше запотребуване широкою аудиторією читачів. Твори Діккенса, безумовно, є в масштабних серіях світової класики. У серії «Шкільна бібліотека» видавництва «Дніпро» 1991 року перевидано ро- ман «Домбі і син» у перекладі Миколи Іванова за редакцією Марії Габлевич [Діккенс Ч. Домбі і син]. До «Шкільної бібліотеки» видавництва «Веселка» 1993 року включе- но «Пригоди Олівера Твіста» в перекладі Вероніки Черняхівської [Діккенс Ч. Пригоди Олівера Твіста]. До «Бібліотеки світової літератури» створеного в незалежній Україні видавництва «Фоліо» увійшли романи «Великі сподівання» [Діккенс Ч. Великі сподівання] та «Олівер Твіст» [Діккенс Ч. Олівер Твіст], «Посмертні записки Піквікського клубу» [Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу]. Кілька видавництв видали для дітей «Різдвяну пісню у прозі» (з різними назвами у різних перекладах окремо й у збірниках): київське видавництво «Школа» у перекладі Івана Андрусяка (збірки «Різдвяні історії» [Різдвяні історії / упоряд. та передм. І. Андрусяка]; львівське видавництво «Червона Калина» у перекладі Софії Куликівної [Діккенс Ч. Різдвяна пісня у прозі. Святочна повість з привидами], тернопільське видавництво «Навчальна книга — Богдан» та київське «Веселка» у перекладі Олександра Мокровольського (2007 р.) [Діккенс Ч. Різдвяні повісті / Чарлз Діккенс ; перекл. з англ. О. Мокровольсь- кий.]; перевидання 2009 р. [Діккенс Ч. Різдвяні повісті / Чарлз Діккенс ; перекл. з англ. О. Мокровольсь- кий.] та 2012 р. [Діккенс Ч. Різдвяні повісті / Чарлз Діккенс ; перекл. з англ. О. Мокровольсь- кий.]). [Левицька О.С., с.77]. Новим явищем у представленні творів Діккенса є інсценівка оповідання «Цвіркун на запічку» (Казка про сімейне щастя в II частинах), яку здійснив Юрій Іздрик для Чернігівського молодіжного театру 1993 року. Постановку називали невдалою, а Іздриків переклад «химерним». Текст інсценівки опублікований на сайті театру [Діккенс Ч. Цвіркун на запічку.], окремим виданням його не було видано. Не оминув також творчості Діккенса і розвиток електронного книговидання. 2006 року в МА «Наш формат» видано аудіокнигу «Пригоди Олівера Твіста» [Різдвяні історії / упоряд. та передм. І. Андрусяка]. За типологічною ознакою серед сучасних українських перекладів до- мінують власне переклади. Для прикладу, із шести перекладів «Різдвяної пісні у прозі» — усі за жанром є перекладами. Жанри адаптації, переспіву, властиві для російських чи українських перекладів Діккенса в ХІХ ст. та першій поло- вині ХХ ст., сьогодні перемістилися в інші мистецькі площини: кіно, анімацію, театр тощо. 2011–2012 рр., з нагоди святкування 200-річчя від дня народження письменника, українська запропонували діккенсіана читачам одразу дещо кілька активізувалася: видавництв. свої видання «Махаон-Україна» випустило у світ збірку «Різдвяна ялинка» [Діккенс Ч. Різдвяна ялинка], до якої увійшли, крім однойменного оповідання, знаменита «Різдвяна пісня у прозі». Твори видані в перекладі Олександра Мокровольського зі вступним словом про Чарлза Діккенса і його творчість, розповіддю про вікторіанське Різдво, а також вступним словом від відомого австралійського художника Роберта Інґпена, ілюстрації якого супроводжують тексти Діккенса. Роботи цього всесвітньовідомого художника прикрашають не одну дитячу книгу видавництва «Махаон-Україна», є впізнаваними, вдало передають дух Діккенсових творів. Наприкінці 2011 р. «Видавництво Старого Лева» також запропонувало нове видання «Різдвяної пісні у прозі» у серії «Вічні історії» [Діккенс Ч. Різдвяна Історія : [для середнього шкільного віку]]. [Левицька О.С., c.78] 1.3. Різдво як важлива складова європейської культури. Різдво [Христове] - християнське свято народження Ісуса Христа, Сонця Правди, що відзначається католицькою церквою 25 грудня, православною 7 січня; одне з найголовніших свят у році, найбільше релігійне свято, Тому кажуть, На Різдво і «сонце грає»; за Біблією, Діва Марія народила свого сина (Сина Божого і Водночас людського) у хліві й сповила в яслах; Тому в червоному куті (на покуті) розстеляли сіно, на нього ставили горщик з кутею та глечик з узваром. Поряд примощували обжинковий сніп на честь народження Сина Божого подекуди покуть називали яслами; перший день після посту після Різдва можна було колоти свиней що здавна стало ритуалом; готувалися різноманітні м'ясні страви; у цей день ходять ватаги колядників, лунають колядницькі пісні; свято Різдва приурочене церквою до шанування язичниками нового сонця, нового хліборобського року, що наближається з поворотом сонця на весну, відповідно до цього різдвяна обрядодія тісно пов'язується з віруваннями в щасливий почин (див.) та з магічними діями щодо забезпечення майбутнього врожаю; всі члени родини мають брати участь у Святій вечері (навіть небіжчики, «діди»), що відбувaється напередодні Різдва; саме Різдво відзначається богослужінням та гостинами з відповідними розвагами та забавами; другий день Різдва називали Пологом Богородиці; з Різдвом пов'язано багато прикмет і повір'їв, - «у який день випало Різдво, в такий треба починати жнива», «На Різдво йде сніг - заврожається озимина», «якщо сонячний день - дорід на хліб», «якщо в цей день тепло - весна буде холодною», «вночі багато зірок - багато ягід буде», «зелене Різдво - білий Великдень», «краще Різдво тріскуче, ніж пекуче». [Знаки української етнокультури] Бібліографія 1.Коптілов В. В. Теорія і практика перекладу - К.: Вища школа, 1982, с.9-10 2. Галич О. Теорія літератури. Підручн./ О.Галич, В.Назарець, Є.Васильєв. – Теорія літератури. – К.: Либідь, 2005. – с. 94-97 3. Аристотель и античная литература. Москва, 1978 , -с. 31-33 4. Теория литературы: основные проблемы в историческом освещении. Стиль. Произ ведение. Литературное развитие. Москва, 1965. - с. 292 ( с. 112) 5. Виноградов В. С. Перевод: общие и лексические проблемы. Учебное пособие / В. С. Виноградов. – М. : КДУ, 2006. – 240 с. ( с. 5) 6. Бархударов Л. С. Язык и перевод / Л. С. Бархударов. – М. : Международные отношения, 1975. – 240 с. 7. Комиссаров В. H. Слово о переводе / В. H. Комиссаров. – М. : Международные отношения, 1973. – 215 с. 8. Ребрій О. В. Сучасні концепції творчості у перекладі : монографія / О. В. Ребрій. – Харків : Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, 2012. – 376 с. 9. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми / О. О. Селіванова. − Полтава : Довкілля-К, 2008. − 712 с. 10. Федоров А. В. Основы общей теории перевода / А. В. Федоров. – М. : Высшая школа, 1983. – 303 с. 11. Черняховская Л. А. Перевод и смысловая структура / Л. А. Черняховская. – М.: Международные отношения, 1976. – 298 с. 12. Сдобников В. В., Петрова О. В. Теория перевода / В. В. Сдобников, О. В. Петрова. – М. : АСТ Восток-Запад, 2006. – 448 с. 13. Литвин І.М. Перекладознавство Науковий посібник. — Черкаси : Видавництво Ю. А. Чабаненко, 2013. — 132 с. 14. Будний В., Ільницький М. Порівняльне літературознавство Підручник — К.: Києво-Могилянська академія, 2008. — 430 с. 15. Попович Ю. О. Відтворення маркерів соціального статусу літературного персонажа в перекладі (на матеріалі українських перекладів британських художніх творів XIX століття) : автореф. дис ... канд. філол. наук: 10.02.16 . – Херсон, 2017 . – 19 с.. 16. Кубрякова Е. С. Типы языковых значений. Семантика производного слова / Е. С. Кубрякова. – М. : Наука, 1981. – 200 с. 17. Некряч Т. Є., Довганчина Р. Г. Айсберг в окані перекладу : Відтворення ідіостилю Ернеста Гемінгвея в перекладах українською та російською мовами : [монографія] / Т. Є. Некряч, Р. Г. Довганчина. – К. : Видавництво Ліра, 2014. – 220 с. 18. Заньковська Г. Д. Лінгвокультурологія у колі суміжних лінгвістичних наук / Г. Д. Заньковська // Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. Сер. : Філологічна. - 2009. - Вип. 11. - С. 35-40. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nznuoaf_2009_11_8. 19. Андрієнко Т. Стратегії і тактики перекладу: когнітивно - дискурсивний аспект (на матеріалі художнього перекладу з англійської мови на українську та російську). Монографія. Київ: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2016. 340 с. 20. Маслова В.А. Лингвокультурология. – М.: Издательский центр “Академия”, 2001. – 208 с. 21. Телия В.Н. Русская фразеология. Семантические, прагматические и лингвокультурологические аспекты. – М.: Школа “Языки русской культуры”, 1996. – 288 с. 22. Воркачев С.Г. Лингвокультурология, языковая личность, концепт: становление антропоцентрической парадигмы в языкознании // Филологические науки. – 2001. – № 1. – С. 64-72. 23. Воробьев В.В. Общее и специфическое в лингвострановедении и лингвокультуроведении // Слово и текст в диалоге культур. – М., 2000. 24. Чала Ю. П. Відтворення культурно-маркованих знаків Вікторіанської доби в українських перекладах. Автоореферат. - Київ, 2006. - 15 с. 25. Андрієнко Т. Г. Стратегії очуження і одомашнення в перекладі художнього дискурсу з англійської мови на українську. - Київ, 2011. 265 с. 26. McElhanon K. A. From Word to Scenario : The Influence of Linguistic Theories Upon Models of Translation / Kenneth A. McElhanon // Journal of Translation. – 2005. – Vol. 1, № 3. – Р. 29–67. 27. Venuti L. The translator’s invisibility: A history of translation / L. Venuti. – L. ; N.Y. : Routledge, 1995. – 353 р. 28. Галеева Н. Л. Переводимость и некоторые принципы достижения адекватности перевода / Н. Л. Галеева // Перевод как процесс и как результат: Язык, культура, психология : сб. науч. тр. – Калининград : Калининградский гос. ун-т, 1989. – С. 81–88. 29. Радчук В. Перекладність в динаміці / В. Радчук // Філологія і культура : зб. наук. пр. – К., 1996. – С. 35–40. 30. Ребрій О.В. Сучасні концепції творчості у перекладі Х. : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2012. – 498 с. 31. Карабан В. І. Переклад англійської наукової і технічної літератури : [у 2-х ч.] / В. І. Карабан. – Вінниця : Нова Книга, 2001. – Ч. ІІ : Лексичні, термінологічні та жанрово-стилістичні труднощі. – 302 c. 32. Бархударов Л. С. Язык и перевод (Вопросы общей и частной теории перевода) / Л. С. Бархударов. – М. : Международные отношения, 1975. – 240 с. 33. Верещагин Е. М. Язык и культура. Лингвострановедение в преподавании русского языка как иностранного / Е. М. Верещагин, В. Г. Костомаров. – М. : МГУ, 1973. – 235 с. (c.53) 34. Влахов С. Непереводимое в переводе / С. Влахов, С. Флорин. – М. : Международные отношения, 1980 – 342 с. 35. Ковалев В. П. Языковые выразительные средства русской художественной прозы / В. П. Ковалев. – К. : Высшая школа, 1981. – 259 с. 36. Шмігер Т. Історія українського перекладознавства XX сторіччя К.: Смолоскип, 2009. — 342 с. — (Серія «Пролегомени»). 37. Некряч Т. Є. Через терни до зірок: труднощі перекладу художніх творів : навчальний посібник [для студентів перекладацьких факультетів вищих навчальних закладів] / Т. Є. Некряч, Ю. П. Чала. – Вінниця : Нова Книга, 2008. – 200 с. 38. Зорівчак Р. П. Реалія і переклад (на матеріалі англомовних перекладів української прози) / Р. П. Зорівчак. – Львів : Вид-во при Львів. ун-ті, 1989. – 216 с. 39. Чала Ю. П. Реалія і культурно маркований знак: термінологічні аспекти перекладознавства / Ю. П. Чала // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені В. Винниченка. – Кіровоград : ТОВ «Імекс- ЛТД», 2010. – Вип. 89 (1). – С. 122–126. 40. Карасик В. И. Языковые ключи / В. И. Карасик. – М. : Гнозис, 2009. – 406 с. 41. Эккерман И. П. Разговоры с Гете в последние годы его жизни / И. П. Эккерман ; пер. с нем. Н. Ман. – Москва : Худ. л-ра, 1981. – 687 с. 42. Франко І. Зібрання творів : у 50 т. / І. Франко ; редкол. : Є. П. Кирилюк (голова) та ін. – Київ : Наук. думка, 1976-1986. 43. Уилсон Є . Мир Чарлза Диккенса.— М., І975; 44. Честертон Г. К. Чарлз Діккенс.— М., 1987; 45. Тайна Чарлза Диккенса.— М., 1990. 46. Хомчук Д. М. Чарлз Діккенс українською мовою [Текст] / Д. М. Хомчук // Радянське літературознавство. — 1983. — № 2. — С. 54–59. 47. Діккенс Ч. Сверщок на печі : домашня казка / Чарльс Дікенс ; пер. з англ. — Ві- день : В-во А. Амонеста, 1923. — 133 с. — (Серія анґлійських клясиків ; ч. 1). 48. Автореф. дис... канд. філол. наук / Л. О. Богачевська; Терноп. нац. пед. ун-т ім. В.Гнатюка. - Т., 2007. - 20 c. - укp. 49. [Діккенс К. Hовоpічні дзвоны: повістка Каpоля Диккенса (з англійского) / Кароль (Чарльз) Діккенс. — Львів : Hакладом pед. «Дѣла». Дpук. Т-ва им. Шевченка. Під заpядом К. Беднаpского, 1882. — 92 с. — (Лит. додаток «Дѣла»: Б-ка найзнаменитіших повістей / [під pед. В. Баpвіньского] ; Т. 8)., с. 55 50 .[Зорівчак Р. Іван Франко — перекладач [Електронний ресурс] / Роксолана Зорів- чак. — Львів. — [поновл. вар. 15.01.2013]. — Режим доступу : http://www.lnu.edu. ua/faculty/inomov.new/ukrainian/franko_ zorivchak.htm.]. 51.Левицька О.С., НАУКОВІ ЗАПИСКИ / SCIENTIFIC PAPERS * 2015 / 2 (51), ПЕРЕКЛАДИ ТВОРІВ ЧАРЛЗА ДІККЕНСА В УКРАЇНСЬКОМУ ВИДАВНИЧОМУ РЕПЕРТУАРІ 52. Діккенс Ч. Домбі і син / Ч. Діккенс ; пер. з англ. М. Іванова ; вступ. ст. П. Державіна. — Харків ; Київ : ДВУ, 1930. — 752 с. 53 .Діккенс Ч. Клуб Піквіка : [уривки з роману] / Чарлз Діккенс ; перекл. Е. Ріп’ях // Зиз. — 1930. — Ч. 9; Ч. 11. 54.Діккенс Ч. Олівер Твіст / Ч. Діккенс ; вст. стаття і переказ А. Сельського. — Харків ; Київ : Книгоспілка, 1930. — 242 с. 55.Діккенс Ч. Повість про двоє міст / Ч. Діккенс ; пер. з англ. М. Сагарди. — Харків ; Київ : Книгоспілка, 1930. — 248 с. 56.Діккенс Ч. Тяжкі часи / Ч. Діккенс ; пер. з англ. К. Шмиговського. — Харків ; Київ : Книгоспілка, 1930. — 268 с. 57.Діккенс Ч. Посмертні записки Піквікського клубу / Чарлз Діккенс ; пер. з англ. М. Іванов. — Харків : [Одеса] : Дитвидав ЦК ЛКСМУ, 1937. — 608 с. — (Серія «Шкільна бібліотека»). 58.Диккенс Ч. Історія особистих пригод, переживань і спостережень Даведа Копперфельда молодшого родом з «Блендерстонських Граків» (яку він зов- сім не призначав для друку) / Чарльз Диккенс ; пер. з англ. Юрія Корецько- го. — К. : Молодий більшовик, 1937. — 895 с. 59.Діккенс Ч. Мартін Чезлвіт = Martin Chuzzlewit / Чарльз Діккенс. — К. : Радянська школа, 1954. — 134 с. — (Бібліотека учня (англ. мовою). 60.Диккенс Ч. Собрание сочинений : в 30 т. / Чарльз Диккенс. — Москва : Государственное издательство художественной литературы, 1957–1963. 61.Діккенс Ч. Чарівна кісточка : казка / Ч. Діккенс ; переказ з англ. О. Ночевої ; мал. Н. Котел та І. Вишинського. — К. : Веселка, 1979. — 23 с. : іл. 62.Діккенс Ч. Великі сподівання : роман / Чарлз Діккенс ; перекл. з англ. Р. Доценко. — К. : Веселка, 1986. — 477 с. : іл. 63.Діккенс Ч. Спійманий на гарячому / Діккенс Чарлз ; перекл. з англ. О. Мокровольського / Книга пригод : повісті та оповідання : для дітей середнього шкільного віку. — К. : Веселка, 1986. — С. 63–85.
