31.Екзистенція як особливий спосіб буття Екзистенція – це категорія, що символізує особистісно-духовний досвід переживання людиною світу у взаємодії з ним. 1) це буття людини, духовний і раціональний зміст якого визначає її як неповторну особистість, як суб’єктивність. 2) це буття людини, що вимірюється її почуттями, прагненнями. 3) це духовний акт особистісних переживань. Екзистенція є похідною від поняття існування. Це означає, що сутність людини полягає у її існуванні, однак це не просто дійсність, а насамперед можливість. Екзистенція це висунутість людини в істину буття. Екзистенція в особистісному, в тому, що ми уникаємо. Ексзистенція це перебування людини в істині буття. Таким чином, стає очевидним, що буття як екзистенція або екзистенція як спосіб буття – є ніщо інше як співбуття кожної людини з реальним існуванням світу. Елементом екзистенції в структурі буття є свобода. У екзистенції свобода – проектування власних можливостей у майбутнє. Таким чином, екзистенція як основа буття, екзистенціалізм стверджує, що свобода людини визначає її сутність і водночас робить її (свободу) можливою. Свобода надає людині як особистості безмежні можливості нею стати. Свобода є осново подолання бридот світу. «Долати бридоту треба насамперед через естетичну творчість та насолоду красою». – Камю Межева ситуація – категорія, що символізує усвідомлення людиною такого поля її існування, якого вона неспроможна здолати. Вона перебуває в ньому завжди, бо завжди є щось нездоланне. Ми завжди прагнемо подолати ту межеву ситуацію, хоча вона й супроводжує всіх нас. Екзистенція пов’язана з абсурдом. Абсурд – це те, що не може бути. Екзистенція стверджує, що те, що не може бути завжди є і ми завжди знаходимся в полі абсурду. Основи буття через Бога, матерію, екзистенцію. Вони необхідні для того, щоб побачити буття у всій його різноманітності. 32.Тілесність як онтологічний концепт 33.Унікальність природи людини 34.Історичність філософських вчень про людину Античний образ людини космоцентричний. Людина розглядається як частина космосу. Це "малий світ", мікрокосм, який є відображенням і символом Всесвіту, макрокосмосу. Людина поєднує в собі всі основні елементи космосу і складається із тіла і Душі, які є двома аспектами єдиної реальності (арістотелізм), або дві різнорідні субстанції (платонізм). Середньовіччі – теоцентричне уявлення людину як "образ і подобa Бога", поєднується зі вченням про поєднання божественної і людської природи в особі Христа і можливості, внаслідок цього, внутрішнього залучення кожної людини до божої "благодаті". Поцейбічний світ, як і сама людина, розглядаються не такими, якими вони є в дійсності, а лише як момент руху людини до Бога. Епоха Відродження – пафос автономії (самостійності) людини, її безмежних творчих можливостей (Мірандола та ін.).Людина вірить у себе. Характерними в цей час є думки фр. філософа Декарта про людину, де "людина є мисляча річ". Класична німецька філософія характеризується розмаїтістю відповідей відносно сутності люд. Кант вважає, що, людина – істота, яка належить двом різним світам – природній необхідності й моральній свободі (дуаліст. підхід). Кант розділяє антропологію в "фізіологічному'' і "прагматичному" плані. Перша досліджує те "...що робить з людини природа...", друга – те, що людина як вільна діяльна істота "робить або може і повинна робити з себе сама". Гегель - ідею історичності людського існування, де визначальним є уявлення про людину як про суб'єкт духовної діяльності, що створює світ культури, е носієм загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального начала – духу, розуму. Фейєрбах, здійснює антропологічну переорієнтацію філософії. Він ставить у центр людину, розуміючи її насамперед як чуттєво-тілесну істоту. Ірраціоналістична концепції XIX–-XX ст. - домінуючим у людини є позамислительні здібності та сили – почуття, воля тощо. Ніцше: людина визначається грою життєвих сил і потягів, а не свідомістю і розумом. К'єркегор висуває на перший план вольовий акт, в якому людина "породжує себе", вибір, завдяки якому індивід, природна істота стає особистістю, тобто буттям духовним, самовизначальним. Екзистенціалізмі та персоналізмі стверджують, що людину не можна зводити до якоїнебудь "сутності" (біологічної, психологічної, соціальної, духовної). В екзистенціалізмі і персоналізмі заперечується соціальна природа особистості, розділяються і протиставляються поняття індивідуальності (як частки природного і соціального цілого) й особистості (як неповторного духовного самовизначення). У філософській антропології XX ст. відтворюється антропоцентризм романського Відродження, тобто: все буття світу визначається через людське буття; людина трактується майже телеологічно як завершення еволюції світу. Марксисти розглядають людину як суспільну істоту, яка є вищим ступенем розвитку живих організмів на Землі, здатна виробляти знаряддя праці, використовуючи їх у своєму впливові на навколишній світ і володіє членороздільною мовою, свідомістю і світоглядом. Людина – це суб'єкт праці, думки, відчуттів, волі, переконань і спілкування. 35.Співвідношення понять «людина», «індивід», «особистість», «індивідуальність» ➢ Людина – як біологічна і соціальна істота. ➢ Індивід – конкретний представник людської спільності. ➢ Особистість – свідомий індивід, що залучений до повноцінних суспільних взаємин. ➢ Індивідуальність – це людина в своїй неповторності, своєрідності та унікальності Людина – це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід». Поняття "індивід" характеризує людину як відособленого, поодинокого, конкретного представника людської спільності (конкретний учень, студент, викладач, бізнесмен). Це поняття використовується тоді, коли треба розглянути конкретних людей як членів якоїсь спільноти, групи, класу, нації чи представників вибіркової сукупності. Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість – системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин. Особистість - це ознака свідомого індивіда, який займає певну позицію у суспільстві і виконує певні соціальні ролі. Неповторність, оригінальність особистості, сукупність тільки їй притаманних своєрідних особливостей складають індивідуальність людини, яка в одних має дуже яскраву палітру, в інших - малопомітна. Вона може проявлятися в одній або одночасно у декількох сферах людської психіки. Задоволення людини наслідками своєї праці, становищем у суспільстві, взаємовідносинами з іншими людьми значною мірою пов'язане з можливістю розвитку і реалізації індивідуальних рис характеру. Цим пояснюється необхідність детального вивчення індивідуальних якостей особистості в педагогіці, управлінні та інших галузях. Поняття "індивідуальність" є похідним від поняття "індивід" і відтворює те неповторне, специфічне, унікальне, своєрідне, чим один індивід відрізняється від іншого. Ці відмінності можуть бути абсолютно різними, починаючи від природних рис, особливостей поведінки та закінчуючи манерою ходи чи специфікою одягу. 36. Проблема людської свободи і відповідальності Свобода – це одна з основних, найскладніших філософських категорій, яка визначає сутність людини, що складається з її здатності мислити і діяти відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, а не внаслідок якогось примусу. З часів античності і аж до наших днів ідея свободи була притаманною практично всім розвиненим філософським системам. Тож у певному розумінні, філософія – це вчення про свободу. Проблема свободи у філософії осмислюється, як правило, по відношенню до людини і її поведінки. Вона отримала розвиток в таких філософських проблемах, як свобода волі і відповідальності людини, можливостей бути вільним, осмисленням свободи як сили, регулюючої громадські стосунки. Для особи володіння свободою - це історичний, соціальний і моральний імператив, критерій її індивідуальності і рівня розвитку суспільства. Довільне обмеження свободи особи, жорстка регламентація її свідомості і поведінки, зведення людини до простого "інструменту" в соціальних і технологічних системах завдає збитку як особі, так і суспільству. Кінець кінцем саме завдяки свободі особи суспільство отримує здатність не просто пристосовуватися до природних і соціальних обставин навколишньої дійсності, але і перетворювати їх відповідно до своїх цілей. Конкретним матеріальним носієм свободи, її суб'єктом завжди є особа, а відповідно і ті спільності, в які вона включена, - нації, соціальні групи, класи. Відповідальність – це соціально-філософське поняття, що відбиває об'єктивноісторичний характер взаємин між особистістю і суспільством, особистістю і соціальною групою, які сформувалися в ході задоволення взаємних вимог. Як правило, залежно від сфери діяльності розрізняють політичну, правову (юридичну), моральну відповідальність, а залежно від суб'єкта відповідних дій – індивідуальну, групову, колективну тощо. Відповідальність формується внаслідок тих вимог, що їх ставить до особистості суспільство, соціальна група, колектив. Засвоєні особистістю, вони стають основою мотивації її поведінки. Формування особистості припускає виховання в неї почуття відповідальності, яке стає її головною рисою. Важливим питанням для розуміння співвідношення свободи і відповідальності є визначення межі свободи діяльності людини. Свобода є фундаментальною цінністю для людини, але вона повинна мати свої кордони, межі, щоб не стати свавіллям, насильством над іншими людьми, тобто не перетворитися на сваволю. Таким чином, межами свободи є інтереси іншої людини, соціальних груп і суспільства в цілому, а також природи як природної основи існування суспільства. У суспільстві свобода особи обмежується інтересами суспільства. Однак бажання й інтереси людини не завжди збігаються з інтересами суспільства. У даному разі особистість під впливом законів суспільства змушують до вчинків, що не порушують інтересів суспільства. Збільшення свободи, яке не супроводжується адекватним зростанням відповідальності, закладає тенденцію для свавільного прояву особистості, межею чого є абсурд, коли свобода прагне до свого максимуму, що не знає меж, а відповідальність наближається до межі нуля. Якщо людина не усвідомлює власної відповідальності за свої вчинки, то її має збалансовувати обмеженнями, притягненнями до відповідальності соціум, до якого вона належить. Коли ж соціальне середовище нездатне на таке збалансоване через відповідальність обмеження свободи однієї чи декількох особистостей, тоді воно приречене зносити усі можливі прояви свавільності з їхнього боку. Отже, свобода і відповідальність – нероздільні поняття. Свобода неможлива без відповідальності і обв’язку людини перед світом, у якому вона існує. Відповідальність - це неминуча ціна свободи, плата за неї. 37.Наративи смерті та сенсу життя у філософії За деякими стародавніми переказами, людина була створена з глини або землі, з дерева або безформних живих істот. З поширенням християнства в європейських країнах стало загально прийнятим біблійне сказання про створення життя на землі богом. Людина смертна. Смерть будь-якої живої істоти біологічно неминуча, вона запрограмована на генетичному рівні. Смерть не є просто зовнішньою протилежністю життя, вона — момент самого життя. В соціологічному сенсі смерть є передумовою суспільного розвитку. Проблема смерті й безсмертя завжди була й залишається предметом філософської та релігійної думки, наукових досліджень. В античній, греко-римській культурі переважало спокійне ставлення до смерті. Грецький філософ Епікур писав, що найстрашніше зло — смерть — не має до нас жодного стосунку, бо коли ми існуємо, вона ще не присутня, а коли вже смерть присутня, тоді ми не існуємо. У християнстві неприйняття смерті виступає як віра у воскресіння й вічне блаженне життя праведників. У середні віки панівна церква вчила, що тимчасове земне життя — це тільки підготовка до вічного життя в потойбічному світі, а смерть — перехід від тимчасового до вічного. З другої половини XIX ст. і в XX ст. поширюються філософські вчення, які ставлять проблему смерті й трагічного сприйняття її неминучості на одне з перших місць. Усвідомлення неминучості смерті — перевага людини перед тваринами. Своє вирішення цих питань пропонує релігія, обіцяючи безсмертя в тому або іншому варіанті: або у вигляді переселення душ (індуїзм, буддизм), або як вічне блаженство праведників у потойбічному світі (іудаїзм, християнство, іслам). Але особисте безсмертя не доведено. В історії духовного життя людства було чимало концепцій життя, смерті і безсмертя, заснованих на безрелігійному і атеїстичним підході до світу і людини. Безрелігійних людей і атеїстів часто дорікають за те, що для них земне життя - це все, а смерть - нездоланна трагедія, яка, по суті, робить життя безглуздим. Л. М. Толстой у своїй знаменитій сповіді болісно намагався знайти в житті той зміст, який би не знищувався неминуче майбутній кожній людині смертю. 38.Поняття свідомості та її структури До однієї з центральних проблем філософії належить також розуміння свідомості. Свідомість людини – здатність творити суб’єктивний образ об’єктивно існуючої дійсності. Дослідники цього феномену вважають, що з наукової точки зору, свідомість пов’язана з діяльністю спинного і головного мозку, з наявністю, органів чуття і здатністю синтезувати з одержаних відомостей знання. Свідомість виникає і завдяки тому, що людині притаманна особлива психологічна діяльність, їй притаманна реалізація психіки на рівні другої сигнальної системи – мови (Павлов І.П.). Мова – особливий спосіб чи засіб спілкування, основними елементами якого є слово та речення. Окрім наявності мозку та мови, свідомість виникає і в процесі перетворення роботи на труд і працю. Робота – проста затрата енергії на одиницю часу, то труд – цілеспрямована робота, яка притаманна тільки людині по створенню речей, ідей, благ необхідних для задоволення тілесних і духовних потреб. Свідомість з одного боку – здатність творити суб’єктивний образ об’єктивно існуючої дійсності, однак така позиція, що свідомість є відображенням дійсності, не є повною характеристикою свідомості.Людина не здатна відобразити все, що знаходиться в дійсності. Релігійна концепція стверджує, що свідомість людини є божим даром. Концепція єдиного інформаційного поля наголошує, що людська свідомість — один із проявів інформаційних процесів, можливо, найяскравіший. Жодна з концепцій не може пояснити усіх складностей свідомості як явища людського буття, проте кожна з них виділяє та акцентує справді дуже важливі риси свідомості, а тому ми повинні брати до уваги їх всі, розуміючи та оцінюючи їх як своєрідні елементи єдиної картини. А). Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знаннями немає свідомості. Усвідомити будь-який предмет – значити включити його в систему своїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ. Б). Але свідомість – це не лише знання, але це оціночне, теоретичне і практичне ставлення до дійсності. Тобто іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. 39. Свідомість як найвища форма відображення У філософії свідомість розглядається як особлива здатність людини і це поняття має декілька значень. Свідомість: ➢ це здатність людини творити суб’єктивний образ об’єктивної дійсності відповідно до своїх потреб та інтересів в тому чи іншому історичному полі. ➢ відношення до дійсності за знанням. ➢ властивість мозку. ➢ те, що пов’язане із функціонуванням всього тіла в цілому. ➢ є не тільки тоді, коли ми відображаємо дійсність, а й коли ми бачимо в цій дійсності те, що нам потрібно (ідея інтенціональності) Риси: 1. Свідомості притаманна властивість універсальності, у ній можуть відображатися усі властивості матеріального світу. 2. Свідомість має властивість предметності, тобто у людській свідомості відображається не світ взагалі у всій його багатовимірності, нескінченному різноманітті, а лише певні властивості, окремі сторони 3. Свідомість має властивість ставити мету. 4. Свідомості людини властива об'єктивність. З одного боку, у ній відображаються властивості світу об'єктів, об'єктивна реальність, з другого - свідомість через матеріальну діяльність і мову може об'єктивуватися у зовнішньому світі 5. Свідомість має властивість активності. Це зумовлено сутністю людського буття, в основі якого закладене не пристосування до середовища проживання, а активне його перетворення практичною діяльністю для задоволення потреб 6. Свідомість – це передусім суспільний продукт. Це вища форма відображення дійсності, яка виникає у процесі соціалізації людини, тобто розвитку форм взаємодії між людьми. 7. Відображення носить прогнозуючий характер (прогнозувати хід подій) 8. Відображення носить творчий характер (здатне перетворювати дійсність) 9. Відображення базується на використанні, насамперед, мови. 10. Відображення також спрямоване на пізнання людиною самої себе (наявність у людини самосвідомості) А). Необхідною складовою свідомості є знання. Поза знаннями немає свідомості. Усвідомити будь-який предмет – значити включити його в систему своїх знань та віднести до певного класу предметів, явищ. Б). Але свідомість – це не лише знання, але це оціночне, теоретичне і практичне ставлення до дійсності. Тобто іншою необхідною складовою свідомості є переживання людиною того, що для неї в навколишній дійсності є значущим. 40.Феноменологічна концепція свідомості Існує декілька концепцій свідомості: феноменологічна (чиста свідомість, що звільнена від людських установок; світ є її корелятом, результатом конструювання і пізнається в процесі споглядання). Феноменологія в основному розглядає та вивчає структури свідомості й явища, які в ній відбуваються. Цей розгляд повинен відбуватися з точки зору "першої особи", але вивчаються явища не так, як вони постають перед моєю свідомістю, а перед будь-якою свідомістю. Феномен – це те, що себе у самому себе показує, самопроявляється, самодемонструє себе. Феномен (з грецької) – явище, єдине, унікальне, неповторне. Феномен, наприклад, це самодостатній твір мистецтва, що не вказує на щсь сховане за ним, цим відрізняється від явища, наприклад, хвороби, коли висока температура вказує на порушення в організмі. У Гегеля феномен свідомості є проявом абсолютного духу, незалежного від людини. Саме розглядові цієї проблеми Гегель присвятив свою працю “Феноменологія духу”. Поняття “феноменологія” означає вчення про єдине у своєму роді, неповторне. Цим неповторним, на думку філософів цього напрямку, є феномен людської свідомості. Під свідомістю феноменологія розуміє “чисту” свідомість, абстрактну, відірвану від людини, незалежну від неї. Нібито є свідомість сама по собі і є людина, яка цієї свідомості не має. Гуссерль вважав, наприклад, що свідомість саме є таким унікальним феноменом, незалежним від людини і її суспільного середовища. Філософія, на думку Гуссерля, може бути зрозумілою як “строга наука”, лише тоді, коли вона своїм предметом має таку “чисту” свідомість. Однак при цьому поза увагою феноменології залишаються такі важливі питання, як: що таке свідомість, що вона відображає, яке її походження, генезис, біологічні та соціальні передумови тощо. Сучасники послідовниками Едмунда Гуссерля є Елізабет Штрекер, Макс Шеллер, Роман Інгарден та інші. Феноменологія Тейяра де Шардена виходить з того, що людина, її свідомість, як феномени, є складовими частинами еволюційного розвитку, вони виникають природним шляхом. Філософ відкидав старозавітний міф про створіння Богом першолюдини – родоначальника всього людства. Весь світ, на думку Тейяра, це еволюційна система; умова основна“, котрій повинні віднині підпорядковуватися всі теорії, гіпотези, системи”. Феноменологія – філософський метод, який вивчає структуру свідомості, а також того, що є апріорними структурами людського існування. Вона ґрунтується на наступних принципах: інтенціональності – ідея про те, що людська свідомість діє вибірково, завдяки їй людина пізнає не все, а лише те, що їй потрібно, інтелігібельності – свідомість діє в окремому історичному полі, те що на даний момент є актуальним, в інший момент воно стає не таким, , на будь-яке явище воно дивиться через простір і час. Ця концепція свідомості стверджує, що свідомість творить особливий і неповторний життєвий світ людини. Завдяки свідомості існує творчий характер людини. Кінець 20 – початок 21 століття прийшло з гаслом «обережно, у світі існує особлива істота – розумна та зла людина. Свідомість – не лише радість, а й горе. Свідомо та цілеспрямовано людина творить зло. 41.Психоаналітичне розуміння свідомості Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фройда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero). Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно". Особливого значення З.Фройд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетич-но, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Вчення З.Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал, перш за все, завдяки специфічному осмисленню сутності людини і культури. Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта. З.Фройд у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому. За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим. Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Свідоме – це наявність у структурі свідомості відчуттів, сприймань, уявлень, здатність працювати на рівні понять, суджень, умовиводів; свідоме – це те, що шукає консенсус, узгодження, між образом (який виникає, твориться) і прообразом. Надсвідоме – це органічна єдність почуттів людини, переймань людини дійсністю і мислення (душевне духовне), притаманне лише людині! 42.Поняття, рівні і форми суспільної свідомості Суспільна свідомість являє собою сукупність ідей, теорій, поглядів, представлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин. Суспільна свідомість формується і розвивається разом з виникненням суспільного буття, тому що свідомість можлива тільки як продукт соціальних відносин. Особливістю суспільної свідомості є те, що вона у своєму впливі на буття може як би оцінювати його, розкривати його потаєний зміст, прогнозувати, через практичну діяльність людей перетворювати його. У цьому полягає та історично сформована функція суспільної свідомості, що робить його необхідним і реально існуючим елементом будь-якого суспільного пристрою. Масова свідомість це не те з боку свідомості, що притаманне всім, а це те, що в тому чи іншому вимірі робить всіх приналежним до цього акту: ту чи іншу музику різні покоління беруть під своє крило, і сприймають її як потрібне та необхідне; або та чи інша література. Рівні: психологічний, буденний (емпіричний) і духовний (теоретичний, інтелектуальний, розумний). Кожен рівень суспільної свідомості характеризується своїми типовими суб'єктами, інтересами, методами пізнання, формами знання, характером відтворення і розвитку громадського буття. У рівнях суспільної свідомості тісно переплетені пізнавальна і управлінська сторони. Психологічний, буденний, духовний рівень свідомості притаманні як індивіду, так і соціальній групі, і народу, і людству. Рівні суспільної свідомості тісно взаємозв'язані, чинять серйозний вплив один на інший. Так, вплив буденної свідомості на духовну свідомість здійснюється через потреби і інтереси, враження і судження, які стихійно виникають у людей під впливом громадського буття, матеріальних потреб і інтересів. Суспільна свідомість має свою структуру. Є декілька бачень, однак найбільш працездатною ж є на сьогодні наступна структура. У суспільніц свідомості виділяють два основних рівні, це суспільна психологія та ідеологія. Суспільна психологія – рівень суспільної свідомості, завдяки якій з’являються почуття, прагнення, інтереси людини. Ідеологія - ілюзорне бачення дійсності, яке з необхідністю вимагає свого теоретичного обґрунтування та практичної реалізації. Слово ілюзорне означає – приблизна, неточне уявлення. Форми: технічна свідомість, економічна, політична, художня тощо. Ці форми суспільної свідомості включають свій предмет; спосіб (метод) пізнання; психічний, буденний, духовний рівень вираження; спосіб регуляції життєдіяльності людей; роль в суспільстві. Перераховані форми суспільної свідомості є елементами відповідних громадських сфер. Наприклад, технічна форма суспільної свідомості – продуктивні сили, економічна форма суспільної свідомості – економіка, політична форма суспільної свідомості – політична сфера тощо. Суспільну свідомість також поділяють з точки зору конкретно-історичного підходу на міфологічну, релігійну, філософську; за історичним поділом – на античну, середньовічну тощо. 43.Поняття масової свідомості Масова свідомість — один з видів суспільної свідомості, найбільш реальна форма її практичного існування та втілення. Це особливий, специфічний вид свідомості суспільства, властивий величезній кількості людей ("масі", "масам") Масова свідомість — “своєрідний позаструктурний “архіпелаг” в соціально-груповій структурі суспільної свідомості, утворення не стійке, а ніби “плаваюче” у складі більш широкого цілого… Це особлива, ніби “надгрупова” свідомість. Вона являє собою ситуативну похідну від суспільної свідомості і трактується як сукупність свідомостей основних груп, що утворюють соціальну структуру суспільства, але з уже зруйнованими межами всередині такої свідомості” . Масова свідомість це не те з боку свідомості, що притаманне всім, а це те, що в тому чи іншому вимірі робить всіх приналежним до цього акту: ту чи іншу музику різні покоління беруть під своє крило, і сприймають її як потрібне та необхідне; або та чи інша література. Масова свідомість має специфічні ознаки. Це якості, що відповідають певній масі людей у конкретний час. Інакше кажучи, у масовій свідомості сконцентровані знання, уявлення, цінності, норми, які поділяє певна сукупність індивідів. Вони формуються у процесі спілкування, спільного сприйняття соціально-політичної інформації, визначення ставлення до неї. 44. Сутність та структура пізнавального процесу Пізнання – це особливого роду процес взаємодії між суб’єктом і об’єктом, коли основним результатом є знання. Особливостями є те, що у процесі пізнання функціонує суб’єкт і об’єкт; у пізнання є мета і ціль; характеризується з боку засобів та результатів; Суб’єктом пізнання – людина чи формоутворення її спільності; Об’єкт пізнання – те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб’єкта, або на що спрямована його діяльність з метою отримання знання. Між О і С існує взаємозв’язок, цей взаємозв’язок з одного боку має діалектичний характер, а з іншого він проявляється в метафізичній формі. ➢ Діалектичність відношення суб’єкта і об’єкта представлена такою формулою: без суб’єкту немає об’єкту, а без об’єкту немає суб’єкту, що означає таке: пізнання не буде, якщо не буде кому пізнавати, пізнання не буде, якщо не буде що пізнавати. ➢ Метафізичний характер відношення С і О полягає в тому, що поза С немає О, тому що саме ті знання, які витворює суб’єкт і є об’єктом; знання існують транцендентно (за Кантом), вони передують існуванню об’єкту, немає нічого в дійсності (Декарт), чого б не було у знанні, яке витворює суб’єкт. Мета – те, що прагне пізнати суб’єкт, те чого він хоче досягнути в процесі пізнання. Метою пізнавального процесу є істина. Істина – це знання про дійсність, відповідність якого в дійсності має підтвердження. Закладений потенціал хиби. Протилежність: хиба – це знання про дійсність, відповідність якого в дійсності на даний момент не підтверджується. Закладений потенціал істинності. Суб’єктивний образ істини називають правдою (Прав? Да!). Ціль – це те, що отримує, те, що він має в процесі пізнання. Звідси, з точки зору філософії: мета – це орієнтир, вона не досяжна; а ціль – це те, куди ми потрапляємо на шляху до мети. В пізнавальному процесі існують засоби пізнання, засобами пізнання є: досвід, експеримент, використання тих чи інших приладів, понять, категорій, використання закономірностей, а також принципів, прийомів, за допомогою якого здійснюється процес пізнання. Пізнання має свій результат. З точки зору мети пізнання суб’єкт отримує чи повинен отримати істину, якщо брати до уваги мету, то основний результати – істина; а з точки зору цілі – суб’єкт отримає знання, яке претендує на істинність чи хибність. Пізнавальний процес має свої можливості та межі. У класичному розумінні межі пізнавального процесу окреслюються такою множиною, або таким континуум, який включає в себе чуттєве пізнання, логічне (раціональне) пізнання, виокремлення знання у якості істини чи хиби. 45.Емпіричний та теоретичний рівні пізнавального процесу Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні пізнання. Емпіричний – це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду /зі спостережень та експериментів/, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Особливість - включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Теоретичне пізнання – це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, але й абстрактного мислення. Перевага теоретичного знання в тому, що воно дає знання сутності, загального, закону і може передбачити майбутнє. Основні форми наукового пізнання: проблема, факт, ідея, гіпотеза, концепція, теорія. 1. Проблема – усвідомлена, але ще не розв’язана суперечка. 2. Факт – наявність зафіксованої події, явища у тому чи іншому в вигляді. 3. Ідея – вихідна думка стосовно тої чи іншої дії. 4. Гіпотеза має обов’язкового підтвердження через дослідження того чи іншого явища. 5. Концепція – ряд положень у якості спроби систематизувати результати наукового дослідження. 6. Теорія – завершена система знань про існування того чи іншого явища, перспективи його розвитку і впливу на життя людини і суспільства. Теоретичний рівень пізнання має свої методи досягнення істини: 1. Аналіз (поділ предмета на складові частини у мисленні чи в реальному дійстві з метою пізнання); 2. Синтез (поєднання частин в ціле з метою бачення предмету, як цілісного явища); 3. Індукція (сходження від одиничного/окремого до загального); 4. Дедукція (сходження від загального до одиничного). 46.Межі та можливості людського пізнання 47.Істина та її критерії Проблема істини завжди була серцевиною теорії пізнання, до якої спрямована вся гносеологічна проблематика. Тому всі філософські напрями і школи в усі часи намагалися сформулювати своє розуміння природи і сутності істини. Істина – знання про дійсність, відповідність якого цій дійсності має підтвердження. Найвищий етап пізнання – виникнення істини та хиби.Хиба – знання про дійсність, відповідно яке не отримує підтвердження зараз. Істина і хиба здатні перетворюватися одна в одну. Сучасна теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний взаємозв’язок понять: “об’єктивна істина”, “абсолютна істина”, “відносна істина”, “конкретність істини”, “хиба”. Об’єктивна істина визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб’єкта, ні від людини, ні від людства. Слід звернути увагу на те, що в цьому визначенні наголошується на незалежності від суб’єкта саме змісту істини. Але будучи характеристикою людського знання, істина не може бути абсолютно незалежною від суб’єкта пізнання. Відносна істина — це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає її всебічного вичерпного образу. Відносна істина включає і такі моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись новими. Абсолютна істина — це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим розвитком пізнання та практики. Абсолютність істини пов’язана з її об’єктивністю. Слід зазначити, що немає і бути не може окремо абсолютної істини і окремо відносної. Існує одна істина — об’єктивна за змістом, яка є діалектичною єдністю абсолютного та відносного, тобто є істиною абсолютною, але відносно певних меж. Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності істини, який передбачає максимально повне і точне виявлення тих меж, у яких знання характеризується об’єктивною істинністю. Вимога конкретності істини означає, що об’єкт слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв’язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або ігнорування їх перетворює наші знання з істини в хибу. Одній з основних причин невдач сучасної філософії вирішити проблему критерію істини є їх вихідна установка, орієнтуюча на можливість вирішення даної проблеми в рамках системи знань. Істина — це елемент процесу пізнання, адекватне відображення суб”єктом пізнання предметів, явищ і процесів об’єктивного світу. Критерії істини дають змогу впевнитися, що знання не є помилковими. Р. Декарт зазначав, що критерій істини — це ясність, очевидність. Л. Фейєрбах вважав критерієм істини позитивні відчуття людини, а ще згодом критерієм істини стала корисність (у прагматизмі) або узгодженість з іншими істинами (конвенціоналізм) тощо. Діалектико-матеріалістична філософія вважає, що головним критерієм істини є практика. Практика різноманітна – від повсякденного життєвого досвіду до складних наукових експериментів. Вона є основою пізнання, його рушійною силою. Форма практики – міра засвоєння предмета: наукова; соц-політична; виробнича. Критерій практики є одночасно абсолютним і відносним (абсолютний, бо тільки практика може довести ті чи ті теоретичні положення). Водночас цей критерій є відносним, адже практика сама суперечливо розвивається й почасти не може адекватно довести істинність тих чи тих знань. Практика (досвід) стає базою для розробки, виокремлення інших критеріїв істинності, наприклад, внутрішньо наукових (формальнологічних), а також таких як краса, доцільність тощо, котрі, без сумніву, опосередковано виводяться практикою. Інші критерії: логічний, прагматичний, естетичний, утилітарний, етичний, конвенціальний, екзистенціальний, інтуїтивний. 48.Правда та постправда 49.Основні форми наукового пізнання Наукове пізнання – це такий рівень функціонування свідомості, в результаті якого одержується нове знання не тільки для окремого суб'єкта, а й для суспільства в цілому. Елементами структури теоретичного наукового пізнання є його форми: Ідея – це вихідна думка стосовно тієї чи іншої дії. Думка, що визначає як?, яким чином? реалізується та чи інша форма діяльності. Ідея — це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності й суб'єктивну мету її перетворення. Вона не просто відображає дійсність такою, як вона існує тут і тепер, але також її розвиток у можливості, в тенденції. Вона фіксує не лише суще, а й належне, спрямовує пізнавальну діяльність людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання. Сказати: "Я маю ідею" — означає, що я не тільки знаю, що являє собою об'єкт, а й володію теоретично шляхами, методами, засобами його перетворення, тобто знаю, як його змінити. Проблема — форма пізнання, змістом якої є те, що ще не пізнане людиною, але що потрібно пізнати; це знання про незнання; питання, яке виникає в процесі пізнання і вимагає відповіді за двома пунктами: постановка проблеми і шлях її вирішення.(усвідомлена, але ще не розв’язана суперечка.) Факт – це фрагмент реальності, виражений науковою мовою і включений у систему наукового знання шляхом відображення цих даних в понятійній системі деякої теорії. Будь-який науковий факт є однією з багатьох проекцій того чи іншого реального явища, отриманого з відповідної теоретичної точки зору. Таким чином, залежно від характеру концептуального тлумачення одні й ті ж явища служать основою для «виробництва» різних фактів. Наприклад, дві теорії світла. Фактичне знання має сенс лише у зв’язку з певною теоретичною концепцією, яка служить його обґрунтуванням. Гіпотеза — форма знання, яка містить припущення (сформульоване на основі ряду фактів), істинне значення якого невизначено і потребує доказу. Гіпотетичне знання має імовірний, а не достовірний характер, і вимагає перевірки, обґрунтування. Теорія — найбільш розвинута форма наукового знання, яка дає цілісне, системне, достовірне відображення закономірних і суттєвих зв’язків певної області дійсності. Побудова теорії пов’язана зі світоглядом вченого, визначеними методологічними засадами, історичним рівнем розвитку науки та техніки. Теорія, на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Концепція (лат. conceptio - розуміння, єдиний задум) – система поглядів, що виражають певний спосіб бачення, розуміння явищ і процесів, що включає в себе складний конгломерат логіко-теоретичних, філософських, соціальних, психологічних компонентів. Це більш загальна, ніж теорія, форма системної організації знання. Усі форми та засоби наукового пізнання — ідея, проблема, факт, гіпотеза, теорія, концепція — взаємопов'язані й взаємообумовлюють одна одну. 50.Поняття методу, методології та їх функції Метод – спосіб пізнання та перетворення дісності. Методологія – це вчення про методи, а також організація (вибір конкретних способів, форм) та управління цими методами в конкретній сфері життєдіяльності людини, суспільства. Методологія виконує такі функції: ➢ здійснює організацію та управління методами в конкретній сфері життєдіяльності (!!!); ➢ визначає способи здобуття наукових знань, які відображають динаміку процесів та явищ; ➢ передбачає особливий шлях, за допомогою якого може бути досягнута науководослідна мета; ➢ забезпечує всебічність отримання інформації щодо процесу чи явища, що вивчається; ➢ забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у науці; ➢ створює систему наукової інформації, яка базується на об´єктивних явищах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання. Розрізняють три види методології: 1. Філософську – система діалектичного і метафізичного методів (Діалектика – вчення про розвиток, яке абсолютизує все загальність звязків, відношень, взаємодій в існуванні людини, природи, мислення, суспільства. Метафізика – вчення про розвиток, яке абсолютизує одиничне, окреме, особливе, неповторне в існуванні будь-чого.) Філософська методологія виконує дві функції. По-перше, вона виявляє сутність наукової діяльності та її взаємозв´язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку відносно практики, суспільства, культури людини. По-друге, методологія вирішує завдання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності; 2.Загальну наукову – яка використовується в переважній більшості наук і базується на загальнонаукових принципах дослідження: історичному, логічному, системному, моделювання тощо. 3.Конкретну наукову – сукупність специфічних методів кожної конкретної науки, які є базою для вирішення дослідницької проблеми. 51.Синергетика як трансдисциплінарна методологія Науковий пошук у науках про суспільство, закони і способи його існування та розвитку наприкінці XX ст. призвів до того, що дослідники соціально-правової реальності дійшли висновку про нелінійний характер залежностей у соціальній дійсності. Прийшло розуміння не тільки того, що причинність у соціальній сфері не тільки має нелінійний характер, а й того, що соціальне буття має досліджуватися з точки зору впливу на нього багатьох чинників. Як реакція на таке розуміння набула поширення в науці нова нелінійна методологічна парадигма – синергетика. Термін «синергетика» походить від грецького sinergeia, що означає спільну дію. Уперше поняття синергізму було введено в соціологію ще на початку ХХ ст. у роботі Л. Форда: «Вже дуже давно було ясно, що існує універсальний принцип, який в усіх сферах природи і на кожному ступені розвитку є активним, консервативним, творчим і конструктивним, але були потрібні тривалі міркування і обширні спостереження, аби відкрити його справжню природу. Після того як я ясно зрозумів цей принцип, для мене виникли труднощі: як звести його до найпростішої форми і яке дати йому відповідне ім’я. Зрештою, я зупинився на слові “синергія” як найбільш вдалому вираженні для його двоїстого характеру: енергії та взаємності». Це поняття також використовувалося для позначення деяких окремих явищ.Теоретичне підґрунтя науки, що згодом з легкої руки Хакена отримала загальновизнане найменування «синергетика», або «синергетична парадигма», було закладене приватнонауковими теоріями, що розроблялися в межах природничих наук, вихідні принципи та методологія яких згодом набули метатеоретичного та метанаукового характеру. Визначальну роль у розвитку синергетики відіграла квантова фізика, яка визначила безумовні революційні перетворення в науковій картині світу. Саме вона своїм принципом невизначеності, доповнюваності та імовірнісними уявленнями (разом з теорією відносності) нанесла нищівного удару по уявленнях, заснованих на лінійно-механістичному світобаченні. Серед причин, які зумовили появу нової наукової парадигми, насамперед слід назвати нові фундаментальні наукові відкриття в царині точних та природничих наук. До методологічних чинників можна віднести: ➢ пошук універсальних моделей для пояснення складних явищ, систем та процесів; ➢ недостатність позитивістської парадигми; ➢ неспроможність пояснити всі явища у термінах детермінізму; ➢ накопичення в різних галузях науки критичної маси ідей та досліджень, для яких концептуальні поняття синергетичного підходу стали спільними для багатьох дослідників поняттями. Уявляється, що синергетику можна по праву вважати логічним етапом розвитку поглядів людства на процеси світового розвитку. Серед соціальних чинників виділяють процеси і явища системного характеру, такі як ускладнення соціальних комунікацій, поява і становлення глобалізації як явища, а також, на думку деяких авторів, різке прискорення соціальних процесів та інтенсифікацію темпів соціальних змін. В усіх цих процесах і явищах чітко простежуються характерні для дисипативних структур атрибути багатовимірності, багатофункціональності та відкритості систем, а також іманентна схильність до структуроутворення та розвитку – самоорганізації. Синергетичні поняття є більш ємними, інформаційно насиченими, сприяють осмисленню соціальних проблем на сучасному постнекласичному етапі розвитку науки. Саме синергетика за допомогою дійсно складних і маловживаних соціологами та політологами понять створює можливості для продуктивного аналізу таких масштабних соціальних явищ, як смута, революція, перебудова тощо, тобто синергетичні категорії допомагають по-новому осмислити проблеми соціального розвитку. Заслуга соціальної синергетики у формуванні «гнучкої і пластичної мови», що універсально описує систему соціальної природи, є безумовною, але потрібне подальше філософське узагальнення напрацьованого. У теперішній час термінологічний апарат соціально-синергетичної парадигми відображає стан стрімкого переходу від понятійного (загальнонаукового) до категоріального (філософського). Здійснення такого переходу є можливим, оскільки в природничих науках і науках гуманітарних аналізується універсальний процес розвитку як процес організації і самоорганізації. Такі синергетичні сценарії розвитку освоюються за рахунок міждисциплінарного синтезу різних наукових напрямів (основа для подальшого теоретичного узагальнення); за рахунок включення нових конкретно-наукових і загальнонаукових понять у напрацьований філософський апарат та за рахунок розвитку самого філософського знання. У свою чергу, соціальна синергетика, розширюючи діапазони як осмислення, так і дослідження соціальних систем, додає глибини традиційним соціально-філософським поняттям: порядок і хаос, відкрите і закрите суспільство, альтернативність, хвильовий характер соціально-історичного процесу, реформа як саморозвиток суспільства. В. Аршинов зазначає: «Дослідження процесів самооорганізації, її понятійний каркас можуть стати початковою точкою зростання нових образів та уявлень і в самій науці, і в її філософській інтерпретації». Багато дослідників убачають у соціальній синергетиці лише приватну теорію. Але соціальна синергетика реалізує масштабнішу мету – виявлення загальних ідей ізакономірностей саморозвитку в різних галузях соціального знання. Вона розкриває універсальні механізми самоорганізації в соціальних системах. Саме це дає підставу вважати синергетику об’єднуючим напрямом наукових досліджень. Підставами для висновку про парадигмальність соціальної синергетики є й такі аргументи: ➢ присутність декількох різноспрямованих течій усередині синергетики; с ➢ оціально-філософське узагальнення синергетичних ідей; ➢ універсальність синергетики. Заява про те, що соціальна синергетика є новою парадигмою соціально-філософського знання, відповідає поняттю парадигми, винайденому Т. Куном у середині ХХ ст. Іде формування нової дослідницької позиції, яка розвиває фундаментальні теоретичні уявлення про людину і суспільство. Ця парадигма знаменує собою становлення нового погляду людини на світ і на себе в цьому світі. Але синергетика не є антропоцентричною на відміну від класичної науки, вона спирається на волю не людини, а Всесвіту. Нове світобачення – модель саморозвитку людини у світі, що самоорганізовується. Завершуючи розгляд суспільства з точки зору синергетичного підходу, убачається можливим сформулювати три важливих положень: ➢ По-перше, у новій методології суспільство розглядається як складна (навіть надскладна) відкрита нелінійна система, що обмінюється енергією, речовиною та інформацією із зовнішнім середовищем і в біфуркаційних станах набуває потенції до саморозвитку. ➢ По-друге, синергетика дозволяє відійти в оцінюванні наслідків соціальних процесів від жорсткої схеми «чорне – біле» або «хаос – порядок», що призводить до розуміння подвійності практики, розуміння амбівалентного характеру хаосу, який може бути як руйнівним, так і креативним, підштовхуючи в точці біфуркації систему до встановлення нового порядку, до «воронки» структуриатрактора, до нового етапу самоорганізації та структурування. ➢ По-третє, нав’язування соціальній системі певного порядку, який суперечить її природі, неминуче призводить до руйнування «запланованої» схеми у майбутньому. І це слід підкреслити Предмет соціальної синергетики охоплює всі етапи універсального процесу самоорганізації суспільства як процесу еволюції порядку: його виникнення, розвитку, самоускладнення та руйнування, тобто весь цикл розвитку системи в аспекті її структурного впорядкування. 52.Особливості гуманітарного пізнання З самого початку зародження та становлення філософії як системи синкретичних уявлень людини про світ галузь гуманітарного пізнання суттєво відрізнялася від наук про природу як в межах її сприйняття, так і наукового аналізу. Однак лише приблизно в XVIII столітті під ім´ям «людини» та «людської природи» людству були передані контури окресленого ззовні, але порожнього з середини, простору – гуманітарної сфери, який ще потребував подальшого дослідження й визначення. Сферою гуманітарних наук є свідомо-несвідомий вимір, в якому можлива лише дискусія про стихію того, що доступно людському пізнанню, і помітним це стає саме тоді, коли науковці намагаються виявити порядок систем, правил і норм. (Людина Модерну та Постмодерну, кому цікаво загугліть). Окреслені контури сфери гуманітарного знання пов´язані з потребою постановки питання про буття людини на підвалинах будь-якої позитивності: людина стає тим підгрунтям, на якому будується різноманітне пізнання у його безпосередній очевидності, санкціонується питання про пізнання людини взагалі. Саме цим пояснюється полеміка, з одного боку, між науками про людину та іншими науками (при цьому, перші намагаються обгрунтувати других, а останнім, в свою чергу, потрібне власне обгрунтування. Для цього потрібно виправдати свій метод і стежити за тим, щоб у власній історії не було «історицизму», «психологізму» тощо); з іншого боку, між філософією і власне гуманітарними науками (останні намагаються шукати власне обгрунтування свого існування і оголошують своєю сферою те, що колись складало галузь філософії). Гуманітарні науки розвиваються відповідно моделям, або поняттям, що запозичені з біології, економіки, мовознавства. У цьому полягає складність їхнього розташування серед інших наук. Якщо конкретна наука відхиляється від своєї власної епістемологічної площини – вона потрапляє до галузі гуманітарних наук, а звідси власне і постає загроза таких «-ізмів» як «історицизм», «психологізм», «соціологізм» тощо. Вони відповідальні посередники у просторі знання. За своїм характером гуманітарні науки є вихідними (первинними) і вторинними, але завжди претендують на всезагальність, і це пояснюється специфікою їхнього положення у трикутнику сучасної епістеми. Розвиток сучасного наукового пізнання свідчить, що методологія не може ні у кого запозичуватися, що вона не може поставати як список принципових повчань – як потрібно і не потрібно будувати теорію. Досвід розвитку науки доводить, що у будь-якої значної наукової концепції (теорії) методологічні моменти органічно зливаються з предметно- змістовними та обумовлюються ними. Гуманітарні науки повернуті до людини, оскільки вона живе, мислить, говорить, займається виробництвом і творчістю. Існуючи в цьому світі людина зростає, функціонує, має певні потреби, спостерігає як перед нею відкривається простір, рухливі координати якого перетинаються в ній самій. Більш того, людина існує в світі інших людей. Людина, яка, за словами Арістотеля, єдина з-поміж інших живих істот наділена мовою, вибудовує свій власний світ символів, в середині якого вступає у відношення із своїм минулим, з речами та іншими людьми, на підгрунті якого і може бути побудоване будь-яке знання. Людина для гуманітарних наук є не тільки живим організмом особливої форми, а водночас «...будує уявлення, завдяки яким вона існує і з яких формує унікальну здатність – вірно уявляти собі життя». Усвідомлення ролі цих факторів створює умови для розвитку сучасних наук – біології, політичної економії, прикладної та структурної лінгвістики та інших. Причину формування нових наук М.Фуко вбачав не в накопиченні знання і не в уточненні методів пізнання класичної епохи, а найголовніше, в зміні внутрішньої структури простору пізнання, тобто, зміни конфігурації епістеми. Фуко підкреслює, що при переході від однієї епістеми до іншої змінюється основний засіб буття предметів пізнання. Так, в період існування класичної епістеми основним засобом буття предметів пізнання був певний простір, в якому діяли тотожності та відмінності, в сучасній епістемі – це «час» або «історія». Таким чином, Мішель Фуко в своїх дослідженнях приходить до висновку, що накопичення наукового знання відбувається поступово і безперервно, але в певний час відбувається стрімкий перехід від одного способу мислення до іншого. Це не є катастрофою, це просто злам застарілих уявлень людини про світ. Перехід від попередньої епістемологічної структури до наступної означає одне – простір пізнання вичерпав усі наявні форми свого існування, з´явилися нові форми, які потребують суттєвих змін світоглядних орієнтаціях людини, особливо людини - науковця. Ж. Бодрійяр розглядає сприйняття сучасною людиною дійсності в межах феномену «симулякра», який він визначає як копію, що не має відповідності в реальності. В роботі «Симулякри и Симуляція» філософ намагається дослідити з цієї точки зору сучасні культурні та економічні феномени. Автор наголошує на тому, що в сучасному світі симуляція настільки широкомасштабна, що вона примушує співпасти все реальне з моделями симуляції. При цьому зникає найістотніше – відмінність між симуляцією і реальним. I, тим самим, не залишається місця для метафізики. Більше не існує ані сутності та явища, ані реального та його концепту. «Реальне виробляється, починаючи з мініатюрних клітинок, матриць і запам´ятовуючих пристроїв, з моделей управління - і може бути відтворене незчисленну кількість разів. Воно не зобов´язано більше бути раціональним, оскільки воно більше не співвідноситься з певною, ідеальною або негативною, інстанцією. Воно тільки операціональне. фактично це вже більше й не реальне, оскільки його більше не обволікає ніяке уявне. Це гіперреальне, синтетичний продукт, випромінюваний комбінаторними моделями в безповітряний гіперпростір». Бодрійяр критикує все, що на його думку на даний момент вже перестало бути революційним в суспільстві та поступово стає респектабельним (а отже, в певному значенні, стає скам´янілим). Це відноситься в першу чергу до структуралістських теорій і, зокрема, до етнології К. Леві-Строса й проблематики безумства у М. Фуко. Дослідник називає симулякром певні реальні події, що відбувались у світі: війну 1991 року в Перській затоці, події 11 вересня 2001 року. Досить модними є ідеї бодрійярівського симулякру й в сучасному кінематографі та літературі. Широковідомі американські фільми Wag the Dog («Хвіст виляє собакою») та «The Matrix»(«Матриця»), романи французького письменника фредеріка Бегбедера «Windows on the World», «99 франків» та роман російського письменника Сергія Мінаєва «Media Sapiens» є яскравою ілюстрацією того, як створюються симулякри. Загальновідомо, що у своїй діяльності людина не може вийти за межі природи речей, а тому метод пізнання об´єктивної істини та категорії мислення, які визначають його у своїй сукупності – є вираженням як природи, так і людини. Отже, питання методу і методології не можуть бути обмежені лише філософськими, або власне науковими методами, а повинні ставитися у широкому соціокультурному контексті. В такому випадку враховується зв´язок науки з іншими формами суспільної свідомості, спостерігається співвідношення методологічного і ціннісного аспектів, а також багатьох інших соціальних факторів. 53.Методологічний плюралізм як базовий принцип сучасної науки 54.Мова як об’єкт філософського дослідження 55.Мова як засіб комунікації та пізнання 56.Мова як єдність раціонального вербального і невербального, чуттєвого і 57.Знак, символ і значення в мові Знак – матеріальний предмет (явище, подія), що в процесі спілкування людей виступає як представник якогось іншого предмета, властивості, відношення й використовується для придбання, зберігання, перетворення, передачі інформації. Сукупність знаків, упорядкованих за певними правилами, створює знакову систему. Прикладом знаків є звичайна літера, а знакової системи - звичайна природна мова. ЗНАК – ОБРАЗ ЗАВДЯКИ ЯКОМУ СТВОРЮЄМО ОБРАЗ ДІЙСНОСТІ. 3нак (а також і знакова система) відіграє пізнавальну роль лише тоді, коли з ним зіставляється певний зміст, який називають значенням 3. Значення знаку – це “невласний” , або його функціональний, зміст. “Власний” зміст знаку – це його фізичні властивості: розмір, колір, конфігурація; незмінність, розрізнювальність тощо. Матеріальний предмет може функціювати як знак лише завдяки єдності “власного” й “невласного” змісту. ЗНАЧЕННЯ – СМИСЛ НАПОВНЕННЯ ЗНАКУ. Значення і смисл – характеристики знака, які фіксують, з одного боку, те, представником чого знак є, що він іменує, виокремлює, позначає, а з другого - спосіб, яким знак позначає предмет; модус презентації позначуваного; характеристику позначуваних предметів (виражену в самій структурі знака – власний смисл, або таку, яку конвенційно асоціює із знаком деяка спільнота людей – конвенційний смисл), що дозволяє відрізняти їх від інших предметів. Будь-яка інформація про предмет (про сукупність властивостей, певних ознак, які характеризують предмет), що містить у собі знак, є достатньою для однозначного виділення певного предмета подумки. Символ – форма виразу і передачі духовного змісту культури через певні матеріальні предмети чи спеціально створювані образи та дії, що виступають як знаки цього змісту. Символ в культурі – це універсальна, багатозначна категорія, що розкривається через зіставлення предметного образа і глибинного сенсу. Переходячи в символ, образ стає "прозорим", зміст як би просвічує крізь нього. 58.Особливості предмету філософії історії 59.Філософський зміст поняття «історія» 60.Філософське розуміння суб’єкта історичного процесу Проблема суб’єкта історичного процесу (людина і формоутворення, їі спільності: сім’я, колектив чи інша соціальна група, які визначають періодизують, характеризують об’єкт історіі). З визначення поняття "суб'єкт" зрозуміло, що не кожна особистість є суб'єктом історичного процесу. Особистість може бути суб'єктом, якщо вона володіє певними рисами. ➢ По-перше, необхідно мати знання, що характеризують ситуацію, в якій перебуває індивід, тобто усвідомлювати соціальне середовище, в якому знаходиться людина, своє місце в ньому, роль, яку вона може виконувати в процесі соціального розвитку. ➢ По-друге, суб'єкт історії повинен на основі знань, усвідомлення існуючого вміти прогнозувати, передбачати можливі наслідки діяльності. ➢ По-третє, особистість має бути діяльною. Знання, усвідомлення себе потрібні не для пасивного споглядання, а для свідомої діяльності з активного впливу на соціальні процеси з метою їх спрямування в потрібне русло. ➢ По-четверте, особистість має бути відповідальною за свою діяльність. За наявності таких ознак особистість стає суб'єктом історичного процесу. Його можна назвати індивідуальним суб'єктом. Разом з тим, існує поняття соціального суб'єкта. В його ролі виступає та чи інша соціальна група: клас, народ, нація, людство. Соціальна група може бути суб'єктом історичного процесу, якщо крім названих вище рис, властивих індивідуальному суб'єкту, вона характеризується внутрішньою єдністю. Група має бути цілісною, згуртованою, мати спільні інтереси, спільну мету своєї діяльності. Особливе значення в історичному процесі мали і мають такі історичні спільності, як класи. Але не кожний клас здатний бути суб'єктом історичного процесу. Клас виконує роль суб'єкта в тому разі (ще раз наголошуємо), якщо він приводить до усвідомлення свого місця в суспільстві, ставлення до інших соціальних груп, формування мети, якої хоче досягти, а також може діяти як організована сила у відстоюванні своїх прав та інтересів. Отже, стає очевидним, що не кожен народ чи нація є суб'єктом. Коли в суспільстві спостерігається відсутність злагоди, взаєморозуміння, а отже, і спільних дій у досягненні поставленої мети, то успіх покидає таку соціальну спільноту і вона не здатна позитивно впливати на історичний процес. 61.Рушійні сили історичного процесу Важливим для соціальної філософії є визначення рушійних сил та суб'єктів історичного процесу. Основними рушійними силами соціального розвитку слід вважати потреби, інтереси, цінності. Вони можуть бути індивідуальними і суспільними, матеріальними і духовними. Суб'єктами творення і розвитку суспільства виступають також маси і особи. Дійсним творцем історії є народ, народні маси. Вони породжують історичних осіб, які мають вирішальний вплив /як позитивний, так і негативний/ на хід історії. Існує два хибні підходи до природи історичного процесу – фаталізм та волюнтаризм. Фаталізм – це філософські погляди, які стверджують, що історичний процес є фатальним, необхідним, а народні маси та історичні особи не мають впливу на його розвиток. Волюнтаризм – це філософське вчення, яке заперечує або ігнорує об'єктивні закони розвитку і вважає, що управління суспільним процесом можна досягти силою за допомогою дії історичних осіб. Така філософія веде до тоталітаризму, фашизму та культу особи. Рушійною силою суспільства є соціальна революція. Її роль полягає в докорінній зміні усталених суспільних відносин і створенні нової суспільно-економічної формації шляхом класової боротьби. Існують такі типи революцій: буржуазна та соціалістична, які розрізняються за своїм характером і рушійними силами. Рушійними силами революції, як правило, є народні маси, прогресивні класи та виразники їхніх інтересів – партії. Соціальні революції можуть здійснюватися як шляхом насильства, так і мирним шляхом за допомогою докорінних реформ. Для кожної революції повинні існувати об'єктивні та суб'єктивні передумови, революційна ситуація, від якої залежить форма революції – мирна чи немирна. В сучасних умовах найбільш типовою є мирна форма революції, яка вирішує корінні соціальні питання /зміну влади/ економічних відносин політичними та економічними методами за допомогою реформ. Важливим і постійним джерелом та рушійною силою суспільного розвитку, економічною основою кожної соціальної революції є протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами. Це протиріччя спонукає суспільство до дотримання загальною соціального закону – закону відповідності виробничих відносин характеру і рівневі розвитку продуктивних сил, тобто до рівноваги між ними. Рушійною силою розвитку суспільства є також політична система, найбільш яскраво виражена у формі держави. Політична система – це система політичних партій, організацій, інститутів, рухів та відносин між ними. Політична система органічно входить до надбудови суспільства та обслуговує економічний базис. Важливим компонентом надбудови є держава. Це основна форма управління суспільством політичними засобами. Вона виникла після появи класів і необхідності встановлення злагоди між ними. Існує два погляди на сутність держави: марксистський, який вважає, що держава має класовий характер і є органом насильства, та загальнолюдський, за яким держава - це орган управління і досягнення блага. Другий погляд посідає нині провідне місце. Тип держави завжди відповідає суспільно-економічній формації – рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична. Держава, спираючись на владу, органи управління, армію, карні органи, розвідку, бюрократичний апарат тощо виконує дві функції – внутрішню і зовнішню. Основними формами правління є монархія, конституційна монархія, республіка, парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська, влада.
