Літературно-мистецьке життя
Львова у 70-90 рр. ХІХ ст.
Анастасія Павлів
Зима 2019
1
Зміст
Вступ ………………………………………………………………………… 3
Діяльність громад ………………………………………………………….. 4
Іван Франко і Львів: те, що ми читаємо по нині ………………………. 4
Наукове товариство імені Шевченка …………………………………… 6
Журнали ………………………………………………………………………7
«Правда» ……………………………………………………………….. 7
«Зоря» ………………………………………………………………….. 7
«Сіонъ Рускій» ………………………………………………………… 8
«Школьна Часопись» …………………………………………………. 8
Товариство «Просвіта» …………………………………………………….. 9
«Перший вінок» — голос жінок Львова …………………………………. 9
Театр ………………………………………………………………………….. 9
Бібліотеки ……………………………………………………………………13
Музика ……………………………………………………………………….14
Образотворче мистецтво …………………………………………………..15
Музейництво ……………………………………………………………….. 16
Висновок ……………………………………………………………………. 17
Джерела ………………………………………………………………………18
2
Вступ
Щоб глибше осмислити характерні тенденції літературного життя на
певному етапі історії, потрібно розглядати їх у контексті суспільнополітичного і загальнокультурного процесу, виокремлюючи те
найважливіше, що засвідчувало новаторські пошуки письменників. У
цьому зв’язку надзвичайний інтерес викликає український літературний
рух останніх десятиріч ХІХ століття.
Український народ в XIX ст. перебував у колоніальній залежності
від двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Колоніальний гніт
гальмував духовний розвиток нації, стримував культурно-мистецькі
процеси.
Кардинальні зрушення в громадській думці почали відбуватися
після скасування кріпацтва та проведення в Росії земської, судової,
освітньої та інших реформ.
Літературне життя в Україні у другій половині ХІХ століття
розвивалося у складних історико-культурних умовах. Чинність двох
документів — Валуєвського циркуляру (1863) та Емського указу (1876) —
унеможливлювала повноцінність функціонування українського
літературного процесу. Цей період характеризується чергуванням «відлиг»
і «мертвих антрактів»1.
В даній роботі висвітлено питання літературно-мистецького
минулого Львова, а саме період 70-90-х років ХІХ століття.
Метою дослідницької роботи є дослідження життя
людейепохиХІХст, їхні захоплення, зацікавлення тощо.
________________________________________________________________
1 Сергій Єфремов. З громадського життя на Україні.-К., 1909.
3
І.І Діяльність громад
На початку 70-х років в Україні відродили свою діяльність громади.
Їх інтелектуальне ядро складали представники патріотично налаштованої
інтелігенції, що активно працювала на ниві народної освіти. Прикметно,
що до громад прийшли не лише українці за національністю, а й поляки, у
свідомості яких перемогла правда історичної долі українців, —
Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Костянтин
Михальчук.
Після 1876 року центр культурного і літературного життя було
перенесено з Києва до Львова. У Галичині активно діють товариство
«Просвіта», засноване ще 1868 року, Літературне товариство імені
Шевченка (1875), реформоване в 1892 році в Наукове товариство імені
Шевченка (НТШ), організовуються бібліотеки, читальні, драматичні та
хорові гуртки. Численні газети і журнали українською мовою («Правда»,
«Зоря», «Діло») дали можливість друкувати твори українцям, що жили по
різні сторони кордону. Іван Франко організував видання часописів
«Громадський друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Житє і слово». Завдяки
Наталії Кобринській у Львові в 1887 році з'явився жіночий альманах
«Перший вінок», що представив творчий набуток українок. Віднісши це
видання до «найкращих і найбагатших змістом наших видань із того
десятиліття», Іван Франко з гордістю зауважив: «Голоси жінок-галичанок і
українок переплітаються і зливаються в одну гармонію; почуття дружності
і духовної близькості, невважаючи на політичні межі, виявляється досить
ясно, бодай у сфері найбільш освічених, вільних жінок»1.
1 Франко
сказав це на одній із зустрічей тодішньої львівської інтелігенції.
Згодом написав цю фразу у своєму щоденнику
4
ІІ Іван Франко і Львів: те, що ми читаємо понині
1871-1876рр., короткий період «молодечого романтизму», який
охоплює низку творів: гімназійні шкільні завдання, роман «Петрії і
Добощуки», незакінчену повість «Гутак», оповідання «Вугляр»,
«Лесишина челядь», «Два приятелі». У цей час у творчості письменника
домінують романтичні ознаки творчості (пізньоромантичні в контексті
української літератури) з суттєвими рисами ґотики, з одного боку, і
натуралізму, з іншого. Основне з-поміж художньо-естетичних завдань
письменника — «винайдення іскри божества в дійствительності». У певну
цілість вказані твори об'єднуються теж псевдонімом «Джеджалик», за
яким приховано особливий психотип молодого Франка. Першим
друкованим прозовим твором І. Франка (студента Львівського
університету) став роман «Петрії і Добощуки», що виходив на сторінках
журналу «Друг» упродовж 1875-1876 рр. В основу сюжету покладено
колізію ворогування двох родів за скарби Олекси Довбуша. Водночас із
публікуванням роману з-під пера Франка з'явилися образок «Лесишина
челядь» (1876), оповідання «Два приятелі» (1876) та белетризований нарис
«Вугляр» (написаний у 1876, надрукований у 1909).
Серед «знакових» творів часу 1877-1899 років — цикл «Борислав»,
«Boa constrictor», «Борислав сміється», «На дні», «Для домашнього
огнища», «Вільгельм Телль», «Яць Зелепуга», «Місія», «Основи
суспільності», «Не спитавши броду», «Перехресні стежки». На передній
план у них виступають увага до факту й художня аналітика, глибокий
зондаж у психологію персонажів, студіювання психіки особистості,
свідомої й несвідомої її складових, використання психоаналітичних
засобів дослідження, кристалізація жанру соціально-психологічної повісті
й такого ж роману, психологічної новели. Поява наступних творів
інспіровано задумом автора зобразити персонажів різних професій та
занять з драматичними чи й трагічними перипетіями їхнього життя («Моя
стріча з Олексою», «Муляр», «Слимак», «Сам собі винен», «Хлопська
комісія», «Домашній промисл», «Маніпулянтка», «Поки рушить поїзд» та
ін.). Задум подати «цілу громаду характерів з тюремного життя» Франко
реалізував і поглибив у повістці «На дні» (1880) — одному із його
знакових натуралістичних творів. Міметичний підхід до моделювання
художнього світу, топос в'язниці, поетика характеротворення, намагання
епатувати читача, ідейний зміст твору — усе це свідчить про успішне
втілення концепції «наукового реалізму».
У 1886 році стараннями Івана Франка у Львові був опублікований
роман Анатоля Свидницького «Люборацькі». Написаний у 1861-1862
роках, цей твір порушував винятково важливу і актуальну проблему
5
денаціоналізації, що призводить до деградації особистості. Названий
автором «сімейною хронікою», цей твір переріс задекларовані жанрові
рамки.
Філософсько-соціологічні, суспільно-політичні концепції Франко
трактував у студіях «Nauka і jej stanowisko wobec klas pracujących» (1878),
«Мислі о еволюції в історії людськости» (1881-1882), «Найновіші
напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціалізм і соціалдемократизм» (1897)
В історії української видавничої справи І. Франко відомий як
професійний видавець і редактор. За сорок років видавничої діяльності він
зумів організувати і видати чимало періодичних та неперіодичних видань.
1876р. І. Франко разом із І.Белеєм, А. Дольницьким, В. Левицьким
(Лукичем) видали літературно-художній альманах «Дністрянка».
1878р. І. Франко з М. Павликом започаткували нове видання літературно-політичний журнал «Громадський друг», який продовжував
традиції «Друга». Однак у світ вийшло лише два випуски журналу, й
обидва були конфісковані за антиурядову спрямованість. Видавничі
невдачі підштовхнули І. Франка та М. Павлика до створення
неперіодичних збірок, які не підлягали цензурі. Так з'явилися альманахи
«Дзвін» (1878) та «Молот» (1878), котрі влада також заборонила і
конфіскувала. 1881р. І. Франко та І. Белей заснували літературнонауковий журнал «Світ» (1881—1882). Часопис став зразком символічного
єднання представників Галичини і Наддніпрянщини: «В ньому перший раз
на ґрунті проґресивних ідей зустрічалися галичани, російські українці й
українські еміґранти: Драгоманов, Вовк – з одного боку, Кониський,
Нечуй-Левицький, Лиманський, Грінченко - з другого . Се була перша
спроба компромісу поступових і радикальних елементів усієї УкраїниРуси»1.
Після занепаду «Світу» І. Франко продовжував шукати способи та
фінанси для заснування власного видання. 1886р. він підготував план
журналу «Поступ», але далі проспекту проект не просунувся через брак
коштів.
1887 І. Франко взяв участь у виданні українських альманахів
«Веселка» (А. Молодченко), «Перший вінок» (Н. Кобринська), «Ватра»
(Василь Лукич). 1888 І. Франка запросили до редколегії журналу
«Товариш». Ініціаторами видання стали студенти В. Будзиновський, К.
Трильовський, М. Ганкевич, О. Маковей, Є. Козакевич. Перший випуск
був конфіскований, другий не вийшов через внутрішні чвари між
засновниками і видавцем.
Сам Франко не раз говорив, що життя у Львові дало йому широкий
простір і, хоч він постійно подорожував в пошуках музи, чоловік завжди і
повсякчас вертався до міста, де йому було добре.
1 Із щоденника І. Франка
6
ІІІ. Наукове товариство імені Шевченка
Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці
Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною
поступ українського національного відродження за обставин заборон
українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після
Валуєвського циркуляру 1863р.) та ліберальнішого ставлення до
українства в Австро-Угорській імперії.
Первісно НТШ виникло як Товариство імени Шевченка у 1873 році
у Львові з ініціативи Олександра Кониського, відомого українського
наддніпрянського письменника, Дмитра Пильчикова за фінансового
сприяння Єлизавети Милорадович-Скоропадської. Однак статутно
членами засновниками могли стати лише галичани, громадяни АвстроУгорщини. Першим головою Товариства було обрано Корнила
Сушкевича. Перші роки діяльности Товариства пройшли в умовах
жорсткої конкуренції з галицькими москвофілами, оскільки його
представники відстоювали ідею єдности галицьких та наддніпрянських
українців та їхньої окремішности від поляків та росіян. Першим
зреалізованим завданням для Товариства було заснування власної
друкарні, яка видавала книжки справжньою народною українською мовою
на противагу до друкарні Ставропігійського інституту, що друкувала т. зв.
«язичієм». За період від створення товариства до реорганізації його у
наукове (1873-1892рр.) було видано лише більше 20 книг, видавалися
регулярні часописи «Правда» та «Зоря». Товариство збереглось ще до
нашого часу і розійшлось по всьому світі.
7
ІV Журнали
«Правда» - український народовецький літературно-науковий
журнал, вперше надрукований у Львові 1 квітня 1867 року. Журнал
виходив у Львові з перервами до 19 червня 1898 року.
Друкуючи на своїх сторінках статті історичного, етнографічного,
літературного і мовного характеру та художні твори як східноукраїнських
(Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Олекси Стороженка, Івана НечуяЛевицького, Михайла Старицького, Миколу Костомарова та ін.), так і
західноукраїнських (Осип-Юрія Федьковича, Данила Млаки, Василя
Ільницького, Федіра Заревича, Володимира Навроцького, Володимира
Шашкевича, Івана Франка та ін.) письменників і культурно-громадських
діячів, «Правда» стала «лучником» між західною і східною частинами
українських земель.
«Зоря» - літературно-науковий та громадсько-культурний часописдвотижневик, що виходив протягом 1880-1897 рокiв у Львові (АвстроУгорщина) «для рускихъ родинъ» (тобто — для українців). У 1880-1884
роках належав Омеляну Партицькому, який видавав його своїм коштом.
Від 1885 року належав Літературному товариству імені Шевченка (з 1892 Наукове товариство імені Шевченка).
Редактори і співредактори: Омелян Партицький (1880-1885), Омелян
Калитовський (1886р.), Григорій Цеглинський (1887-1888), Олександр
Борковський (1889р.), Петро Скобельський (1889), Василь ЛукичЛевицький (1890-1897рр.), Василь Тисовський (1890-1891).
Протягом 1885-1886років до складу редакції входив Іван Франко,
який опублікував на його сторінках багато художніх творів, літературнокритичних статей, мав значний вплив на формування «3орі» як
національного загальноукраїнського видання.
Часопис друкував літературно-критичні статті, історичні,
статистично-економічні матеріали, листування, спомини. Журнал виражав
погляди передових громадсько-культурних сил як в Галичині й Буковині,
так і в Наддніпрянській Україні. Будучи органом галицьких «народовців»,
відстоював права українців на вільний розвиток їх мови і культури,
пропагував ідеї єдності українського народу, розділеного кордонами
Австро-Угорщини та Росії, пропагував художні надбання, наукові
здобутки інших народів.
Важливу історико-культурну роль відіграла «3оря» насамперед як
літературно-художній орган, який збагатив українську літературу
численними публікаціями творів Тараса Шевченка (повісті «Варнак»,
«Художник», «Капітанша» в українському перекладі), А. Свидницького
(роман «Люборацькі»), Панаса Мирного (драма «Лимерівна», «Дума про
військо Ігореве»), І. Франка (повість «Захар Беркут», драма «Украдене
8
щастя»), Івана Нечуя-Левицького («Старосвітські батюшки та матушки»),
Михайла Коцюбинського (оповідання «Для загального добра»,
«Маленький грішник»), І. Карпенка-Карого («Мартин Боруля», «Сто
тисяч»), М. Кропивницького («Титарівна»), Ольги Кобилянської
(«Людина»), Богдана Лепкого («Зломані крила», «Недібрана пара») та ін.
Журнал надавав сторінки письменникам різних шкіл і літературних
напрямів.
«Сіонъ Рускій» - український греко-католицький двотижневик,
орган Львівської архієпархії УГКЦ.
Часопис виходив у Львові 1871-1885 рр. з ініціативи і за головного
редактора о. Сильвестра Сембратовича (до 1879 р. у співредакторстві
оо. Юліяна Пелеша, Йосифа Мільницького, Климентія Сарницького,
Олексія Торонського та ін.), згодом Йосифа Мільницького, Олександра
Бачинського, Івана Бартошевського.
В «Сіоні Руському» публікувалися статті з богослов'я, церковної
історії і права, біблійних наук, а також проповіді і статті на різні теми.
«Сіон Руський» видавався етимологічним правописом, народною мовою з
деякими церковно-слов’янізмами.
«Школьна Часопись» - «письмо педагогічної літератури» ( від
1882р. педагогічно-науковий двотижневик) виходив у Львові з 13 вересня
1880р. до травня 1889р., видавець і редактор Григорій Врецьона (короткий
час 1882-1883рр. - орган Руського Товариства Педагогічного).
Двотижневик редагований в народовецькому дусі, містив
педагогічні, дидактичні і методичні статті, матеріали для додаткової
науки, шкільне законодавство, літературні та етнографічні праці,
звідомлення з учительських конференцій, комунікати Руського
Педагогічного Товариства тощо. «Школьна Часопись» була противагою
польськомовній газеті «Школа» і гуртувала навколо себе вчителівукраїнців. Серед інших співробітниками видання були: О. Барвінський, Д.
Вінцковський, Є. Желехівський, Р. Заклинський, Г. Зарицький, І.
Кабаровський, К. Кахникевич, М. Крушельницький, К. Кузик, І.
Микитович, А. Рибачик, Ю. Целевич та ін.
«Перший вінок» - жіночий альманах, виданий коштом і заходом
Наталії Кобринської Олени Пчілки. Вийшов у 1887 у Львові, з друкарні
Товариства імені Шевченка. Обсяг альманаху 464 сторінок. Альманах
з'явився за активної допомоги Івана Франка.
Цей альманах, як і три книги збірника «Наша доля», видані вже
самою Наталією Кобринською в 1880-189рр., важливі тим, що першими в
Галичині й в Україні поставили жіноче питання як проблему, яку вони
висвітлювали в різних аспектах. Тут і становище жінки в суспільстві, і
питання жіночих організацій, і дитячі заклади, які б вивільняли час для
9
жінок-трудівниць, і міжнародний жіночий рух. В альманасі «Перший
вінок» друкувалось чимало художніх творів, передусім жінокписьменниць.
10
V Товариство «Просвіта»
Товариство «Просвіта» (1868-1939рр.) - громадська організація,
утворена 1868 у Львові з метою культурного розвитку, консолідації
народної спільноти та піднесення національної свідомості українського
народу.
Співзасновником і головою був громадський діяч і політик,
священик УГКЦ Микола Устиянович.
«Просвіта» поширила діяльність на всі українські землі
(найпотужніші мережі - у Галичині, на Буковині, Поділлі, Київщині,
Волині, у Закарпатській Україні). Створена організаційна структура (філіїчитальні) в західноукраїнських землях підпорядковувалася Львівському
товариству «Просвіта».
Парламентські представництва за участю членів «Просвіти» в 186080-х рр. відстоювали надання дотацій на видавництво, забезпечення
окремих видів економічної діяльності, навчання українською мовою,
відкриття українських гімназій, семінарій, заснування кафедри української
історії у Львівському університеті, згодом — українського університету у
Львові.
У 1880-90-х рр. діячі «Просвіти» активізували парламентську
діяльність, участь у маніфестаціях, національних святах, вічах, стали
засновниками перших політичних партій.
11
VI Театр
Український театр перебував у винятково тяжкій матеріальній
скруті. Вистави інколи доводилося влаштовувати у непристосованих
приміщеннях - ярмаркових балаганах, холодних залах, в часом і в
сільських клунях. Не вистачало костюмів, декорацій, музичних
інструментів. Актори жили впроголодь у незатишних номерах дешевих
готелів, страждали від безперервних мандрувань. Усе це болісно
відбивалося на діяльності театральних труп, здоров'ї, психічному стані
акторів. І все ж ніщо не могло зупинити викликаного назрілими
суспільними і національними проблемами розвитку сценічного мистецтва.
Музика була обов'язковою складовою частиною вистав,
здійснюваних західноукраїнськими трупами у Львові, Перемишлі,
Коломиї. Зокрема, п'єси місцевих авторів супроводжувалися музикою
Михайла Вербицького («Підгіряни» Івана Гушалевича), Івана
Лаврівського («Роксолана» Григорія Яхимовича). На Буковині з успіхом
ішли драматичні твори письменника і композитора Сидора Воробкевича
«Гнат Приблуда», «Убога Марта», написані на місцевому матеріалі.
Семен Степанович Гулак-Артемовський (1813-1873рр.), племінник
відомого поета-байкаря Петра Гулака-Артемовського, написав першу
українську лірично-комічну оперу «Запорожець за Дунаєм» (1863р.). Сам
автор у перших виставах виконував роль запорожця Івана Карася. Опера
завжди йшла з успіхом у театрі корифеїв та й сьогодні входить до
репертуару оперних і музично-драматичних театрів. Популярність опери
зумовлена патріотичною ідеєю (щастя для людини можливе тільки на
рідній землі), колоритними образами героїв, майстерністю поєднання
ліричних колізій, сцен, мелодій з гумористично-комедійними, щедрим
використанням народних пісенних і танцювальних елементів.
Петро Іванович Ніщинський (1832-1896рр.) уславився музичнодраматичною картиною «Вечорниці» (1875р.) до вистави Шевченкової
драми. У картині творчо використано образи й мотиви різних
фольклорних жанрів — дум, невільницьких плачів, історичних пісень,
побутових, жартівливих, танцювальних мелодій. «Вечорниці»
композиційно основані на поєднанні оркестрових, сольних та хорових
пісенних номерів. Вінцем твору є хор «Закувала та сива зозуля»,
пройнятий патріотично-волелюбним пафосом, сповнений суворо
драматичними, елегійно-емоційними й бурхливо гнівними інтонаціями.
Композитор музично-пісенними засобами передав нескорений дух
українського народу, висловив його гнів до іноземних поневолювачів,
підкреслив оптимістичну впевненість у перемозі над ворогом. Ніщинський
також поклав на музику низку народних пісень, писав романси.
12
Микола Миколайович Аркас (1853-1909рр.) гармонізував чимало
українських народних пісень. В опері Катерина», написаній за
однойменною поемою Тараса Шевченка, трагедія героїні розгортається на
широкому тлі народного життя. Композитор майстерно використав
Мелодії народних пісень і танців, що увиразнило емоційність опери.
Микола Віталійович Лисенко (1842-1912рр.) - геніальний
український композитор, основоположник національної музики. Його
творча діяльність була надзвичайно широкою і багатогранною. Він збирав
і уважно вивчав народні пісні, гармонізував і опублікував кілька сотень
фольклорних творів. Обробляючи народні пісні, композитор прагнув
глибше розкрити зміст і образність кожної з них, зберігши всі характерні
особливості їхньої мелодики.
Пропоганда українського художнього слова, донесення його
багатства і краси здійснювалися не тільки виступами критиків,
рецензентів, літературознавців, а й театральними та музичними діячами.
Про заслуги діячів українського театру реформатор російської сцени
Костянтин Станіслав-ський сказав: «Такі українські актори, як
Кропивниць-кий, Заньковецька, Саксаганський, Садовський — блискуча
плеяда майстрів української сцени — ввійшли золотими літерами на
скрижалі історії світового мистецтва».
Іван Карпенко-Карий (1845-1907рр.) навіть у ролях епізодичних
персонажів умів знайти і підкреслити якусь характерну рису, що виділяла
дійову особу п'єси. Його гра відзначалася життєвою достовірністю,
глибоким проникненням у внутрішній світ літературних героїв,
прагненням передати найтонші порухи їхньої душі. « кожному жесті й
слові актора було те неповторно індивідуальне, що характеризує
справжнього митця. З особливою майстерністю він виступав у виставах
власних п'єс, виконуючи ролі Герасима Калитки («Сто тисяч»), Пузиря
(«Хазяїн»), старшини Михайла Михайловича («Бурлака»), Терешка
(«Суєта»).
Марко Кропивницький (1840-1910рр.), що мав, за спогадами Софії
Тобілевич, «гарне лице і величну постать, а крім того, живу, веселу і
вразливу вдачу, був великим гумористом у житті й на сцені. Він умів
наслідувати і відтворювати аж до найтонших нюансів життєві типи,
копіювати їхні жести, характер, інтонації». Це, звісно, не означає, що
Кропивницький виступав тільки в комічних ролях. Він володів
багатогранним талантом перевтілення: скажімо, у його виконанні ролі
Бичка з власної драми «Глитай, або ж Павук» було зведено воєдино всі
риси цього типу — хижацтво, лицемірність, святенництво, зухвальство.
13
Кропивницький, формуючи трупу, наполегливо шукав акторів освічених, з
природним сценічним обдарованням, розумів, що й таку молодь необхідно
постійно виховувати.
Михайло Старицький (1840-1904рр.) прославився як талановитий
режисер. Він завжди прагнув показати яскраве сценічне видовище. Цьому
завданню митець підпорядковував найрізноманітніші художні засоби,
зокрема органічно поєднував виразність звучання слова з музичними
мелодіями, з танцювальними ритмами, з яскравою живописною
колоритністю декорацій.
«Люблю і свято шаную майстерність актора, бо талант - велика річ! говорив Старицький. - Але потрібно той талант оправити у художні рамці,
так як вправляється дорогоцінне каміння. Тільки на тлі прекрасних
декорацій та іншого художнього оформлення може на всю красу
розгорнутися талант актора»1. Не випадково в поставлених ним виставах
значне місце відводилося тим явам і картинам, де можна було
якнайповніше використати фольклорно-етнографічний матеріал, де б на
повний голос зазвучала народна пісня, закружляв танець.
Панас Саксаганський (1859-1940рр.) як режисер постійно шукав
шляхий засоби посилення емоційного впливу вистав на глядачів. Він
прагнув, щоб глядачі не тільки хвилювалися від побаченого й почутого, а
й думали над суспільними й морально-етичними проблемами,
порушеними у виставі. Як актор Саксаганський з однаковим успіхом
виступав у різних ролях. Він «володів майстерністю перевтілення,
змінюючи голос, жести, поставу» Він міг майже одночасно грати
смішного дивака Копача і мужнього Гната Голого з п'єс Івана КарпенкаКарого, старого Шпоньку з комедії «Як ковбаса та чарка, то минеться й
сварка» Михайла Старицького, і молодого ентузіаста Івана Барильченка з
комедії «Суєта» Карпенка-Карого.
Микола Садовський (1856-1933рр.) був незрівнянним у героїчних
ролях. Прекрасні зовнішні дані - велична постава, виразне обличчя, голос,
який передавав усі відтінки душевних порухів людини, - сприяли його
успіху на сцені. За кілька десятиріч акторської діяльності він створив
галерею різнопланових образів. Це трагедійні образи Богдана
Хмельницького й Тараса Бульби з драм Старицького, Сави Чалого з п'єси
Карпенка-Карого, Воєводи з «Мазепи» Юліуша Словацького. В історії
театрального мистецтва почесне місце належить сценічним драматичним
образам, створеним Садовським: Назара з драми Тараса Шевченка, Гната з
«Безталанної» Івана Карпенка-Карого, Степана-невольника з п'єси Марка
Кропивницького.
14
Марія Заньковецька (1860-1934) — актриса широкого діапазону, що
високо піднесла українське сценічне мистецтво. З особливою силою
талант Заньковецької розкривався в драматично-трагедійних ролях. Уже
під час першої репетиції в трупі Марка Кропивницького, коли артистка
зворушливо проспівала пісню Наталки, оркестранти влаштували їй
бурхливу овацію. Кожний жест, кожне слово Заньковецької в ролі Олени з
драми Кропивницького «Глитай, або ж Павук» вражали непідробною
достовірністю і щирістю. Тонкий художній смак Заньковецької виявився у
внесенні нею деяких корективів у драму Панаса Мирного «Лимерівна»,
що сприяло глибшій соціальній і психологічній вмотивованості поведінки
головної героїні, зокрема її самогубства.
_____________________________________________________________________
1 Актор
сказав це на одній із зустрічей в театрі бібліотеки
достовірністю і щирістю. Тонкий художній смак Заньковецької виявився у
внесенні нею деяких корективів у драму Панаса Мирного «Лимерівна»,
що сприяло глибшій соціальній і психологічній вмотивованості поведінки
головної героїні, зокрема її самогубства.
15
VII Бібліотеки
В останній третині ХІХ ст. істотно збагатили свої фонди й заочно
удосконалили діяльність раніше засновані бібліотеки Львівського
університету, інституту Оссолінських, Народного дому. Водночас
розгортається активна діяльність мережі студентських бібліотек, аналогів
яким немає в історії бібліотечної справи України. У листопаді 1870 року
студенти-русини, що навчалися в університеті, вирішили створити
читальню «Академічна бесіда». Частина прихильників москвофільського
руху привела до розколу. Натомість 1871 р. були засновані два нових
об’єднання: «Академічний кружок» - москвофільського спрямування та
народовецьке допомогове товариство - «Дружній лихвар», з метою
«зав’язання академічної читальні». У 1874-1875 роках допомогове
товариство перетворилося на літературно-наукове. Водночас у спілці
«Академічний кружок»1, що ставила за мету організувати студентське
життя через проведення наукових та літературних відчитів, також вдалося
сформувати невеликий бібліотечний фонд. «Академічний кружок» мав три
кімнати у «Народному домі», де була читальня «із значним числом
часописів і бібліотекою». Бібліотекою опікувався ссам Іван Франко,
пербуваючи певний час на посаді її бібліотекаря2.
Після об’єднання «Академічного кружка» і «Дружнього лихваря» в
«Академічне братство», завдяки К. Трильовському в ньому також було
налагоджено бібліотечну роботу.
Книгозбірні товариств українських студентів «Український
студентський союз», «Основа», «Ватра», «Медична громада» формували
збірки на допомогу навчальному процесові.
Підвалини Бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка закладено
відразу ж після заснування у 1873 р. Товариства імені Шевченка. У 1886 р.
Його невеликий бібліотечний фонд став складовою частиною бмбліотеки
просвітнього товариства. У 1892 р. Із перетворенням його з літературного
в наукове розпочалось комплектування фонду його бібліотеки, в якому
мало бути «зібрано усе, що появилося до того часу та могло й надалі
появлятися друком з обсягу українознавства»3.
________________________________________________________________
1 Франко І. Нарис історії українсько-руської літеартури до 1890 року //
Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. — Київ, 1982. — Т. 41. — С. 373.
2 Крушельницький А. Іван Франко — Львів, 1928. — С. 19
3 Кревецький І. Бібліотека Наукового Товариства імені Шевченка у
Львові // Літ.-наук. вісник. — 1905 —Т7 31. — С. 154.
16
Дітищем І. Франка була бібіліотека товариства «Наукова читальня»
(1890р.)1.
Були створені фахові книгозбірні: Аптекарського товариства
(1873р.);
Товариства галицьких лікарів (1877р.); Галицького лісогосподарського
товариства, Польського товариства природознавців ім. Коперника
(1874р.);
Польського правничого товариства, Польського політехнічного
товариства (1877р.); Польського товариства опіки над здобутками
мистецтва та культури; Літературного товариства ім. А. Міцкевичка;
Польського музичного товариства; Католицької читальні; Дирекції
залізниці; Дирекції телеграфу й пошти; міського газового господарства;
Торгово-промислово палати, Товариства слухачів права (1875р.);
Товариства слухачів медицини Львівського університету; гуртка хіміківслухачів Львівської політехніки (1896-1897рр.); гуртка слухачів
ветеринарії у Львові (1882р.); у 1887-1888 рр. Реорганізованого в Польське
об’єднання «Братньої допомоги слухачам ветеринарії»2.
________________________________________________________________
1 Кревецький І. Бібліотека Наукового Товариства імені Шевченка у
Львові // Літ.-наук. вісник. — 1905 —Т7 31. — С. 154.
2 Kulzczycki W. Wspomnienia z pierwszych lat Lwowskiej Uczelni
Weteynaryjnej. — Lwow, 1932. — S. 5.
17
VIII Музика
Музичне життя Львова у другій половині ХІХ ст. значно
пожвавлюється й набуває нового змісту. Аматори та професійні музиканти
організовують музичні товариства: українські «Торбан» (1870), «Боян»
(1891); польські «Гармонія» (1875), «Лютня» (1881), «Ехо» (1887). Хори
були створені також при товариствах «Руська бесіда», «Академічне
брацтво», «Зоря». Провадилося музичне навчання, видавалася нотномузична література. 1880 р. К. Мікулі реорганізовує консерваторію у
вищий навчальний заклад.
У міському театрі ставились опери, серед солістів були й українські
співаки: С. Крушельницька, О. Мишуга, М. Менцінській. Розвивалося й
аматорське музикування, де перехрещувалися різні культурні впливи й
нашарування - народна пісня, побутовий романс, старогалицька пісня,
бурсацький фольклор, полська, чеська та австрійська пісенність, єврейські
пісні і танці. Найпоширенішою формою аматорської музики був хоровий
спів, у репертуарі якого переважали обробки народних пісень, твори
галицьких композиторів, європейська класика.
З кінця ХІХ століття головні музичні сили Львова згуртувалися
навколо товариства «Боян», що сприяло активізації музичного життя,
шкільництва, формуванню професійних музичних кадрів. При «Львівській
Бояні» створюєтьяся хор, музична школа, нотне видавництво. У розвитку
музичної культури Львова 2-ї половини ХІХ ст. Важливу роль відіграв
театр, який стимулював творчість композиторів, гуртував українську
громадськість. З театром пов’язана діяльність професійних музикантів і
співаків, яким під силу було виконання видатних творів світового
мистецтва. Особливої популярності набула віденська оперета, яка
вплинула і на композиторські зацікавлення галицьких композиторів.
Музичне життя польської спільноти Львова розвивалося навколо
Галицького музичного товариства, хорових товариств «Гармонія»,
«Лютня», «Ехо» у Міському театрі, концерваторії Галицького музичного
товариства. Реорганізований 1872 р. Міський театр почав виразну
орієнтацію на оперні вистави. У його репертуарі були опери Россіні,
Маєрбера, Доніцетті, Белліні, Верді, Вагнера, Пуччіні, Манюшка,
Сметани.
18
IX Образотворче мистецтво
Базовою структурою, яка ввібрала у себе весь спектр культурних
викликів часу, став Міський художньо-промисловий музей, засноввний
1874 р. У Львові з ініціативи професора Львівської політехніки Юліана
Захаревича та інших митців і громадян міста. Першим головою Надзірної
ради музею було обрано Францішека Балутовського. Складовою процесу
формування музею був комітет, створений рік перед тим з числа
керівників ремісничих корпорацій і приватних осіб. З числа коштів,
зібраних громадськістю міста, було закуплено перші музейні експонати зі
всесвітньої виставки у Відні, в тому числі багато виробів народних
промислів гуцулів та бойків.
У той час у Львові постійно або епізодично працювало багато
знаних польських художників. Серед них: Артур Ґроттґер, Вільгельм
Леопольський, Ян Стик, Казимир Сіхульський та ін.
У нових історичних обставинах після громадсько-культурної
діяльності представників «Руської Трійці» в 2-й пол. ХІХ ст. У Львові
продовжують закладатися основи новітнього українського національного
образотворчого мистецтва. Лідерами цього руху стали живописці і графіки
Корнило Устиянович та Теофіл Копистинський.
Із нової генерації скульпторів, що формувалася в мистецькому
серидовищі Львова, вирізнявся українець Григорій Кузневич. Його інтерес
до скульптури з’явився ще в роки навчання у місцевій народній школі під
враженням від народної різьби в камені. Першим його творчі здібності
зауважив професор Львіської політехніки, архітектор Юліан Захаревич,
який порекомендував його для спеціалізованого мистецького вишколу.
19
X Музейництво
Значна мистецька збірка, до якої входило понад 200 картин
німецьких, італійських, голландських та польських майстрів XVI-XIX ст.,
колекція гравюр та малюнків, зібраних Олександром Батовським, а також
значна кількість мистецьких виробіи (меблі, зброя, кераміка, медалі,
монети) з 1877 року виставлялися у приміщенні бібліотеки Баворовських,
перебудованому для музейних потреб з Арсеналу магнатів Сенявських1.
У 1880 році стараннями графа Володимира Дідушицького для
публіки було відкрито Природничий музей, початок організації якого
сягає середини ХІХ ст.
Першим міським музеєм Львова став Художньо-промисловий,
створений з ініціативи професора Політехніки архітектора Юліана
Захаревича (1872р.). Спочатку експонати закуповувались на Віденській
(1873р.) і Крайовій (Львів, 1894р.) виставках та виставлялись у будинку
біля міської стрільниці, а згодом у кількох залах ратуші.
У 1893 році засновано Археологічно-етнографічний музей НТШ.
Першими збирали матеріали для музею (народний одяг, народні художні
вироби) І. Я. Франко, В. М. Гнатюк та ін. Завдяки підтримці видатних
вчених, художників, письменників, зокрема, М. Біляшівського, Лесі
Українки, К. Квітки, О. Сластіона та ін., музей поповнився збірками
килимів, плахт, рушників, дерев’яного й скляного посуду з
Наддніпрянщини.
1893 р. за ініціативою тодішнього директора архіву давніх актів
міста Львова, відомого історика і колекціонера Олександра Чоловського
(1865-1944рр.) був заснований Історичний музей міста Львова. Основу
новоствореного музею склали численні муніціпальні й цехові пам’ятки,
що зберігалися у міському архіві в будинку ратуші.
_1 Petrus J. T. Muzea lwowskie (1823-1939) // Sztuka kresow wshodnich. T. 2:
Materialy sesji naukowej. Krakow, maj 1995. — Krakow, 1996. — S. 426.
20
Висновок
Отже, українська культура XIX століття розвивалася у складних
соціальних, економічних і політичних умовах. Так, освоюючи все нові й
нові сфери народного життя, порушуючи злободенні суспільно-політичні
й морально-етичні проблеми часу, вдосконалюючи художні прийоми
узагальнення різних сторін дійсності, зростала й мужніла українська
культура, а саме література, музика, театр, образотворче мистецтво тощо.
Незважаючи на постійні утиски й заборони, вона відтворювала
духовний і емоційний світ великого слов’янського народу, який, за
висловом Івана Франка, угору йшов, “хоч був запертий в льох”. Львів як
культурна столиця України просто таки кишіла розвитком та людьми, які
здатні посприяти йому.
21
Джерела
1. Національна академія наук України Інститут українознавства ім. І.
Крип’якевича Історія Львова: Том 2 1772-жовтень 1918 : в 3 т. / Я.
Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. — 2007. — С. — 379-480
2. http://edufuture.biz/index.php?title=Літературний_процес_70-90х_років_ХІХ_ст.
3. https://academia.in.ua/конспекти/конспект-уроку-на-тему-«література70-90-х-років-хіх-ст-загальний-огляд»
4. https://ukrlit.net/zno/111.html
5. http://www.ukrcenter.com/Форум/103556/розвиток-драматургії-70-90років-19-століття
22