МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Національний авіаційний університет
О. А. ТРОШКІНА
СЕМАНТИКА АРХІТЕКТУРИ
Київ – 2012
3
УДК 725.1:81’37 (075.8)
ББК Н105 я 7
Т 766
Рецензенти:
В.Г. Штолько – д-р архітектури, проф., народний архітектор України, Президент Української
академії архітектури;
М.В. Омельяненко – д-р технічних наук, к.арх., проф., Начальник відділу нормування Управління
технічного регулювання в будівництві Міністерства регіонального розвитку та будівництва України;
Г.І. Болотов – к.арх., доцент кафедри архітектури Національного авіаційного університету
Трошкіна О.А.
Т 766 Семантика архітектури: Навчальний посібник. – К.: НАУ, 2012. – 96 с.
Викладено основи семантики архітектури і особливості семантики об’єктів представницької архітектури – резиденцій, дипломатичних та комерційних представництв, будівель адміністративно-управлінського призначення тощо, – які відображають змістовність певної епохи,
підкреслюють яскраво виражений її образ. Запропоновані семантичні методи формування образу об’єктів представницької архітектури, які вирізняються з-поміж інших типологічних груп;
розроблені принципи формоутворення будівель представницького призначення; аналізуються
характерні знаки-символи, що визначають їхній образ; визначені прийоми їх сучасного практичного використання.
Для студентів архітектурних факультетів вищих закладів освіти.
ББК Н105 я 7
© Трошкіна О.А., 2012
4
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА...........................................................................................................................
5
ВСТУП......................................................................................................................................
6
РОЗДІЛ 1
Про назву науки та її історію……………………..................................................................
8
РОЗДІЛ 2
Формування семантичних основ представницької архітектури
в процесі її історичного розвитку…………………………………………………………...
12
2.1 Аналіз історичного розвитку представницької архітектури від Давнього Єгипту до І пол. ХХ ст……………………………………………………………........
12
2.2 Місце значущість і розташування об’єктів представницької архітектури
в структурі поселень……..........................................................................................
15
2.3 Загальні і специфічні фактори та їх роль у формуванні образу об’єктів представницької архітектури...........................................................................................
19
2.4 Закономірності історичного формування й вирішення образу
представницької архітектури..................................................................................
24
РОЗДІЛ 3
Сучасне вирішення образу об’єктів представницької архітектури засобами
архітектурної семантики.........................................................................................................
28
3.1 Аналіз сучасного розвитку представницької архітектури в контексті
формування її образу.................................................................................................
28
3.2 Характер розташування об’єктів представницької архітектури
в структурі поселень………………………………………………..........................
31
3.3 Аналіз формування образу сучасних об’єктів представницької архітектури
України.......................................................................................................................
33
3.4 Сучасні прийоми використання знаків-символів у вирішенні образу об’єктів
представницької архітектури...................................................................................
38
РОЗДІЛ 4
Перспективні напрямки вирішення образу об’єктів представницької архітектури..........
44
4.1 Характерні знаки-символи у вирішенні образу об’єктів представницької архітектури........................................................................................................................
44
4.2 Загальні семантичні принципи формування образу об’єктів представницької
архітектури.................................................................................................................
Прийоми використання знаків-символів у вирішенні образу представницької
4.3 архітектури на перспективу......................................................................................
5
46
50
ПІСЛЯМОВА...........................................................................................................................
53
Словник використаних термінів…………………………………………………………….
54
Список використаних джерел.................................................................................................
55
ДОДАТКИ................................................................................................................................
56
А.
Таблиці-ілюстрації....................................................................................................
6
57
ПЕРЕДМОВА
Метою архітектурної теорії є дослідження законів формоутворення в архітектурі, змістовності та образності архітектурної форми, яке залишається й досі актуальним для розуміння
творчих процесів і практики зодчества. Розглядові цих проблем на кожному етапі розвитку архітектури присвячена значна кількість робіт. Останнім часом теорія архітектури поповнюється
новими дослідженнями, що змінюють професійні уявлення про закони творення і розуміння
архітектури, зокрема вирізняється семіотичний підхід у формуванні об’єктів зодчества в роботах Д. Бродбента, Р. Вентурі, Ч. Дженкса, Б. Дзеві, У. Еко, К. Норберг-Щульца, М. Тафурі, Р.
Фуско, Є. Барбишева, О. Гутнова, А. Іконнікова, В. Маркузона, Є. Россінської, Ю. Степанова,
Б. Успенського; І. Лєжави, А. Мардера, О. Тіца, О. Фоменко, С. Шубович, С. Шліпченко, ін.
Основою цих публікацій стало вирішення проблеми змістовності архітектурного образу будівель різного функціонального призначення, а метою – розробка нових підходів до питань взаємодії теорії архітектури із суміжними галузями знань – філософією, теорією інформації, кібернетикою, лінгвістикою – шляхом впровадження їх у методику архітектурного проектування.
Відповідно, проблема архітектурної семантики є однією з найактуальніших в сучасній теорії та
практиці зодчества, а визначення символіки архітектурної форми, впровадження системи знаків, спроможних впливати на особливості сприйняття образу об’єктів архітектури, – її основними завданнями.
Символіка архітектурної форми, традиція впровадження системи знаків, спроможних
впливати на легкість сприйняття архітектурної форми та пізнання її образної змістовності,
завжди існувала в проектуванні та будівництві, але з ІІ пол. ХХ ст. естетична складова у вирішенні архітектурних форм поступово стала втрачати свою значущість, з якою художні основи
будівель, їх образ, а з ними й семантико-знакова система, його кодування й розкриття спочатку перестали вважатись за важливі, а пізніше були втрачені зовсім. Це помітно в розмиванні
кордонів своєрідності вирішення образу сучасних будівель певного функціонального призначення: сучасні житлові, адміністративні, громадські будинки відрізняються нерідко лише поверховістю, а не особистим образом чи геометрією форми. Сьогодні, коли в стилістиці архітектури (як і образотворчого мистецтва взагалі) забуті традиції минулого, важливо зрозуміти: чи
завжди ми враховуємо символ і знак у вирішенні архітектурної форми та її образу і як вони
впливають на наше світосприйняття та на сприйняття предметного середовища взагалі? Це виводить на розгляд архітектурної семантики як своєрідного феномену, що має певні рівні, зорієнтовані на стійке уявлення й особливості світосприйняття, розуміння епохи та результату історико-культурної діяльності народу, що сприяє виникненню такого культурологічного феномену як стиль (рис. А.1.1).
Актуальність і своєчасність теми даного посібника обумовлена наступними проблемами:
в теорії зодчества – існуючою кризою в стилістиці та образності сучасної архітектури; руйнуванням системи прямого і зворотного зв’язку об’єкта архітектури із споживачем; втратою сучасною архітектурою традиційних знаків-символів, які існували в минулому і сприяли визначенню образу та функціонального призначення об’єкта архітектури; в архітектурній практиці
– відсутністю сучасних універсальних семантичних принципів вирішення образу об’єктів архітектури, необхідністю розробки основ архітектурної семантики в контексті методологічних
засад стилю ХХІ століття; в архітектурній освіті – повною відсутністю систематизованої інформації, підручників і посібників для студентства.
Вищесказане потребує всебічного дослідження й виявлення впливу знакових систем на
формування образу найбільш складної за об’ємно-просторовим та композиційним вирішенням
групи споруд громадського чи адміністративного призначення, означеною в даній роботі терміном „представницька архітектура”.
Робота зорієнтована на дослідження принципів формоутворення та методики проектування будівель, містить елементи міждисциплінарного дослідження, в ній використані дані таких галузей наукових знань, як лінгвістика, психологія, філософія, мистецтвознавство.
7
ВСТУП
Оскільки даний посібник адресований студентам-архітекторам, то і основним предметом
обговорення в першу чергу є архітектурна семантика – наука про знаки і значення в архітектурі, а отже про її мову. Архітектурний об’єкт в семантиці виступає як соціокультурна комунікація, повідомлення в просторі і часі від архітектора до споживача, що дає можливість розглянути її не як ізольоване явище, а як цілісну систему, елементи якої функціонують в тісному взаємозв’язку. Такий підхід дозволяє застосувати в зодчестві методи аналізу, розроблені в рамках
семіотики і лінгвістики, філософії і психології.
Проблема художньої семантики та символіки, її зв’язки з національними особливостями
архітектури дуже складна і сягає своїм корінням у віковічні особливості світосприйняття народу. В кожному окремому випадку такі художні символи потребують глибокого і всебічного
дослідження. Тому, говорячи про те, що архітектура відбиває усі сторони буття: політичний
устрій, рівень культури суспільства, різні уподобання в моді та стилі, говорячи про вплив архітектури на людину притаманними тільки їй засобами, про можливість викликати почуття радості, скорботи, урочистості і навіть страху, постає питання: якою повинна бути сучасна архітектура? Відповідаючи на це питання, ми досліджували велику групу громадських будівель –
урядового і адміністративно-управлінського призначення, резиденції, комерційні та дипломатичні представництва тощо, які мають чітко сформований образ і є виразом провідних ідей
епохи та суспільства, означені в даній роботі як „представницька архітектура”. Бо саме вони
є виразом провідних ідей епохи і суспільства. Саме по цим спорудам, символам і знакам, які
вони в собі несуть, можна судити про стан та уподобання суспільства, його пріоритетні культурні і моральні цінності, засади, на яких воно ґрунтується розвивається.
Метою даного посібника є виявлення закономірностей розвитку семантико-знакової та
морфологічної основи вирішення образу архітектури.
Завдання даного посібника полягає в тому, щоб дати його основному адресату – студентам архітектурних факультетів – можливість набути фундаментальних знань в області архітектурної семантики, оволодіти теоретичним і понятійним апаратом цієї науки, вміти орієнтуватись в різних проблемах, пов’язаних із передачею споживачеві інформації, яку несе в собі архітектурний об’єкт. Практична цінність отриманих студентами знань із курсу «Семантика архітектури» полягає у можливості використання їх в архітектурній теорії та практиці: для розширення понятійного апарату теорії архітектури; подальшого розвитку семіотичних основ сучасної архітектури в процесі розробки проектів архітектурних об’єктів щодо формування їх
архітектурного образу.
На основі ретроспективи історичного розвитку представницької архітектури детально розглянуті їх форма та її складові, закони композиції, особливості формоутворення і розміщення
в структурі поселень, соціальна обумовленість, своєрідність сприйняття. Проведений порівняльний аналіз будинків європейської, американської, російської та української гілок розвитку,
виявляє схожість в їх формуванні на всіх історичних етапах, що дозволяє сформулювати
принципи композиції і прийоми формоутворення представницьких об’єктів (рис. А.1.2). Ці
принципи складались протягом шести тисячоліть і визначають їх семантичну основу. Визначені властивості представницької архітектури за наступними семантичними ознаками: розміщення, об’ємно-просторове вирішення, планувальне вирішення, декоративне оформлення.
Розглянуті семантичні основи вирішення композиції об’єктів представницької архітектури, які відрізняються від семантики об’єктів інших типологічних груп. Досліджені характерні
знаки-символи, що визначають образ сучасної представницької будівлі, розглянуті перспективи їх використання. В результаті аналізу їх історичного розвитку виявлені незмінні семантичні
принципи, що визначають їхнє функційне призначення та відображають суспільні ідеї епохи.
Розроблені семантичні принципи їх образу: розміщення, формоутворення, означення.
Структура посібника відповідає поставленій меті й завданням і побудована згідно з етапністю історичного розвитку архітектури:
8
Перший розділ присвячений історії виникнення науки семіотики і її розділу семантики,
головним датам і персоналіям, питанням, що розглядає архітектурна семантика та огляду літератури з теми посібника.
Другий розділ носить оглядовий характер розвитку представницької архітектури в історичному аспекті ( від давнини до межі сучасності). За допомогою комплексного аналізу детально
розглядаються форми об'єктів представницької архітектури, їх складові елементи, закони компонування, характер поєднання, соціальна обумовленість, розташування в просторі, а також
те, як вони сприймаються, які почуття викликають, як проявляють загальні закономірності,
або розбіжності, що визначають певну епоху. Результатом розділу є виявлені закономірності
формоутворення об’єктів дослідження.
Третій розділ присвячується аналізу сучасної представницької архітектури в нашій країні і за кордоном. В ньому визначаються її негативні риси та досягнення у формуванні образу з
виведенням рис відмінності та схожості в мові і символізмі архітектури минулого і сьогодення; та сучасних прийомів використання знаків-символів щодо образу споруд.
У четвертому розділі розглядається своєрідність архітектурних елементів-знаків, їх компоненти й можливості сполучення, засоби й прийоми передачі інформації, а також виявляється
обумовленість принципів формування мови представницької архітектури характерними рисами архітектурного процесу з метою виведення семантико-знакових принципів, характерних
для представницької архітектури, зорієнтованих на її прогнозування й формування на майбутнє. У закінченні викладені основні висновки з викладеного матеріалу, надані рекомендації щодо впровадження результатів дослідження в практику, позначені шляхи подальшого вирішення
проблеми.
В кінці кожного розділу є контрольні питання, а текстуальна частина посібника доповнюється таблицями-ілюстраціями, що дозволяють більш ефективно сприймати і розуміти матеріал.
9
РОЗДІЛ І
ПРО НАЗВУ НАУКИ ТА ЇЇ ІСТОРІЮ
Семантика (від грецького sēmaino «означати», sēmantikos «означаючий») – наука про
значення і тому це в першу чергу наука про мову в будь якому сенсі цього слова. В самій лінгвістиці семантика займає особливе місце, оскільки пронизує всі мовні рівні і пов’язує лінгвістику з такими науками як логіка, філософія, психологія. Поняття «семантика» існує в рамках
різних наук, кожна з яких розуміє його по своєму.
Точну дату її виникнення назвати неможливо, як неможливо це зробити і для інших наук.
Семіотичні дослідження в лінгвістиці проводились ще в кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Ідея створення
науки про знаки виникла майже одночасно і незалежно у декількох вчених. Основоположником семіотики вважається американський логік і вчений Ч. Пірс (1839-1914), який і запропонував її назву [21]. Пірс дав визначення знаку, створив першу класифікацію знаків (індекси,
ікони, символи), встановив задачі і рамки нової науки. Його ідеї були розвинуті іншим американським філософом Ч. Морісом. Він розробив структуру самої семіотики. Майже в цей же час
швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр (1857-1913) запропонував основи семіології, також науки
про знаки [26]. Відтоді термін „семіологія” часто використовується як синонім семіотики. Погляди на сутність науки про знаки у Пірса і Соссюра значно різнилась. Пірс розглядав її як
„універсальну алгебру відношень”, як розділ математики, а Соссюр говорив про семіологію як
про науку психологічну, надбудову над гуманітарними науками.
В основі понятійного апарату семіотики лежить поняття знаку, яке розуміється порізному в різних традиціях. В логіко-філософській традиції (Ч. Моріс) знак розуміється як деякий матеріальний носій, що репрезентує іншу сутність (інформацію). В лінгвістичній традиції
(Ф. Соссюр) знаком є двостороння сутність. В цьому випадку вслід за Соссюром матеріальний
носій називається означаючим, а те, що він репрезентує – означником знаку. Синонімом першого є терміни „форма” і „вираження”, а другого – „зміст”, „значення” і „смисл”. Іншим ключовим поняттям семіотики є знаковий процес, або семіозис.
Семіозис визначається як деяка динамічна ситуація, яка включає визначений набір компонентів. В основі семіозису лежить намір деякої особи А передати особі Б повідомлення В. А
– відправник повідомлення, Б – отримувач, який обираючи середовище Г (канал зв’язку) і код
Д задає відповідність означень і означаючих, тобто набір знаків. Код повинен бути відомим Б,
а середовище і означаючі доступними до його сприйняття. Таким чином, сприймаючи означаючі, послані відправником, отримувач за допомогою коду переводить їх в означники і тим самим приймає повідомлення. Випадком семіозису є мовне повідомлення, а коду – природна мова. Тоді відправник є тим, хто говорить, отримувач – адресатом, а знаки – мовними знаками.
Код являє собою систему, яка складається із структури знаків і правил її функціонування.
Семіотика розділяється на три основні області: синтактика (синтаксис), семантику і прагматику. Синтактика вивчає відношення між знаками і їх складовими (мова йде про означники). Семантика вивчає відношення між означниками і означаючими. Прагматика вивчає відношення між знаками і їх користувачами.
Існує велика кількість класифікацій знаків, які базуються на різновиді форми, змісту,
зв’язку форми зі змістом, структури та інших параметрів. До сьогодення зберігає своє значення класичне (виведене Ч. Пірсом) розподілення знаків на три групи – ікони, індекси і символи.
Ця класифікація базується на типології відповідності форми і змісту. Так, іконами називаються
знаки, форма яких і зміст подібні якісно і структурно; індексами – форма яких і зміст суміжні в
просторі чи часі; символами – для яких зв’язок між формою і змістом встановлюється довільно, по згоді, яка стосується саме даного знака. Для іконічних і індексальних знаків форма дозволяє здогадатися про зміст знака навіть незнайомому з ним адресату. Що ж стосується символічних знаків, то їх форма сама по собі, тобто без спеціальної домовленості, не дає ніякого
уявлення про зміст.
В комунікації використовуються не окремі знаки, а їх об’єднання, що називаються знаковими системами. Об’єднання знаків в систему базується на декількох критеріях – спільності
10
функції, подібності форм і структур. Знакова система складається із набору елементарних знаків, відношеннях між ними, правил їх комбінування, а також правил функціонування. Так,
природну мову можна розглядати як набір слів, що знаходяться у визначених відношеннях між
собою (словник і граматика) разом з правилами комбінування слів (синтаксис), а також правилами функціонування (наприклад, різні прагматичні і комунікаційні постулати).
В ХХ ст. американська семіотика розвивалась в руслі робіт Пірса і Моріса, об’єктом вивчення були різні невербальні символьні системи, наприклад жести, або мова тварин. В Європі
ж першочергово панувала мовна соссюрівська традиція. В Росії і в СРСР семіотику розвивали
перш за все лінгвісти – Л. Єльмслєв, С. Карцевський, М. Трубецькой, Р. Якобсон та ін., літературознавці – В. Пропп, Ю. Тинянов, та ін. Лінгвістичні методи переносились і на інші області.
Так, Я. Мукаржовский використав методи, розроблені в празькому лінгвістичному гуртку, для
аналізу мистецтва як знакового феномена, а пізніше структурні методи при аналізі соціальних
і культурних явищ застосовували французькі і італійські структуралісти Р. Барт, К. Леві-Строс,
У. Еко та ін.
В СРСР взаємодіяли два основних семіотичних центри – в Москві (В. Іванов, В. Топоров,
Б. Успенський та ін.) і Тарту (Ю. Лотман, Б. Гаспаров і ін.), які на основі змістовних, так і організаційних принципів об’єднують в єдину Московсько-тартуську школу семіотики, яка
вплинула не тільки на розвиток радянської та світової науки, але й стала значним культурним
явищем в житті радянської інтелігенції. В її основі лежали методи структурної лінгвістики, кібернетики і інформатики. Для Ю. Лотмана ключовим стало поняття культури, витіснивши поняття мови. Культура розуміється ним як знакова система, що є посередником між людиною і
оточуючим середовищем. Вона виконує функцію відбору і структурування інформації про зовнішній світ, а отже, різні культури можуть по-різному провадити такий відбір і структурування.
Завдяки своєму міждисциплінарному характерові та визначеній інтелектуальній новизні
семіотикою зацікавилось багато профільних вчених, що починали свою роботу в багатьох інших напрямках. Це пояснюється можливістю застосовувати складний і ефективний семіотичний інструментарій. Звідси випливає міждисциплінарність семіотики, оскільки вона дозволяє
поєднати в якості об’єкта свого вивчення різноманіття. „Семіотика відображає ту модель світу,
яка в основі задана властивостями каналу комунікації. Семіотика, по суті, вивчає всі можливі
системи впливу на людину. Найбільш поширений тип підходу задається особливостями каналу комунікації, звідси слідують праці типу: семіотика кіно або семіотика живопису і т.д. В кожному каналі створюються свої типи знаків (свій тип відповідності знаків і дійсності) і свої
закони поєднання даних знаків, тобто принципово свій тип „граматики” [22, с.17].
Виникнення семіотики архітектури пов’язують з розвитком архітектурної теорії, та з
процесом її взаємодії із суміжними сферами знання: філософією, теорією інформації, кібернетикою, лінгвістикою. Семіотика вивчає мову архітектури, а отже, її лексику (семантику) і синтаксис (морфологію). Ч. Дженкс запропонував семіотичну термінологію. Мова архітектури
ним розглядається як сукупність підходів, що визначаються як умовність мови, яка є загальною для певної групи осіб – інтерпретаторів цієї мови. Архітектурний знак визначається ним
як двостороння єдність, що має план вираження і план змістовності. Вивченням семантики архітектурної теорії займались Х. Бонта, Б. Дзеві, Д. Саммерсон та ін. Б. Дзеві за допомогою лінгвістичної термінології спробував знайти граматику мови архітектури, за якою можна було б
навчити архітекторів і критиків „говорити” на цій мові. Використовуючи аналогію з природною мовою, Б. Дзеві вважає, що існують деякі сталі, незмінні правила архітектурних творінь і
ці правила повинні бути вивченими теоретиками архітектури. Ці правила, сформульовані на
основі мови архітектури й створені Лє Корбюз’є, Міс Ван дер Рое, та Ф. Райтом, Б. Дзеві розглядає як антиправила в противагу класичній мові з її орієнтацією на ордер, пропорцію, симетрію.
Як і в лінгвістиці, так і в архітектурній семантиці, дослідники виділяють два напрямки в
дослідженнях з теорії знаків. Перший – за ідеєю Ч. Пірса, що розглядає архітектуру як логічну
11
знакову систему, другий – спирається на ідеї Ф. Соссюра. Цей структурний напрямок найбільш традиційний і найбільш поширений.
В дослідженні архітектури як мови або системи знаків прослідковується дві тенденції: 1)
прагнення до вироблення формалізованих концепцій, що аналізують архітектурні об’єкти за
науковими моделями семіотики, лінгвістики, математики і теорії інформації; 2) пріоритетним є
вивчення семантики, виявлення значимості знаків, принципів створення архітектурної форми і
закономірностей її зміни в історичному плані і процесі використання. Значення архітектурної
форми досліджується на основі лінгвістичних моделей, тому з цих позицій семіотика архітектури вирішує ті ж самі завдання, що і архітектурна теорія.
Проблема мови архітектури досліджувалась протягом історії разом із проблемами змісту
і форми як вітчизняними так і зарубіжними архітекторами-науковцями. Ідея художньої мови
архітектури пов’язувалась із вивченням матеріально-виразними прийомами і засобами створення художнього образу. Не менш давню традицію має і аналогія архітектури із природною
мовою. Такі проблеми як „мова і стиль”, „мова архітектури і її національна своєрідність”, „мова і художнє мислення архітектора” були і залишаються фундаментальними для архітектурної
теорії. В 1970-і – 1980-і рр. проблема мови архітектури перестає бути лише естетичною проблемою, а розглядається як засіб соціокультурної комунікації.
До загальних властивостей системи, описуваної за аналогією з мовною системою, відносять синтагматичні і парадигматичні відношення між архітектурними елементами, а також ієрархічну структуру архітектури як знакової системи. Як аналог мови досліджується процес
створення архітектурного проекту, що приводить до спроб створення граматики архітектури.
Розгляд архітектури як системи знаків припускає наявність „значення”, семантичного виміру
архітектури, що суперечить розглядові архітектури винятково з погляду функціональності чи
формальної естетики.
Семіотика простору – проксеміка – передбачає наукову програму дослідження специфічних культурних систем і стереотипів усвідомлення простору і поведінки в просторі. Творець
проксеміки – англійський антрополог Е. Холл. Як наука про поведінку, проксеміка пов'язана з
великою областю досліджень невербальних комунікацій, а сама, у свою чергу, важлива для
архітектури, оскільки займається культурними стереотипами сприйняття простору. Проксеміка досліджує: дистанцію між людиною та її повсякденною діяльністю й організацією простору в будинках, будинках спорудах в місті; можливості вивчення людини, оцінюючи зразки її
поведінки, що залежать від різного ступеня межперсональной близькості; людське використання просторів та їх сприйняття. На основі проведеного аналізу Холл розробив класифікацію
категорій простору і дистанції, а також вимір сприйняття простору.
Не менш важливим в архітектурній семантиці слід вважати і проблему національної своєрідності у вирішенні форми і головне – образу будівель. Ця проблема знайшла відображення
в наукових і практичних пошуках українських зодчих: Гая, Євреінова, Коломійця, Мардера,
Сластіона, Чепелика та інших. Їх пошуки велися в площині відпрацювання певних стилістичних рис, які містяться в лінгвістично-знаковій системі архітектури.
Відомі російські вчені, які розглядали архітектуру як мову – О. Гутнов [5], А. Іконніков
[13], В. Маркузон, А. Рябушин, та ін. А. Іконніков пише про те, що архітектурна форма, яка
несе змістовне значення виконує комунікативну функцію в процесі людської діяльності, і її
систему правомірно вважати однією із штучних мов, створених людиною. Вона повинна втілювати художній зміст і передавати його тим, кому вона призначена.
Серед незначної кількості наукових робіт, які за останні роки розроблялися в Україні і
присвячені семіотичному аналізу архітектури, виділимо дослідження О. Фоменко [31] та С.
Шубович, які розглядають художнє освоєння архітектурного об’єкту як процес його сприйняття індивідуальною і громадською свідомістю, а також як інформаційний процес, пропонуючи
побудовану на основі теорії сприйняття та теорії інформації і семіотики гіпотетичну модель
процесу формування змістовного архітектурного образу і на її основі – систему ієрархії засобів
архітектурної композиції. С. Шліпченко [49] дослідила механізми взаємодії архітектури і філософії – дискурсивні умови комунікації та функціонування значень в архітектурі. Централь12
ною проблемою для архітектури науковець вважає проблему репрезентативності (властивості
відображати наші ідеї устрою), її природу та принцип дії, соціокультурний аспект.
Заслуговують увагу дослідження, присвячені механізмам сприйняття архітектури. Більшість із цих досліджень доводять, що деякі форми краще сприймаються людиною, вони перцептивно більш помітні в порівнянні з іншими, бо процеси сприйняття таких форм тяжіють до
найбільш простого, стійкого стану, і це знаходить своє вираження у фундаментальному принципі „хорошої форми” гештальтпсихології, яка організує сприйняття.
Архітектура як інформаційна система має багато ще не вивчених властивостей, які можна
віднести до властивостей мови. З одного боку вона має значний лексичний матеріал (набір
конструктивно-художніх елементів-деталей, легко пізнаваних як символи стійкого змісту), з
іншого – архітектура володіє декількома системами „синтаксичних” прийомів організації стійких зв'язків, що відбивають функціональний, конструктивно-технічний і естетичний зміст її
образної структури. Обидві ці грані в значній мірі мають комунікативні властивості, що відбивають знакову сутність мови архітектури(рис. А.1.3).
Питання для самоконтролю:
1. В чому полягає різниця між поняттями «семантика» і «семіотика»?;
2. Які головні напрямки семіотичних досліджень та хто є їх представниками?
3. Які науки задіяні для семантичних досліджень в архітектурі?
4. Дайте визначення понять «знак», «знак-індекс», «знак-ікона», «знак-символ» та наведіть приклади їх використання в аналізі архітектурного образу;
5. Що таке «представницька архітектура»?
13
РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ СЕМАНТИЧНИХ ОСНОВ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ В
ПРОЦЕСІ ЇЇ ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ
2.1. Аналіз історичного розвитку представницької архітектури від Давнього Єгипту
до І пол. ХХ ст. Представницька архітектура виникла разом із цивілізацією, коли відбувся розподіл суспільства на класи і з’явилися люди, в чиїх руках опинилися багатство і влада. Спочатку адміністративно-управлінську та ділову функції приймали на себе їх житлові помешкання (палаци, замки, резиденції), але в процесі розвитку сформувалися нові типи громадських
будівель, до яких перейшли вказані функції – ратуші, будинки зібрань, адміністративноуправлінські будинки, дипломатичні і комерційні представництва, посольства, тощо. Всі вони
були і залишаються відображенням змісту і характеру епохи та мають яскраво виражений образ сили і влади. Найбільш виразну образну характеристику представницька архітектура отримувала в періоди посилення державності, деспотій та авторитарної влади – об’єктам цих періодів приділено більше уваги.
Представницькі будівлі завжди виконували роль головного, кристалізуючого міське середовище елемента, значущість та образність якого поступово були втрачені разом з підвищенням масштабу й об’ємів рядової житлової забудови. Тому важливим завданням є
з’ясування шляхів зародження й розвитку цієї групи споруд з метою найповнішого виявлення
своєрідності мови, якою створювались об’єкти представництва та диференціація їх за типологічною ознакою для відпрацювання прийомів і засобів вирішення їх образу. Аналіз значної кількості об’єктів європейської, північно-африканської, американської, російської, української
гілок розвитку від ІІІ тис. до н.е. до сьогодення, дав змогу прослідкувати специфіку, закономірності розвитку та процес формування семантичних основ, що впливають на закономірності
формування образу представницької архітектури.
В кожному історичному періоді можна виявити найхарактерніші типи представницьких
будівель. Так, для Давнього Світу ними були храм і палац, що часто складали єдиний комплекс і були пов’язані функційно. В Давньому Єгипті він являв собою великий замкнений простір, що можна розглядати як результат піднесення і зміцнення влади фараона, ускладненням
придворного культу. Деякі риси, що були притаманні єгипетській архітектурі, згодом знайдуть
своє вираження та розвиток у подальшій історії представницької архітектури: масивність, брутальність загальної композиції; завищений масштаб у порівнянні з „рядовими” житловими
спорудами; замкненість і, навіть фортечний характер; контраст темних порівняно невеликих
приміщень житлової частини з великими залами офіційної частини; зростання мас, їх кількісне
нарощування; пишність, велич і неприступність, тощо.
Розвиток представницької архітектури від малого до великого прослідковується на прикладі палаців і храмів Дворіччя. Тут ранні палаци мало чим відрізнялися від багатої домівки,
але мали внутрішнє подвір’я, яке потім стане зростати кількісно та якісно. В Ассирії можна
побачити вже величезні палацеві комплекси, з чіткою планувальною структурою. Як і в Єгипті, величезна маса палацу повинна була вражати своєю міццю. Семантичними особливостями
формування образу представницької архітектури цього періоду є: масивність і брутальність
об’єктів; відсутність тектонічних членувань, внаслідок чого досягалося створення відповідного враження повного панування маси над простором; влаштування і піднесення на широку
платформу урочистого входу; орієнтація кутів будівель за сторонами світу; прямокутний план,
зорієнтований на внутрішній простір з глухими зовнішніми стінами; компактність об’ємів, що
досягалося сполученням квадратних планів груп приміщень; заплутаність розпланування палацу і одночасно регулярною чіткістю загального плану комплексу.
Наявність внутрішніх дворів, навколо яких розташовувалися приміщення різного призначення та композиційне виділення головного приймального залу-мегарону, навмисна заплутаність плану, зумовлена функціональними процесами та ідеологічними вимогами створення відповідного художнього вирішення, складна гра об’ємних мас та живописність і безперервність
внутрішнього простору, сприйняття архітектури тільки в процесі руху, у часовій послідовнос14
ті, активне використання декоративного живопису і пластики у формуванні архітектурнохудожнього образу – головні риси досліджуваних споруд Криту та материкової Греції.
В Давньому Римі імператорського періоду житлова частина палацу відокремлюється в
окрему будівлю. Усе в палаці підпорядковано виділенню головного – тронної зали, яка починає відігравати значну роль, не тільки утилітарно, але й композиційно. У період кризи імперії,
резиденція перетворюється на фортецю. Спосіб життя, що став більш суворим, обумовив втрату цілої низки приміщень, що раніше входили до складу палацу, разом із тим, ритуал імператорського культу, що ускладнився в зв’язку із впливом східних традицій, вимагав створення
парадного центру палацу (рис. А.2.1.1).
Така ж замкненість і неприступність, функційність архітектури, сувора простота та грубість форм була характерною і для середньовічних палаців і замків, особливо романського періоду. А в готичний період вони поступово втрачають фортечний вигляд і переростають у заміські резиденції, маєтки для відпочинку без приміщень для здійснення управління і зборів
великої кількості чиновників, чому сприяла поява нового типу громадського будинку – ратуші.
Вона мала замкнений характер, значну висоту, внаслідок високих двосвітніх залів, і башти –
символу влади. В ратушах використовувались мотиви храмової архітектури: стрільчатість, вертикальність, принцип каркасності.
Епоха Відродження поповнила представницьку архітектуру новим типом споруд – палаццо, з появою якого виникла система, що відповідає садибному типу будівлі. Як і для античності, характерне розпланування по периметру двору/дворів, вирішення одного з них як парадного, центру придворного життя, його відкритість на зовні в період Високого Відродження; триповерховість споруди і виявлення цього на фасаді; поповерхова диференціація приміщень, в
ранній період – контраст між першим фортечним і двома полегшеними поверхами, між вуличними і дворовими фасадами; повне панування симетрії та національна своєрідність в кожній
країні (рис. А. 2.1.2).
Для представницької архітектури епохи бароко (замку, палацу, вілли, ратуші) велике значення мало наявність основної осі, на яку нанизаний ряд архітектурних ланок; розвертання
всієї композиції на рельєфі з поступовим зниженням композиційних елементів, формування
системи французького регулярного парку; надання подвір’ям форми курдонерів; вираження
ідеї могутності королівської влади і абсолютиської монархії засобами просторових мистецтв;
трактування першого поверху як цоколя, а другого як парадного; імпозантність головного
входу, виділення центрального ризаліту; використання класичного порталу як знаку королівської резиденції. Таке виділення головного серед другорядного стало обов’язковим, програмним для об’єктів представницької архітектури періоду класицизму, який в противагу пластичному, декоративному бароковому началу, базувався на строгій взаємопідлеглості елементів, їх
ієрархії. Геометричність і раціоналізм, простота і ясність форм як символ демократизації мистецтва в рамках буржуазного просвітництва, побудова у відповідності до ордера, його конструктивної функції, величезні розміри споруд, які нагадують палаци Давнього Сходу – характерні риси класицистичних будівель досліджуваного типу – палаців, ратуш, державних установ, адміністративних будинків тощо (рис. А. 2.1.3).
Представницька архітектура ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст. поповнилася новими типами споруд – конторськими, офісними будинками. У кожній країні, кожному типу були притаманні
свої особливості, проте для всіх однаково значимим зоставалося вираження престижу, сили і
влади. В період еклектики, при перетворенні аристократичного житла в буржуазний маєток,
комфортність стає засобом рекомендації, реклами і демонстрації достатку і суспільного положення власника. Основними архітектурними прийомами є: рівність елементів в композиції,
необов’язковість головного мотиву; необов’язковість виділення центру; можливість асиметрії;
довільність окремих форм (головним чином деталей) при традиційній організації цілого; наявність різних стилістичних елементів в одній споруді, підвищена декоративність, тяжіння до
дорогих матеріалів, позолоти; перевантаження різними деталями предметами і творами мистецтва.
15
Для громадських будинків Західної Європи характерний асоціативний зв’язок між функцією і одним із стилів минулого, а також вираження раціоналізму і символу вищого порядку в
наявності класицистичних деталей, тоді як для американських – демонстрація багатства, помпезності і презентабельності, вічності режиму втілились у гіпертрофованому масштабі, складному завершенні хмарочосів, багатому обрамленні входу, помпезних вестибюлях.
Неокласицизм використовується для самих важливих урядових установ, епохальних будівель, які вирізняються гіпертрофованою монументальністю, пригнічуючим масштабом як
втіленням культу сили і устрашіння. Такі будівлі вирішуються в комплексі із містобудівним
розплануванням, де великі території підпорядковуються логіці примітивного порядку (імперські проекти Шпеєра, Трооста, конкурсні проекти Палацу Рад в СРСР).
Раціоналізм і „міжнародний стиль” розвинули вже існуючі типи громадських представницьких споруд, тоді як житло втратило значення репрезентативності сили і влади господаря.
Адміністративні будинки стали багатофункційними. Простота і лаконізм баштоподібних конторських споруд поєднувались із складною багаторівневою внутрішньою структурою, відсутністю враження замкненості простору. Збереглося групування приміщень навколо центрального залу, групи парадних приміщень, або ядра вертикальних комунікацій, що розташоване в
центрі споруди. Каркас мислиться як спосіб організації простору, каталізатор нової форми.
Йому надається символічне значення – як ордеру для класицизму [9]. Відношення форми і
конструкції – головний чинник формування образу хмарочосів. Виразність будівлі виражається в організації мас і сучасних конструкціях Застосування заскленої каркасної схеми і методів
стандартизації призводить до вирішення входу як щілини під козирком великого виносу (рис.
А. 2.1.4).
Представницька архітектура України пройшла ті самі етапи розвитку що і Росія, проте,
поряд із спільними рисами є ряд важливих відмінностей і, перш за все, в типології будівель.
Так, для середньовічної епохи в Україні характерні замки-резиденції князів, яких не було в Росії. Для них була характерна асиметрія в планах, відповідність конфігурації ділянки, загальна
монументальність і фортечний характер, що репрезентувало образ неприступної твердині, символ могутності князя.
Світські будівлі Давньої Русі мали схожі стильові риси із культовими спорудами, часто
поєднували функції фортеці і парадної княжої резиденції. Палац – переходи – сіни – собор –
схема багатого тричастинного народного традиційного житла. Тричастинність прослідковується і в розміщенні парадних приміщень по одну сторону, а житлових і господарських по іншу від центру будівлі, який можуть фіксувати парадні сходи, композиційно і просторово виділяється адміністративна зала – приміщення великого розміру для прийомів, бенкетів, зборів –
гридниця.
Палаци Нового часу є розвитком традицій дерев’яних і кам’яних будівель, а також в їх
архітектурі відчутний вплив архітектури Західної Європи. Громадський характер позначений
ордерною системою. Внутрішнє розпланування здебільшого змішане – коридорне одностороннє і анфіладне. Зберігається тричастинність композиції: вхідна, житлова і парадна частини.
Класицистичні палаци і урядові будинки дуже схожі за своєю планувальною структурою: ієрархічна побудова фасадів і об’ємів; виділення головного фасаду більшою кількістю поверхів;
наявність великого ордеру на 2 поверхи; обов’язкове виділення входу; П-подібність плану; наявність великого квадратного двору в центрі і парадного в’їзду до нього, часте трактування
його як тріумфальної арки; композиційне виділення парадних приміщень і другорядна роль
житлових, або допоміжних; центральне розташування вестибюлю і сходів; осьова композиція;
поєднання інтер’єра палацу із парком в єдине ціле; церемоніальний підхід до будинку; трактування нижнього поверху як цоколя; об’єднання верхніх поверхів великим ордером.
Громадські адміністративні будинки були поліфункційними, найчастіше в них одночасно
розміщувались повітовий і земський суд, міське управління, архівів і канцелярія, житло, пізніше – в’язниця, внаслідок чого мали великі розміри. Своїм розміщенням (поряд із собором)
формували і закріпляли геометричні простори площ. В провінційних містах будувались за
„взірцевими проектами” внаслідок чого в їх образах відчувалась простота і казенність, а озна16
кою представництва була наявність виділеного великим виступом центрального ризаліту і
входу традиційним шестиколонним портиком, а також виступаючі бокові ризаліти чи корпусифланги.
Наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. в об’єктах представницької архітектури композиційні засоби відповідали призначенню будинку, а архітектурні форми – будівельним матеріалам і конструкціям. В житлових спорудах парадність уступає місце побутовому комфорту, а в громадських презентабельність і значущість досягається шляхом використання ремінісценцій минулого
(ренесансних і класицистичних мотивів). Як і попередню епоху, громадський характер будівлі
підкреслюється ордером. Невідповідність сучасних конструктивних схем старим формам, і
прагнення досягнути тим самим значимості – головна ознака еклектичних представницьких
споруд.
Конструктивізм привніс в архітектуру досліджуваного типу переобтяженість символікою
та рекламність форм, які відображали нові ідеї. Виразна об’ємно-просторова композиція створювалась за рахунок технічного новаторства. Символ сучасної архітектурної форми вбачався в
ажурних просторових композиціях. Відчуття простору передавалось самим напрямком архітектурних ліній. Вивільненням поняття об’єму від поняття суцільної маси досягався третій вимір
архітектурної форми. В той же час, в урядових спорудах – пам’ятниках соціалізму ідейна значущість образів базувалась на традиції світового і національного зодчества. Вираз сили і непохитності режиму втілювався в гіпертрофованому масштабі та класицистичній композиції. Виконувалось соціальне замовлення: „людина – гвинтик, а держава – всесильний монстр”. Із сер.
ХХ ст. невідповідність каркасної схеми класицистичним формам, разом із більш строгим декоруванням в порівнянні із попереднім етапом, вказувала на поступове згасання класицизму,
хоча ордерний портик, державна символіка на фасаді і ялини перед входом ще багато років
були знаками офіційної будівлі (рис. А. 2.1.5).
Порівняльний аналіз історичного розвитку представницької архітектури України, Росії і
Західної Європи дає підстави стверджувати про схожість його для всіх розглядуваних країн і
історичних формацій, а отже, виділити спільні і відмінні риси досліджуваних споруд. Їх умовний розподіл на три групи за функційним наповненням – адміністративно-управлінські (ратуша, адміністративний будинок, державна установа), житлово-адміністративні (замок, палац,
будинок-резиденція, міський маєток, садиба, вілла, палац-мисливський будинок) та офісноконторські (адміністративний, конторський, офісний будинки) – дозволяють виявити найбільш
характерні для них властивості архітектурної форми, які несуть семантичне навантаження
представництва. До них відносяться: комплексне (містобудівне) вирішення разом із іншими
головними спорудами поселення (храм, житло володаря); монументальність, масивність і масштабність; жорстка симетрія, осьова композиція, її ієрархічна побудова; закрита система;
просторове виявлення головних приміщень та церемоніальний підхід до них, як і до самої споруди; акцентування головного входу; використання ордеру як символу офіційності; висока
пластичність та деталізація фасадів, багатство і розкіш інтер’єрів; обов’язкове використання
геральдичних ознак, державної чи корпоративної символіки тощо (рис. А. 2.1.6).
Ступінь, частота їх використання тією чи іншою групою для різних регіонів також має
спільні і відмінні риси, причому, за деякими з них представницькі будинки України більш подібні західним ніж російським (наприклад, висока пластичність та деталізація фасадів; закритий, оборонний характер житлово-адміністративної групи). Та більшість з них однакові для
всіх розглядуваних регіонів, що ще раз підтверджує схожість історичного розвитку та взаємовплив представницьких будівель різних країн на представницьку архітектуру України.
2.2. Місце значущість і розташування об’єктів представницької архітектури в структурі поселень. Незалежно від часу та регіону громадські будинки з представницькою функцією мали певні особливості розміщення в структурі поселень. Вони завжди були складовими
міського центру в межах якого зосереджені адміністративні, громадські і торгові будинки. Такі
громадські центри були і є вузловими пунктами розпланувальної структури міста. Вони
об’єднували план міста, в значній мірі визначаючи характер його забудови. Без них місто роз17
падалося б на ряд ізольованих частин, не пов’язаних загальним розпланувальним задумом.
Формування громадських центрів визначається перш за все їх змістом і значенням в житті міста чи поселення, а також технічними і матеріальними засобами, якими володіло суспільство на
різних етапах свого розвитку.
Громадські центри виникають і розвиваються разом із зародженням і зростанням міст.
Організуючу роль таких центрів можна побачити і в давніх рабовласницьких містах античності з їх форумами, що включали храми і торгівельні споруди, і в феодальних містах, де соборна
і торгівельна площі різко вирізнялися на тлі рядової забудови, і в містах епохи абсолютизму,
де в центрі розміщувався палац-резиденція правителя чи адміністративні будинки, що обслуговують апарат державної влади.
В кожну історичну епоху міські громадські центри відрізнялись змістом забудови, розміщенням на плані міста, стильовими особливостями і масштабністю будинків. Зміст забудови
і розпланування громадського центру змінюються у відповідності з розвитком соціального
життя суспільства, але в розміщенні представницьких будинків, які складають його ядро, можна прослідкувати одну загальну характерну рису – їх різке виділення серед іншої забудови
міста. Архітектурно-планувальні засоби виділення об’єктів представницької архітектури в
структурі поселень були різноманітними, а іноді і важко зіставленими. В одних випадках будинки мали надзвичайні об’єми, відрізнялись масивною монументальністю, декоративним багатством, що іноді доходило до нарочитого прикрашання (в епоху бароко), в інших випадках
вони розвивались у висоту (в містах готики), або отримували складний просторовий розвиток
із застосуванням осьових симетричних побудов, які підкреслювали значимість основних будинків (в містах епохи класицизму). В містобудуванні минулих епох перевага надавалась тим
прийомам побудови центру, які підкреслювали його урочисто-представницький характер. Міські центри, як правило, мали великі розміри. Серед густої забудови кварталів і фронтальної
суцільної забудови вулиць центр виділявся як вільний простір-плоша”.
Міста періоду рабовласництва відображають у своєму розплануванні та силуеті класове
розшарування суспільства. Центр міста займають володарі та багачі, прилеглі вулиці – чиновники та посадовці, далі розселяються торговці та ремісники, і, нарешті, селяни та біднота на
периферії, часто за межами міста. Як правило, палаци являли собою величезні комплекси, в
центрі яких розміщувалися покої імператорів та храми, були оточені житловими будинками
духівництва та чиновників, відрізнялися масштабом і вільним розміщенням на ділянці на противагу рядовій забудові низьких, убогих кварталів бідніших верств населення. Архітектурнопланувальними засобами створювався церемоніальний підхід до палацу і його центру – тронної зали – головного композиційного елементу, тим самим підкреслювалась велич, сила, непохитність влади і представництво володаря.
В найдавніших містах власником усієї землі вважався бог. Храм тоді був релігійним
центром та одночасно й крупним банком. В центрі кожного незалежного міста знаходилася
священна Temenos – цитадель, що складалася з храмів богів міста та резиденції священиків.
Пізніше, поряд із правителями-богами з’являється і світський правитель, намісник бога або
цар. Палац деспотичного правителя був об’єднаний із храмом і утворював центр міста, якщо
правитель виходив із корінного населення, або ставав частиною укріплення і тоді розташовувався на околиці міста. (палац Саргона у Дур-Шарукіні). Такі палаци будували, як правло, чужі деспотичні правителі, а розміщення створювало умови для втечі, допомагало при обороні
на випадок повстання народу чи нападу ворогів.
Усі міста Межиріччя (3300 р. до н.е.) мали регулярну забудову. Іноді вони мали шахове
планування і домінуюче положення займав палац царя, який мав статус напівбога.
У Єгипті, на відміну від країн Межиріччя, церковна та світська влада знаходилась в руках
однієї людини – фараона. Центр міста складався із резиденції правителя – царського палацу,
оточеного будинками багатих дворян, що мали вільне розпланування і мали сади. На заході
окремо розташована інша частина міста з прямолінійним плануванням і з тісною забудовою,
призначена для бідних і рабів.
18
Греція, яка розвивалася з архаїчних міст-держав у так звану демократію пануючого класу, знаходилася на більш розвинутому етапі рабовласництва у порівнянні зі східними державами, де панували жорстокі релігійні звичаї. У класичному грецькому місті центр вже належить не палацу правителя, а площі. Основою усіх грецьких міст є майже завжди акрополь –
укріплене місто, що розташоване на підвищенні, з можливістю оглянути його споруди зі всіх
сторін. Вони свідомо створювалися як фокусні точки, домінанти на які орієнтується все місто.
Поряд із храмами знаходився палац правителя, але згодом акрополь перетворюється у центр
релігії. Магістралі центрального району міста безпосередньо прилягали до загальноміських
магістралей і були напрямлені до головних площ центру, де розміщувались представницькі і
культові будівлі. Незалежно від тої чи іншої планувальної системи міські вулиці і дороги вели
до центру міста. Його не можна було обійти, сюди обов’язково попадали, якщо потрібно було
пройти місто із кінця в кінець.
При прямокутній сітці вулиць, що рівномірно розділяє всю територію міста на однакові
ділянки (яка була характерною для давньоримських міст) об’єкти представницької архітектури
розміщувались на перетині головних вулиць, або замикали їх перспективу. Римська представницька архітектура у деяких рисах нагадувала архітектуру Східних деспотій. За часів Імперії
Рим перейнявся східними уявленнями про царя як божественну істоту. Палаци, що займали
величезні території за розмахом своїм наближалися до палаців східних деспотів (палац Флавіїв на Палантині) і також створювали церемоніальний підхід (рис. А. 2.2.1).
Доба Середньовіччя в деяких загальних рисах була схожа на добу Стародавньої Греції.
Феодальна роздрібненість впливала на те, що превалювали малі масштаби у економіці та культурній діяльності. Для будівництва замків, які одночасно були і резиденціями феодалів, віддавали перевагу важкодоступній території. Увесь вигляд замку відповідав оборонній функції.
Так, Європа у той час була розділена на невеликі території майже незалежних феодалів, кожен
з яких будував свій замок, який поступово добудовувався житловими будинками, з часом, перетворюючись у місто (Каркасон). У середньовічному суспільстві розвивається подвійна влада: світська та церковна. Якщо у давні часи, як було викладено вище, палац розташовувався
поряд із храмом і вони домінували над містом, то тепер місто мало дві домінанти – замок феодала та собор. Тоді ж виникає і ратуша – новий тип будинку із адміністративною функцією,
виділяється наявністю високої башти, як символу влади.
В ще більшій мірі виділенню об’єктів представницької архітектури сприяла радіальна,
радіально-кільцева або трипроменева побудова вулиць, що була розповсюджена в міському і
садибно-парковому будівництві ХVІІ – ХVІІІ ст., коли основні вулиці сходились на головній
площі міста. В розпланувальній системі доби Відродження у центрі міста розміщувалася площа громадського значення. Пізніше тут з’являється замок або палац князя чи дворянина, який
займає центральне місце на площі. (Наприклад, палаццо Піті, чи палаццо Фарнезе у Римі). Багато трактатів цього часу присвячується ідеям устрою ідеального міста, наприклад: П’єтро Катанео у трактаті „L’Architettura” (1554) виносить дворянську цитадель за межі міста; Андреа
Палладіо у „Чотирьох книгах про архітектуру” (1570) уже переоцінює місто доби Відродження
з точки зору міста у стилі бароко. Він пропонує помістити княжий палац у центрі міста, що
нагадує систему розташування будинків із функцією представництва у містах Давнього Сходу,
і започатковує великі палацеві трипроменеві композиції, які знайшли розвиток в добу абсолютизму (рис. А. 2.2.2).
Старі міста, з їх хаотичною забудовою, вже не задовольняють правителів. Тому вони починають будувати заміські резиденції, оточені парками, заповідниками, садами. Будівництво
нової резиденції стає політичною програмою абсолютизму. Одним з кращих прикладів, який
дав поштовх для будівництва резиденцій у різних країнах, був палац у Версалі. Три промені
створюють основу композиції, центром якої є королівський палац. По головній вісі парку розташовується великий водяний партер у вигляді двох чотирикутних басейнів. Таким чином,
палац панує над містом та парком. Він з’єднує архітектурні елементи всього ансамблю і сам
закінчує усі головні перспективи. За прикладом Версаля будувалися королівські палаци у Ма-
19
дриді, Відні, Німфенбурзі, Дротнінгхольмі, Петергофі, та ін. Усі вони були різні, але в центрі
кожного лежала ідея ідеального міста (рис. А. 2.2.3).
В ХІХ ст. в центральних районах швидко зростаючих міст поряд із адміністративними
виникають численні будинки торгівельних фірм і банків, тут же концентрується будівництво
житлових будинків заможних городян і прибуткові будинки, що конкурують між собою представництвом і пишнотою. Одночасно відбувається зростання міст і розширення їх територій.
Густота забудови центральних районів міст різко підвищується, збільшується мобільність населення. Але і в нових умовах розвитку міст зберігається панівне в минулому уявлення про
центр міста як про ансамбль величних будинків адміністративно-управлінського призначення,
що різко виділяються своїми розмірами, багатством декору і зовнішнім виглядом на тлі рядової забудови. При їх будівництві і розміщенні віддається перевага тим прийомам, які підкреслювали б їх парадність, монументальність, значимість. Застосовуються осьові побудови, складні конфігурації площ і самих будинків. Так, наприклад, променева система вулиць, що покладена в основу структури центру Парижа ще в ХVІІ ст. була використана на початку ХІХ ст.
при розплануванні столиці Північноамериканської республіки – Вашингтону, а потім повторилась в багатьох проектах розпланування центрів міст ХІХ – поч. ХХ ст. (наприклад, в Новому
Делі, який був закладений англійськими колонізаторами в 1911 році, або в Канберрі – новій
столиці Австралії та ін.).
В ХХ ст. відбувся процес значного зростання міст, розширення їх території. Міська забудова розміщується вздовж магістралей, займаючи вільні території міських околиць. Старі
центри територіально розширюються, проте їх розпланування виявляється непристосованим
до нових умов руху. В результаті об’єкти представницької архітектури, що складають громадсько-ділові центри міст, стають важкодоступними. Це призводить до перенесення їх на околиці міста і створення там нових центрів. Проте, вони продовжують виділятися своїм розташуванням на перетині вулиць, на площі, тобто займати панівне положення в структурі нового
центру (рис. А. 2.2.4).
Досліджуваний тип будівель в Україні мав ті самі принципи розміщення, що і на Заході,
або в Росії. В час середньовіччя двір князя замикав собою головну вулицю поселення, а замок
розміщувався на самій високій, важкодоступній точці рельєфу за межами поселення. В Новий
час житлово-адміністративні будівлі – будинки-резиденції і палаци мали парадний двіркурдонер, могли розміщуватись як в центрі міста, або на прилеглій до нього території, так і за
межами поселення, замикаючи собою головні магістралі. Ратуші і державні урядові установи
розміщувались тільки в центрі, або на найвищій точці поселення, мали площу перед будинком,
яка разом із вулицями, що вели до будинку створювали шанобливу дистанцію і церемоніальний підхід до нього. В Новітній час із значним зростанням міст розглянуті тенденції розташування об’єктів представницької архітектури в структурі поселень збереглися. Офісноконторські будинки, як і в інших регіонах, почали зміщуватись від центру до периферії, акцентуючи перехрестя, кути вулиць, та підкреслюючи напрямки важливих магістралей, які завершувались державною установою (рис. А. 2.2.5).
Аналіз розташування об’єктів представницької архітектури в структурі поселень дозволяє стверджувати про його залежність від їх функціональної диференціації, що досягла своєї
повноти в ХХ ст. Так, в системі міста адміністративно-управлінські будинки розміщуватись в
центрі, на самих вигідних ділянках, тоді як конторські, офісні, комерційні представництва і т.
ін. – на території, прилеглій до центру і, навіть, на периферії, що більш характерно для житлово-адміністративних будівель. В системі забудови адміністративно-управлінська група частіше займала місце на перехресті вулиць, або замикаючи головні магістралі міста, з відступом
від „червоної лінії”, або з площею перед будинком, тоді як офісно-конторська група розміщувалась вздовж головних вулиць, або на їх кутах, акцентуючи перехрестя. Будинки житловоадміністративної групи найчастіше створювали своїми об’ємами курдонери, або мали площу
перед будинком, і як і перші дві групи, мали відступ від „червоної лінії”, часто замикали собою вулиці. В системі рельєфу адміністративно-управлінські та житлово-адміністративні будинки майже завжди розміщувались на найвищій точці поселення і слугували орієнтирами,
20
фокусними точками для всього міста. Офісно-конторські будинки могли розміщуватись і на
рівному рельєфі, виділяючись своєю висотою і завершеннями, але відомі тільки поодинокі випадки, коли об’єкти представницької архітектури займали місце в низині поселення (рис. А.
2.2.6).
2.3. Загальні і специфічні фактори та їх роль у формуванні образу об’єктів представницької архітектури. Питання архітектурного образу досліджувалось протягом розвитку
всієї теорії та історії архітектурної науки і завжди трактувалося багатозначно, часто протилежними означеннями: від поняття суто формального пошуку архітектурного образу як створення реальних об’єктів до поняття про образ як категорію свідомості, яка є лише відображенням
реальності і тому існує тільки в задумках і сприйнятті, а самі по собі твори архітекторів – просто структури із цегли, бетону, металу та інших матеріалів.
Отже, спробуємо визначитьсь, завдяки яким елементам-знакам ми впізнаємо представницьку будівлю серед інших і які фактори мають вплив на її образність?
На шлях від архітектора, до споживача через проект, його матеріальне втілення – форму і
образ перш за все впливає час, з яким пов’язані найбільш важливі фактори, що визначають образ представницької архітектури – політика і доцільність. Архітектурний образ досліджуваних об’єктів завжди відповідав ідеологічному і соціальному значенню тих установ, що в них
розміщувались, і виконували керівну роль в управлінні державою. Політична влада, що на
ранніх етапах розвитку суспільства була і релігійною, через велику кількість ділень і ієрархій,
які притаманні штучно створеному оточуючому середовищу, а отже і архітектурі, відтворювала соціальний порядок, виступала як частина прийнятого на віру контексту повсякденності.
Політика визначає доцільність. Доцільність – це оптимальне вирішення конкретної соціальної задачі (яка включає як утилітарно-практичні цілі, так і цілі, що визначаються соціально-політичною структурою, пануючим світосприйняттям та ідеологією суспільства) тими матеріально-технічними засобами і економічними ресурсами, якими володіє суспільство. На всіх
етапах історичного розвитку функція представництва, ствердження місця володаря у внутрішній ієрархії пануючого класу і в суспільстві взагалі була досить суттєвою для палаців. Життєвий уклад, підлеглий турботі про підтримання престижу визначав структуру будинку і його
відношення до оточуючого середовища. Так, наприклад, барокові палаци потребували величезних затрат кваліфікованої праці для забезпечення властивостей, що не мають утилітарнопрактичного значення, але їх декоративність і ілюзорність визначалася реальними політичними і ідеологічними задачами і вимогами. В ХХ ст. на перше місце виходить комерційна рентабельність, те, що забезпечує максимальний прибуток стає головним критерієм доцільності.
Яскрава, незвичайна форма, яка активно діє на сприйняття, імпонує заможному споживачу,
задовольняючи його претензії на ствердження своєї особистості, її соціального престижу. При
бажанні створити визначну епохальну споруду, яка представляла б країну, її політичні ідеї та
звершення бачиться і доцільність такої споруди. Із зміною політичного устрою змінюються і
доцільність тих чи інших функціональних типів будівель, а під впливом економічних умов – і
їх зовнішній вигляд, хоча загальний економічний стан країни чи якоїсь корпорації впливає на
образ об’єктів представницької архітектури опосередковано. Навіть в найскрутніші часи досліджувана група будівель відзначалася багатством і найновішими будівельними матеріалами і
технологіями, адже демонстрація багатства – це демонстрація престижу, авторитету, сили і
влади, необхідних для їх спорудження. Тому головна будівля поселення різко контрастувала із
рядовою забудовою.
Релігія – ще один чинник, який опосередковано впливає на архітектора, але безпосередньо може вплинути на його проект. Релігійна влада часто була сильнішою за світську і тому
саме вона визначала ідеологію, політику і доцільність споруд. Під впливом релігійних культів
виникли і розвинулись деякі композиційні прийоми, які в подальшому стали знаковими для
архітектури представництва. Наприклад, створення церемоніальних фіксованих підходів до
композиційного центру давніх і античних палаців, тронних залів. Так, основною концепцією
планування міст, палаців, храмів і надгробних пам’ятників у давніх єгиптянин є їх уява життя
21
як хід по священному і неухильному шляху, щоб стати зрештою перед суддями смерті. Ця
„ідея долі” контролювала його мислення, його мистецтво і навіть планування його будинку.
Усе його існування було пов'язане із примусовим рухом в одному зафіксованому напрямку –
напрямку процесії, уздовж якого в ритмічній послідовності і в пишноті були розставлені великі площини стін, колони й арки. З данини прийом фіксації заданого напрямку і створення шанобливого церемоніального підходу, осьова побудова самих будинків і площ перед ними став
ознакою представницької споруди.
Як і вся людська культура, архітектура є результатом багатовікової праці людства. Архітектура і культура, як явища історичні, розвиваються разом із суспільством, його виробничими
процесами, соціальними структурами, світосприйняттям та ідеологією, включаючи в свою систему результати матеріальних і духовних досягнень минулого, що спираються на народну основу культури та її спадковість. Архітектура – символ, ознака, вираз і образ культури. Загальний рівень культури формує смаки, стиль і моду на стиль.
Твори архітектури виникають як результат потреб суспільства і здійснюються в межах
його економічних та матеріально-технічних можливостей. Разом з тим, архітектура слідує в
руслі загального розвитку культури. Політика, доцільність, релігія, культура, стиль і мода,
економіка – загальні фактори, що впливають на зодчество взагалі і на формування образу
об’єктів представницької архітектури зокрема. Ці загальні формуючі фактори доповнюються
специфічними, які виділяють розглядувану групу будівель із інших, підкреслюють їх особливу, представницьку функцію. До них віднесемо функційне призначення споруди, характер
простору, форму плану, будівельні і оздоблювані матеріали, конструкції, місце розташування в
структурі поселення, декор і синтез мистецтв (рис. А. 2.3).
Ступінь взаємовпливу названих факторів на архітектора, проект, його матеріальне втілення – форму, і образ, що виникає і має вплив на споживача неоднаковий: іноді прямий і безпосередній, іноді опосередкований, як, наприклад, об’єм і форма плану. Останній чинник залежить від функції, на його основі створюється об’єм, але не дивлячись на можливу знаковість
і символіку форми плану він не створює образу представництва, який можна розпізнати в
об’ємі, тому його вплив на образ є опосередкованим.
З давнини розглядувані будівлі поєднували в собі декілька функцій, найчастіше житлову
і управлінську. Середньовічні ратуші часто включали в себе суд, в’язницю і торгівельні приміщення, а з появою хмарочосів влаштування на перших поверхах магазинів, на середніх житла, а на верхніх офісів – стало нормою для таких будинків. Поліфункційність об’єктів представницької архітектури визначає характер їх внутрішнього простору, що пройшов еволюцію від
замкнених, лабіринтоподібних приміщень давньосхідних палаців через поєднання просторих
відкритих залів, холів і дворів із периметрально- і анфіладно- розташованими замкненими господарськими та допоміжними приміщеннями ренесансних палаццо, барокових і класицистичних садиб до відкритих, вільноперетікаючих просторів офісних і конторських будинків сер. –
ІІ пол. ХХ ст.
Архітектурна форма є знаковою системою, вона підпорядковується закономірностям
сполучення елементів-знаків, має семантику, що визначає зв`язок елементів із смисловим значенням. Починаючи з найдавніших часів превалюючою формою розглядуваної групи будівель
був куб. Частіше за все, це був об’ємний чотирикутник, витягнутий в одному з трьох вимірів.
Куб – єдина геометрична форма, яка еквівалентна квадрату. Якщо за часів східних династій
палаци являли собою геометричні об`єми, де над іншими вимірами превалює довгота, то у добу Середньовіччя з’явився новий тип житла правителів – донжон, що являв собою циліндричний об’єм (Каркасон), який згодом отримав прямокутну основу – разом із зміною функції змінилась і геометрія форми. Форма ратуш із замкненим прямокутним планом і високою баштою
тому приклад.
Готика виражала ідею нестриманого руху верх. Палаци раннього Відродження, особливо
у Франції (Шамбор, замок у Блуа) з їх високими дахами та складним оздобленням ще довго
зберігали готичні елементи, а представницькі будинки бароко та класицизму характеризуються простими кубічними об`ємами, в яких велике значення надавалося оздобленню. Різні форми
22
ордеру створювали багате та розкішне оформлення для простих по своїй архітектурі палаців.
Форма палаців Відродження (Медичі-Рікарді, палацо Піколоміні) та бароко (Версаль, палац у
Мадриді) – кубічний об`єм, що втілює стабільність, непохитність, незмінність і довговічність
влади.
Швидкий розвиток техніки кін. ХІХ – поч. ХХ ст. спонукав до пошуку нових форм, які
втілювали б ідеї часу. З’являються спіральні легкі, ажурні та брутальні, монолітні, скульптурні
форми. Адміністративні і конторські будинки ХХ ст. відрізняються не тільки висотністю, але й
поєднанням різних об’ємів. Різнооб’ємність була характерною і для давньосхідних палаців і
для давньоруських князівських палат. Вони були багатофункційними і поєднували в собі і
храми і господарські приміщення і, власне, самі палаци. В ХVІІІ – ХІХ ст. поєднання різних
об’ємів і висот знайшло вираження в будинку Штабу флоту в Миколаєві, Магістраті в Житомирі, присутствєнних місцях в Києві, будинку Лондонського Парламенту та ін. Поєднання різновисоких об’ємів притаманне сильно розгалуженій схемі (Будинок уряду БРСР в Мінську,
будинок обкому КП Узбекистану в Ташкенті). Поєднання площинної композиції низу і вертикальної домінанти характерне для ратуш в Торонто, Греноблі, Осло, будинку РЕВ в Москві,
та ін.) Ця схема стала розповсюдженою в др. пол. ХХ ст.
На вибір об’ємної композиції впливає композиція плану, величина будинку, розмір ділянки, розміщення його в структурі міста, та його роль в забудові. Композиції планів об’єктів
представницької архітектури могли бути як простими так і складними, але, як правило, вони
були близькі до прямокутника чи правильного квадрату. Форма квадрату психологічно викликає відчуття міцності та стабільності, а отже, представництва.
Для представницьких будівель важливе значення мала симетрична побудова як планів,
так і об’ємів, або їх симетричне розміщення відносно центрального об’єму. Сама по собі симетрія еквівалентна рівновазі. В добу бароко ототожнювалися поняття „симетричний” і „красивий”, означаючи приємну і витончену форму, порядок і систему, що легко осягаються людиною. Форми симетричного плану можуть виражати ідею і збуджувати в людині відчуття дисципліни, вищого порядку, пишноти, сили, монументальності і високої досконалості. Сила і
влада виражаються такими засобами: церемоніальним підходом, осьовою симетрією і регулярним планом. Версаль – приклад прихованої символіки, іконографічної схеми. Радіальні побудови алей – не просто архітектурний прийом, що розкриває внутрішні види в саду і вид на палац, а певний знак прославлення короля -„сонце”.
Під час пошуку нових форм, які відповідали б новим соціальним ідеям (кін. ХІХ – поч.
ХХ ст.) плани як і раніше відповідали функції будинків, але однією із головних вимог до
об’єкту представництва – була виділення основної офіційної групи, як правило прямокутного
холу та залу, східцевої групи, вестибюлю.
Вісь, будучи найсильнішим елементом ландшафту, має тенденцію підкоряти чи нейтралізувати інші його деталі. Римські міста будувалися переважно на рівних площадках, в них панував строгий геометризм. Великі портики не тільки створювали церемоніальний підхід, але й
були фіксаторами руху по головній осі, кінцева мета якої – тронна зала. Для замкнутих планувальних систем Середньовіччя і раннього Відродження вісь мала також замкнений характер.
Особливого значення вона набула в добу пізнього Відродження і класицизму. Так, при зміні
функції палаців із фортеці на заміську резиденцію палаци набули характеру парадної, фронтально-осьової будівлі (Вілла Папи Юлія ІІ, вілла Альдобрандіні, Версаль), в якій всі елементи
почали сприйматись по черзі, при переході з одного рівня на інший, як в екстер’єрі, так і в інтер’єрі (анфіладне розміщення кімнат). В добу класицизму з’явились будинки з превалюванням однієї лінійної протяжної вісі (Будинок урядових установ в Лондоні, адміністративні будинки на площі Згоди, будинок дванадцяти колегій в С.-Петербурзі, Земська управа в Києві та
ін.), а починаючи з ХХ ст. будуються адміністративні будинки з декількома рівнозначними
осями (Пентагон, адмінбудинок в центрі Ташкенту арх. Мезенцев), але найбільше це стосується конторських будівель (будинок Держпрому на площі Дзержинського в Харкові, Будинок
Національного Центру промисловості і техніки СNІТ в Парижі, будинок ЮНЕСКО та ін.). Ро-
23
звиток композиції по горизонталі чи вертикалі – один із факторів, що впливає на образ будинку.
Розглянуті вище ознаки частіше всього накладалися одна на одну. Так, будинок міг мати
площинний характер і бути в плані як простим прямокутним, квадратним (середньовічні замки, ратуші, палаци раннього Відродження), так і складним – мати декілька внутрішніх дворів
(давньосхідні палаци, палаци римських імператорів, будинок урядових установ в Лондоні, Лондонський парламент, будинок судових установ в Одесі, палац юстиції в Чернівцях, та ін.).
Площинна композиція могла бути протяжною і компактною. Протяжна площинна композиція
була характерною для об’єктів представницької архітектури давнини. Прикладами цього типу
композиції також є: палаци римських імператорів, вілла Папи Юлія ІІ, ратуша в Антверпені,
будинок Дванадцяти колегій та Зимовий палац в С.-Петербурзі, палац Воронцова в Алупці,
Присутствіє та Земська управа (арх. Щуко) в Києві на Софійському майдані, будинок Секретаріату в Чандигарсі (арх. Лє Корбюз’є та ін). Компактну, замкнену композиційну схему проілюструють середньовічні замки, ратуші, палаци раннього Відродження, Лувр (арх. Леско), будинки російського магістрату в Кам’янці-Подільському та в Козельці, палац Розумовського в Батурині, Земство в Полтаві, та ін.
Середньовічні замки і ратуші, при загальній площинній композиції і замкненому характерові мали висотну домінанту. Часто в будівлях досліджуваного типу центральний об’єм або
ризаліт мали більшу висоту ніж кутові, бічні об’єми чи ризаліти (Петергофський палац, садиба
Усачьових-Найдьонових, Малоросійська колегія в Глухові, будинок НКВД в Києві та ін.).
Проте дійсно вертикальний розвиток отримали представницькі будинки кін. ХІХ – ХХ ст.
Найкращими прикладами є американські хмарочоси і конторські будинки 1960 -1970 років.
Ще одна характерна особливість об’єктів представницької архітектури до поч. ХХ ст. –
масштабність по відношенню до приватної забудови. Вони розташовувались поряд із рядовою житловою забудовою, або поза нею, в географічному, чи адміністративному центрі поселення, але в будь-якому випадку саме завдяки своєму значному об’єму будівля вирізнялася у
навколишньому середовищі. Масштабні уявлення в архітектурі тісно пов`язані з призначенням
будинку. Його масштаб визначає співвідношення розмірів елементів та цілого. В даному випадку елементи – це окремі приміщення. Великі розміри представницьких будівель обумовлені
функціональним призначенням, яке полягало в прийомі великої кількості людей. До їх структури входять приміщення із крупними внутрішніми просторами, що відрізняє їх від більш дрібних просторів житлового будинку. Так, планувальна структура палаців-лабіринтів відповідала придворним церемоніалам. Обов’язковими були вікна з’явлень і пряма дорога – дорога
процесій, що поділяла собою комплекс на офіційну і житлову частини. Відкритість і монументальність офіційної частини контрастувала із дрібністю і закритістю внутрішніх просторів житлової частини.
Із зростанням висоти споруд в готичний період образ укріпленого дому поступово переходить в образ замкненості, що найбільше проявився в палацах раннього Відродження. (Палаццо Медичі-Рікарді, Палаццо Ручелаї, замок Шамбор, Ескоріал).
Палаци Високого і Пізнього Відродження, мали прямокутне внутрішнє подвір’я-атріум,
навкруги якого розташовувалися житлові корпуси. Виникає і розвивається поповерхова диференціація приміщень, головне з яких – багатофункційний зал розміщений по осі будинку. Портиком і парадними сходами акцентується головний вхід, підкреслюється його парадність і відкритість.
Класицистичні урядові споруди відзначались поєднанням великої кількості установ в одній, що впливало на їх масштаб і давало можливість „нанизувати” елементи (Будинок дванадцяти колегій в С.- Петербурзі).
Розвиток техніки протягом XIX–XX ст., відкинувши необхідність зусиль всього міста для
спорудження монументальної будівлі, призвів до їх нівелювання із рядовою забудовою. Масштабними стали будівлі засобів зв’язку, готелі, банки, магазини, заводи, стадіони і навіть житлові будинки часто домінують в забудові міста. Виникають нові відношення між громадським
і приватним які відповідають змінам технічних і соціальних умов. Значна висота будинків ста24
ла рекламою, представництвом. Внутрішній простір міг трансформуватися у відповідності із
частою зміною функції. Дрібні конторські приміщення нагадували дрібну структуру житлового будинку, проте, як і в попередні періоди, вони формувалися навколо головних приміщень:
холу, залу, і ядра вертикальних комунікацій.
Протягом всього історичного розвитку представницькі будівлі вирізнялися багатством
декоративного оформлення. Велику кількість колон в інтер’єрі, як символу священних дерев,
мали палаци Давнього Сходу. Життя фараона, намісника бога на землі, його влада, його житло були осяяні святістю, а восьмиколонним портиком із капітелями у вигляді папірусу, що розпустився, позначалась святість місця (Палац Рамзеса ІІІ).
Для палаців Давньої Греції характерне активне використання декоративного живопису і
дрібної пластики у формуванні художнього образу, втілення в ньому духовності і релігійного
змісту. Вираження засобами живопису рухомості простору, тимчасовості матеріальних мас.
Палаци Дворіччя в своїх формах, декорі і пластиці виражали віру в непохитність влади і її релігійний зміст.
Багатство інтер’єрів і екстер’єрів палаців Давнього Риму символізувало респектабельність, могутність і мало ідеологічне і програмне навантаження: не просто палац, а помешкання
космічного божества („Золотий дім” Нерона). Саме з цього часу багата обробка архітектурних
форм стала обов’язковою, навіть програмною для представницької архітектури, хоча в добу
Середньовіччя оборонна функція замків вимагала відмови від орнаментально-декоративних
засобів.
Палаци пізнього Середньовіччя будувалися з каміння. Його обробка у добу готики досягла меж технічних можливостей, але саме доба Відродження стала переломною у створенні не
тільки палаців представницького призначення, але й виробила ті архітектурно-будівельні прийоми, які потім не піддавалися принциповим перетворенням, а з часом лише еволюціонували.
Прагнення до навмисної нарочитості, репрезентативності зовнішнього вигляду будинку, який
би підкреслював гідність та суспільну значимість роду відобразилось у масштабних палацах із
надлишковою висотою поверхів та фасадів в цілому (палацо Піті або Медичі-Рікарді). В них
спостерігається перетворення кам’яного облицювання у складну та багату декорацію, яка лише в загальних рисах відповідала внутрішній структурі. Горизонтальні тяги, що зорово розмежували поверхи на фасаді, у багатьох випадках розташовувалися не там де насправді проходило міжповерхове перекриття, а лише приблизно у тій частині фасаду, вище, або навіть нижче,
в залежності від потреб декоративного порядку.
В архітектурі раннього Відродження пропорції ордерів носять вільний характер, а у наступний час починають набувати канонічного чи близького до канонічного вигляду. Палаци
мають замкнений характер ззовні і відкритий всередині, орієнтовані на подвір’я. Це позначається у різному вирішенні фасадів, контрастному співставленні обробки стін першого і останнього поверхів, вуличних і дворових фасадів. Зі сторони вулиці стіни мають тільки симетричні
вікна, а бічний фасад, з боку саду, відкривається триповерховим портиком. (Палаццо Фарнезе
у Римі). Теж саме у палаці Медичі-Рікарді: подвір’я прикрашене легкою аркадою відкритих
галерей, а ззовні палац має суворий, неприступний вигляд.
Велике значення мав руст. Так, у палаццо Піті рустом однакового розміру було вкрито
всі три поверхи, що створювало неприступний, середньовічний образ, а палаццо МедичіРікарді був вкритий рустом різного рельєфу, що надало будинку особливого, неповторного
вигляду. В ХVІ ст. руст втратив своє значення і використовувався тільки для закріплення кутів
споруд, або для оздоблення входів (замок у Капраролі).
Карниз, головним чином, як сильно витягнутий горизонтальний пояс, що зорово зупиняв
ритми, які виникали у його межах (палаццо Медичі-Рікарді, Піколоміні, Канчелерія), пізніше
став знаком представництва для адміністративних будинків ХХ ст.
Доба абсолютизму у кожній країні позначилася в архітектурі по-різному. Це залежало від
економічних, політичних та історичних умов. Але однаковим було вираження презентабельності, значущості, сили і влади пластичними і декоративно-орнаментальними засобами. Ці періоди відзначились зростанням мас, їх кількісним нарощуванням до центру і в гору, пошуком
25
просторових ефектів в поєднанні скульптури і зелені. На відміну від палаців Відродження, які
характеризуються прямими та чіткими фасадними площинами та одноманітним геометризмом
поверхових членувань, палаци бароко переносять акцент на пластичне оздоблення об’ємів, доводячи їх до меж насиченості та напруженості. Таким чином, декоративно-оздоблювальні елементи фасадів перетворили палаци у ефектні площини, які прикривали саму будівлю. Будинки
доби бароко не були розраховані на зовнішній огляд з усіх боків, вони були фронтальні. Тим
самим, вся увага приділялася фасадам та внутрішньому подвір’ю, що поступово розкривалося.
Фасадам замків та палаців класицизму притаманне відносно стримане оздоблення із застосуванням ордерів. Перший поверх, який виступав як п’єдестал, часто оформлявся рустом. Превалювала спокійна, метрично розчленована стіна. Проте, виділення головного серед другорядного (наприклад, головного ризаліту, головного входу, проїзду, або парадного другого поверху
завжди здійснювалось у відповідності до ордеру. Сам ордер став головним декоративним елементом. В наступні епохи іноді лише наявність ордерного портика вказувала на громадський
характер будівлі, на її представницьку функцію. Архітектура порталів слугувала вираженням
багатства та влади.
Для представницької архітектури кін. ХІХ – поч. ХХ ст. було характерним використання
декоративних деталей попередніх епох, або їх стилізації (Будинок Лондонського парламенту,
Будинок Новозеландської компанії, ін.). Більшості ратуш цього періоду притаманна підвищена
декоративність, тяжіння до дорогих матеріалів, позолоти. В інтер’єрі – переобтяженість різними деталями, предметами і творами мистецтва. В цей же час набували поширення тенденції
„осучаснення” класичних взірців шляхом спрощення класичних деталей, їх стилізації, накладених на сучасні конструктивні системи – традиції американських хмарочосів (ратуша в Норвічі, будинок фірми „Вікерс”). Пізніше, при застосуванні несучих зовнішніх стін, основна частина фасадів, рівномірно розчленована віконними прорізами, або протиставлялась заскленню
чи решітчастій сітці-вставці, за якими знаходились сходи і холи (будинок ЮНЕСКО), або мала
пластичну обробку стіни (ратуша в Бостоні та ін.).
Із запровадженням в будівництво навісних стінових легкобетонних панелей в адміністративних будинках розповсюдилось застосування членування фасадів, що базувалось на чергуванні стрічкових вікон з горизонталями панелями. Варіанти цієї схеми створювались ритмічним членуванням стрічок віконних прорізів, чергуванням вікон і простінків різних розмірів,
своєрідним облицюванням колон, введенням стаціонарного сонцезахисту. (Урядовий будинок
Ради Міністрів УзРСР, будинок РЕВ, Урядовий центр в Чиндигарху). Вертикальне членування
фасадів підкреслює напрямок вверх. Коли це відповідає відстані основних несучих конструкцій, вже сам ритм, більш крупний, ніж в житлових будинках, що поєднується із ритмом дрібних модульних осередків, дозволяє змінити масштаб, зробити будинок більш значимим. Традиційні прийоми членування цегляних стін, профільовані пілони між вікнами надавали строгий, витриманий образ невеликим будинкам радянських організацій.
Значну роль в декоративному оформленні фасадів і інтер’єрів відігравала рельєфна символіка і геральдика. Вона була характерною як для родових помість, так і для урядових установ, особливо в періоди тоталітаризму (Імперський комплекс з’їздів нацистської партії, конкурсні проекти на Палац Рад в СРСР, інші адміністративні споруди). А синтез архітектури із іншими видами мистецтв дозволяв створити образ об’єкту представницької архітектури, що
вражав і запам’ятовувався.
2.4. Закономірності історичного формування й вирішення образу представницької
архітектури. На основі аналізу історичного розвитку представницької архітектури можна виявити спадкоємність на рівні архітектури в цілому, у творчому мисленні, у загальних принципах формування архітектури. Архітектура кожної наступної епохи сприймала в попередньої не
сукупність визначених форм, а найбільш загальні принципи творчості, формоутворення, особливості відношення до простору, пластики, природного оточення, кольору, образотворчих
елементів.
26
Архітектурна форма відбиває всі соціально-економічні умови своєї епохи, систему естетичних поглядів часу. У той же час будь-який архітектурний твір входить не тільки в контекст
культури свого часу, але і несе видимі риси досягнень архітектури минулого, що робить його
необхідною ланкою в ланцюзі розвитку культури. З часом архітектурний твір як би „акумулює” наступний хід розвитку культури, обростає легендами, його фізичне і духовне буття
вплітається в тканину нових соціальних процесів, одержує іноді нову інтерпретацію свого змісту і форми, нове відношення, нове значення (зростаюче або навпаки), в різноманітні історичні
періоди. Діалектика розвитку архітектурної форми не відкидає попередні досягнення, а лише
трансформує, узагальнює, творчо використовує все цінне. Досліджуючи генезис і еволюцію
архітектурних форм, ми завжди знаходимо достатньо чіткі і визначені риси і сліди попередніх
періодів розвитку архітектурної думки. Цим пояснюється багатство накопичених історичним
розвитком засобів архітектурної форми і можливості її доцільно виправданого і творчого застосування в нових умовах. Наприклад, критський двір-мегарон, навколо якого розміщувались
приміщення, розвився в архітектурі материкової Греції, феодальних замках Середньовіччя, ратушах, потім був характерним для палаців раннього Відродження і не втратив свого значення в
добу бароко і класицизму. В ХХ ст. перекритий скляним куполом і перетворений в атріум
продовжує своє існування. Елементи ордерної системи, що сформувалася в Давній Греції, використовувалися і розвивалися протягом всього подальшого часу, і стали ознаками престижу,
значимості і влади. Період, що охоплює архітектуру ранньофеодального суспільства, подає
надзвичайно різноманітну картину як будівельних матеріалів, так і типів конструкцій, але
складові представницької архітектури в усіх країнах зостаються незмінними: донжон, як головна башта, великі мури, замкнений характер, оборонна функція.
Для архітектури представницьких об’єктів європейських країн превалююче значення
отримав тип композиції при якому подвір’я незмінно було функціонально-планувальним
центром. Цей тип композиції у кожній із країн був пов’язаний з традиціями раннього часу, в
повній мірі відповідав потребам замкненості та ізольованості від зовнішнього середовища.
Новий тип представницької будівлі, що з’явився в епоху Відродження – палаццо визначив розвиток розглядуваної групи об’єктів на декілька століть вперед. На його основі розвинулися палаци нового і державні установи новітнього часів. Конструкції, які взяли початок саме в цей
період, протягом подальшого часу зовсім не змінювалися у своїй основі. У багатьох країнах
культивувалися триповерхові палацеві будівлі. Поверхи отримували на фасадах достатньо чітке розмежування і відповідали абсолютно симетричній побудові.
Архітектура Нового часу протягом двох століть розглядається як дещо єдине, хоча і вміщувала два стилі – бароко та класицизм. В галузі палацевого будівництва у кожній з європейських країн існували стійки композиційні системи, що були пов’язані з попередньою епохою,
але загальною для всіх тенденцією є вплив французького класицизму, який був значним етапом у будівництві досліджуваних об’єктів. Для вираження ідеї представництва були залучені
просторові мистецтва. Версаль став взірцем королівської резиденції. За його прикладом планувалися королівські резиденції у багатьох країнах (Петергоф в Росії). Загальним для всіх країн було вирішення першого поверху як цоколю, другого – як парадного; тричастинність композиції; виділення головних приміщень – холу і залу, головних сходів; групування мілких
приміщень навкруги головних; церемоніальний підхід, урочистий підхід до будинку, зафіксованість його в напрямку головної осі; виділення головного об’єму/ризаліту і акцентування
входу портиком.
Для архітектури початку XX в. було характерним цитування з традиційної архітектурної
мови, при якому форма перетворювалася в знак-символ. Портал – символ дому, оберіг. Дві
стилізовані колони з фронтоном чи аркою, що спирається на них – схема давнього житла. Позначення стійкості, непохитності, нездоланності і захисту. В ХХ ст. саме наявність ордерного
портика вказувала на громадський характер будинку. Гіперболізація форми або використання
її в не традиційному контексті різко збільшувало її інформаційну оригінальність і, отже, емоційну реакцію глядача. Цитування часто застосовувалося в синтезі з новітньою каркасною
27
структурою, виявленої на фасаді будинку; воно дозволило збагатити гаму засобів, яку уніфікація і жорстка геометричність конструкцій зводила до мінімуму.
Порівняльний аналіз всіх типів представницької архітектури різних регіонів дає змогу
визначити закономірності історичного формування вирішення її образу. Так, представницькі
об’єкти України в минулому, завдяки своєму географічному положенню, мали спільні риси як
із представницькими об’єктами Західної Європи, так і з представницькими об’єктами Росії.
Середньовічні князівські палаци, тереми і палати, на території сучасних України і Росії, відзначалися неперервністю і живописністю внутрішнього простору, тричастинністю композиції,
виділенням офіційної частини, значною декоративністю, синтезом мистецтв та загальною асиметрією. В той час західноєвропейські палаци, що поступово перетворювались на укріплені
замки, мали замкнену строгосиметричну схему без орнаментально-декоративних засобів,
окрім геральдичних ознак в головних приміщеннях і над головним входом.
Замки, що відсутні на території Росії, мали багато спільних рис із замками Західної Європи: монументальність, панування маси над простором, масивність і брутальність, відмова від
декоративно-орнаментальних засобів, загальне вираження неприступності, фортечний характер. Їх особливістю була асиметрія, внаслідок відповідності ділянці, рідко – будівництво однієї
висотної башти-донжону, що є характерним для ранніх середньовічних замків-палаців Заходу.
Як правило, замки на території України мали декілька башт-домінант.
Ратуші, як і замки, були поширеними на західній території сучасної України, тому мали
спільні риси із ратушами Західної Європи: обов’язкова висотна домінанта, периметральне розміщення значно менших корпусів, утворення ними внутрішнього двору, загальний замкнений
характер, поліфункційність, геральдичні і державні ознаки над головним входом, синтез мистецтв. Пізніше ця схема – висотна домінанта і низький розпластаний низ – розвинулась і використовувалась не тільки в офіційних адміністративних будівлях, а і в готельних, спортивних,
торгівельних комплексах сер. ХХ ст. На території Росії ратуші не будувались. Всі їх функції
виконували урядові повітові установи (присутствєнні місця), що часто будувались за класицистичними взірцевими проектами і мали провінційний характер.
Палацам нового і новітнього часів у всіх регіонах притаманні: ієрархія елементів, виділення головного серед другорядного; строга симетрія, нанизування на головну вісь всіх елементів; поповерхова диференціація приміщень; композиційне виділення офіційних і групування
навколо них господарських, або допоміжних приміщень з анфіладною системою; церемоніальний підхід до будинку; акцентування входу; часте використання класичного порталу як знаку високого положення; синтез мистецтв, багатство інтер’єрів; ансамблевість тощо. Класицистичні палаци на території України, на відміну від західних та російських, мали значно менші
розміри та масштаби, мали яскраво виражені регіональні ознаки.
Конторські адміністративні будинки пер. пол. ХХ ст. України і Росії, хоча і не пройшли
всіх етапів розвитку, як американські та західноєвропейські, та мають значну кількість спільних рис: монументальність, висотність; орієнтація на внутрішній простір, замкненість системи; композиційне виділення головних приміщень (холу, ліфтово-східцевої клітини, залу), їх
„нанизаність” на головну вісь; поповерхова диференціація приміщень; коридорна система;
простота і строгість форм; можлива рівнозначність всіх елементів, або поступове нарощування
мас до центру, тощо.
Державні адміністративні будинки означеного періоду в СРСР, як і на Заході, набувають
класицистичних палацових ознак, та в нашій країні вони від початку проектування мисляться
як втілення епохальних звершень. Їх призначення – стати символами епохи, звідси, використання в них прийомів і засобів творення образу давньоримських палаців і форумів.
Отже, представницька архітектура на території України розвивалася в контексті світового
розвитку архітектурних процесів і була невід’ємною його складовою. Внаслідок свого географічного положення і історичного розвитку вона синтезувала в собі впливи як російської так і
західноєвропейської архітектури досліджуваного типу будівель.
Викладений вище матеріал узагальнює принципові ознаки представницької архітектури,
сформулювавши модель її архітектурного образу. Виходячи з цього, представницьку архітек28
туру можна розглядати як окрему галузь історії архітектури і на основі матеріалу вивчаючи її
особливості, виявити семантичні принципи формування образу для розробки основ сучасної
архітектурної мови.
Питання для самоконтролю:
1. Коли виникла представницька архітектура, розвитком будівель якої типологічної групи
вона є?
2. Від яких чинників залежить образ об’єктів архітектури?
3. Які позачасові властивості представницької архітектури, її семантичні ознаки є характерними для всіх типів представницьких об’єктів, всіх регіонів, протягом всього історичного розвитку в розташуванні, в об’ємному вирішенні, в розплануванні, в декоративному оздобленні?
29
РОЗДІЛ 3
СУЧАСНЕ ВИРІШЕННЯ ОБРАЗУ ОБ’ЄКТІВ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ
ЗАСОБАМИ АРХІТЕКТУРНОЇ СЕМАНТИКИ
3.1. Аналіз сучасного розвитку представницької архітектури в контексті формування її образу (Західна Європа і США). Розвиток представницької архітектури країн Західної
Європи і США останніх десятиліть ХХ ст. відбувався згідно загальних архітектурних процесів.
За дослідженнями радянських вчених А. Іконнікова, А. Рябушина, В. Хайта, з 1970-х років архітектура вже не розглядається як інструмент перетворення суспільства. Підсилюється поняття
архітектури як мистецтва, а отже, акцентується образ споруди, а не її функція, хоча вона не
втрачає свого значення. Форма все рідше слідує функції. Стрімко розвиваються семіотичні дослідження в архітектурі. Відпадає потреба у виявленні структури і реальної конструктивної
системи будинку. Підкреслюються візуальні ефекти, складність, романтична невизначеність,
жартівливість. Орнамент стає не тільки доречним, але й необхідним. Критерії відсутні, архітектура різнорідна. Саме на об’єктах представницької архітектури відпрацьовуються всі напрямки та стилі.
Для 1970-х – 1990-х років характерні асиметричні композиції і сформовані по осям, вільноперетікаючі і замкнені простори, структурні решітки і закриті плани, абстрактно оголені
площини і орнаментовані поверхні. Така ситуація сприяла посиленню розгалуження архітектури на окремі течії, напрямки, школи, які згодом були об’єднані однією назвою – „постмодернізм”.
Представницькій архітектурі характерний дух конкуренції і рекламної разючості, нарочитості, особливо це стосується конторських будинків, представництв фірм і корпорацій. Лідером в цій галузі є США. Під їх впливом формувалися європейські будівлі цього типу, в яких
відмінними рисами є: значна висота, масштабність, різноманітні комбінації форм, новітні матеріали і висока технологічність будівництва, прагнення створити символ престижу, представництва, міці. Ціль пошуку – яскрава індивідуальність образу, що запам’ятається, тому продовжується гонка зверхвисоких будинків, розпочата ще на зламі ХІХ–ХХ ст., що репрезентує прагнення престижної монументальності, створення престижу будь-якими засобами. Гігантизм
стає категорією психологічного впливу. Башти ВТЦ (арх. Фірми Ямасакі та Е. Рота) відрізняє
вертикалізм і матеріальна вагомість зовнішньої стіни, зорове пригнічення простору силуетами,
які вторгаються гігантськими лапідарними монолітами, система пілон, що розгалужуються,
нагадує готичну. Делікатна пластика стін знімає почуття пригніченості, але не „працює” на
відстані. Репрезентативність досягнута гігантською висотою, гіпертрофованою величезністю
приміщень. Башти стали не тільки символом великого бізнесу, але й символом Америки, що
доводять трагічні події 2001 року.
Адміністративні, урядові будинки управління продовжують будуватися в класицистичних традиціях. Їх плани більш розгалужені, укрупнені масштаби, традиційні тричастинний поділ масиву з основою, що вростає в уклін пагорба і „корона” завершення, сконцентрована навколо центрального простору мегаструктури. Прагнення з’єднати раціонально-геометричні і
інтуїтивно-органічні методи створення архітектурної форми відобразились в бостонській ратуші (арх. Г. Колмен, 1969р.). Автори розробляли символічну ідею міського форуму з надією
на те, що архітектура буде автоматично залучати людей до управління містом. Тому вхід вирішений як „подія”, а призначенням пішохідного простору є підготовка до сприйняття інтер’єра.
Внутрішня структура офісних будинків теж змінюється. На початку свого розвитку офіс
був втіленням бюрократичної організації, яка працює з оптимальним раціоналізмом і гарантує
точність, стабільність, надійність, прогнозованість, дисципліну, тощо. Крім того, кожна організація має свою ієрархічну структуру. Тому внутрішній простір конторських будівель І пол.
ХХ ст. повністю відповідає цим функціям і ієрархічній системі: композиційне виділення головного офіційного простору – парадної вхідної групи, холу, або залу і групування менших приміщень по його периметру; поповерхова диференціація приміщень (розміщення головних
30
приміщень разом із кабінетом директора чи управляючого на перших, а рядових конторських
на висотних поверхах); помітна різниця в розкішному оформленні кабінетів керівництва і простому, утилітарному інших робітників. Завдяки цій системі персонал офісів довгі роки у всіх
країнах функціонував і функціонує в межах поняття про добре змащений механізм, де кожна
людина порівнюється із гвинтом, або зубцем.
В сер. ХХ ст. ситуація почала змінюватись. До 60-х років розпланування будинків було
коридорним, одно- або двостороннім. Каркасна система дозволила відмовитися від проміжних
опор на користь нерозчленованому простору. Загальний внутрішній простір відкрив шлях до
гнучкого розпланування, яке дозволяло час від часу змінювати його і більше відповідати вимогам технізації (появі перших обчислювальних машин). Конторські хмарочоси стали простими, анонімними скляними пластинами, з тонким членуванням віконних імпостів та ілюзією
невагомості. „Сінгрем-білдінг” (арх. Л. Міс ван дер Рое, 1958р.) став універсальним символом
бізнесу в той час (рис. А. 3.1.1).
Як зазначає Г. Путіем „... на відміну від контор початку століття, які повинні були підкреслювати владу господаря, що займав в будинку індивідуальні апартаменти, контори 60-70-х
років повинні були демонструвати єдине виробниче середовище для службовців всіх рівнів,
демократичність відносин між ними і важливість невиробничих аспектів” [24, с.179]. Так виникло вільне розпланування „бюроландшафт” суть якого полягає в тому, що простір став нерозчленованим на окремі кабінети не тільки для робітників, але й для їх керівництва. Запропоноване рішення було досить незвичним: довільне розміщення робочих місць, повна відсутність
перегородок, велика кількість рослин, розставлених повсюди, пересувні меблі, зони нарад і
відпочинку, царство світла. Така контора відповідала поняттю інформаційно-комунікаційного
центру виробництва і асоціювалась з ідеєю кібернетизації. Наприклад: будинок страхових контор „Централ Бехер” (Голландія) арх. Херцбергер, будинок страхових контор фірми „УіллісФейбер і Дюмас” (США) арх. Н. Фостер та ін. Перший став прикладом „американського” офісу в Європі. За ним послідували інші, хоча кабінетна система залишалась превалюючою. Навіть серед скляних хмарочосів небагато знайдеться таких, де застосоване вільне планування,
що пояснюється силою традицій і енергетичною кризою в 70-і роки. Зате східні країни, в силу
своїх звичок і менталітету, сприйняли „відкритий” офіс, і в більшості корпорацій він по сей
день залишається основним типом приміщення адміністративного призначення.
В 80-х роках з’явилась тенденція до розосереджування багатьох філій фірм по всьому місту, що відкинуло потребу в будівництві супергігантів. Відбувся перехід від локального будівництва окремих громадських будинків до комплексного формування міської забудови. Він супроводжувався переносом уваги архітекторів з механічного конструювання міста на створення
його цілісної просторової структури. Як наслідок – її відкритість, гнучкість. На відміну від величезних будівель минулого десятиліття, що змагались між собою висотою хмарочосу, об’єму
і площі території, розкоші обстановки і ін. параметрам, символізуючим міць, багатство, розмах, впливовість, почали будуватись складні поліфункційні будинки, значно меншої висоти.
Головна їх ознака – наявність високої домінанти з конторськими приміщеннями і розпластаного низу з вхідною групою, конференц-залом, рестораном і приміщеннями, функційно відокремленими, призначеними для потреб міського життя, часом з погодинним використанням Раціональність – їх головна ознака. За такою схемою побудовані: ратуша в Торонто, Будинок СЕВ
в Москві, Будинок Торгівлі в Києві, та ін. (рис. А. 3.1.2).
Поряд з цим почали виникати будинки, семантичність фасадів і інтер’єрів яких відображала напрямок діяльності фірми. Так, конторський будинок „Рейнолдс Металс” в Детройті
одягнутий в мереживну решітку із металевих кілець; багатокольорові скляні вітражі-екрани
членують вестибюль і холи в будинку фірми будівельного скла „Сен-Гобен”, в Парижі; декоративна обробка стіни приймальної в будинку текстильної компанії „Діринг-Міллікен” в НьюЙорку виконана з використанням деталей старовинних ткацьких станків.
Постмодернізм – стиль фасадів, без своєї концепції простору. Головні його риси: контекстуальність, алюзіонізм і декоративізм. Постмодернізм привніс в архітектуру офісів вичурні форми, ірреальність будівель, ілюзію непідлеглості законам тяжіння. Інтерес до семантичної
31
сторони архітектури, бажання віднайти можливості збагатити її мову призвели до звернення
до історичного досвіду.
З середини 1970-х років з’являється нова хвиля відродження класицизму, прагнення нагадати про класицизм в комбінації з модерновими мотивами. Для постмодернового класицизму характерне використання класицистичних деталей в жартівливій, іронічній інтерпретації.
Так, у хмарочосі фірми АТТ (арх. Ф. Джонсон, 1978р.) використана схема початку століття –
потрійне членування на базу, тіло і завершення. База – макет капели Паці, тіло – скляна призма, вінець – схожість на завершення шафи ХVІІ ст.
З 1970-х років архітектура все сильніше мислиться як засіб суспільної комунікації, як мова в її історичній неперервності і обумовленості. Основними тенденціями за Дженксом стають:
історизм, контекстуалізм, алюзіонізм, орнаменталізм, специфічне, ігрове відношення до архітектурного простору і подвійне кодування. Таке непросте визначення постмодернізму вказує
на складність і багатогранність поняття, на його „зонтичний” характер. І, дійсно, деякі сучасні
стилі-течії зародились в постмодернізмі, а потім, розвинувшись, стали самостійними. Наприклад гай-тек і деконструктивізм.
До початку 1990-х років, як зазначають критики архітектури, постмодернізм згас, поступившись іншим архітектурним течіям. Об’єкти представницької архітектури І пол. 90-х мають
образність перехідного періоду і відрізняються нарочитою знаковістю фасадів та синтезом модернізму як із архітектурними стилями попередніх періодів (класицизму, „інтернаціональним
стилем”), так із елементами нових стилів (гай-тек, деконструкція).
На архітектуру сучасних адміністративно-офісних будинків, окрім загальних архітектурних тенденцій, мають вплив і зміни у їх внутрішній структурі. Адже, у всі часи офіс був не
тільки місцем роботи, але й носієм смислів і символів, своєрідним метафоричним втіленням
цілей конкретної фірми, галузі бізнесу і ідеології держави. Своїм місцезнаходженням,
об’ємом, формою, кольором, організацією внутрішніх просторів, меблюванням і устаткуванням офіс є посланням тим, хто в ньому працює, хто туди просто заходить і тим, хто йде мимо,
тим, хто буде це робити в майбутньому. Офіс сьогодні – це фокусна точка змін. Саме тут сходяться майбутні технології, управляння всіма сферами господарства і відбувається дематеріалізація економічних і комунікативних процесів.
Прикметами сучасного офісу західного взірця є: 1) розміщення робочих місць не звичними шеренгами і колонами, а у відповідності до організаційних алгоритмів, що
продиктовані сьогоденними оперативними задачами, які можуть змінюватись; 2) демократизація простору. Якщо офіс ХХ ст. характеризувався великими просторами, заповненими службовцями, які були лише додатком до сидячої „зверху” адміністрації, то офіс ХХІ ст. відрізняється функційним означенням місцезнаходження керівництва і підкреслено відкритим доступом до нього, або імітацією такого; 3) робочі місця пов’язані один з одним не коридорами, ліфтами і сходами, а кабельними каналами і інтерфейсами. Сучасні офіси – центри тяжіння в суспільстві, де зберігається і оновлюється інформація; 4) перетворення офісу із місця тільки для
службових внутрішньо-корпоративних контактів в приміщення для прийому і переговорів персоналу з клієнтами; 5) розміщення офісів не обов’язково в адміністративних будинках, а їх
образ відчуває вплив підходів до облаштування житла і приміщень іншого призначення; 6) завданням проектування офісів полягають у створенні середовища, яке буде стимулювати якість
і продуктивність.
Урядові будинки ІІ пол. 1990-х років відрізняються від адміністративних конторських
нижчою висотою, розгалуженою структурою, часто класичною тричастинністю (з виділенням
центральної), церемоніальним підходом та втіленням в архітектурній формі символів-знаків
сучасного демократичного суспільства, а також високою технологічністю будівництва і внутрішнього устаткування. В їх образах підкреслюється солідна консервативність, яка повинна
навівати переконання в стійкості держави і тих цінностей, які вона відстоює. Їх схеми прості,
легко упізнаванні, очищені від пластичних складностей, зведені до типових ознак класики:
симетрії, ритмічній впорядкованості, подібності ордерним системам. Таким є урядовий центр
арх. А. Шультеса і Ш. Франк у центральній частині Берліну, в завороті ріки Шпреє. Парламе32
нтський квартал являє собою комплекс адміністративних будинків як нових, узгоджених із історичним контекстом міста, так і відреставрованих старих. Замкнуті, геометричні, нарочито
прості схеми планів з внутрішніми дворами; підкреслення головної осі – підходу, входу, парадних сходів, холу; поповерхова диференціація приміщень; строгість і простота як в інтер’єрах,
так і в екстер’єрах; використання монументального живопису і скульптури; контекстуальність;
втілення в архітектурній формі нових, демократичних засад (наявність прозорих частин – символу демократії у всіх будинках); застосування новітніх високих технологій, екологічних з низьким енергоспоживанням методів у будівництві і внутрішньому оснащенні – це загальні риси,
характерні для всіх без виключення будинків, що складають урядовий комплекс (див. рис. А.
3.1.1).
Отже, формування образу представницької архітектури країн США і Західної Європи на
сучасному етапі відбувається, як і в попередні історичні періоди, разом із змінами в загальних
архітектурних процесах, що відбуваються під впливом змін в суспільстві: життєвих, політичних, економічних, соціальних, екологічних, технологічних, ін. Об’єкти представницької архітектури, завдяки свої семантичній навантаженості, знаковості, як і раніше є виразниками цих
змін.
3.2. Характер розташування об’єктів представницької архітектури в структурі поселень. Отже, з викладеного вище, в різні історичні періоди основу просторової композиції поселень складають їх центри чи окремі зони з великою концентрацією громадських будинків,
що підпорядковують собі всю структуру міста. Головна роль у композиційній структурі міста
завжди приділялася архітектурі громадського призначення (храму і представницькоадміністративному будинку), тому всі зусилля зодчих протягом історичного розвитку були направлені не тільки на розробку об’ємно-просторової композиції означених будинків, але й вибору для них найбільш вдалого місця розташування, визначення кращих видових точок.
Функціональна диференціація об’єктів представницької архітектури, яка значно поповнилася новими типами у ХХ ст., визначає особливості їх розміщення в структурі поселення,
забудови та в системі рельєфу (рис. А.3.2.1). Так, для адміністративно-управлінської типологічної групи (державні адміністративні будинки, державні установи) найбільш характерним є
розміщення в центрі поселення, або на прилеглій території. Найчастіше вони замикають собою
магістралі чи головні вулиці. Обов’язковий атрибут – площа перед будинком із пам’ятником
вождю, іншій видатній особі, чи монументом в честь історичних подій, героїчного минулого,
тощо. Об’єкти цієї типологічної групи з давнини розміщуються на самій високій точці рельєфу, або на узвишші і слугують орієнтирами, фокусними точками для всього поселення.
Офісно-конторська група (конторські, офісні, банківські будинки) в сучасних поселеннях
займає центральні і прилеглі до центру території, найчастіше розміщується на перехресті чи на
розі головних вулиць, або вздовж них по „червоній” лінії. В останньому випадку фасади офісних та конторських будинків формують образ міста. В системі рельєфу ця група споруд займає
не менш важливі місця ніж попередня, тобто, на узвишші чи на самих високих точках.
Для адміністративно-торгівельної типологічної групи (представництва фірм, адміністративні частини в торгівельних центрах) можливе розміщення на периферії, або навіть за межами поселення. У випадках, коли така споруда розміщена на території, прилеглій до центру,
то найчастіше нею фланкуються кути і повороти вулиць по „червоній” лінії забудови. Необхідність залучення якомога більшої кількості покупців не дозволяє розміщувати такі будинки
на високому рельєфі, тому для них є характерним розміщення на рівній ділянці.
Розміщення адміністративно-житлової типологічної групи представницької архітектури
(посольства, резиденції, заміські будинки, особняки) в системах поселення і забудови є таким
самим як і адміністративно-управлінської: в центрі поселення, або на прилеглій території, замикаючи собою магістралі чи головні вулиці. Відмінною рисою є переважне розташування на
рівних ділянках рельєфу.
Поліфункційні адміністративні комплекси в залежності від типу можуть розташовуватись як в центральних і прилеглих до них частинах поселення (районні, селищні поліфункційні
33
адміністративні будинки), так і на периферії, при формуванні нових районів, або навіть поза
його межами (ділові комплекси „сіті”). В системі рельєфу такі комплекси можуть займати
будь-яке положення, в залежності від особливостей ділянки, тоді як поліфункційні адміністративні будинки можуть знаходитьсь на узвишші і бути фокусною точкою, орієнтиром для всього селища чи району (рис. А. 3.2.2–3.2.3).
У розміщенні об’єктів представницької архітектури в структурі поселень на сьогодення
прослідковується декілька принципів, відображених в таблиці 3.1.
Таблиця 3.1
Принципи розміщення об’єктів представницької архітектури в структурі міста
принципи
територія
Території,
прилеглі до центру
центр
периферія
Реставрація існуючих
будинків із зміною функції
Включення шляхом заміни окремої будівлі в існуюче історичне середовище
Включення комплексу в
існуюче історичне середовище із розвитком
вглиб кварталу
Створення ділових „сіті”
за рахунок зносу старої
забудови на значних територіях
Формування нових адміністративно-ділових
центрів в нових районах
міста
Самою розповсюдженою формою сучасного використання і пристосування пам'ятника
архітектури в новому контексті є зміна первинної функції і використання об'єкту минулого,
який і сьогодні слугує визначальним елементом забудови, або розвиток ансамблю нового соціального призначення на його основі. Заміна старих будинків на будинки з функцією представництва відбувається на ділянках, розміщених в центральній і прилягаючій до центру території,
де є зручні транспортні розв’язки і пішохідні зони, на перехрестях вулиць і магістралей. В
цьому випадку образ об’єкту може бути вирішений двома шляхами: 1) – у відповідності до
постмодернових принципів контекстуалізму; 2) – у контрасті до існуючого оточуючого середовища. Ці дві тенденції яскраво проявлені в Україні, в Києві. Так, наприклад, нові ділові будинки на Подолі (офісний центр на вул. Костянтинівський та офісний комплекс на вул. Фрунзе, арх. КП ПТАМ „Ю.Мельничук”), відображають першу тенденцію. Їх форма і образ, семантичний ряд відрізняється від існуючих поряд лише якісним пофарбуванням, тоді як діловий
центр на вул. Володимирській та офісний центр „Поділ-плаза” на перехресті вул. Сковороди і
Спаської (арх. „Архітектурний союз”), хоч і витримує задану висоту, проте за формою і семантичними знаками-кодами є контрастним до середовища.
Третім принципом розміщення представницьких об’єктів в структурі міста, в його центрі
є включення в історичне середовище, на вигідних ділянках, перехрестях магістралей багатофункційних комплексів із розвитком вглиб кварталу. Таке розміщення дозволяє застосувати
принципи контекстуалізму і алюзіонізму в корпусі, що включений в рядову забудову і сучасні
стилі для корпусів, що знаходяться в глибині кварталу. Наприклад, у Києві: Бессарабський
квартал, адміністративний комплекс Верховної Ради на вул. Садовій. В центрі кварталу може
розміщуватись висотна домінанта, тоді як його периметральна забудова відповідає оточуючим
будинкам (див. рис. А. 3.2.3).
34
Для сучасних умов розвитку великих капіталістичних міст характерно бурхливий розвиток нових ділових „сіті”, громадських торгових і культурних центрів у їх історично сформованій структурі. Цей принцип передбачає знаходження і звільнення значних територій в основному господарчого та заводського призначення, які колись буди околицею міста, та в процесі
розвитку останнього опинилися в зонах, прилеглих до історичного центру. Наприклад, комплекс „Ділове містечко” на території колишньої взуттєвої фабрики у кварталі між вулицями
Пімоненка і Студентською в Києві, створений шляхом реконструкції і реставрації старих фабричних приміщень, оздоблених сучасними будівельними матеріалами. Комплексний містобудівний підхід до ділових „сіті”, як до „міста в місті” передбачено в проектах реконструкції Європейської та Либідської площ, Рибальський острова). Розробляються вони разом із розробкою нової транспортної багаторівневої та комунікаційної мереж, рекреаційними зонами, парками, водними дзеркалами, тощо. Тобто, в комплексі із містобудівною частиною, що дозволяє
створювати використовувати напрацьовані семантичні засоби вже на рівні розміщення їх в
структурі міста – церемоніальний підхід, заданий напрямок руху, значна площа перед будинком – підкреслення представницької функції (див. рис. А. 3.2.3).
Бурхливий і значний ріст території міст призвів до утворення нових, суміжних з історичними територій, і просто нових міських центрів зі створенням в них архітектурних акцентів і
домінант. Міська забудова розміщується вздовж магістралей, займаючи вільні території міських окраїн. Старі центри територіально розширюються, але їх планування стає зовсім непристосованим до нових умов руху. В результаті громадські, ділові, представницькі будівлі, що
знаходяться в центрі міста, стають важкодоступними для населення. Це призводить до переміщення громадсько-ділового життя на окраїни міста. Причому, створюються ці нові центри
разом із новими районами, згідно із генеральними планами розвитку міст на майбутнє, і
об’єктам представницької архітектури відводиться, як і раніше, самі вигідні ділянки: на перехресті вулиць, магістралей, або із значним відступом-курдонером, створюючи урочистий церемоніальний підхід. На відміну від споруд в існуючому історичному середовищі, де є чітке регламентування висоти і форми, об’єкти представництва, розміщені на окраїнах виділяються
своєю висотою, масштабністю, сучасними формами і є демонстрацією новітніх технологій і
матеріалів. Часто, як і в минулі часи адміністративно-ділова будівля в новому районі знаходиться неподалік і в одному композиційному зв’язку із храмом (Лівобережний громадськоділовий центр, арх. М. Левчук та ін.).
Всі розглянуті вище принципи розміщення об’єктів представницької архітектури в структурі поселень є характерними як для України і країн СНД, так і для країн Заходу і США. Різниця полягає в тому, що в європейських містах, структура яких склалася ще в епохи Середньовіччя і Відродження, в історичних центрах із вузькими вуличками і невеликими площами
рідко знаходяться вільні території, тому для них більш характерні принципи розміщення ділових та адміністративних комплексів на територіях, прилеглих до центру і в нових районах, а
також за містом, у природному середовищі, як наслідок децентралізації офісів великих корпорацій. Тоді як в містах СНД, планувальна структура яких відрізняється від європейських, і в
результаті майже повного знищення історичних центрів і окремих об’єктів під час Великої Вітчизняної війни та в наслідок недбалого ставлення до свого спадку – центри міст залишились
відносно вільними, що дає можливість віднайти вільні ділянки. Тому для міст Росії, Білорусі,
України є більш характерними принципи включення в історичне середовище як одного будинку так і всього комплексу, з розвитком останнього вглиб кварталу, та реставрація існуючих
будинків із зміною функції.
3.3. Аналіз формування образу сучасних об’єктів представницької архітектури
України. Після всіх конкурсів на головну будівлю країни – Палац Рад, починаючи із 30-х років, класицистичні форми і прийоми композиції, застосовані в конкурсних проектах, розповсюдились не тільки на адміністративні і урядові будинки (будинок держплану СРСР в Москві
арх. А. Лангман, 1936р., конкурсні проекти на Урядовий центр в Києві 1935-1937р., ін.), але й
на конторські, житлові та будинки вузів, а тенденції до створення монументальних, урочистих,
35
величних будинків для державних установ і місцевих Рад з баштами, портиками і аркадами, з
багатою обробкою інтер’єрів збереглись в повоєнний період. Так, висотні будинки-домінанти
Москви споруджені в 1950-х, вирізнялись пластикою, нарощуванням форм до центру (ієрархічною побудовою складових), шпилями, що завершують будівлі.
Побудова внутрішніх просторів також відповідала ієрархічній структурі. В Києві, в цей
період, було побудовано декілька представницьких урядових будинків Міністерств, з яскраво
вираженими національними традиціями в декорі, класицистичними особливостями, що проявили себе в оформленнях входів-портиків. Наприклад, будинок Міністерства сільського господарства (арх. В. Єлізаров, А. Осмер, М. Шило); будинок Міністерства лісового господарства
(арх. О. Власов, О. Заваров); будинок Укоопспілки (арх. В. Заболотний, Н. Чмутіна, М. Гречина, Я. Красний). Планування їх коридорне, структура – дрібночарункова. Завдяки своїй орнаментальній пластиці, яка пов’язана із образно-семантичною стороною твору, вони сформували
центр міста, надали йому урочистості і презентабельності, національного колориту.
Зміни відбулися після прийняття відомої постанови про надмірності в архітектурі. Адміністративні будинки стали простими, лаконічними. Інколи лише вхід, вирішений як портик,
вказував на адміністративне призначення будинку. З середини 1950-х років розпочався новий
архітектурний період, який характеризувався роздвоєністю архітектурного процесу – повного
масового будівництва з однієї сторони і створення індивідуального, унікального з іншої. В
1960-х роках разом із технічним переоснащенням промисловості, зростанням планувальних і
проектних організацій виникла необхідність в швидкому збільшенні фонду приміщень для адміністративно-конторської і проектної роботи. Нові будинки міністерств, управлінь, проектних організацій з’явились в усіх столицях СРСР, і відрізнялись індивідуальністю, а в обласних
і районних центрах широко застосовувались проекти повторного застосування і типові проекти. Так, наприклад, архітектура будинку Держплану і Держбуду СРСР в Москві (арх. Л. Павлов, Ядров, Н. Гіговська, І. Зотова, 1967р.) відповідає тогочасним світовим тенденціям „міжнародного” стилю: стрічкові вікна, бетонні смуги, анонімність входу, крупна пластика об’єму.
Для адміністративних урядових будинків стали характерними прості протяжні об’єми, основним виразником образу яких стає фасадна площина із далеко виступаючим козирком головного входу. В основі членування фасаду – кратна модулю в багато разів повторена первинна частинка (адмінбудинок на площі Леніна в Ташкенті арх. Б. Мезенцев та ін., 1967р.).
Функціоналізм в СРСР на початку 1960-х був тісно пов’язаний із могутньою індустріальною базою і бюрократичних контролем. Архітектор виявився підлеглим технологу. Однотипність рішень, спрощеність форм житлової забудови в 1960-і роки переносились на формотворення будинків громадського призначення, в тому числі унікальних. Еталоном офіційного будинку став Палац з’їздів в Кремлі (М. Посохін, 1961р.). Створений без особливої уваги до контексту, але в традиціях американської архітектури „ар-деко”, він заклав фундамент нового
офіційного стилю, що в подальшому був розмножений в багатьох містах країни у вигляді різного роду палаців, меморіалів, обкомів, міськрад тощо. Після будівництва Палацу з’їздів в
Москві неокласицистична схема периптеру стала типовою версією адміністративних будинків.
Головним принципом архітектури СРСР в 1970-і роки став принцип контекстуальності, а
стилістичну одноманітність змінило розмаїття пошуків, тим самим була створена передумова
зростання складності архітектурної форми. В громадських будинках складність форми стала
ознакою „сучасного”.
Для культурної ситуації 70-х була характерною підвищена увага до національних класичних традицій і зв’язку часів. Найбільш повно всі ці пошуки відобразились в громадських будинках, зорієнтованих на урочисту представницьку версію модифікованого неокласицизму.
Так, будинок Ради Міністрів РРФСР в Москві (арх. Д. Чечулін, 1981р.) урочисто симетричний.
Відстань, що відділяє його від сусідніх споруд, забезпечила скульптурність сприйняття композиції. Замкненість в собі і виключення взаємодії із іншими будівлями – прояв безкомпромісності класичної традиції (див. рис. А. 3.1.2).
Кінець 1970-х – початок 1980-х років ознаменувався проведенням ряду конкурсів на
створення типових адміністративних кооперованих (багатофункційних) будинків масового бу36
дівництва для різних регіонів СРСР. Їх будівництво передбачалось по сучасним індивідуальним і експериментальним проектам. Ці будинки повинні були не тільки забезпечити зручне
планування і взаємозв’язок приміщень кожної установи, незалежне їх функціонування при кооперативному використанні допоміжних приміщень і обслуговуючого персоналу, бути раціонально спланованим, але й мати яскравий образ, слугувати акцентом сільської забудови. Тобто, завдання стояли у створенні ансамблів міських чи сільських площ, головне місце на яких
відводиться вказаним будинкам. Конструктивні рішення базувались на основі індустріальності будівництва із застосуванням типових уніфікованих конструкцій і деталей заводського виготовлення. Часто застосовувалась блочна схема, що давало можливість створення різних варіантів композиції і можливість її розвитку в майбутньому.
В Україні, в І пол. 80-х було створено ряд громадських сільських будинків разом із
центральними площами сіл. Призначення їх було настільки широким, що вони вміщували в
себе всі функції суспільного життя. Адміністративно-урядова частина часто поєднувалась не
тільки із культурно-розважальною (кінотеатром, клубом), комплексом побутового обслуговування, торгівлею, але й із спортивним комплексом, або загальноосвітньою школою, проте завжди виділялась своїм центральним положенням, осьовим розміщенням пам’ятника Леніну перед входом, виділенням архітектурною формою самого входу, державною символікою над
ним, і збільшеною висотою центральної частини. Значний об’єм, ведуча роль в забудові, підвищення її архітектурно-художніх якостей, простота, строгість, лаконізм, офіційність – цими
засобами архітектури підкреслювалась значимість установ, невеликих за розміром, але несучих велике ідеологічне навантаження. Крім підвищення збільшення об’ємів будинків і тим самим підвищення їх архітектурно-художніх якостей, їх поліфункційність дозволяла значно знизити вартість будівництва і експлуатаційних витрат. Наприклад, с. Горбаків та с. Зоря Рівненської обл., с. Вузлове Львівської обл., с. Матусов Черкаської обл.
В них відобразилася загальна тенденція кінця 1970-х, притаманна архітектурі союзних
республік в цілому і українській зокрема: помічається відродження довоєнних натяків на національні традиції, та регіональні тенденції, які переслідувались ряд років. Їх розвиток був своєрідним протестом проти казармено-індустріального напрямку. Так, в Україні найбільший прояв вони знайшли в творах львівської та івано-франківської архітектурних шкіл, що відобразило
зростання національної самосвідомості в цьому регіоні. Архітектура громадських і адміністративних центрів сіл Вузлове, П’ятничани, Стеневичі Львівської області доводить визнання своєрідності цього напрямку, в творах представників якого високі черепичні дахи являються алюзіонізмом, що вказує на місцеві народні традиції.
Різноманіття архітектурних форм 1970-х не стало перетворенням їх на загальнозрозумілу
мову. Критики тих часів вважали, що архітектурна мова добре розкриває функцію і конструкцію споруд, але ще недостатньо добре „говорить” про ідеї суспільства, яке її створює. Пошуки
такої мови продовжились в 1980-х роках. Інтерес до семантичної сторони архітектури, бажання віднайти можливості збагатити її мову призвели до звернення до історичного досвіду. Спочатку це виявлялось у поверненні до неокласицизму (облицювання білим мармуром будинку
Уряду Росії (арх. Д. Чечулін, 1981р.), адміністративні будинки обкомів КПРС в Ярославлі, Калузі, будинок Рад в Тулі та ін. Їх архітектурна мова носить відтінок офіційності і навіть холодності як через величину об’єктів, так і в силу сталої традиції, що йде від Кремлівського Палацу
з’їздів. Ці ж традиції знайшли своє втілення і в аналогічних будинках в районах СРСР. В Києві
– філіал музею Леніна (арх. В. Гопкало, В. Гречина, В. Коломієць) і Будинок Торгівлі на
Львівській площі (арх. В. Єжов), що викликають асоціації ордерної системи.
Згадуваний вище Палац З’їздів в Кремлі (арх. М. Посохін, 1961р.) став еталоном і в архітектурі проектних організацій, де дрібночарункова засклена поверхня фасаду, за яким приховувалась основна маса робочих приміщень, членується вертикальними тонкими пілонами. Однорідній фасадній площині протиставляється пластично розроблений головний вхід – Департамент авіаційного транспорту Міністерства транспорту України на проспекті Перемоги (проектувальник Гіпрогражданпромбуд), Будинок Міністерства будівництва та експлуатації шляхів на вул. Горького, (арх. А. Мілецький). Згодом цей тип набув розпластаного низу, інколи із
37
зовсім іншим функційним призначенням – будинок РЕВ в Москві, будинок торгівлі в Києві, та
багато інших в різних містах країни. Адміністративні будинки ускладнилися, стали багатофункційними. Це стало результатом пошуків архітектурної мови, що ґрунтувались на вивченні
функції будинків, їх зв’язків з оточуючим середовищем і з полем асоціацій, характерним для
сучасної культури. Прикладами контекстуального підходу в київських адміністративних будинках є бізнес центр „Київ-Донбас” на пл. Л. Толстого (арх. В. Жежерін) та будинок Київпроекту, де мілка пластика фасадів перекликається із пластикою сусідніх будинків початку століття,
офісний будинок на вул. Артема (проектувальник КиївЗНДІЕП), який незважаючи на свою масштабність по відношенню до існуючої забудови наділений певною непомітністю, анонімністю.
В силу економічних, політичних та інших проблем проектування об’єктів представницької архітектури в І пол. 1990х було за рідким виключенням „паперовим”, а з ІІ пол. розпочалась активна забудова ділянок в центрах міст, яку раніше обминали державні будівельні організації з їх будівельною базою, що була розрахована на вільні території. Семіотична активність
форми і її індивідуальність підкреслювалась в різноманітті архітектурних рішень. Престижність тепер, як і раніше, виражається масштабністю по відношенню до рядової забудови, вигідним розміщенням в структурі міста. В Україні, як і в інших пострадянських республіках, сучасне поняття престижу поєдналося із ностальгією по багатству і розкоші. Естетичним ідеалом
багатства в ХХ ст. слугували еклектика і модерн.
Західні і новоросійські/новоукраїнські капіталовкладення забезпечили базис будівельного буму, жертвами якого стали столиці, які першими прийняли на себе удари всіх архітектурних експериментів. Головними центрами діяльності, в якій відображались нові архітектурні
тенденції стали: в Росії – Москва, Санкт-Петербург і Нижній Новгород; в Україні – Київ,
Дніпропетровськ, Харків. Відкритість границь дозволила архітекторам на власні очі побачити
сучасну західноєвропейську та американську архітектуру. Постмодернізм, який на Заході закінчив своє існування на початку 1990-х років в Україні як і Росії набуває розвитку. Це пояснюється і відповідністю соціокультурної ситуації в пострадянських країнах характерним рисам постмодерну: відчуття універсальної порожнечі після втрати ідеологічних ілюзій; відкидання абсолютних об’єктивних істин і встановлення істин „малих”, „локальних”; розгляд усіх
цінностей як відносних; визнання багатогранності світу, а значить і істин; відраза до беззастережного захисту будь-якої ідеології, теорії, вчення, твердження тощо; нарочито ігровий стиль,
карнавальна атмосфера, зумисна театральність.
В Росії центром постмодернізму є Нижній Новгород. Ряд проектів об’єктів представницької архітектури, виконаних архітектурною майстернею під керівництвом О. Харитонова, характеризуються поєднанням постмодерністських алюзій, що відсилають до специфічного місцевого варіанту Art nouveau початку століття і парадоксальних деконструктивіських перетворень традиційних об’ємно-просторових структур. В Україні центром постмодернових пошуків
вважається Дніпропетровськ. Багатофункціональний комплекс в мікрорайоні Крутогорний, та
бізнес-центр „Цитадель” (арх. Дольник і К) є взірцями національного постмодерну. Якщо перший будинок виражає високу, підкреслену технологічність на класично побудованому плані,
то другий – це приклад театрального постмодернізму, що викликає асоціації із спорудами Діснея-ленду: масивність в поєднанні із іграшковістю, рекламність підкреслена різноколірністю
всіх частин. Знаками представництва є маленький античний храм із скульптурою, розміщений
у фронтоні, і середня частина будинку у вигляді модернової капітелі гігантського розміру (див.
рис. А.3.3.1).
В Києві постмодернізм найбільше проявив себе у банківських спорудах. Взагалі, роль фінансового капіталу в сучасній економіці диктує особливе місце банківських будівель в архітектурі. Сьогодні саме архітектурні форми банківських адміністративних будинків покликані
відображати багатство і розкіш, престиж, представництво, наявність могутнього капіталу і непохитність такого стану. Семантична мова архітектурних форм банків схожа і має вплив на
мову офісів комерційних структур і представництва фірм, торгових центрів де головною вимогою є рекламність. Скляні фасади, з випуклою центральною частиною і гранітним цоколем,
38
оригінальне завершення будинку, розрив фронтону і „фасадні східці” в дусі Маріо Ботта – такі
прикмети багатьох постмодернових київських споруд: Брокбізнесбанку на проспекті Перемоги
(арх. Г. Хорхот), Укрексімбанку на вул. Горького (арх. І. Шпара), монетного двору Нацбанку
на Троєщині, бориспільської таможні (арх. М. Левчук) і Торгово-промислової палати на вул.
Хмельницького.
Внутрішня структура представницької будівлі, особливо офісної, суттєво змінилась в
1990-і роки. Офіс, спроектований як зона підкресленої соціальної ієрархії, насичений атрибутами і символами влади, поступово втрачає свою привабливість на Заході, тоді як в нашій країні ще простежується змагання між чиновниками за розкіш службових кабінетів. В цьому є відголос організаційних принципів і схем, напрацьованих в СРСР, а також бажання багатства,
якого ми не знали і не могли дозволити собі раніше.
В західному світі відбувається деконцентрація великих корпорацій, їх розподіл на філії,
формування дрібних і середніх компаній. Нові адміністративні будинки будуються в приміських зонах, в природному ландшафті. Що ж стосується пострадянських країн, то тут відбуваються зворотні процеси: концентрація капіталу, укрупнення комерційних структур, злиття корпорацій, активна забудова вільних ділянок в центрах міст. Як результат – створення поліфункційних центрів. „Москва-Сіті” – міжнародний діловий центр (кол. арх. під кер. Б. Тхора), на
Краснопресненський набережній Москви, приклад такого поліфункційного центру, являє собою комплекс із висотних будинків-комплексів різного призначення, вирішених разом із містобудівними проблемами (див. рис. А.3.2.2).
Представницькі будинки офісно-ділового призначення, завдяки своєму розміщенню, масштабністю по відношенню до рядової забудови та новій для України постмодерновій образності стають новими фокусними точками міста, як наприклад, готельно-офісний комплекс на
Шовковичній вулиці (арх. ПТАМ „О. Комаровський”). При його будівництві на пагорбі було
використано складний рельєфу і граничні можливості ділянки. Чотири різних по висоті
об’єми, що утворюють єдине ціле з домінантним висотним блоком, розміщеним на розі вулиць, доповнені каскадом малих архітектурних форм і зовнішніх сходів повздовж фасадів. Гаражний і офісний блоки доповнюють архітектурну пластику збільшують виразність об’єкту.
На відміну від висотних поліфункційних об’єктів представницької архітектури постмодернових напрямків у великих містах, в провінції споруджуються будівлі, семантична мова яких
продовжує традиції офіційних будинків 1980-х років. Дана тенденція більш характерна для західного регіону. Найчастіше вона проявлена в поєднання більш високої середньої частини і
розпластаного низу, членуванням стіни вертикальними пілонами, ієрархічною структурою як
фасаду так і внутрішнього простору, створенням церемоніального підходу і площі перед будинком, тощо. Східний регіон України виявився більш сприйнятливий до нових течій. Невеликі
адміністративні будинки, часто використані існуючі заводські цехи в процесі перебудови
отримують сучасні металеві конструкції, і таким чином стають „гай-тековими”.
Нові урядові споруди, та урядові центри в Україні поки що існують в проектах, часто дипломних, таких як проект комплексу адміністрації президента (А. Панкратов, кер. В. Єжов і П.
Безродний, КНУБА), що являє собою ремінісценції представницької архітектури 80-х років:
простий кубічний об’єм із вертикальним членуванням пілонами та імітацією значного карнизу; позначення входу козирком великого виносу і широкими сходами. Функціоналізм – головна риса проекту. В ньому не достатньо виявлено представництво, що є відмінною рисою будинків цього типу протягом всієї їх історії (рис. А.4.1.7).
Семантика адміністративного будинку Верховної Ради (арх. ПТАМ „О.Комаровський”),
що недавно зведений на вул. Садовій в Києві, побудована на використанні натяків-алюзій на
існуючий будинок Верховної Ради архітектора Заболотного: простий кубічний об’єм; класицистичне виділення головних приміщень і периметральне розташування допоміжних; завершення скляним куполом, символом авторитету. Не дивлячись на легкість і прозорість сучасних конструкцій будинок мав бути вираженням масивності, нездоланності, могутності, проте
його розташування по „червоній” лінії на вузькій вуличці без площі та традиційного церемоні-
39
ального підходу нівелює його значимість із рядовою житловою забудовою, не дозволяє його
сприйняти в цілому, а тільки по частинам. В результаті – образ представництва „не працює”.
З початком 1990-х років і до сьогодення виникла потреба в будинках представництв іноземних, а пізніше і місцевих фірм. Економічна криза початку десятиліття не дозволяла споруджувати нові будинки для цих потреб, тому великого розмаху набула реконструкція та „осучаснення” новими облицювальними матеріалами існуючих. Особливо це стосується будинків
іноземних посольств, які в своїй більшості займали і займають садиби кін. ХІХ – поч. ХХ ст., в
історичних, центральних районах Києва. Ситуація почала змінюватись в середині 90-х, так,
будинок-вставка посольства Королівства Нідерланди (арх. „Atelser PRO”, Гаага, „Гаразд-гурт
архітектура”, Київ), делікатно вписаний в історичне середовище із превалюванням в ньому церкви Богородиці Пирогощі завдяки хаотичному розміщенню вікон, що позбавляє геометричної
жорсткості ліній новобудови та кольором стін, створеному не штукатуркою, а натуральним
кольором облицювального каменю, який не контрастує із сусідніми будинками. В одному фасаді – відображення образу, символ країни і її архітектури – північна здержаність, замкненість.
Внутрішня структура сучасна: неправильний многокутник в плані, розділений на декілька частин з атріумом в центрі будинку, на всю його висоту; оснащеність будинку сучасним технологічним обладнанням. Будинок посольства Німеччини (арх. І. Іваницький, С. Гроссман) являє
собою простий кубічний об’єм, без завершення з лаконічним входом, облицьований сірою
плиткою з білими вставками в міжвіконнях. Раціоналізм, лаконічність, що притаманні Німеччині і коректне відношення до оточуючого середовища, асоціації із будинками урядового
центру в Берліні, тільки в меншому масштабі вказують на його призначення, відмінне від житлових будинків кін. ХІХ–поч. ХХ ст.
На утворення образу сучасної представницької архітектури мають вплив елементи, які
за послідовністю сприйняття умовно можна розділити на елементи дальнього, середнього і
ближнього рівнів. Аналіз сучасних українських представницьких об’єктів за вказаними рівнями сприйняття доводить їх різноманітність і багатство рішень, проте, в цих рішеннях відчувається зв’язок із історично виробленими прийомами використання певних елементів-знаків для
позначення представницької функції досліджуваного типу будівель (рис. А. 3.3.2).
3.4. Сучасні прийоми використання знаків-символів у вирішенні образу об’єктів
представницької архітектури. Семіотичний аналіз об’єкту архітектури базується на вивченні
особливостей знаків, що в ньому містяться, їх компонентів, можливостей поєднання і характеру взаємодії. Основою проведення такого аналізу слугує природна мова й лінгвістична модель
її вивчення, що опирається на трактуванні мови „як системи знаків і означення знака як єдності означника і означаючого” за Ф. де Соссюром. Тому при семіотичному аналізі складників архітектурних елементів головним є їх функціональне місцеположення та основна визначаюча
структура, які дозволяють вирізнити будь-який елемент від останніх. В якості знаків приймаються архітектурні елементи, визначені їх характерними особливостями.
Передача архітектурного повідомлення розглядається на основі елементарного ланцюга
комунікації А. Моля: передавач → канал зв’язку → повідомлення → приймач. Архітектурний
об’єкт є носієм повідомлення, а його передача залежить від поєднання елементів-знаків, які
його утворюють. Природній приймач – людина – поєднує в собі функції сприйняття, аналізу
обробки і збереження інформації. Прочитання повідомлення людиною залежить від ідеології
суспільства, загальним рівнем знань, індивідуальними рисами тощо.
Носіями семантичних значень є архітектурні об’єкти в цілому, а отже, і їх складові: архітектурні форми, деталі, частини будинків. Являючись одиницями архітектурної мови, вони
виражають двоєдину сутність архітектурного субстрату: утилітарну, яка забезпечує міцність і
функційну необхідність об’єкту, і семантичну, яка забезпечує суто комунікативні задачі архітектурного твору. Теоретичні посилання отримання знака на принципах формоутворення архітектури і закріплення архітектурних знаків як одиниць архітектурної мови базуються на лінійній послідовності творчих перетворень, дозволяючи отримувати зодчому знаки, знакові одиниці, формувати семантичні поля і вписувати проектований об’єкт в комунікаційну ситуацію.
40
Із геометричних одиниць утворюється фігура, із декількох фігур – синема, із декількох синем –
знак, із декількох знаків – первинна мовна одиниця, далі – семіотична група – семіотичне поле
– текст – повідомлення. Повідомлення є цілеспрямованим комунікативним каналом взаємодії
архітектурної мови з вербальною, або архітектурного твору з емоційним, чуттєвим механізмом
мислення людини.
Деталі архітектурного об’єкту – вікно, двері, стіна, дах, сходи, їх кількість і відстані між
ними означають не тільки функцію, а й ідею проживання і використання, стають „словами”
для їх означення, а разом із різним трактуванням набувають символічної функції. Водночас,
такі категорії як метр, ритм, масштаб, пропорції, кратність інтервалів між елементами також
мають мовну природу і деяку історичну стійкість в різних типологічних групах. Виключення
однієї із категорій призводить до невизначеності.
Використовуючи лінгвістичні методи та вироблені в них методики можна винайти той
„алфавіт”, з якого складаються тексти представницької архітектури. Так, сума архітектурних
елементів (стіна, вікно, двері, сходи, дах), що характерні для всіх типів споруд, в представницькому об’єкті, складаючись в формули, де важливим стає взаємодія між частинами (метр,
ритм, розміри, пропорції, маса, симетрія, тощо), і повторюючись протягом історичного розвитку набувають певної сталості/типовості, виражень і символічних значень, завдяки яким представницька архітектура продукує ідеї влади, міці, нездоланності, урочистості, недосяжності.
Індивідуальний компонент привносить в схему залежність від особистості автора, кліматичних, географічних і матеріальних умов будівництва, пануючого стилю, моди на стилі.
Символіка об’єкту в цілому, його ідеологічне навантаження починається вже на рівні поданої схеми – об’єм (сталість), маса (збільшена по відношенню до рядової забудови), його розміщення (в центрі поселення, з відступом від „червоної лінії”, з площею перед ним і
пам’ятником володарю, вождю), план (регулярність і/або ієрархічність), декор, колір, тощо.
Виділення просторових одиниць об’єкту як зовнішніх так і внутрішніх – ієрархічна побудова
простору (ієрархія – чи не найголовніший атрибут влади?) – завершує схему, яка підсилюється
державною, особистою чи корпораційною символікою і геральдикою, разом із розглянутими
компонентами, призводять до збитковості інформації та її надмірного повторення, що сприяє
правильному безпомилковому прочитанню тексту. В результаті чого такий текст стає „суперзнаком” об’єкту з функцією представництва.
Отже, алгоритм розкриття образу форми у вирішенні представницької архітектури, що
складаються з елементів архітектурного „алфавіту” зображено на рисунку-схемі 3.2.
Рисунок-схема 3.2
Алгоритм розкриття образу
при вирішенні представницької архітектури
РІБАН
ВІТНЕМЕЛЕ
РОТВОП
ВІТНЕМЕЛЕ
ЯННЕРОВТС
ЛУМРОФ
РОТВОП
ЛУМРОФ
ІВОРОТСОРП
ІЦИНИДО
АНЬЛАУДІВИДНІ
АКИТСИРЕТКАРАХ
ИМРОФ АКИТОІМЕС
ХИНАВУЖДІЛСОД
ВІТКЕ"БО
41
ЕНЧІЛОВМИС
ЯННЕЖАТНАВАН
Застосування такої схеми для прикладу аналізу об’єктів представницької архітектури почнемо із визначення символіки значень елементарних частин будинку будь-якої типологічної
групи. Стіна: огороджуюча функція, поділ простору на внутрішній і зовнішній, свій і чужий,
захист, спокій, розділ на головні і господарські приміщення, на парадну офіційну і інтимну зону всередині будинку; дах: те ж саме, але з додаванням виділення із оточення завершеннями
(шпилі, башти, статуї) – символи недоступності, зверхності, високих устремлінь; вікна: очі будинку, часто лише їх розміри і ритм вказують на житлову чи громадську функцію споруди;
вхід: перехід із одного простору в інший, із захищеного простору в незахищений і навпаки, із
приватного в громадський; сходи: зв’язок низу і верху, символ ієрархії просторів; декор:
зв’язок із оточуючим середовищем міським чи природним, засіб підсилення образного і змістовного впливу архітектури на глядача, масштабування (порівняння людини із спорудою).
На основі здійсненого аналізу ми виділили самі типові, позачасові знаки представництва
в розміщенні, об’ємі, плані, декорі (див. розділ 2). Та кожному історичному етапу розвитку і
кожній країні були притаманні свої певні семантичні властивості вказаного типу. Так, наприклад, гіпертрофовані масштаби, строге підкорення вісі, обов’язкове використання ордеру, церемоніальний підхід, великі відступи-площі перед спорудою – характерні риси об’єктів представницької архітектури тоталітарних режимів, починаючи із імператорського Риму і закінчуючи режимами правління Гітлера в Німеччині та Сталіна в СРСР, в ХХ ст., де потрібно було
міфологізовувати дійсність і знаходити їй численні підтвердження, і представницька архітектура ставала одним із самих значних ідеологічних засобів.
Із зміною політики, соціального життя, прискоренням темпів технічного розвитку, загальносвітових глобалізаційних процесів в останній чверті ХХ ст. змінюються знаки-символи
представництва, а деяким з них надаються інші значення, відмінні від початкових. Так, в
останні три десятиліття ХХ ст., на які припав розвиток постмодерну, а потім і відокремлених
від нього течій, що перетворились в індивідуальні стилі гай-тек і деконструктивізм, використовуються як типові для всього історичного розвитку представницької архітектурі знакисимволи, так і нові, характерні для означених стилів. Поряд із традиційними масивністю, монументальністю, використанням ордеру, ієрархічною структурою, декоративним вирішенням
стіни і інших деталей, починаючи із 1970-х років, відмінною рисою архітектурної форми, стала її просторовість, як наслідок поліфункційності споруд та контекстуальний підхід до середовища. Цьому сприяло нове ставлення до простору, яке призвело до корінної перебудови всієї
системи художнього бачення і розуміння змісту візуальних мистецтв, руху від лінійної перспективи до просторово-часової безперервності сприйняття. Склалися нові стильові напрямки,
підлягли перегляду методи практичної архітектурної діяльності. Архітектура стала характеризуватися складною структурою та змістом. Такі традиційні елементи як стіна, вікно, дах втрачають своє значення. В гай-теку форма набуває легкості, невагомості, а в деконструктивізмі
форма стає викликом, рекламою, демонстрацією можливостей.
Для сучасних офісних будинків, посольств і представництв характерна відкрита внутрішня структура із складною організацією і перетіканням просторів, де відсутні візуальні бар’єри
– „розмитість” просторів, і де завдяки новим надбанням – скляним прозорим частинам, завершенням прозорими куполами, наявності атріумів – внутрішній простір змішується із зовнішнім і навпаки.
Основною рисою сучасного західного офісу є мінливість його внутрішнього простору в
залежності від функціональних потреб, зміни стилю роботи, та профілю установи. Така можливість змінюватись як миттєво, так і з точки зору перспективного розвитку продиктована жорсткою конкуренцією і врахуванням процесу прогресування глобалізації.
Відкритість, прозорість стали символами демократії. Вони мають значення і в урядових,
адміністративних будинках останнього десятиліття. Незважаючи на традиційну класицистичну
внутрішню структуру – замкнутість, виділення головних приміщень, периметральне розміщенням допоміжних, центральне розміщення входу, наявність внутрішніх дворів – програмним стає включення нових, прозорих елементів. Так, при реконструкції Рейхстагу Н. Фостер
створив новий прозорий купол над старою будівлею – як знак демократії і авторитету влади.
42
Нові будинки урядового центру в Берліні, будинок Парламенту в Бонні, окружні адміністративні будинки в США та ін. найповніше ілюструють викладене вище. В їх образах втілюються
демократичні ідеї „запрошення” до участі в управлінні. Цьому сприяють і великі простори загального призначення, якими користуються декілька установ, або ж погодинна зміна функцій
цих просторів (загальні простори будинків у вечірній час використовуються як центри дозвілля).
Ще однією рисою сучасних представницьких споруд є висока технологічність будівництва і технічне оснащення будинку як символ фінансового благополуччя, яке недоступне для
житлового і громадського будівництва. Широке використання високоміцних ефективних матеріалів дозволяє створювати форми, в яких поєднуються індивідуальність архітектора з індустріальністю виробництва, а семантичні значення закладені уже в її структурі. Великі західні
корпорації, за допомогою архітектури високих технологій створюють „інтелектуальні” будинки, та екологічні будинки, тим самим роблячи собі рекламу, та демонструючи свою міць,
представництво. Наприклад, представницькі будинки останніх років: Аврора-плаза в Австралії, Башта Дебіс в Берліні (арх. Р.Піано), Рейхстаг в Берліні (автор реконструкції – Н. Фостер),
будинок компанії LVMH в Нью-Йорку (арх. К. Портзампарк) та ін.
Як зазначалось вище, в Україні, як і в інших пострадянських державах гай-тек поки що
не є стилем високих технологій. Тотальне використання уніфікованих імпортних конструкційно-оздоблюваних матеріалів на початку 90-х років ХХ ст. призвело до того, що архітектура
втрачає теоретичну базу і без композиційного змісту стає дизайном. Фасади, виконані в гайтековому стилі – ознака сучасності і престижу.
Нове значення надається входу, як деталі, що виражає представництво, і в складі об’єкту
представництва є значним інформаційним знаком-кодом, знаком-символом влади, міці, престижу, суспільних ідей, уподобань, стилів, моди на стилі, характеру і змісту епохи. Нівелювання висоти всіх типів споруд, однаковість їх образів, застосування зарубіжних будівельних матеріалів призводить до того, що часто саме по входу можна розпізнати типологію будинку,
профіль установи що в ньому знаходиться, вид діяльності фірми, тощо. Якщо до 20-х років ХХ
ст. вхід – це помітний територіальний бар’єр, до якого існує довгий, урочистий церемоніальний підхід, то конторські, офісні будинки середини ХХ ст. значно відійшли від ідеї входу як
деякого символічного об'єкта. У громадських і житлових будинках цього періоду вхід є художньо анонімною технологічною частиною спорудження. Він строго функціональний: це прохід, укриття від дощу, температурний бар'єр. В той же час, для урядових споруд вхід – це деталь, яка відрізняє їх від інших типологічних груп, надає їм представництва. Наприклад, в Будинку Київської Міськради та в Будинку Міністерства сільського господарства семантичне
значення має весь фасад, то прості, казенні фасади Будинку Міністерства лісового господарства та Будинку Укоопспілки відрізняє знаковість їх входів. Класичний портал став знакомсимволом будинку органів керування, хоча після відомої постанови про боротьбу з прикрашенням і придбав деяку простоту і стилізованість. Вхід оформлявся скульптурною державною
символікою і емблематикою. Напроти входу обов'язково була площа з пам'ятником вождю.
В останнє десятиліття значення входу змінюється. Йому повертається те знаковосимволічне значення, що він мав за всіх часів, і яке було втрачено в роки масового стандартного будівництва. Найбільш повно ця тенденція просліджується: у торгових спорудженнях, де
увага потенційних покупців залучають входи, виконані в сучасних матеріалах і конструкціях
помітної форми в поєднанні з графічною рекламою; у будинках банків, де масивні входи, часто виконані в стилізованому класичному стилі, вселяють думку про стабільність фінансового
положення і неможливість його порушення; у будинках посольств, представництвах фірм, що
дають уявлення про країну чи про вид діяльності фірми. Сьогодні вхід – це „подія”, „запрошення”. Таке його трактування є характерним для урядових адміністративних споруд країн
Західної Європи і США. Наприклад, Конвенційний центр в Колорадо, Громадський та адміністративний окружний центр (арх. Fentress & Bratburn) та ін, де запрошенню спонукає не тільки
форма входу, але й його прозорість, яка покликана спростити, нівелювати будь-які видимі
бар’єри (див. рис. А. 3.1.1)
43
У різні часи та епохи в залежності від стилю, представницька архітектура використовувала усі можливості декоративного оздоблення, що в поєднанні з іншими аспектами виділялася з
оточуючого середовища, була знаком сили і влади, могутності господаря чи певних державних
структур. Декоративні архітектурні деталі завжди виконували декілька функцій: були посередником між спорудою і людиною, тою необхідною ланкою в системі їх зв’язку, яка матеріалізувавши масштабність порівнювала будь-який об’єкт із людиною; використовувались як засіб
підсилення образного і змістовного впливу архітектури на глядача; були зв’язком будинку з
оточенням – міським чи природнім; завдяки своєму змістовному і знаковому потенціалу вони
були носіями традицій і історичної пам’яті, вказували на географію побудови і приналежність
її до певної національної культури, ставали знаками цілої архітектурної епохи, окремого стилю
чи напрямку; виражали індивідуальність і неповторність, своєрідність почерку зодчого. „Не
можливо провести чіткі границі, які відокремили б декор від власне архітектурної форми, від
форм прикладного і образотворчого мистецтв, в яких черпаються його мотиви і образи: тут діє
принцип неперервності, який управляє синтезом. Декором архітектура виходить за свої границі, відкриваючись в область загально естетичних, релігійних, ідеологічних уявлень даної епохи. Це дозволяє назвати декор мовним компонентом архітектури. Його відсутність може бути
не менш красномовною, чим його надлишок” [29, с. 35].
Рельєфна символіка і геральдика була характерною як для родових помість, так і для урядових установ (ратуша в Хьоугессені) в різні історичні періоди, а особливо в періоди тоталітаризму (Імперський комплекс з’їздів нацистської партії, конкурсні проекти на Палац Рад в
СРСР, ін. адміністративні будинки). Величезні масштаби цих будівель в поєднанні із символікою гнітюче діяли на людину, укорінювали в її свідомість уяву про могутність державної машини, про непохитність встановленої нею ієрархії, про відсутність вибору у окремої особистості, а тому – і про її безвідповідальність. Використання символіки держави у сучасних фасадах
не таке активне як в інші періоди, проте воно існує у вигляді герба країни і її прапора на даху,
або біля входу.
Для офісних, конторських будинків нашого часу характерне вироблення одного стилю
для всієї установи і повторення її символів не тільки на фасадах, у декоративному оздобленні
кабінетів, але й у рисунках декоративної підлоги, канцелярському приладді і т. ін. Кольори фірми і зображувальні елементи повністю, або частково навантажуються семантичними значеннями. Ці символи працюють як в якості фону, так і в якості фокусних точок. Завдяки їм символіка фірми легко прочитувала і пізнавана, а це означає представництво, повагу, міць і стабільність фірми. Вироблення єдиного корпоративного стилю такими дизайнерськими методами
дозволяє згладити різницю між зовнішнім виглядом функційно різних приміщень офісу і сформувати єдині внутрішньо корпоративні психологічні установки, що є сучасними загальносвітовими тенденціями офісної архітектури.
Отже, сьогодні в суспільство впроваджуються ідеї демократизації, що в архітектурній
формі позначаються прозорими, скляними деталями і формами. Прозорість – символ демократії. Скляні куполи, прозорі фасади, значний масштаб, превалювання в розміщенні, відкритий
офіс без візуальних бар’єрів із мінливим простором, вхід -„запрошення” і застосування новітніх технологій як в спорудженні будинку, так і в його оснащенні – ось сьогоденний набір семантичних засобів представницької архітектури. Вони покликані стверджувати, підкреслювати
ті зміни в суспільстві, які відбуваються, а також впроваджувати їх у людську свідомість, а отже, певною мірою міфологізувати. (рис. А. 3.4.1 – 3.4.2).
Питання для самоконтролю:
1. Від яких чинників залежить образ об’єктів сучасної архітектури?
2. Які головні напрямки розміщення і формування об’єктів представницької архітектури
в структурі сучасних українських та західноєвропейських міст?
3. Чи залежить розміщення представницьких будівель від їх типології за призначенням
(адміністративно-управлінські, конторські, офісні, комерційні представництва, житловоадміністративні будівлі)?
44
4. Які семантичні ознаки у внутрішній планувальній структурі має сучасний офісний
будинок?
5. Які семантичні ознаки властиві адміністративним будинкам державних органів та як
на їх образах позначаються ідеї демократії, прогресивності, демонстрація багатства, сили, могутності?
45
РОЗДІЛ 4
ПЕРСПЕКТИВНІ НАПРЯМКИ ВИРІШЕННЯ ОБРАЗУ
ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ АРХІТЕКТУРИ
4.1. Характерні знаки-символи у вирішенні образу об’єктів представницької архітектури. Архітектура є не тільки організатором життєвих процесів, що фізично створює простір,
а й фактором впливу на відношення людини до життя, на побудову системи цінностей, що визначають її поведінку. Впливом своїх художніх образів архітектура сприяє впровадженню в
свідомість визначених ідей, вона може сприйматися як їх речове втілення й ствердження. Цей
вплив починається на рівні підсвідомості за допомогою семантичних (знакових) елементів архітектурної форми, що є певним кодом, символом ідеї.
Аналіз застосування знаків-символів представницької архітектури протягом всіх історичних періодів був проведений в 2 розділі нашого дослідження. Кожному історичному проміжку
часу відповідали певні соціальний устрій, релігія, рівень культури, економіка, стиль, мода тощо. Аналогом життя суспільства була архітектурна форма, яка є знаковою системою, підпорядковується закономірностям сполучення елементів знаків, має семантику, що визначає
зв`язок елементів із смисловим значенням. До цієї системи знаків також входять: план, що відображає функційну структуру внутрішнього простору і взаємопідлеглість / ієрархічність елементів-приміщень; особливе положення форми в просторі; її зв’язок із оточуючим середовищем, який здійснюється за допомогою декору та кольору; використання атрибутики та геральдики, символіки тощо. Сукупність всіх цих знакових елементів, формування з них формул, їх
повтор, в поєднанні із індивідуальними, авторськими характеристиками об’єкту і сприяє створенню образу представницької архітектури, завдання якого – донести до глядача ідею влади та
управління (див. рисунок-схему 3.2).
Розвиток цих формул найкраще прослідкувати на прикладі класицистичних об’єктів
представницької архітектури, так як, в Україні, Росії, і за кордоном досліджуваний тип будівель найчастіше споруджувався саме в класичному / класицистичному стилі. Багаторазові реінкарнаціями класики пояснюються тим, що саме класицизм в повній мірі виражав і виражає
ідеї представництва, влади, підтвердженням місця можновладця у внутрішній ієрархії панівного класу і в суспільстві. А багатоплановий образ класицистичного об’єкту є знаком положення
суспільства, що його створило.
Класицистичний принцип канону (пошук ідеальної пропорції, математичного втілення
краси) – принцип чіткості і ясності ордерних членувань, видимої конструктивності форм, врівноваженості пропорційного устрою виявився найбільш прийнятний для створення унікальних
об’єктів представницької архітектури на всіх етапах її розвитку. Тектонічність грецького ордера виражала уявлення про реальний світ, про закони тяжіння, про стійкість кам’яної стояковобалкової системи. У Римі ордер вже використовується як декор, а основним семантичним фактором є масштабність. Ордерні перистилі, збільшені до масштабу міської площі, довгі, величні
портики палаців імператорів – це створення урочистого, церемоніального підходу, вираз могутності і влади володаря. Вже в Давньому Римі всі досягнення минулого здавалося, були вичерпані, та класика завжди вважалась бездоганним та безпрограшним варіантом для ствердження
„нового”, „вільного”, „кращого”, „раціонального” устрою життя. Саме в класицизмі більш
всього розроблена тема парадності і палацевості.
Класична формула побудови представницького об’єкту, яка остаточно сформувалась в
ХVІІ –ХVІІІ ст. і стала універсумом є такою:
Обов’язкова симетрія. Підлеглість всього вісі, нанизування на неї головних парадних
приміщень, сходів, вестибюлю і залу;
Строга взаємопідлеглість елементів, ієрархія як деякий упорядковуючий фактор;
Невід’ємність від цілого ансамблю, єдиний містобудівний принцип;
Тілесність, вагомість, монументальність об’єкту;
Чітка функційна схема. Зручний взаємозв’язок приміщень із холом і залами;
46
Тричасність композиції. Великий виступ ризалітів, утворення площадки перед будинком – створення межі переходу території;
Наявність внутрішніх дворів;
Виділення головного серед другорядного – збільшена поверховість центральної частини, головних парадних приміщень;
Трактування 1-3 поверхів як цоколя, а 2-5 як парадних – застосування ордеру на всю
висоту;
Акцентування головного входу сильно виступаючим ризалітом, або портиком;
Поповерхове членування фасадів. Горизонтальне членування виявлене міжповерховими
поясками, вертикальне – слабовиступаючими ризалітами, або пілонами;
Неодноразовий повтор цієї формули, або навіть деяких її частин в часі і просторі, на територіях різних країн призвів до стабільності і упізнавання її як ознаки офіційної, представницької архітектури. Відрізняючись індивідуальними, авторськими підходами, національними
географічними і територіальними особливостями ця схема часом виражала, на перший погляд,
зовсім протилежні соціальні ідеї, що говорить на користь її універсальності для архітектури
представництва. Наприклад, імперські проекти 1930-х років як у фашистських Італії та Німеччині, так і в СРСР – все позитивне має бути великим, а негативне – малим. Гіперболізація форми або використання її в не традиційному контексті різко збільшувало її інформаційну оригінальність і, отже, емоційну реакцію глядача. Величезні простори і об’єми, циклопічний масштаб, що подавляє – ось головні семантичні засоби цих формацій. Майже кожна будівля трактувалась як досягнення політичної системи.
Про універсальність класичної формули говорить і можливість її застосування не тільки
для об’єктів представництва (урядових адміністративних спорудах, палацах), але й для інших
типологічних груп. Так, в СРСР, як і на Заході, в І пол. ХХ ст. за нею будувалися ринки, сільськогосподарські виставки, школи, театри, так як будь-який громадський об’єкт відображував
пафос епохальних звершень. А в 1950-х, після постанови про боротьбу з прикрашанням і надмірностями в архітектурі, адміністративні будинки хоч і стали більш скромнішими, але класичні ознаки (портик-вхід, виділення головних приміщень, строга симетрія, ордерні членування
фасадів, наявність площі перед будинком та ін.) зберегли своє значення знаків-символів представництва. (рис. А. 4.3.1 – 4.3.8). Сучасне використання класичних деталей в офіційній архітектурі (входи банків „Цитадель” в Дніпропетровську (арх. О. Дольник, „Брокбізнесбанк” в
Києві, арх. Г. Хорхот, та ін.) говорить про те, що вони і сьогодні не втратили свого значення
для виразу стабільності і престижу.
Розпізнавання представницького об’єкту по даній схемі відбувається разом із порівнянням його із еталоном, причому еталон цей необов’язково реально існуючий, більш того, як зазначає В. Паперний, він і не може бути побудований, так як потрібна ієрархія, недосяжні сьогоднішні ідеали, до яких треба прагнути. Схема, повторюючись в різні часи, стабілізується і
має найвищий прояв в головних спорудах політичної системи. В СРСР в 1930-х роках таким
еталоном став конкурсний проект Палацу Рад арх. Б. Іофана, в 1970-х – Будинок з’їздів в Кремлі арх. М. Посохіна. В США – головні споруди виставки 1893 року, які „задали тон” архітектурним об’єктам державного апарату США І пол. ХХ ст.. Розповсюджуючись від центру на
периферію, ознаки еталону використовуються в головних об’єктах представницької архітектури республік, обласних, районних і сільських центрах. В пам’яті закарбовується образ офіційної адміністративної будівлі. Включення нового, яке вступає в співвідношення із старим, насичує його інформативністю і дозволяє використовувати формулу представництва для значних
об’єктів інших типологічних груп, що підвищує їх значимість.
Сучасна формула (модель) побудови адміністративно-управлінської споруди має наступні властивості, які сформувались в результаті використання і розвитку класичних традиційних
та сучасних інноваційних прийомів (рис. А. 4.1.1):
Побудова представницьких об’єктів в невід’ємному зв’язку із цілим ансамблем, за єдиним містобудівним принципом. Важливу роль відіграє значимість місця і контекст;
Тілесність, вагомість, монументальність об’єкту;
47
Використання класицистичних деталей в нетрадиційному значенні. Алюзії, натяки на
класицистичні представницькі будівлі минулого;
Виділення головного серед другорядного – збільшена поверховість центральної частини, головних парадних приміщень;
Можлива рівність елементів;
Багаторівневість і просторовість споруди, „перетікання” просторів;
Наявність внутрішніх дворів;
Акцентування головного входу-запрошення;
Членування фасадів легкими металевими елементами;
Прозорість, відкритість, доступність, відсутність видимих кордонів і обмежень;
Рекламність форми, багатство декору, що створені новітніми технологіями будівництва
та високим технічним оснащенням.
Сприйняття архітектурного об’єкту є не тільки об’єктивним, але й суб’єктивним процесом, тому з точки зору семіотики образ розглядається як знакова ситуація, що складається із
елементів-знаків, зв’язків між ними, які утворюють формули (див. розділ 3.4). Для житлового
будинку це мілкочарункова структура будинку, вікна, балкони, лоджії, декілька входів, з яких
починаються східцеві клітини, тощо, тоді як для громадського будинку – наявність значного за
об’ємом приміщення: залу, вестибюлю, великих вікон, або суцільного засклення, одного парадного входу, східцевого холу. Об’єкт представницької архітектури містить в собі риси житла і
громадського будинку (мілкочарункова структура офісів або кабінетів в поєднанні із наявністю великих офіційних приміщень: залу, холу, та ін.). То як ми відрізняємо громадську представницьку будівлю від інших, житлових? Як формується образ представницького об’єкту? В
результаті яких процесів ми розпізнаємо досліджуваний тип споруд?
Інформаційне поле, під впливом якого відбувається процес творення образу представництва складається із незмінної (constant) ідеальної схеми-еталону, яка сформувалась протягом
довгого історичного розвитку і внаслідок частого повтору закарбувалася в людській пам’яті як
знак представницької будівлі, та змінної, що формується під впливом особливостей епохи, розвитку культури, інтенсивності пошуку та напрацюванням нового досвіду. В цьому процесі ми
виділили три рівні сприйняття: 1) рівень розглядання (ідентифікація); 2) рівень зацікавлення,
або не зацікавлення (вивчення, аналіз); 3) рівень запам’ятовування (розуміння, нерозуміння,
дратування).
На першому рівні ідентифікація об’єкту представницької архітектури відбувається завдяки його виділенню (акцентуванню) на фоні рядової забудови, чому сприяє значення місця, його цілісність і скульптурність в традиційній схемі та рекламність, незвичність форми, його
прозорість в сьогоденному новому досвіді. Аналіз і вивчення об’єкту, в разі зацікавлення ним,
відбувається завдяки використання певних засобів і прийомів: в традиційній схемі: виділення в
рядовій забудові, контраст із нею, створенням підготовки до сприйняття, складністю форми, її
герметичністю, відповідністю стандарту і т. ін.; в новому досвіді: нарочитою простотою форми, її невагомістю, використанням новітніх технологій, тощо. Процес формування образу закінчується на рівні запам’ятовування, порівнянням із еталоном, визначенням наявності традиційних знаків представництва: масивності, масштабності, висотності, дистанції, церемоніального підходу, недоступністі і т. ін.; розумінням чи нерозумінням, прийняттям чи неприйняттям
нового: багаторівневості і просторовості, відсутності візуальних кордонів, вседоступності
(рис. А. 4.1.2).
4.2. Загальні семантичні принципи формування образу об’єктів представницької
архітектури. Представницька архітектура протягом свого історичного розвитку виробила відносно сталі семантичні принципи, за якими не тільки розпізнається функційне призначення
будинку, але й за допомогою яких втілюються в свідомість людей певні суспільні ідеї. В силу
своєї специфічності представницька архітектура завжди була архітектурою влади, її виразником. В архітектурі окремих будинків, їх масштабах, багатстві і виразності позначилась субор48
динація значимості, соціального положення і владних повноважень господарів, а образ, який
вражає і запам’ятовується – ціль архітектурних пошуків.
Семантичні принципи формування образу представницької архітектури є загальними для
всіх представницьких об’єктів, незалежно від місця і часу їх будівництва. Ми їх поділили на
три категорії: 1) принципи розміщення представницької будівлі в структурі поселення; 2)
принципи формоутворення об’єкту; 3) принципи його означення (рис А. 4.2.1).
Головними засобами принципу розміщення представницької будівлі в структурі поселення є: їх відокремленість, симетричне розміщення та фіксація місця. Розміщення будинку на
узвишші, коли сам рельєф місцевості слугує природнім постаментом широко використовувалось у всі часи і не тільки з огляду на оборонну функцію. В Давній Греції так позначався ідеальний і вищий ступінь порядку. Громадські об’єкти свідомо створювалися як фокусні точки,
на які орієнтувалося все місто, а в часи середньовіччя вони підпорядковують собі життя міста,
так само як підпорядковують собі всю його зовнішність. Із стрімким зростанням міст в ХІХ –
ХХ ст. ця тенденція збереглася, хоча і стала необов’язковою умовою. Збереглося бажання підкреслити найвищу точку рельєфу в поселенні розташуванням представницького об’єкту, тим
самим виділивши і його і місце, надати їм подвійного символічного змісту, збитковості інформації. Таке природне підвищення дає можливість створити об’єкт, призначення якого зрозуміле вже по силуетним контурам.
Позначення значимості відбивається також і в бажанні наслідування, подібності нижчого
вищому, але не буквальної подібності, а з дотримуванням обов’язкової шанобливої дистанції.
Ця тенденція проявилася у всі часи і у всіх країнах і пов’язана із виділенням центру. Центр –
символ початку світобудови, місце, звідки все починається. В центрі поселення знаходиться
головна найбільша і найбагатша будівля – палац володаря, а далі по понижуючій: палаци вельмож (більш скромніші, менш багаті, хоча із тими ж семантичними принципами), будинки
середнього класу (ще менш багаті і більш скромніші, але теж із ознаками певного, не останнього місця в суспільстві) і будинки простого люду. Те ж саме в масштабі всієї країни: виділення центру-столиці і наслідування, але в більш скромніших масштабах, на периферії. Наприклад, тиражування Палацу з’їздів арх. М. Посохіна по всьому СРСР в більш скромніших
формах, як в республіканських, так і в обласних, і ще більш скромніших в районних і селищних центрах.
Дистанціювання прослідковується і у розміщенні представницького об’єкту із деяким відступом від „червоної лінії”, або із створенням простору (парку або площі) перед ним. Цей
простір необхідний для підготовки сприйняття споруди, означення її виключної ролі в структурі поселення. Такий принцип відокремлення споруди від рядової забудови особливо значимим був для абсолютиської і тоталітарної влади, де гігантські площі і парки створювали не
тільки шанобливу дистанцію між містом і об’єктом, народом і володарем, але й певні церемоніальні ритуали наближення до намісника Бога на землі. В сучасних містах, де обмежені територіальні можливості, більш розповсюджені прийоми відступу від червоної лінії, по якій розміщені рядові будинки, або розміщення об’єкту в декількох об’ємах-корпусах, які створюють
каре (будинок Київської Міської Ради на Хрещатику арх. Власов, будинок Кабінету Міністрів
України арх. Фомін та ін.).
Особливе значення має розміщення перед будинком площі, до якої ведуть виразні магістралі, підготовлюючи до розкриття головного об’єкту. Площа надає парадності і офіційності
будівлі, пам’ятник підсилює інформацію про її значення і несе певне ідеологічне навантаження, а отже, разом із іншими знаковими компонентами сприяє збитковості інформації. За допомогою виділення центру, розміщення будівлі на перехресті головних магістралей, або на узвишші, розташування пам’ятника перед нею відбувається фіксація місця, позначається його
особливість, на відміну від „розтікання” і побутового характеру периферії. Розподіл простору
поселення на центр і периферію говорить про його ієрархічну структуру. Ця ієрархія підсилюється масштабністю, контрастними зіставленнями, загальним вертикалізмом і оригінальними
завершеннями представницьких об’єктів по відношенню до рядової забудови. У збільшеному
масштабі, часто гіпертрофованому, ще в давнину позначились стійкість, міць, влада і могут49
ність, нездоланність і орієнтація на вічність, і разом з цим – демонстрація будівельних і фінансових можливостей суспільства, яке створило об’єкт.
Об’єкти представницької архітектури підлеглі осі, відносно якої організовано простір.
Строга симетрія в розташуванні не тільки фіксує напрямок руху, але й надає будівлі строгості,
офіційності і урочистості, що підсилюється симетричними об’ємами, а на тлі хаотичного розташування рядової забудови така строгосиметрична упорядкованість стає знаком представництва. Контрастні співставлення великого і малого, вертикального і горизонтального, значного і
простого, симетричного (упорядкованого) і хаотичного, центру і периферії підсилюють ієрархію простору, виділяють представницьку будівлю і акцентують місце її розташування, а отже
вже на цьому рівні повідомляють про її особливе значення.
До семантичних принципів формоутворення належать: використання геометрично досконалих фігур, акцентування величиною форми, виявлення за значущістю складових у формі. Як
архітектура влади, представницька архітектура завжди була зорієнтована на вічність, часто
втілюючи в життя ідеї третього Риму, як найвеличнішої і останньої із формації. Тому об’єкти
представництва відзначаються статичністю, довговічністю, незмінністю, що позначається на їх
формі об’єму, та на формі планів. Історичний аналіз розвитку представницької архітектури дає
право зробити висновок, що самими найпоширенішими формами-знаками представництва є
куб і сфера. Куб – символ постійності і непохитності. Кубічні форми викликають почуття стабільності і рівноваги. Найбільше застосування в представницькій архітектурі знайшли кубічні
об’єми, характерні для закритої системи, де найважливішим засобом виразності було превалювання маси над простором та планувальні схеми, в основі яких лежить квадрат. Для відкритої системи більш характерна просторовість композиції, тому кубічні об’єми і квадратні плани
характерні не для цілого об’єкту, а лише для його частин і деталей. Кубічні об’єми досліджуваної групи будівель виокремлюються із рядової забудови величиною форми, її масивністю і
масштабністю, а з кінця ХІХ ст. – висотністю і вертикалізмом.
Вісь – символ ієрархії. Вертикаль – вісь влади, ієрархії, символ соціальної побудови тоталітарного світу – нерівності, субординації, давлення зверху і знизу. Представницькі будинки,
особливо сучасні офісні, не тільки прямують в небо, а і під землю, створюючи розвинену підземну частину, підсилюючи вертикаль – ієрархію світу, владу. Горизонталь символізує народ,
а перетин вертикалі і горизонталі створює центр – місце, з якого починається ієрархія. Чим
ближче до центру – тим вище по ієрархічним сходинам, і не тільки у вертикальному напрямку.
Фігура, яка органічно вбирає в себе і вертикаль і горизонталь – сфера. Сфера – фігура
свободи. Її частина – купол – і раніше часто використовувався в об’єктах представництва і був
символом авторитету влади, передавав ідею всезагальності, цілісності і єдності в побудові світу і суспільного устрою. Сучасне використання прозорих, скляних куполів і будівництво будинків із включенням в їх об’єми сферичних форм, навіть повна сферичність самого будинку
стає символом демократії, стабільності і успішності. Сферична форма в представницькій архітектурі організує і поєднує екзистенційний простір божественного і людського, небесного і
земного (проект бізнес – центру „Шар” в Москві, арх. Канчелі (2000р.), реконструкція Рейхстагу в Берліні (2001р.), новий будинок Уряду в Лондоні (2003р.) арх. Н. Фостер). В останньому
форма, викликана насамперед екологічними проблемами, бажанням мінімізувати тепловіддачу, втілює не тільки зрушення в політиці до сучасних пріоритетів, але й забезпечує славу самого авангардного уряду в історії Англії взагалі.
Виявлення за значущістю складових у формі відбувається завдяки композиційному виділенню головних частин об’єкту, поступовим нарощуванням мас до центру, симетричністю в
об’ємі. Всі ці засоби вироблені ще в давньому світі є актуальними і сьогодні. Ступінчастість
форми, підлеглість її вісі, акцентування головного об’єму, входу, поверху, фасаду вказує на
ієрархічну побудову самої форми, що є знаком представництва.
Принципи означення – це принципи застосування синтезу мистецтв в представницькій архітектурі. Декор завершує побудову форми у відповідності із внутрішнім структурним принципом, утворюючи зовнішній рівень пластичного і кольорового деталювання, в якому форма
набуває свого індивідуального осмисленого буття.
50
Масивний фриз і далековиступаючий карниз, розміщені на значній висоті від землі, зупиняючи можливі вертикальнозростаючі ритми надають образу будинку вагомості і значимості, а тематична пластика фризу, що включає в зображення сюжетні, або символічні рельєфи
(герб, державна емблема, скульптурна композиція, тощо), вказує на його призначення, фіксує
головну вісь, підкреслює вхід, акцентує увагу на значних фрагментах будинку. Елементи тематичної пластики займають найбільш важливі і добре оглядові місця в композиції фасадів. Вона
може включати одинокі фігури, або символи, групові композиції на історико-літературні і фольклорні сюжети, символічні і міфологічні образи, а також явища сучасного життя, конкретизуючи інформацію про об’єкт. Для представницької архітектури значення мають завершення
будинків, що несуть семантичне навантаження, у використанні яких прослідковується певна
ієрархія.
Використання символіки і геральдики на фасадах представницьких будинків є знаковим і
бере свій початок із давнини. Геральдичні ознаки роду, держави, традиційно розміщувались на
самому видному місці – над будинком, над входом, або в головних, офіційних приміщеннях
будівлі, що поряд із багатим декоруванням фасадів і розкішними інтер’єрами створювали збитковість інформації про володаря. Цьому сприяє і повтор однієї і тієї ж символіки і емблематики перед будинком і всередині його, що особливо добре прослідковується на прикладі розробки фірмового стилю корпорації і застосування його як на фасаді, так на стінах і підлогах
будинку, і, навіть, на канцелярському приладді. Для державних установ традиційним є повторення пам’ятника вождю та прапора, які знаходиться ззовні будинку, в зменшених масштабах:
в головному вестибулі – фігура на повний зріст, або бюст великих розмірів; в менших масштабах – в кабінетах урядовців – бюст, або портрет, прапор, маленькі прапорці на столі. Головний
фасад будинку із розміщенням державної емблематики над входом, скульптурного рельєфу в
фронтоні, і прапора над будинком – це був обов’язковий мінімум декоративно-пластичних засобів в радянських провінційних урядових установах.
Пластика і монументальний живопис беруть участь в розкритті як форми так і змісту архітектурного образу. Вони можуть вирішувати задачі образного проявлення об’ємнопросторової та конструктивної структури будинку, виступаючи в якості органічно взаємопов’язаної із функційним змістом зовнішньої оболонки архітектурного простору, а можуть бути відносно самостійними зовнішніми формами, основна задача яких – розкриття художнього
змісту. Відсутність орнаментальної і тематичної пластики ускладнює деталізацію архітектурного повідомлення і зводить його до узагальненої інформації про соціальні пріоритети, технічний прогрес, про зміни в суспільстві.
Позолота ліпних деталей в інтер’єрах давніх палаців, багате їх прикрашення, недоступне
рядовій будівлі, знайшли своє продовження і в символіці кольору. Золото – символ сонця, божественного начала. Замінник золота – жовтий колір, який відповідає земному центру, началу
всіх начал. Майже всі представницькі об’єкти класицистичного характеру мають жовтий колір
– знак офіційності, главенства, позначення місця. Сьогодні головні кольори – кольори металу,
символи вічності. Легкі і тонкі металеві конструкції, завдяки металевому блиску не виглядають ненадійними, а навпаки, втілюють в підсвідомість ідеї стабільності і довгого існування, не
уступаючи в цьому своїм кам’яним попередникам.
Освітлення споруди чи її елементів електричним світлом – самий умовний і постійно
змінюваний засіб, проте, в темну частину доби саме за допомогою нього відбувається виділення об’єкту представницької архітектури із рядової забудови. Концентроване світло може акцентувати місце розташування, силует, вхід, завершення будинку, а світлова реклама – уточнити
отриману інформацію.
Виявлені принципи формування образу представницької архітектури – принципи розташування, формоутворення і означення є сталими, історично випробуваними, незалежними від
ідеологічної системи. Виключення хоча б одного з них призводить в більшій чи в меншій мірі
до втрати символічного змісту образу, семантичної дезорієнтації.
Єдність всіх семантичних принципів і замислів, яке проявляється в особливому розміщенні будівлі, об’ємно-просторових принципах побудови форми, декорі, символіці і геральди51
ці, синтезі архітектури із монументальним живописом і скульптурою, призводить до повтору і
збитковості інформації, в результаті чого створюється текст-повідомлення представницької
архітектури, а головним семантичним механізмом виступає сама держава.
4.3. Прийоми використання знаків-символів у вирішенні образу представницької
архітектури на перспективу. Образ – це основа інформаційної функції архітектури. О. Фоменко дослідила незалежність змісту інформації від форми її фіксації і способу пред’явлення.
Одне і те ж повідомлення може бути передано за допомогою різних форм семантичної інформації і різних матеріальних аспектів. І навпаки, одні і ті ж матеріальні аспекти в різних системах, як архітектурних, так і ідеологічних можуть мати протилежні значення, бути носіями різної інформації (використання класичної схеми для найголовніших споруд соціалізму в СРСР і
фашизму в Німеччині) [31]. Це підтверджує і порівняння значень знаків-символів представницької архітектури в закритій і відкритій системі. Так, ордер увібрав в себе багато змістовних
значень і завдяки цьому мав універсальний характер, який дозволяв використовувати його для
різних ідейно-художніх задач. Тому лише беручи до уваги всю знакову багатоплановість архітектурних форм і середовища, як географічного, так і соціокультурного, можна виявити семантичну структуру архітектурного образу представницького об’єкту, загальні закономірності
архітектурної семантики, а отже виробити певні прийоми використання знаків-символів у
представницьких будівлях на майбутнє.
Знаковість форми знаходиться у взаємозв’язку із відповідністю об’єкту сталій, упізнаваній схемі, склад і розвиток якої ми розглянули в попередніх підрозділах. Це відбувається тому,
що кожна реальна архітектурна форма має своє кодове значення, яке в подальшому підлягає
розкодуванню саме завдяки порівнянню із еталонами, які зберігаються в пам’яті. Використання цієї формули протягом значного проміжку часу і в усіх без виключеннях країнах можна пояснити надзвичайно важливим значенням спадковості для влади, як династичної так і історичної. Те, що влада від предків завжди відігравало вирішальну роль в означенні її легітимності.
Історична спадковість проявлялась у наслідуванні європейськими монархами досягнень вічного міста Риму. Ідея спадкового існування трьох Римів виникла ще в ХV ст.. В античності існувала традиція династично зводити заснування Риму до Трої, а пізніше, в цей ряд встав Париж.
Київ пов’язувався із Римом і Константинополем, тому всі досягнення „попереднього” Риму
переносились на теперішній. Так, схема представницького об’єкту, вироблена в давнину, без
принципових змін дійшла до сьогодення.
Основа ордеру – колона – могутній привабливий елемент, що подібний до архітектурного
знаку оклику. Це твердження особливо справедливим є по відношенню до сучасних, здебільшого західних взірців представницької архітектури, де колоноподібні форми будинків-башт, їх
розподіл на „основу”, „тіло” і „капітель”, гігантські розміри – це все натяки-алюзії на історичний зв’язок із величним минулим. Колона-будинок стає символом значущості, престижу,
представництва (див. рис. А. 4.3.1).
Клерикальна ідея „башти-гори”, започаткована із давніх святилищ та гробниць, що була
символом зв’язку небесного і земного отримала значний розвиток в ХХ ст. Ієрархічність форми, її поступове ступінчате нарощування до центру, виділення цього центру оригінальним завершенням, що несе інформацію-підтвердження про об’єкт (скульптура вождя, державна символіка і емблематика, прапор) – класична схема представницької будівлі, настільки сильна, що
використовувалась в деяких житлових комплексах для підтвердження їх особливості і значущості (див. рис. А. 4.3.2).
Найбільш поширеною і розробленою в розглядуваному типі будівель є тема палацевості. Палац – первинна модель представницької будівлі, яка в давнину поєднувала в собі декілька функцій і була пов’язана із храмом, а отже мала риси культових споруд. Відповідність палацевій побудові – це офіційність і парадність, багатство і приголомшливість. В різні часи така
побудова була характерною як для житлових і урядових споруд, так і для офісних і торгівельних. За часи радянської влади палацами називались клуби. Їх назви „Палац Труда”, Палац Піо-
52
нерів”, „Палац Молоді” підкреслювали значимість будівлі, яка втілювала в себе змістовність
епохи (див. рис. А. 4.3.3).
Палацева схема будівель визначається своєю ієрархічністю форми. Найбільш поширений тричастинний тип композиції, при якому будинок має строго симетричну структуру, чітко виділену центральну частину (об’єм, ризаліт), а інші два об’єми чи ризаліти утворюють собою двіркаре, на якому, здебільшого, розташовано пам’ятник. Незалежно від висоти будинку, членування фасадів вказує на парадний поверх, що містить головне приміщення – зал (рис. А. 4.3.4).
Два корпуси, або об’єми, симетрично розміщені відносно головної частини можуть бути і
символом входу-пропілеїв на офіційну територію. Вони фіксують напрямок руху, підкреслюючи церемоніальний підхід, і є початком, або кінцем його. Така будова здатна підсилити значення місця і в той же час чітко розмежувати територію поселення, розділити її на представницьку і на побутову. В разі збільшеної висоти двох бічних об’ємів в них прослідковується
ремінісценції образу-символу охоронних башт середньовічних замків, а прохід повз них стає
ритуалом перетину священної території та наближення до недосяжного (рис. А. 4.3.5).
Вертикальне метричне членування об’єму як класицистичний композиційний засіб створення образу-символу сили і влади та її непорушності стало обов’язковим атрибутом адміністративної урядової будівлі, особливо в СРСР. Лавина будинків-музеїв Леніна в 1970-80-х роках,
що заполонила всю територію країни і покликана була репрезентувати суспільні ідеали і цілі,
використовуючи для цього вертикальні пілони, асоціювалася із давньогрецькими храмамипериптерами. Їх образ створювався під впливом Кремлівського Палацу з’їздів арх. М. Посохіна (див. рис. А. 4.3.6).
Вертикальні ритми ребер-пілон в представницьких будівлях зупиняються масивними карнизами, які стали знаком-символом влади. Масивний, декорований карниз надає будинку солідності, вагомості. Від карнизу великого виносу на тіло будинку падає глибока тінь, що підкреслює членування фасаду і його деталі. Таким чином акцентується місце, виділяється територія будинку. Відбувається символічний розподіл на територію захищену ту, що „під дахом” і
ту, що поза ним (див. рис. А. 4.3.7).
В сучасній архітектурі представництва знайшли розвиток форми, започатковані ще в давнину, що використовувались у видовищних спорудах. Вони, як і раніше мають великий масштаб, що є результатом як величини самої форми, так і поєднання в ній декількох складовихоб’ємів. В них прослідковується класицистичні прийоми побудови ієрархічної форми: виділення головного, підпорядкування йому всіх інших елементів. В результаті – досягнення представництва і значущості можливе і для житлових, готельних та музейних споруд, що побудовані за означеною схемою (рис. А. 4.3.8).
В створенні образу об’єктів представницької архітектури беруть участь різноманітні елементи-деталі, які ми поділили на елементи „основи” – цоколь, портал, „тіла” – фасад та „капітелі” – атік, фриз, карниз (рис. А. 4.4.1 – 4.4.2). Цей поділ обумовлений і трьома різними рівнями сприйняття, розглянутими вище. Елементи-деталі несуть символічне значення, складаючись у формули стають знаками-повідомленнями про функцію об’єктів і місце в соціумі їх володарів, влади, яка їх створила. Форма, розмір, місце в загальній композиції об’ємів і прийоми
їх використання вказують на історичний зв’язок сучасних будівель досліджуваного типу із
представницькими будівлями давнини, а отже, підтверджують життєздатність формули представницького об’єкту, виробленої і апробованої протягом великого проміжку часу та на значній території.
Завдяки розвитку сучасних технологій архітектура стає все більш легкою, невагомою,
прозорою, динамічною, мобільною. Послаблюється тілесність, а просторовість набуває переваг. В цьому багатьма науковцями бачиться причина занепаду сучасної архітектури взагалі і
представницької зокрема.
Сьогодні світові ідеали зміщуються від нестримного концентрування і зростання влади,
яка зносить всі перепони на своєму шляху (навіть задля великих цілей) до демократичної, розмежованої та багаторівневої, прозорої та збалансованої, спроможної на справедливе узгодження протилежних інтересів, щирої в своїх волевиявленнях. Сучасна влада зацікавлена не тільки
53
в демонстрації багатства і своєї прогресивності, а й в артикуляції логічно побудованих режимів і дій, які втілюють владні відносини. Звідси – просторовість представницьких будівель, їх
багаторівневість як ознака багаторівневості влади і прозорість. Ідея демократизації втілюється
суцільним заскленням, яке об’єднує внутрішнє і зовнішнє, своє і чуже, створює ілюзію єдності
урядової верхівки і простих людей. Ізольованість окремих приміщень-просторів змінюється
взаємопроникністю просторів як всередині будинку, так і ззовні. Гнучке планування, трансформація перегородок, прозорість і великі розміри скла порушують вікову камерність, нерухомість простору. Простір стає першоосновою в архітектурі, сприймається в русі і в часі, відкидає свою замкненість і перетворюється в дискретний, перетікаючий, такий, що не має жорстких границь (будинок Уряду Н. Фостера).
Змінюваний внутрішній простір, вхідна група-„запрошення”, багаторівневість будівлі і
багаторівневий допуск в неї без візуальних кордонів – це ті нові риси представницького
об’єкту, які символізують демократизм. В наведеному проекті пріоритетними є демонстрація,
рекламність, виставлення на показ прогресивності мислення влади, тому не дивлячись на сталість форми, її масштабність і масивність образ представництва „не працює”. Проте, розглянутий приклад демонструє загальносвітові сучасні тенденції розвитку представницької архітектури, особливо у філософії створення і розпланування її внутрішніх просторів.
Матеріальності і вагомості можна досягнути навіть використовуючи суцільне засклення і
легкі металеві конструкції завдяки значному об’єму багатофункціональної будівлі, як видно із
розглянутих вище прикладів. Але в такому разі існує небезпека „розчинення” адміністративної
частини в багатофункціональній будівлі, а отже, втрата самого ядра змісту представницької
архітектури і її образності. Тому, для збереження своєї сутності, такі значимі об’єкти, як головні адміністративні будинки держави повинні залишатись монофункційними, а отже, відокремленими, ізольованими від інших, не притаманних їм функцій.
В силу особливостей менталітету та економічного стану країни така відкритість влади і її
матеріального втілення – архітектурної форми не є характерною для України на даному етапі.
Але, як вже зазначалось, українська архітектура, розвиваючись в руслі світових процесів, рано
чи пізно сприймає найкращі досягнення людства, тому на майбутнє можна прогнозувати розвиток української представницької архітектури в розглянутому напрямку. Це підтверджують
як проекти вже втілені в життя, так і ті, що поки що існують на папері.
Питання для самоконтролю:
1. Яка найбільш поширена формула представництва (еталону представницької будівлі),
з яких елементів вона складається? Яка сучасна модель представництва?
2. Чи має вплив оточення архітектурного об’єкту на його образ?
3. Назвіть головні семантичні принципи розташування, формоутворення, декоративного
оздоблення представницької будівлі?
4. Чи призведе до втрати символічного змісту представницької архітектури виключення
хоча б одного із головних принципів?
5. Які архітектурні форми та знаки-символи минулого і сучасності викликають почуття
стабільності, поваги, міці, виражають пріоритети влади?
54
ПІСЛЯМОВА
Проведений семантичний аналіз представницької архітектури європейської, американської, російської та української гілок розвитку від минулого до сьогодення дозволяє нам зробили
наступні висновки:
1. Політика, релігія, культура, стиль і мода, економіка – загальні фактори, що впливають
на зодчество взагалі і на формування образу об’єктів представницької архітектури. Загальні
формоутворюючі фактори доповнюються специфічними, які виділяють досліджувану групу
будівель з інших, підкреслюють їх особливу, представницьку функцію.
2. Семантичні принципи формування образу представницької архітектури: розташування
(формування на високих точках рельєфу, домінуюче положення в структурі поселення, відокремленість від рядової забудови), шаноблива дистанційність в розміщенні представницького
об’єкту з відступом від „червоної лінії” або створенням простору парку чи площі перед ним,
який необхідний для підготовки сприйняття будівлі, означення її виключної ролі в структурі
поселення. Названа тенденція проявилася історично, пов’язана із виділенням і фіксацією місця
об’єкту представницької архітектури на найвищих відмітках рельєфу чи центрі міста, що символізує початок світобудови, місце, звідки все починається. Формування у центрі поселення
головної найбільшої і найбагатшої будівлі, симетричність її композиції та в розміщенні відносно головної вулиці, площі з давнини символізувало правильність небесного порядку, надавало будинку урочистості і значущості;
формоутворення (використання простих геометричних фігур, акцентування за величиною і масштабом об’єму, виявлення за значущістю складових у формі). Найбільше застосування в представницькій архітектурі знайшли кубічні об’єми з чітко вираженою вісьовою побудовою: вертикальна вісь символізує ієрархію в соціальній побудові суспільства; горизонталь
означає народ, а перетин вертикалі і горизонталі створює центр – місце, з якого починається
ієрархія. Сфера – фігура, яка містить в собі вертикаль і горизонталь, а купол як її частина – несе означення божественності, символізує авторитет влади, передає ідею всезагальності, цілісності і єдності в побудові світу і суспільного устрою. Виділення форми висотою й масивністю
– давній засіб формування образу представницької архітектури. Досліджувані будівлі завжди
мислилися як найбільші і найвищі, мали гіпертрофований масштаб. Визначено, що виділення
складових форми за значущістю відбувається завдяки композиційному акцентуванню головних елементів об’єму, фасаду, поверху, входу, тощо; поступовим нарощуванням мас і декору
до центру (ступінчастість форми); симетрією об’єму та загальною вісьовою його побудовою;
означення акцентування в забудові за рахунок використання символіки влади – державної
чи корпоративної, залучення синтезу образотворчих мистецтв – монументального живопису,
скульптури, декоративної пластики, світлове акцентування, які символізують образ об’єкту,
підтверджуючи й ідентифікуючи його представницьке призначення.
Ці принципи є сталими, історично випробуваними, незалежними від ідеологічної системи, і, як довів аналіз вирішення образу досліджуваних об’єктів, виключення хоча б одного з
них призводить до втрати символічності образу, змістовної дезорієнтації.
3. Реалізація у практиці проектування та будівництва розроблених принципів і прийомів
формування архітектурного образу дозволяє одержати соціальний ефект, який полягає у створенні високохудожніх творів архітектури й визначає характер епохи при формуванні провідних елементів середовища як центрів архітектурних ансамблів і комплексів. Знання, отримані
в результаті курсу «Семантика архітектури» зорієнтовані на практичне використання в умовах
сучасного будівництва та реконструкції. Разом з тим, подібне окреме дослідження може бути
проведене і для визначення особливостей семантики житлових будинків, міського середовища,
ландшафту та інтер’єру тощо.
55
СЛОВНИК ВИКОРИСТАНИХ ТЕРМІНІВ
Алюзіонізм –
посилання, натяк. Свідоме звернення до архітектурної спадщини як надихаючого джерела, але не відвертими цитатами, а тонкими натяками, введенням в композицію історичних алюзій архітектурного минулого, або творчості майстра.
Архітектура «великих
просторів» –
умовна назва типу громадської споруди, що включає в свою
структуру перекриті скляною покрівлею вулиці і площі (пасажі
і атріуми). Це один із найпопулярніших типів споруд кін. ХХ ст.
Архетип –
прообраз, первісний образ, ідея, що лежить в основі загальнолюдської символіки
Знак –
означення певного змісту, що міститься в лаконічній формі зображення
Код –
сукупність знаків (символів) і система визначених правил, за
допомогою яких інформація може бути представлена (закодована) у вигляді набору із таких символів для передачі, обробки і
зберігання
Контекстуалізм –
відповідність нового об’єкта контекстові, максимально деліктне
вписування нової архітектури і історично сформоване оточуючому середовищу
Представницька
архітектура –
архітектура будівель громадського призначення (резиденцій,
дипломатичних та комерційних представництв, адміністративно-управлінських будинків, тощо), які відображають змістовність певної епохи й несуть яскраво виражений її образ. Терміном „представницька архітектура” користувались: А. Іконніков,
С. Кавтарадзе, А. Рябушин, В. Хайт та ін.
Семантика –
те саме що і семасіологія, розділ мовознавства, який вивчає значення певних одиниць мови, один з аспектів вивчення знаків в
семіотиці
Семіотика –
науковий напрям мовознавства, який вивчає властивості знаків і
знакових систем в істотних і наукових мовах до яких належить і
мова архітектури
Символ –
характеристика художнього образу з точки зору його осмисленості та вираження їм певної художньої ідеї, яка на відміну від
алегорії міститься в змістовності символу, що є невід’ємним
від його образної структури і відрізняється невичерпною багатозначністю свого змісту
Символіка –
наука, що досліджує вираження символу в художній формі як
багатозначного й логічно закритого для розв’язання образу
форм та певних ідей
56
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика: Пер. с фр. – М.: Прогресс, Универс, 1994.
– 615 с.
2. Бауэр В., Дюмоц., Ирмграуд Энциклопедия символов: Пер. с нем. – М.: Крон-Пресс, 1995.
– 502 с.
3. Вуек Я. Мифы и утопии архитектуры ХХ века. – М.: Стройиздат, 1990. – 286 с.
4. Выготский Л.С. Психология искусства. – СПб.: Азбука, 1986 – 2000. – 416 с.
5. Гутнов А.Э. Мир архитектуры: Язык архитектуры. – М.: Молодая гвардия, 1985. – 351с.
6. Дженкс Ч. А. Язык архитектуры постмодернизма. – М.: Стройиздат, 1985.– 137 с.
7. Забельшанский Г.Б. и др. Архитектура и эмоциональный мир человека. – М.: Стройиздат,
1985. – 207 с.
8. Иванов С.Г. Архитектура в культуротворчестве тоталитаризма: философско-эстетический
анализ. – К.: Стилос, 2001. – 168 с.
9. Иконников А.В. Архитектура США. – М.: Искусство, 1979. – 192 с.
10. Иконников А.В. Зарубежная архитектура. От «новой архитектуры» до постмодернизма. М.: Стройиздат, 1982. – 256 с.
11. Иконников А.В. Историзм в архитектуре. М.: Стройиздат, 1997. – 559 с.
12. Иконников А.В. Функция, форма, образ в архитектуре. – М.: Стройиздат, 1986. – 288 с.
13. Иконников А.В. Художественный язык архитектуры. – М.: Искусство, 1985. – 175 с.
14. Історія української архітектури / Ю.С. Асєєв, В.В. Печерський, О.М. Годованок та ін.; За
ред. В.І. Тимофієнка. – К.: Техніка, 2003. – 472 с.
15. Костенко А.Я. Средства информации в архитектуре. – К.: Будівельник, 1984. – 168 с.
16. Кронгауз М.А. Семантика: Учебник для вузов. М.: Рос. гос. гуманит. ун-т, 2001. – 399 с.
17. Линч К. Современная форма в градостроительстве.– М.: Стройиздат, 1986. –264 с.
18. Мауро Т. Введение в семантику.– М.: Дом интелектуальной книги, 2000.– 234 с.
19. Митина В.А. Сквозь призму знака: Знаки в искусстве.– К.: Самватас,1996. – 106с.
20. Паперный В. Культура Два. – М.: Новое литературное обозрение, 2006. – 408 с.
21. Пирс Дж. Символи, сигнали, шуми. Закономерности передачи информации. – М.: Мир,
1967. – 334 с.
22. Почепцов Г.Г. Русская семиотика. – М.: Рефл – бук, К.: Ваклер, 2001. – 768 с.
23. Почепцов Г.Г. Семиотика. – М.: Рефл – бук, К.: Ваклер, 2002. – 430 с.
24. Путиэм Г.Б. Проектирование современных зданий управления: / Пер. с англ. Под ред. Г.А.
Мурадова. – М.: Стройиздат, 1987. – 187 с.
25. Розин В. Семиотические исследования. – М.: ПЕР СЭ; СПб.: Университетская книга, 2001.
– 256 с.
26. Соссюр Ф. Курс загальної лінгвістики.– К.: Основи, 1998.– 272 с.
27. Стародубцева Л.В. Архітектура постмодернізму: Історія. Теорія. Практика: Посіб. для
студентів архіт. спец. вищ. закл. – К.: Спалах, 1998. – 208 с.
28. Степанов Ю.С. Семиотика. – М.: Наука, 1971. – 167 с.
29. Тиц А.А., Воробьева Е.В. Пластический язык архитектуры. – М.: Стройиздат, 1986. – 312 с.
30. Успенский Б.А. Семиотика искусства. – М.: Школа «Языки русской культуры»,1995– 350 с.
31. Фоменко О.А. Морфологическая информативность архитектурного образа. – Х.: Торсинг,
2002. – 310 с.
32. Фремптон Кеннет Современная архитектура: Критический взгляд на историю развития. –
М.: Стройиздат, 1990. – 533 с.
33. Холл Дж. Словарь сюжетов и символов в искусстве: Пер. с англ. – М.: Крон-Пресс, 1996, –
655 с.
34. Шліпченко С. Архітектурні принципи постмодернізму. – К.: Вид. Дім ”Всесвіт”, 2000. –
240 с.
35. Эко У. Отсутствующая структура. Введение в семиологию. – СПб.: ТОО ТК «Петрополис»,
1998. – 432
57