1 Вінницький державний педагогічний університет Імені Михайла Коцюбинського Факультет іноземних мов Кафедра германської і слов’янської філології та зарубіжної літератури «Тема расових упереджень в контексті морально-етичних питань за романом Г. Бічер-Стоу «Хатинка дядька Тома»» Виконала: студентка освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра напряму підготовки 6.020303. Філологія* Мова і література (англійська) Яцкова Діана Олександрівна Керівник: Поздняков М.М. Вінниця 2016 2 План ВСТУП ................................................................................................................................. 3 РОЗДІЛ І. ГАРРІЄТ БІЧЕР СТОУ ЯК ПРЕДСТАВНИЦЯ АБОЛІЦІОНІСТСЬКОГО РУХУ В ЛІТЕРАТУРІ США 1.1. Аболіціоністський рух в літературі США ................................................................ 4 1.2. Гаррієт Бічер Стоу. Історія написання «Хатини дядька Тома» .............................. 7 РОЗДІЛ ІІ. «ХАТИНА ДЯДЬКА ТОМА» ЯК СОЦІАЛЬНИЙ РОМАН 2.1. Порушення соціальних проблем у романі «Хатина дядька Тома» ...................... 10 2.2. Особливості авторського стилю Гаррієт Бічер Стоу в романі «Хатина дядька Тома» ................................................................................................................................. 13 2.2.1. Характеристика персонажів роману .......................................................... 14 2.2.2. Художні особливості «Хатини дядька Тома» ........................................... 15 2.3. Новий погляд на роман «Хатина дядька Тома» Гаррієт Бічер Стоу.................... 17 ВИСНОВКИ ...................................................................................................................... 19 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ................................................................. 20 3 ВСТУП Найгострішою проблемою громадського життя й літератури США другої третини XIX століття виступала наболіла проблема рабства. Не випадково настільки великими й емоційно напруженими були аболіціоністська публіцистика, поезія, проза, не випадково вони мали таку потужну силу впливу на розуми американців. Романтики-аболіціоністи майже не торкалися питання про матеріальні, побутові недоліки рабовласницької системи. Їх цікавили моральні основи людської свідомості. Вони вперше голосно заявили про розбещуючий вплив узаконеного рабства і на рабів, і на рабовласників. Продаж негрів і розпад їх родин не сприяли зміцненню моралі, повна залежність від хазяїв створювала живильний ґрунт для неправди й лицемірства. У той же час дозвіл застосування фізичних покарань розбудовував у рабовласниках почуття жорстокості, а їх безмежна влада над чорношкірою власністю взагалі узурпувала суверенне право розпоряджатися життям своїх створінь. Саме ця ідея пронизує творчість Гаррієт Бічер Стоу. «Хатина дядька Тома» – один з найперших в американській літературі соціальних романів реалістичного спрямування. У ньому правдиво та майстерно відображено життя негрів-рабів, драматизм доль невільників. У романі розгортаються дві лінії: історія дядька Тома й історія Джорджа та Елізи. Їхні лихі пригоди майже не пов’язані між собою. Вони лише спричинені однією подією: "добрий" рабовласник містер Шелбі, заборгувавши, продає свого відданого слугу Тома і сина відданої служниці Елізи. Розпочинається тернистий шлях дядька Тома та боротьба Джорджа й Елізи за свободу та щастя. У романі Бічер-Стоу йдеться про трагічну долю негра Тома, змальовано картини свавілля білих щодо чорних рабів, пережиті неграми страждання та приниження їхньої людської гідності. Руйнуються сім’ї, дітей забирають від батьків і продають, дружин розлучають з чоловіками. На негрів дивляться як на предмет купівлі та продажу, але ж вони, як показує це Бічер Стоу, за своїми людськими якостями ні в чому не поступаються білим, а часто й перевершують своїх хазяїв. Ідеал свободи поєднується в романі з ідеєю суспільних змін. Рух за визволення негрів-рабів, що розгортається в Америці, сприймається письменницею з надією і впевненість у його щасливому закінченні. 4 РОЗДІЛ І. ГАРРІЄТ БІЧЕР СТОУ ЯК ПРЕДСТАВНИЦЯ АБОЛІЦІОНІСТСЬКОГО РУХУ В ЛІТЕРАТУРІ США 1.1. Аболіціоністський рух в літературі США Події кінця XVIII – початку XIX століття прискорили процес національної консолідації, формування загальноамериканської культури, оформлення найхарактерніших ланок внутрішньополітичної структури й позицій зовнішньої політики США, їхнього загальнонаціонального напряму. Після прийняття федеральної Конституції 1789 року був створений загальнодержавний уряд, першим президентом обрано Дж. Вашингтона. Прискорений розвиток капіталізму в США на промислово-аграрній основі відбувався в цей період у межах так званого гамільтонівського курсу національної економіки (О. Гамільтон – міністр фінансів), який передбачав ряд протекціоністських заходів, проведення політики державної підтримки вітчизняної промисловості, торгівлі та сільського господарства, використовуючи для цього «широку інтерпретацію» конституції (здійснення принципу «суспільної корисності» будь-яких урядових заходів, якщо вони не заборонені законом) [15, c. 407]. Як факт повсякденного життя, протекціонізм, котрий був суттєвою ланкою внутрішньої політики американської держави, мав великий вплив на формування «американ­ського характеру». Дійсність чітко виявляла ідеальність образу індивідуаліста, успіх якого в соціальних та економічних сферах ґрунтувався тільки на власних силах окремого індивіда. Ідеї національної винятковості знайшли своєрідне відображення в художній культурі цього періоду. Успішне завершення війни за незалежність, проголошення демократичних свобод стимулювали формування романтичного способу світосприйняття й відповідно – методів його художнього відтворення. Американська художня культура починає позбуватися комплексу провінціалізму, пропонуючи твори високого ідейноестетичного гатунку. Якщо народження негритянських літературних традицій (поезія Ф. Вітлі) наприкінці XVIII століття пов'язане з утіленням англійських поетичних канонів і попервах не було позначене оригінальністю, то американський роман, джерелом якого став європейський жанр «готичного роману», вже на початку XIX століття демонструє самобутню національну форму. Американська дійсність XVIII-XIX століть уявлялася втіленням (хоча й недосконалим) просвітницьких надій. Майбутнє, яке поставало перед молодою державою попри всі вади сучасного суспільства, було освячене в художній літературі романтичним ореолом. Разом із цим досить тривала традиція документально-хронікальної літератури привнесла до американського роману прозаїзм, утвердивши «документальність» як естетичний принцип (творчість В. Ірвінга, наприклад). Завдяки Дж. Ф. Куперу з'являється один з 5 найулюбленіших жанрів американської літератури – «морський роман» [2, c. 404]. Незважаючи на поширення в американському суспільстві націоналпатріотичних настроїв, зовнішньополітичні дії уряду не знайшли значної підтримки. Навпаки, активізується пацифістський рух. Зокрема, створюється Американське товариство захисту миру. Серед супротивників анексії Техасу, а потім і війни з Мексикою – представники різних суспільних верств і політичних кіл: частина буржуазії, робітники, більшість вігів, квакери, конґреґаціоністи. Антивоєнна пропаганда велася багатьма відомими суспільними й культурними діячами Америки. Серед них – письменники М. Фуллер та Г. Мелвілл, поет Дж. Р. Лоуелл, філософи та публіцисти Г.Д. Торо, Р.В. Емерсон, керівники аболіціоністського руху В.Л. Ґаррісон та Ф. Дуглас, теолог та проповідник В.Е. Чаннінґ [11, c. 314]. У демократичних колах поширюються аболіціоністські настрої. З'являються такі твори, як романи Р. Ґілдред «Білий раб, або Нотатки втікача» та Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома», робота Г. Гелпера «Неминуча криза Півдня», памфлет «Деспотизм в Америці» Ф. Дугласа. Поряд з моральним засудженням рабства, яскравим, достовірним художнім описом потворності цієї «особливої інституції» доводиться необхідність як ідейної, так і революційної антирабовлас-ницької боротьби. Бо, з точки зору багатьох авторів, тогочасний стан американського суспільства не відповідав потребам справжньої демократії, підґрунтя якої – утвердження прав і свобод людини [9, c. 432]. Сила й розмах аболіціоністського руху були зумовлені зростанням расово-етнічної самосвідомості самих негрів, їхньої визвольної боротьби. Останні десятиріччя XVIII – перша третина XIX століття ознаменувалися багатьма повстаннями, заколотами, які перетворили Південь на військовий табір. Надії на свободу й рівність надихалися перемогами першої американської революції. Особливу роль у аболіціоністському русі відіграли вільні негри, негритянська інтелігенція зокрема. Ф. Дуглас, Д. Реглс, В. Браун, М. Делані та інші розробляли ідеологію визвольної боротьби, виступаючи проти шовінізму білих, мобілізуючи всі прогресивні сили на боротьбу з рабством, вони засуджували також чорний расизм і сепаратизм. На той момент це було дуже важливо, тому що в розвитку етнічної самосвідомості виявилися дві тенденції – прагнення до культурної інтеграції, сподівання стати рівноправними членами північно­американської нації і тенденція до етноцентризму, націоналістичні настрої, ідеї «повернення на батьківщину». У відповідь на активність аболіціоністського руху плантатори Півдня посилили ідеологічний захист рабства. Використовувалися як теологія, так і наука. Рабське становище негрів пояснювалося не лише божественним передвизна-ченням, а й «теорією біологічної неповноцінності» чорної раси. Затверджувалася «природжена покірність» негрів. У формуванні такого етнічного стереотипу свою роль відіграли література і драматургія. У творчості письменників і драматургів Півдня, у виставах менестрелів 6 поширювалося сентиментальне ідеалізування плантаторства, образу від­даного, доброго, наївного негра з характерною мовою і пришелепкуватою простодушністю. Найчастіше йому призначалася роль комічного героя. Цей етнічний стереотип виявився дуже живучим, тоді як у середовищі рабів посилювалися бунтарські настрої [8, c. 211]. Рабство затримало процеси асиміляції, але не зупинило їх. Культурні взаємини білого і чорного населення Америки відбувалися на різних рівнях, у різних сферах – побуті, мові, фольклорі, театрі, музиці, прикладному мистецтві, літературі. Негри не лише переймали культуру суспільства, яке їх оточувало, а й збагатили її елементами африканської культури. Американське музичне (інструментальне і співоче) мистецтво ввібрало в себе негритянські фольклорні традиції. Трудові, ліричні, колискові пісні, духовні гімни, примітивні блюзи, гра на банджо, негритянські приказки й казки, плантаційні танці, м'яка, мелодійна вимова жителів Півдня стали невід'ємною частиною культурного обличчя американської нації [20,c. 301]. Якщо національний геній дещо раніше виявляв себе, передусім в економічному прогресі, то в цей період саме духовна еліта стала своєрідним резонатором мінливості буття. Ідеали Декларації та реалії дійсності оригінально відобразилися в характерній для романтизму антитезі природності і цивілізації, минулого і сучасного, безхитрісної, людяної та патріархальної Америки, її буржуазної сучасності з брутальним меркантилізмом та браком поетичності. Художня культура, література і драматургія зокрема, відбиває це у стереотипізованому образі фермера, який, втілюючи найбільш шановані чесноти американської нації – чесність, скромність, працелюбність, патріотизм, проти­ставляється місцевому жителеві, зіпсованому цивілізацією. Фермерська праця, повернення до природи уявляються шляхом удосконалення суспільства й людини. Літературна творчість Н. Готорна, Г.Д. Торо, Г. Мелвілла, Едгара По, Ф. Купера, Г.В. Лонгфелло, віддзеркаливши умонастрої епохи, стала частиною класичної спадщини американської нації [16, c. 223]. Оповідальна проза і драматургія (твори Р. Тайлера, В. Дамлена, М. Ноаха, Е. Моуатта, Д. Сміта, Дж. О. Стоуна), втілюючи найхарактерніші для тогочасної Америки ситуації і образи, сприяли формуванню національних міфів – стереотипів, які визначили психологічне й соціальне обличчя «американського характеру». В уявлення американців і європейців проникли романтичні образи самотнього й безстрашного мисливця, ковбоя як людини, котра зробила себе сама, янкі, риси якого – кмітливість, простодушне неуцтво, грубуватий гумор, благородство поряд з почуттям власної користі й незмінний оптимізм – стали визначальними у сприйнятті американців європейцями. Як ніколи посилився інтерес до фольклору, міфології, побуту корінних американців. Індіанець – «шляхетний хоробрий дикун», мудра, довірлива «природна людина» із загостреним почуттям власної гідності – стає героєм багатьох драматургічних і оповідальних творів. Романи, новели, детективи, 7 поезія по-різному вирішували головні питання, які були найважливішими для романтичного мислення та естетики [5, c. 403]. Пошуки можливостей розв'язання проблеми співвідношення мрії й реальності, свободи особистості й умов її самоствердження проходили під впливом філософії трансценденталізму Р. В. Емерсона. Утверджуючи примат інтуїтивного пізнання над розумом у процесі прилучення до трансцендентних істин і цінностей, вона була реакцією на Просвітництво, на утилітаризм та прагматизм сучасного суспільства. Перетворення останнього уявляється можливим за рахунок морального, духовного самовдосконалення його членів. Трансформація особистості здійснюється завдяки її єднанню з Природою як утіленням трансцендентальної ідеї. Внутрішній голос, а не ідеологія суспільства, має керувати життєдіяльністю людини. «Довіра до себе», «особистість як єдиний критерій істини» проголошуються основними принципами духовного самоствердження людини. Розчарування реаліями буття зумовило різкий спад у мистецтві живопису. Популярний до цього часу портретний жанр практично не розвивався. На деякий час були забуті оригінальні малярські традиції. В архітектурі великих міст буяла еклектика. Змінилося функціональне навантаження мистецтва – розвага, прикраса, а не виховання душі. Художня свідомість, здавалося, втратила свого героя, здобуття якого стало можливим унаслідок громадянської війни. 1.2. Гаррієт Бічер Стоу. Історія написання «Хатини дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу (1811-1896) – американська письменниця, педагог. Народилася 14.06.1811 р. в Лічфілді в штаті Коннектикут, в сім'ї сільського пастора. У 13 років вона стала працювати вчителькою в школі, відкритою її старшою сестрою. Волею долі ім'я Гаррієт Бічер Стоу (1811-1896) запам'яталося в американській і міжнародній суспільній свідомості як символ антирабовласницького руху. Письменниця народилася в Новій Англії, у штаті Коннектикут, у будинку видного проповідника преподобного Лаймена Бичера; з одинадцяти дітей якого п'ятеро братів стали, як і батько, священиками (четверо з них згодом прославилися на всю країну). Старша й молодша сестри були зачинательками й активними діячками руху за жіночу рівноправність. Середня дочка в родині, замкнена й уразлива, Гаррієт Бічер закінчила місцеву школу для дівчат, вчилася, а потім викладала в Хартфордскій жіночої семінарії, заснованої однієї з її сестер, Кетрін. У 1832 році вона разом з родиною переїхала в Цинциннаті, невелике тоді місто на перетинанні границь Півночі й Півдня, Заходу й Сходу. Його головною визначний пам'яткою були свинячі бойні й м'ясопереробний завод. "Свинополіс" – називали своє місто місцеве жителі. Сюди – ректором Лейнської духовної семінарії був призначений Лаймен Бічер. Справжній піонер жіночої освіти, Кетрин Бічер незабаром організувала на новім місці Західний Жіночий 8 інститут, де й працювала Гарриет Бічер, що запекло нудьгувала в Новій Англії. Туга за рідним краєм підштовхнула її до творчості, і незабаром її скетчі й розповіді про гаряче улюблену батьківщину стали з'являтися в місцевій періодиці, головним чином, у релігійних журналах [19, c. 84]. Письменниця стала Гаррієт Бічер Стоу, вийшовши в 1836 році заміж за колегу свого батька, професори богослов'я Лейнської духовної семінарії й проповідника преподобного Келвіна Елліса Стоу, удівця, людину глибокої вченості й крайньої непрактичності. Ведучи будинок і виховуючи їх сімох дітей, місіс Стоу уривками все-таки знаходила час для літературної праці: журнали охоче друкували її розповіді, що поповнювало вбогий бюджет великого сімейства. Перша книга Гаррієт Бічер Стоу – збірник короткої прози про Нову Англію "Мейфлауер, або Нариси вдач і характерів нащадків пілігримів" була опублікована в 1843 році, а в 1850 родина Стоу переїхала в Бранзвик, штат Мейн: преподобному Келвіну Стоу запропонували професорську кафедру й високий оклад у престижному Бодуйенському коледжі, який колись закінчили Н. Готорн і М. Лонгфелло [7, c. 103]. Тут, у Новій Англії, центрі антирабовласницьких настроїв, Г. Бічер Стоу, багато в чому під впливом чоловіка й брата – полум'яного аболіціоніста преподобного Едварда Бічера, перейнялася співчуттям до аболіціоністського руху. Її, втім, завжди відштовхувало узаконене рабство, але не було часу всерйоз задуматися над цим питанням. Тепер же з'явилося дозвілля, а з ним і можливість і бажання перечитати всю доступну аболіціоністську літературу: есе, трактати, розповіді рабів, знамените "Визнання Ната Тернера" (1830) тощо. Прийняття в 1850 Закону про біглих рабів, який зобов'язував жителів вільних штатів повертати втікачів їх власникам, викликало бурхливе обурення місіс Стоу. До пори схований, бічеровський суспільний темперамент готовий був виплеснутися назовні. Поштовхом послужило бачення, яке відвідало її в бранзвікській церкві: вона вперше навіч побачила страждання негрів і почула їхні стогони. І тоді народився найбільший у всій історії американської літератури пропагандистський роман "Хатина дядька Тома, або Людей, які були річчю" (1852). Разом з подругою місіс Даттон вона зробила подорож на південь. Досить було раз побачити, як живуть раби в маєтку, щоб уявити картину в цілому. Те, чого не доставало уяві, відтворювали звіти щодо процесів над плантаторами, зустрічі із збіглими рабами, їх розповіді. Все, що побачила Гаррієт в поїздці, вона описала в романі [3, c. 147]. За декілька місяців був написаний роман "Хатина дядька Тома". Роман було надруковано в 1851 р. в журналі, а в 1852 році він вийшов окремою книгою. Успіх роману перевершив усі очікування. Бічер-Стоу зробилася відразу всесвітньо відомою письменницею. Цей твір потряс Америку, тому що він став першим реальним відображенням в американській літературі трагічного життя чорношкірих рабів. Коли вже в роки Громадянської війни в США 9 президент Аврам Лінкольн випадково зустрів Стоу, то був здивований її крихкістю і скромністю. "Так, значить, Ви і є та сама маленька жінка, яка написала книгу, що викликала велику війну?" - запитав він. Згодом ці слова не раз цитували історики і літературознавці. Першими цінителями цього добутку були 10-12-літні діти письменниці, яким вона читала роман у рукописі. У біографії матері Чарлз Стоу розповідає, що коли вона сиділа в церкві на службі, "раптом, немов полотно, що розвертається, перед її думкою виникла сцена смерті дядька Тома. Вона була так вражена, що ледь стримала ридання. Прийшовши додому, вона негайно взяла ручку й папір і записала бачення, яке ввірвалося в її душу, начебто було принесено потужним вітром. Зібравши навколо себе родину, вона прочитала написане. Двоє молодших, десяти й дванадцяти років, затряслися від сліз, і один з них сказав, ридаючи: "Рабство найжорстокіша річ на світі". Роман був переведений на безліч мов, витримав величезну кількість перевидань [12, c. 54]. З усіх боків лунали голоси: все в книзі брехня, вигадка, перебільшення. З'являються книги, в яких автори намагаються зобразити картину життя на півдні Америки ідилічними фарбами. У цій обстановці Гаррієт прагнула довести, що все, про що вона розповіла, правда. Гаррієт вирішила написати книгу, засновану на документальних матеріалах, справжніх фактах. Газетні хроніки, опис особистих вражень, свідоцтво негрів - лягло в основу її нової праці. У 1853 році письменниця випускає книгу "Ключ до хатини дядька Тома", що складається з двох томів. Тільки так можна було примусити ворогів замовкнути. Питання про звільнення негрів, про вибір мирного або кровопролитного шляху дискутується і в наступній книзі письменниці "Дред; повість про Прокляте болото". У інших романах Бічер-Стоу торкалася суспільних питань, в тому числі, про жіноче рівноправ'я. Померла Гаррієт Бічер-Стоу 1 липня1896 р. у Флориді. 10 РОЗДІЛ ІІ. «ХАТИНА ДЯДЬКА ТОМА» ЯК СОЦІАЛЬНИЙ РОМАН 2.1. Порушення соціальних проблем у романі «Хатина дядька Тома» Дія роману відбувається на початку 1850- х рр. у США. Відкривається він розмовою "доброго" плантатора Шелбі з работоргівцем Гейлі, якому він прагне продати свого кращого негра дядька Тома на сплату боргів. Розповідаючи про гуманізм, що розуміється досить своєрідно, Гейлі виражає точку зору багатьох работоргівців: не випливає, вважається він, продавати дитину на очах у матері, щоб не було зайвих сліз і, таким чином, не псувався товар. Не варто також сильно їх пороти, але й носитися особливо не варто – "доброта їм боком виходить". На додачу до Того Гейлі просить продати йому Гаррі, сина квартеронки Елізи, покоївки господарки [18, c. 114]. Чоловік Елізи Джордж Гарріс – раб сусіднього плантатора. Колись він працював на фабриці, де дуже добре себе зарекомендував, але хазяїн не побажав терпіти незалежності негра й поставив його на найважчу роботу. Двоє дітей Елізи й Джорджа померли в дитинстві, тому Еліза особливо прив'язана до свого маляти. У той же день Джордж приходить до Елізи й повідомляє її про свій намір бігти в Канаду, оскільки хазяїн змушує його одружитися на іншій, хоча їх з Елізою вінчав священик. Підписавши купчі на Тома й Гаррі, містер Шелбі розповідає про все дружині. Еліза чує їхню розмову й вирішує втекти, щоб зберегти дитину. Вона кличе із собою дядька Тома, але той готовий скоритися долі. Про втечу стає відомо тільки ранком. За втікачкою організована погоня, але їй вдається по крижинах перебратися в штат Огайо, де рабство заборонене. Гейлі, який упустив втікачку, випадково зустрічає Тома Локкера і його супутника на ім’я Меркс, мисливців за біглими рабами, які погоджуються йому допомогти 1]. Еліза потрапляє в будинок сенатора Берда, який не розділяє ідей работоргівлі й допомагає їй сховатися в надійних людей. Тим часом Гейлі відвозить Тома з маєтку Шелбі, закувавши його в кайдани. Старший син хазяїв Джордж дає Тому на пам'ять срібний долар і клянеться, що, коли виросте, не буде ні продавати, ні купувати рабів. Приїхавши в місто, Гейлі купує на аукціоні ще кілька рабів, розлучаючи дітей з матерями. Потім негрів вантажать на пароплав – їх потрібно переправити в південні штати. Закованих у кайдани рабів везуть на нижній палубі, а на верхній привільно їдуть білі, міркуючи про работоргівлю. Одні вважають, що неграм на плантаціях живеться краще, чим на волі, інші вважають, що найстрашніше в рабстві – "наруга над людськими почуттями, прихильностями", треті впевнені, що сам Бог судив африканцям бути рабами й задовольняти своїм положенням [15, c. 3]. 11 Під час однієї зі стоянок Гейлі вертається з молодою негритянкою, яка няньчить десятимісячне маля. Він відразу продає дитину за 45 доларів, і її тайкома забирають у матері. У розпачі та кидається у воду. На тому ж пароплаві подорожує багатий і знатний джентльмен з Нового Орлеана на ім’я Сен-Клер із шестирічною дочкою й літньою родичкою. "Том з інтересом спостерігав за дівчинкою, тому що негри із властивою їм добротою й вразливістю завжди тягнуться до всього чистого, дитячого". Якось дівчинка, перегнувшись через борт, падає у воду, і Том рятує її. Вдячний батько купує Тома в Гейлі [1]. Огюстен Сен-Клер, син багатого луізіанського плантатора, вертається додому, у Новий Орлеан. Літня родичка – його кузина міс Офелія, втілення точності й порядку. Її основний життєвий принцип – почуття боргу. У будинку Огюстена вона стане управляти господарством, тому що дружина кузена слабка здоров'ям. Дружина Сен-Клера Марі виявляється химерною, егоїстичною істотою, що схвалює рабство. У Сен-Клера відношення до рабства чисто прагматичне – він розуміє, що його не викоріниш, поки білим воно вигідно. Дивлячись на Офелію, він відзначає двоїсте відношення до негрів жителів півночі: "Ви ставитеся до них із бридливістю […] і в той же час заступаєтеся за них". Тим часом Еліза й Джордж, укриті громадою квакерів, готуються бігти в Канаду. Разом з ними їде негр Джим. Він уже давно живе в Канаді, але повернувся в США, щоб забрати із собою стару матінку. Раптово вони довідаються, що за ними організована погоня, у якій беруть участь Том Локкер, двоє поліцейських і місцевий набрід. Під час перестрілки Джордж ранить Тома Локкера. Спільники кидають його, а втікачі підбирають і відвозять у будинок [14, c. 15]. Дія знову переноситься в будинок Сен-Клерів. Його мешканці напружено обговорюють проблему рабства. Огюстен засуджує рабство, але не може протистояти йому поодинці . Щоб щогодини не зустрічатися з найбільш грубими його проявами, він відмовився від володіння плантацією. Він упевнений, що зрештою негри, як і народні маси в усьому світі, самі завоюють собі волю. Одного разу він приводить у подарунок Офелії негритянку років восьми на ім’я Топсі, яку колишній хазяїн по-звірячому бив. Дівчинка виявляється дуже тямущою. Вона описується як пустуха й злодійка, але добра й чуйна в душі. Проходить два роки. З'ясовується, що дочка Сен-Клера Євангеліна (скорочено Єва) страждає сухотою. Це дуже ніжна й чуйна дівчинка. Її мрія – відпустити всіх негрів на волю й дати їм утвір. Але найбільше вона прив’язується до дядька Тома. Якось, розмовляючи з батьком, вона говорить йому, що скоро вмре, і просить після її смерті відпустити дядька Тома на волю. Сен-Клер обіцяє їй це, але його обіцянці не призначено здійснитися: незабаром після смерті дочки 12 він трагічно гине в п'яній бійці. Добре хоч міс Офелії вдається одержати від нього дарчу на Топсі. Після смерті Сен-Клера справи бере у свої руки деспотична Марі. Вона збирається продати будинок і всіх рабів чоловіка й виїхати на батьківську плантацію. Для Тома це означає вічне рабство. Господарка й чути не хоче, щоб йому, на виконання волі її покійної дочки, дали волю, і разом з іншими неграми відправляє його в невільничий барак, де збирають партію негрів для аукціону. Невільничий барак – те ж, що торговий склад: перед ним у якості зразків товару виставлено трохи негрів, жінок і чоловіків. Важко описати страждання негрів перед аукціоном – вони морально готуються до того, що їх розлучать із родинами, відірвуть від звичної, знайомої обстановки, віддадуть у руки злих людей. "Однією із найстрашніших обставин, пов'язаних з рабством, є те, що негр […] у будь-яку хвилину може потрапити в руки жорстокого й грубого тирана, – точнісінько як стіл, що колись прикрашав розкішну вітальню, доживає своє століття в брудному трактирі. Істотна різниця полягає лише в тому, що стіл нічого не відчуває, тоді як у людини […] не можна відняти її душу, […] спогади й прихильності, бажання й страхи" [1]. Том попадає до Саймона Легрі. Той негайно змушує його переодягтися в грубий одяг невільника, а його речі продає матросам пароплава, на якім їде додому. На плантації Легрі нових рабів селять у жалюгідних халупах, де так тісно, що яблуку ніде впасти. Сплять тут прямо на землі, підстеливши небагато соломи. Раціон украй убогий: після виснажливої праці на зборі бавовни – усього один корж із кукурудзяного борошна. Одного разу на збір бавовни виходить гарна, ставна квартеронка Кассі, коханка хазяїна. Вона працює дуже швидко, допомагає слабким і відстаючим. Том теж ділиться зібраною бавовною – з Люсі, хворою мулаткою. Увечері хазяїн, бачачи гарну роботу Тома, вирішує призначити його доглядачем і для початку прагне змусити його висікти Люсі й ще декількох рабів. Том рішуче відмовляється, за що сам одержує побої. Увечері до нього приходить Кассі, змазує йому рани й розповідає про себе. Батько її був багатим плантатором, і вона отримала гарну освіту. Однак батько раптово помер і не встиг дати їй вільну. Її купив парубок , якого вона дуже любила й від якого народила двох дітей, але той, наробивши боргів, теж продав її. Дітей у неї відняли, і вона стала переходити від одного хазяїна до іншого. Кассі має великий вплив на Легрі й вмовляє його дати Тому спокій – хоча б на час польових робіт [1]. Для Елізи із Джорджем наближається година довгоочікуваної волі. Уражений їхньою шляхетністю, Том Локкер (одужавши, він пообіцяв відмовитися від полювання на людей і зайнятися полюванням на ведмедів) попереджає їх, що на пароплаві, на якім вони збираються переправитися в Канаду, їх можуть чекати детективи. Тоді Еліза переодягається в чоловічий костюм; Гаррі наряджають дівчинкою й на час віддають місіс Сміт, білій канадці, яка вертається на батьківщину. Їм вдається благополучно 13 перебратися через прикордонне озеро Ері в містечко Амхерстберг, де вони зупиняються в будинку місцевого священика. А в садибі Легрі Том марно чекає звісточки від старих хазяїв. Кассі пропонує йому вбити хазяїна, але він не прагне брати гріх на душу. Бігти він теж відмовляється, а от Кассі з новою коханкою Легрі юною Еммеліною замишляють втечу. Роблячи вид, що побігли до боліт, жінки ховаються на горищі, що викликає у всіх мешканців маєтку, включаючи Легрі, марновірний страх. У спробі з'ясувати, куди поділися Кассі з Еммеліною, він наказує своїм підручним побити Тома. Ті досить ретельно виконують наказ. Раптово в маєток приїжджає Джордж Шелбі, дивом розшукавши дядька Тома, але не може відвезти негра із собою – той умирає в нього на руках. На могилі Тома Джордж, який після смерті батька став власником маєтку, клянеться, що в нього ніколи не буде рабів [4, c. 307]. Скориставшись ситуацією, Кассі й Еммеліна біжать із горища. На пароплаві вони знайомляться із Джорджем Шелбі і мадам Де Ту, яка подорожує з дочкою. З'ясовується, що вона сестра Джорджа Гарріса. Молодий Шелбі починає розповідати їй про долю Джорджа, випадково почувши їх розмову Кассі розуміє, що його дружина Еліза – її дочка. Разом з мадам Де Ту Кассі відправляється в Канаду, де й знаходить дочку. Родина, що возз'єднався, вирішує переїхати у Францію. На пароплаві Еммеліна виходить заміж за 1-го помічника капітана. У Франції Джордж Гарріс отримує гарну освіту й переїжджає в Ліберію, яку вважає свій батьківщиною. Мадам Де Ту знаходить сина Кассі, який теж збирається в Африку. Довідавшись про кончину чоловіка, тіточка Хлоя, що спеціально відправився на заробітки, щоб викупити його, не знаходить собі місця від горя, а Джордж Шелбі виконує клятву, дану на могилі дядька Тома, і дає вільну всім своїм рабам. 2.2. Особливості авторського стилю Гаррієт Бічер Стоу в романі «Хатина дядька Тома» Г. Бічер Стоу говорила, що роман «Хатина дядька Тома»" створив Бог", вона лише "писала під диктування". Незакінчений роман, який був прийнятий до друку вашингтонським аболіціоністським журналом і який планувалося розмістити в 3-4 щомісячних номерах, розростався під руками автора, поки не вийшов об'ємистий двотомний твір. Він вийшов окремим виданням в 1852 році й зробив фурор: 10 тисяч екземплярів були розпродані за один тиждень. Ди початку Громадянської війни ця цифра перевалила за три мільйони. Книга була переведена на 37 мов і стала всесвітнім бестселером. Нею захоплювалися Джордж Еліот, Жорж Санд і Лев Толстой. Ральф Уолдо Емерсон пояснив неймовірну популярність роману тим, що його "з однаковим інтересом читали у вітальні, на кухні й у дитячій кожного будинку". Міжнародна слава Г. Бічер Стоу ще зросла після турне письменниці по Європі. 14 Роман "Хатина дядька Тома" вплинув на культуру й політику того часу: його публікація дала аболіціоністському рухові новий потужний імпульс і допомогла перешикувати суспільну думку в цілому, буквально розбурхавши націю. Персонажі книги – Саймон Легрі, Еліза, маленька Єва Сент-Клер, забавна негритяночка Топсі й, звичайно, дядько Том стали архетипами національної свідомості. Зрозуміло, роман не залишився непоміченим і в таборі "супротивника": письменники і читачі – жителі півдня обвинувачували автора у викривленні реального життя рабовласницьких штатів. Г. Бічер Стоу відреагувала книгою "Ключ до хатини дядька Тома" (1853), де позначала конкретні документальні джерела свого добутку – "розповіді рабів" і посилалася на свою переписку з афроамериканським суспільним діячем і літератором Фредеріком Дугласом, що підтверджували її коректність. Нині ця книга вважається центральним текстом у розгляді впливу афроамериканскої літератури на розвиток роману США XIX століття [17, c. 218]. Чим же пояснюється феноменальний успіх "Хатини дядька Тома" і є чи "ключ", що дозволяє розкрити цей секрет? Автора не займають економічні, політичні, соціальні аспекти рабовласницької системи. Єдиний предмет уваги Г. Бічер Стоу – моральна свідомість рабів, рабовласників, работоргівців. Головне тут – емоційне розжарення. 2.2.1. Характеристика персонажів роману В останній третині роману Стоу залишає благополуччя будинків Шелби й Ст. Клэр і переміщається на плантацію Легри, де жахи рабства оголені у своїх самих жорстоких проявах. Ця варварська замальовка, де раби зазнають грубим фізичним покаранням, сексуальним домаганням і навіть убивству, збільшує вплив на читача, уже в новому ключі. Якщо рабство неправильне в кращих випадках, то в гірші воно кошмарно й нелюдяно. Структурна прогресія книги від стерпних до пекельних плантацій – авторський задум, що поступово зводить до нуля аргументацію плантаторів у підтримку рабовласництва. Характери героїв досить однопланові й чітко поляризовані. З одного боку, тут виведені злісні негідники, такі, як "головний лиходій" американської літератури, убивця дядька Тома, безглуздо жорстокий рабовласник Саймон Легрі й работоргівець Хейлі. З іншої ж сторони, перебувають персонажі, наділені всілякими чеснотами, ангельськими, як старий негр Том і Єва СентКлер, або людськими, як "гарні" плантатори Шелбі й Сент-Клер або красуняквартеронка Еліза. Розпачлива втеча Елізи через ріку Огайо, із крижини на крижину, з маленьким сином на руках, став одним з найвідоміших епізодів роману (згодом родина Елізи знаходить волю в Канаді). "Добрі" персонажі, як правило, виявляються страждаючими жертвами негідників (як усі персонажіраби) або нещасних обставин (як Шелбі, Сент-Клер і Єва) [6, c. 14]. Головним прототипом свого героя дядька Тома письменниця вважала цілком конкретну людину. Одного разу в руки їй попалася автобіографія негра 15 на ім'я Джоші а Хенсон. Пізніше Гаррієт зустрілася з ним, і вони стали друзями. Довго розповідав він їй про нелегке життя, доповнюючи живою розповіддю те, що написане в автобіографії. Примітно, що новоанглійська письменниця-аболіціоністка проявляє чималу, для того часу, делікатність, не тільки зображуючи деяких рабовласників гарними добрими людьми, але й роблячи найголовніших негідників вилупками-північанами. Головне зло, – підкреслює автор, – не в людях, жителях півдня або жителях півночі, а в рабстві. Рабство роз'їдає душі людей, позбавляючи їх проблиску людяності, рабство неминуче супроводжують такі дивовижні речі, як розпад негритянських родин (дядька Тома, Елізи Кессі, Емеліни), покарання біглих рабів, жах і смерть. 2.2.2. Художні особливості «Хатини дядька Тома» "Хатина дядька Тома" була написана після прийняття в 1850 році Закону про біглих рабів, що заборонив надання їм допомоги навіть у вільних північних штатах, що й зобов'язав повертати біглих рабів їх хазяям на південь. Книга засуджує цей закон, а також увесь інститут рабства, призиваючи до негайної емансипації й волі всіх людей. Кожна без винятку сцена роману крім сюжетного навантаження несе заклики до читача, особливо, до читача-жителя півночі часів Бічер Стоу, переконуючи, що рабство антигуманне, неприпустимо по християнських нормах і не може існувати в громадянськім суспільстві. Автор роману спростовує популярний аргумент Півдня на захист рабовласництва про те, що хазяї рабів нібито діють у їхніх кращих інтересах, і стверджує, що краще для раба – це знаходження волі. Більшість сцен відбуваються в умовах досить доброзичливих відносин хазяїв до рабів, як, наприклад, у будинку Шелбі й Ст. Клер. Бічер прагне показати пороки цього ладу навіть при кращих можливих умовах, і робить це, малюючи на вид добрих рабовласників морально слабкими й лицемірними. Автор підкреслює, що навіть у найбільш сприятливих умовах раби страждають. Так, наприклад, Шелбі, якому потрібні гроші, продає дядька Тома, руйнуючи в такий спосіб його родину [1]. Сцена переправи Елізи через напівзамерзлу ріку Огайо являє собою один з найбільш знаменитих епізодів в "Хатині дядька Тома". Сцена також є значимою метафорою. Стрибок з південного на північний берег ріки символізує процес покидання рабства для волі. Насправді, переправа являє собою переміщення від рабовласницьких штатів до вільних, тому що ріка Огайо служила офіційно визнаною природною розділовою лінією між Півднем і Північчю. Небезпеки, яких зазнає Еліза, і сміливість, яка потрібна їй для благополучного подолання перешкод, символізують більш широко ризики й героїзм на шляху рабів до волі. В "Хатині дядька Тома" Північ позначає волю, а Південь – рабство й утиск, що, звичайно, обумовлене історією. Разом з тим Бічер Стоу додає символізму в ці образи, роблячи буквальне літературним. У романі домінують два сюжети – 16 Елізи із Джорджем і дядька Тома. Перша історія є оповіданням про втечу, у той час як інша – це історія рабства. Не дивно, що дія першої сюжетної лінії відбувається в напрямку до півночі, де Канада символізує мету й волю для біглих рабів. Історія рабства опускається усе більш і більш на південь, і дядько Том умирає на плантації Легрі в Луізіані, у Глибокому Півдні. Цей географічний розкол являє собою прірву між рабством і волею й дозволяє авторові за допомогою приймань антитези й паралелізму просувати політичні ідеї [7, c. 401]. Популярність роману неможливо пояснити його художніми цінностями, хоча тут є й ретельно розробленими інтрига й гумор, пафос, добре продумана мелодрама. Це цілком добротний літературний твір. І все-таки роман розцінюється скоріше як суспільний, ніж художній факт, що цілком виправдовується завданнями автора. У своїх "новоанглійських" розповідях, а потім і романах ("Сватовство священика", 1859; "Перлина острова Орр", 1862; "Олдтаунські старожили", 1869 та ін.) письменниця виявляє влучну спостережливість і тонке естетичне чуття. Вона відтворює точну картину духовного й матеріального життя Нової Англії, даючи майстерний аналіз внутрішньої механіки пуританського характеру, малюючи соковиті типажі фермерів штату Мейн. Що ж стосується її першого романтичного роману "Хатина дядька Тома" як явища суспільно-політичного, то про його масштаби дозволяють судити слова президента США Авраама Лінкольна, який, вітаючи прославлену письменницю, запитав: "Так Ви і є та маленька жінка, чия книжка розв'язала таку велику війну?" Зрозуміло, у цім висловленні було деяке навмисне перебільшення, але "Хатина дядька Тома" дійсно з'явилася краплею, що переповнила чашу суспільних емоцій, і вони вилилися через край. У книзі "Ключ до хатини дядька Тома" Г. Бічер Стоу вказала цілий ряд автобіографій чорношкірих невільників (або "розповідей рабів"), на які опирався її роман: автобіографії Філіпса, Г. Уілсон, У.У. Брауна, Ф. Дугласса та ін. Саме в жанрі "розповіді раба" розвивалася в першій половині XIX століття афроамериканска література. Через малограмотність рабів їх "оповідання" в основному записувалися з їхніх слів хазяями. Тісний зв'язок чорної словесності зі знаменитою книгою білої письменниці Г. Бічер Стоу виявився двостороннім. "Хатина дядька Тома" була захоплено прийнята афроамериканським населенням (показово, що на похороні Бічер Стоу група бостонських афроамериканців поклала до її труни вінок, на стрічці якого значилося: "Діти дядька Тома") і зіграла важливу, але далеко не однозначну роль у становленні чорної прози США [1, c. 6]. Книга стимулювала розвиток чорної художньої традиції, але надовго загальмувала процес самовираження афроамериканців. Вона урізала в суспільну свідомість цілий ряд стереотипів, насамперед, потужний образсимвол негритянського довготерпіння й набожної смиренності – дядька Тома. Персонажі роману Бічер Стоу стали каноном зображення афроамериканців у 17 літературі. Разом з тим роман як би проклав колію, по якій і покотилася ще не занадто самостійна чорна белетристика XIX сторіччя. Так, уже рік по тому після публікації "Хатини дядька Тома" з'явився перший в історії американської літератури "справжній" роман, написаний чорним автором – "Клотель, або Дочка президента" (1853) Вільяма Уелса Брауна. Мова в ньому йшла про дочку президента Джефферсона й однієї з його чорношкірих рабинь, і роман піднімав цілий комплекс наболілих питань: про експлуатацію рабів і трагічне положенні мулатів у суспільстві, про подвійну мораль тощо. Зухвало сміло поставлена расова проблема вирішувалася, однак, автором в опорі на книгу Бічер Стоу з її "негритянським каноном" і естетичними умовностями "білої прози", такими, як "майже біла" героїня й цілком літературна мова рабів. Згодом Браун написав продовження роману, довівши дію до Громадянської війни. Але й багато пізніше – протягом поколінь – чорні автори почували себе зобов'язаними опиратися на роман Бічер Стоу, хоча б для боротьби з породженими їм стереотипами, як це робили Річард Райт у збірнику оповідань "Діти дядька Тома" (1938) або Ішмаел Рід у романі "Втеча в Канаду" (1976). Джеймс Болдуін резюмував: "Усі ми сковані цією книгою". 2.3. Новий погляд на роман «Хатина дядька Тома» Гаррієт Бічер Стоу У войовничі 60-ті роки дядько Том вважався негативним стереотипом – чорношкірий, готовий у всьому потурати білим. Дядько Том бачив, як за наказом хазяїна в рабів віднімали дітей, як рабів били доти , поки вони не перетворювалися в слухняних і тупих тварин. Але в серці дядька Тома жодного разу не загорілася жага помсти, і він готовий був нескінченно вибачати білим їхню байдужість і жорстокість. Його відмова від бунту, всепрощення стало для чорних радикалів символом "расового зрадництва". Лідерам, які відмовлялися в боротьбі за рівність від радикальних заходів, вони давали образливе прізвисько – "дядько Том". На одному з молодіжних мітингів вирішували питання – хто з персонажів "Хатини дядька Тома" справжній лиходій: рабовласник-садист Саймон Легрі або дядько Том? В 60-х і 70-х роках найдобріший дядько Том, чиє серце обливалося кров'ю побачивши жорстокості, що його оточували був облаяним і зневажуваним персонажем американської літератури [10, c. 4]. Книга "Хатина дядька Тома" була розкритикована й з погляду літературних критеріїв. Сильніше інших обрушився на неї талановитий письменник афро-американець Джеймс Болдуін: «Це дуже поганий роман, безнадійно зіпсований доброчесною сентиментальністю. Бічер Стоу не може прийняти чорношкірих без того, щоб не зробити їх безгрішними, і тому постійно прикриває білим одягом їх непривабливу наготу». Однак згадаємо реакцію читачів в 1852 році – у рік публікації книги, у рік, коли Конгресом був прийнятий Fugitive Slave Act – закон, по якім 18 приховування біглих рабів ставало злочином. Романіст Генрі Джеймс писав про найсильніше враження, яке вона справила на нього в дитинстві. Рецензент Едвард Ротстін: унікальний успіх книги Бічер Стоу пояснює наступним чином: «Сенатор Берд зі штату Огайо (вигаданий персонаж книги) тільки що проголосував за Fugitive Slave Act. І отут життя звело його – віч-навіч ! – з тими, проти кого цей закон спрямований, з біглими рабами. Абстрактне політичне переконання сенатора раптово зіштовхнулося з живим втіленням закону: благаючі очі, що тремтять руки, агонія людини, що передчуває загибель. Сенатор ніяк не очікував, що "біглий раб" може виявитися зневіреною матір'ю або безпомічною дитиною» [14, c. 20]. Бічер Стоу постійно повторює цей прийом – змушує уяву читача перейти від абстракції до конкретності, створити враження реального розпачу, піднести читачам рабство не як політичну або соціальну проблему, але як проблему сугубо особисту – наприклад, коли втікачка Еліза, за якою мчаться собаки, перетинає взимку ріку Огайо: «Із силою, яку Господь дарує лише зневіреним, Еліза перелетіла вируючий у берега потік і підхопилася на крижину, що повільно ворочалася. Великий зеленуватий шматок льоду покосився й тріснув під її вагою, але Еліза не пробула на ньому й секунди: з диким лементом і з тою же енергією відчаю вона перелетіла на наступну крижину, і потім на наступну – спотикаючись, ковзаючи, ідучи по щиколотки у воду. Її черевики звалилися, панчохи порвались, криваві плями відзначали кожний її стрибок, але вона нічого не відчувала, нічого не бачила, поки, немов крізь туман, не встав перед нею беріг і на ньому людина, що простягнула руку, щоб допомогти їй вилізти на крутий укіс. ""Хатина дядька Тома", – пише в коментарях професор Гейтс, – безсумнівно, грішить категоризацією персонажів (як уся так звана "література протесту"), але категоризація Бічер Стоу допитлива й сумлінна. Діалоги рабів у її книзі написані з разючим знанням афроамериканського говору й сленгу того часу. Характери її персонажів відбивають увесь спектр тодішніх поглядів на рабство, але багато персонажів знаходять і свій власний, живий, легко пізнаваний голос. Саме тому "Хатина дядька Тома" – не тільки "книга протесту", але ще й історія, яка торкає серця. Для Гаррієт Бічер Стоу (дочки теолога й дружини теолога) рабство було прямим викликом християнству. Чи не тому в характері дядька Тома є риси Христа? "Чи повинні ми, – запитує автор "Хатини дядька Тома", – без кінця повторювати один одному всі ці несамовиті історії?" І сама відповідає: "Ні, тому що щодня сам розповідає свою історію – на вухо Тому, який все чує, але чомусь зберігає мовчання". 19 ВИСНОВКИ Отже, "Хатина дядька Тома" – широка картина рабовласницького побуту в південних штатах Америки: важке положення невільників, торгівля живим товаром, страждання матерів, що відриваються від своїх дітей, геройство чорних мучеників, зростаючий рух аболіціоністів – усе це хвилююче яскраво зображено Бічер Стоу. Роман проникнутий християнською мораллю. Негр Том терпляче несе тягар рабства й молиться за своїх ворогів. "Хатина дядька Тома" – жагучий памфлет проти рабства, але поряд з різкою проповіддю проти нього в суспільному плані – це спроба примирити рабів з рабовласниками в плані релігійному. Роман викликав співчуття одних суспільних кіл і обурення інших. Хоча тема його й не відрізнялася новизною, все-таки емоційно-насичений роман Бічер Стоу найбільше вдало відповідав настроям і духу часу. Характери героїв досить однопланові й чітко поляризовані. З одного боку, тут виведені злісні негідники, такі, як "головний лиходій" американської літератури, убивця дядька Тома, безглуздо жорстокий рабовласник Саймон Легрі й работоргівець Хейлі. З іншої ж сторони, перебувають персонажі, наділені всілякими чеснотами, ангельськими, як старий негр Том і Єва СентКлер, або людськими, як "гарні" плантатори Шелбі й Сент-Клер або красуняквартеронка Еліза. Роман сильний тим, що не просто описує історичні події, що відбувалися в далекій Америці, а зворушує нашу душу, викликає захоплення одними героями, обурення – іншими і закликає нас нехтувати будь-яким насиллям, будь-якою нерівністю людей. Роман Бічер-Стоу не про рабство в Америці ХІХ століття, а про милосердя і боротьбу людини за свою власну гідність. Американська письменниця Г. Бічер-Стоу та її роман залишилися в історії літератури як приклад реальної сили слова, здатного зламати найміцніші кайдани й захистити найцінніше — людську свободу. 20 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ 1. Бичер-Стоу Г. Хижина дяди Тома. – М.: Правда, 1990. – 480 с. 2. Все шедевры мировой литературы в кратком изложении. Сюжеты и характеры. Зарубежная литература XIX века / Ред. и сост. В.И. Новиков. – М.: Олимп : ACT, 1996. – 848 с. 3. «Ми і наші сусіди або літопис немодній вулиці в Нью-Иорке» , 2 ч., СПБ., 1875 4. Stowe CE and BL, HBS, the story of her life, Boston, 1911Галич О. Теорія літератури. – К., 2001. – 460 с. 5. Горбунов А.М. Панорама веков: зарубежная художественная проза от возникновения до ХХ ст. – М., 1991. – 576 с. 6. Ермолаева В.Н. О зарубежных исследованиях творчества Г.Бичер-Стоу // Вестник Московского Университета. Филология. – 2006. – №2. – С. 12-18. 7. Иванов Н.И., Учитель взрослых и друг детей (Гарриет Бичер Стоу): Биографический очерк. – М., 2004. – 420 с. 8. История американской литературы. / Сост. Н..И. Самохвалов. – Ч. 2. – М., 1989. – 450 с. 9. История зарубежной литературы XIX века / Под ред. Л.Н.Засурского. – М.: Просвещение, 1992. – 620 с. 10.Прокопов Ф.І. Зарубіжна література. – К.: Вища школа, 1992. – 310 с. 11.Ковальова Т.В. История зарубежной литературы. – Минск, 1997. – 336 с. 12.Краснов А.П. Гарриет Бичер-Стоу и ее роман "Хижина дяди Тома" // Литература в школе. – 1996. – №3. – С. 53-65. 13.Орлова Р.Д. Хижина, устоявшая столетия // Литература в школе. – 1990. – №5. – С. 11-21. 14.Chambers, Cyclopaedia of English literature, v. III, L., 1922. 15.Mc. Cray F., Life and work of the author of «Uncle Tom's Cabin» , L., 1890 16.Stowe Charles Edward, Life of HBS Compiled from her letters and journals by her son Charles Edward Stowe, Boston, 1890 21 17.Сысоева Е.А. Жизнь Гарриет Бичер Стоу. – СПБ., 1990. – 340 с. 18.Тугушева М.П. Роман Гарриет Бичер-Стоу «Хижина дяди Тома». – М.: Высшая школа,1991. – 270 с. 19.Урнов Д. Гарриет Бичер-Стоу (К 150-летию со дня рождения) // Литература в школе. – 1991. - №3. – С. 84-86. 20. Паррингтон В. Л. Основные течения американской мысли. – М., 1992. – 890 с. 21.http://licey.net/free/15analiz_proizvedenii_zarubezhnyh_pisatelei_biografii_inostran nyh_pisatelei/62-amerikanskaya_literatura/stages/2123 roman_g_bicher_stou_hizhina_dyadi_toma.html 22.http://www.ukrlib.com.ua/referats-zl/printout.php?id=330 23.http://briefly.ru/ 24.http://goodreferat.com/roman-xatina-dyadka-toma-pochav-bilshu-vijnu/ 25.http://goodreferat.com/roman-g-bicher-stou-xatina-dyadka-toma-i-stanovlennyaafroamerikanskoj-literaturi/
